Lou Reed - Transformer (1972)
Якщо чесно, не дивлячись на всебічне обожнювання The Velvet Underground, я ніколи не був їх палкім фанатом. Безумовно це був культовий гурт, що у свій час перегорнув музичний світ своїм відомим дебютним альбомом на якому красується банан, намальований Andy Warhol.
Проте мене завжди трохи бісила його надмірна притензійність, та ніби притягнута за вуха, артистичніст. Адже окрім впливовості, зараз він не те щоб дуже гарно проходить випробування часом. Перший однойменний альбом Lou Reed, що вийшов в тому самому 72-у році, після того як він покинув The Velvet Underground, це лише підтверджує. Адже він складався, здебільшого, із старих чернеток, який Лу написав ще для минулого гурту. У висновку - альбом із тріском провалився, адже був майже ніяким.
Що ж стосується Transformer, то це вже зовсім інша історія. Тут ми вже чуємо оригінальний матеріал, просочений поетичним талантом Ріда, та просто шикарними струнними аранжуваннями. Проте чи його це заслуга?
Справа у тому, що альбом продюсував не аби хто, а давній шанувальник Лу - Девід Боуї, що якраз був на піку популярності після виходу шикарного The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders From Mars (1972). Саме Боуї із гітаристом Spiders From Mars - Міком Ронсоном, будучи палкими фанатами The Velvet Underground, фактично «витягнули» Ріда із творчої кризи, та допомогли йому створити дуже крутий glam rock альбом, що багато у чому наслідує Ziggy Stardust. Що казати, якщо найбільш відомі та захоплюючі аранжування для хітів Perfect Day та Walk On The Wild Side - написав саме Ронсон.
Але все ж, варто віддати належно і самому Ріду. Адже без його яскравої персони та гарної лірики, тут і близько не вийшло би такої витонченої атмосфера міського декадансу, що немов привідкриває для нас завісу гучних богемних вечірок з великою кількістю наркоти. Ну а яскраві рок-н-рольні треки дадають всьому цьому додаткового драйву. Шикарна та дійсно унікальна робота, яку має почути кожен хто хоч трохи цікавиться музикою.
William Orbit - Strange Cargo III (1993)
Я не був раніше знайомий із William Orbit як з музикантом, але як виявилось, завжди був знайомий з ним як з продюсером. Саме William продюсував мій улюблений альбом Blur - 13, а співпрацював із безліччю відомих виконавців.
Це вже третя частина його «епічної» ambient трилогії, яка побудована, в значній мірі, на techno звучанні та dub-овських басових лініях. Альбом вийшов доволі атмосферний, гіпнотичний, та дуже схожий за настроєм на інший електронний new age того часу. Ну і як ви, певно, здогадалися за обкладинкою, вплив world музики тут також великий. Завдяки ньому, кожен трек має в собі щось «містично-шаманське».
І як фонова музика - він заходить доволі непогано, проте якогось цікавого розвитку композицій що дозволяли б, із цікавістю, слухати його уважно, я не відчув. А на додачу, він звучить ну дуже застаріло та, взагалі, не проходить перевірку часом. Десь на середині альбому мені стало просто неймовірно нудно, і я дослуховував його через силу. І це ще я, насправді, люблю ембієнт, тому уявляю яким катуванням альбом буде для тих хто тільки почав знайомитись із цим жанром.
MJ Cole - Sincere (2000)
Для того щоб трохи було зрозуміліше чому цей альбом, насправді, дуже і дуже гарний, особисто для мене, потрібно трохи більш уважніше подивитись на його жанр 2-Step , що отримав розвиток наприкінці 90-х, і Cole був одним із провідних його продюсерів.
2-Step виділявся, головним чином тим, що відмовлявся від звичного для #garagehouse диско-ритму «Four-on-the-floor», пропонуючи більш цікаві «ритмічні збивки». Його звучання доволі тендітне, чілове та атмосферне, але фанковий бас та біт, ця музика все ще є танцювальною.
Саме його винахідливі ритмічні малюнки, надихнуть геніального Burial на створення свого шедеврального альбому Untrue (2007), і тим самим, дадуть життя більш розумному та експериментальному жанру - future garage, елементи якого, дуже просто почути в Sincere.
Проте головною фішкою цього альбому є soul вокалісти, які прийняли в ньому участь. Саме завдяки ним, пісні тут відчуваються вишуканими та мають своєрідний «ретро стиль». Звісно, Sincere, сам по собі, важко назвати, прямо таки, видатним альбомом. Але це, все ще, доволі гарна танцювальна музика зі своїм унікальним вайбом та характером, яку зараз роблять все менше і менше.
The Rolling Stones - Aftermath (1966)
Перший альбом RS на якому були не кавери на відомі американські R&B треки, а вже повністю оригінальний матеріал.
Що цікаво, американське та британське видання цього альбому сильно відрізняються. Американська версія коротша і в ній відсутні деякі пісні, але вона має легендарну - Paint It, Black. Для повноти сприйняття, та для більш автентичного експірієнсу, я слухав саме британську версію.
Хоча альбом, все ще, просякнутий R&B як і минулі альбоми RS, він звучить вже зовсім інакше. Тут ми чуємо більш цікаві гітарні аранжування та використання різних старовинних струнних інструментів. Пісні набули «міцності» і тепер їх вже дійсно можна було назвати повноцінним blues rock .
Тим не менш, окрім хітових Mothers Little Helper, Under My Thumb та Out Of Time решта альбому, який є доволі великим, це більш стандартні блюзові композиції, які не несуть в собі нічого особливо нового. Фактично, перед нами лише «фундамент», на якому RS, у майбутньому, побудують вже більш автентичний та впізнаваний звук.
Fela Anikulapo Kuti and Afrika 70 - Zombie (1977)
Як я колись писав, із жанром afrobeat ,я знайомий доволі поверхнево. Але після огляду чудової сумісної роботи Yannis Phillippakis із легендою цього жанру - Тоні Алленом, цікавість до цієї джазової африканської музики у мене, безумовно, зросла. І цей класичний альбом став чудовою нагодою, познайомитись з жанром поближче. Тим паче, що автор цього альбому - Fela Kuti, фактично і є його засновником, а у гурті Afrika 70 він грав разом з вищезгаданим Тоні.
Афробіт - це, по суті, суміш афро-американського джаз-фанку із «традиційною»африканською музикою, зокрема - нігерійською. А ще, це була доволі «ідеологічна» музика, що звертала увагу на політичні проблеми Африки. Zombie - є дуже яскравим його прикладом. В ньому, Fela Kuti критикує тих, хто сліпо підкорюється наказам, та не здатен думати своєю головою.
Натомість, «відповідь» на критику від нігерійського військового уряду не змусила себе чекати. Він скерував армію для нищівного нападу, який призвів до поранення, та згодом, і смерті матері Fela, а також до повного знищення його комплексу, відомого як Республіка Калакута, та його клубу Shrine.
Що стосується музики, то це доволі колоритний джаз із фанковим грувом, що передає дух спекотної Африки. Він мелодійний, танцювальний і, не дивлячись на доволі серйозні та зовсім «невеселі» теми які тут підіймаються, сповнений сонячного та веселого настрою.
Зрештою, в цьому, швидше за все, і є його особливість. Коли бажання радіти, насолоджуватися музикою в собі та, не дивлячись ні на що, ділитися радістю із усіма навколо - і було головною ідеєю музикантів. Проте сказати, що альбом мені сподобався дуже і дуже сильно, я на жаль не можу. Тільки завдяки контексту, він сприймається як щось значно більше ніж просто музика. Це частинка іншої, далекої від нас, культури, поринути в яку цікаво, хоча б, для загальної ерудиції.
Smashing Pumpkins - Siamese Dream (1993)
Я просто обожнюю alternative rock та його похідні. Особливо коли мова іде про 90-і, адже це, напевно був найбільший стрибок у розвитку рок музики як такої, на даний момент. Цей альбом є найкращою його ілюстрацією. Після доволі гарного Gish (1991), фронтмен гурту Біллі Корган був сповнений амбіцій створити такий альбом, після прослуховування якого «буде незрозуміло що це було», але який при цьому «засяде у вас в голові на довгий час».
В цьому контексті, Smashing Pumpkins, дійсно зробили унікальну роботу. Siamese Dream багато в чому покладається на класичне звучання Black Sabbath та Led Zeppelin, додаючи трохи психоделічності та «прогресивності» від Pink Floyd. Все це заміксовано із сучасним, у ті часи, гранжем та шугейзом.
При цьому, шумне, але в той самий час, мрійливе звучання не покладалося на «ефекти». В цьому плані гурт притримувався формули Кевіна Шилдса із my bloody valentine. Вони покладались на винахідливі «багатошарові»аранжування, та експериментували із тональностями. І якщо Шилдс перетворював музику на «звуковий потік», пісні на цьому альбомі все ж залишаються більш структурованими та чипляючими.
Те як, у висновку, звучить Siamese Dream визначило шлях альтернативної музики на роки вперед. На ньому, гурт «вивів» ідеальний баланс «складності» та «простої мелодійності», через що і знайшов відгук у багатьох слухачів.
Це дуже розумна та цікава робота, що випереджала свій час. Якості якій, додає глибока, поетична та депресивна лірика Когана. Я сьогодні слухав цей альбом вперше за останні років пʼятнадцять. І зараз, він «торкається душі» куди краще та розуміється зовсім інакше ніж у підлітковому віці. Тепер, з великим «багажем» прослуханого, розумієш його справжню велич, та те, що він ніколи не перестане бути актуальним. Справжній шедевр, та відносно сучасна, класика.
The Vines - Highly Evolved (2002)
На початку сторіччя, такий рух як garage rock ревайвл, стрімко набирав обертів. Його лідерами, безумовно, були The White Stripes та The Strokes, що майстерно поєднували емоційність інді року з бурхливою енергією гаражного року 60-х.
Натомість, австралійський гурт The Vines також намагалися додати частинку себе у цю хвилю та "зайняти своє місце під сонцем". Чи вийшло у них? Насправді важко сказати.
На своєму дебютному альбомі Highly Evolved, окрім звичного "класичного року" 60-х були присутні, як психоделічні елементи, так і помітний вплив гранжу. І саме гранжева естетика робить цю роботу найбільш примітною серед інших в цьому жанрі.
Хоча від гранжу, тут нажаль, присутня лише "форма", бо у сутності - це доволі простенькі пост-гранж/поп пісні в яких, на мою думку, не вистачає глибини та "чутливості" - усе якось "пласмасово" та скупо. При чому, сказати так про всі треки я не можу - ті самі Get Free та Homesick доволі потужні, коротше кажучи, альбому бракує консистентності.
Тим не менш, це все ж, визначна робота. Що як на мене, може і не дуже успішно в плані якості, але рухала жанр вперед. Комерційно, альбом здобув великий успіх та дуже непогано допоміг австралійській "гаражній" сцені.
R.E.M. - Green (1988)
До цього, ми вже знайомились із дебютним альбомом R.E.M., монументальною роботою, що заклала перші камінчики у фундамент альтернативного року як жанру. Роки йшли, і R.E.M. продовжували, один за одним, створювати гарні jungle pop альбоми. Проте якогось «творчого вибуху» у них особливо не спостерігалось.
І Green став саме цим «вибухом». На ньому гурт зробив величезний крок вперед в плані сонрайтингу, та перейшов від звичного Jungle Pop звучання до чогось більш експериментального та еклектичного. Аранжування стали більш багатими, багатошаровими та «соковитими». А завдяки експериментам із додаванням мандоліни та віолончелі, мелодії стали більш текстурними.
Лірично альбом «сяє», втім як і минулі роботи R.E.M. В текстах, Michael Stipe, з властивою йому іронією, звертає увагу на проблеми навколишнього середовища, та влучно перелітає це із темою особистих переживань.
Саме цей альбом ознаменував старт «експериментального» періоду у творчості R.E.M, що розкриється на Out Of Time(1991), та по-справжньому «розквітне» на Automatic For The People (1992).
Elis Regina - Vento de maio (1980)
Дуже своєрідна робота, що за допомогою бразильської музики та національного колориту загалом, обʼєднує разом поп, джаз, фанк та яхт рок.
І те як тут жанри поєднуються в кожній окремій пісні та впродовж альбому, напевно може «дати фору» багатьом іншим американським гуртам, що намагались експериментувати подібним чином.
Усе відчувається на своєму місці та не звучить дивно. Партії тендітно «накладаються» одна на одну, та шар за шаром, формують фінальний звуковий пейзаж, при цьому, ми чуємо вправну «гру» із темпами та ритмами. Коротше кажучи, структура пісень тут справді «відшліфована».
Ну і, сповнений душі, вокал Еліс також неможливо не відмітити. Яким би гарним не був тут «інструментал» та аранжування - вокал тут, все ж, «головний герой». При чому мені навіть не скільки цікавий «широкий діапазон», скільки чутливість та сміливість які в ньому відчуваються.
Звісно, я не знаю бразильської, але трошки почитавши переклади текстів, розумієш, що як і у інших представників MPB сцени, вони сповнені політичного протесту проти тогочасної диктаторської влади. Дуже цікавий та трохи «екзотичний» альбом, проте легкий для сприйняття та розуміння. Раджу ознайомитись кожному.
The Kinks - The Kinks Are the Village Green Preservation Society (1968)
Якщо ви згадаєте про таку течію як «Британське вторгнення», то першими гуртами, які прийдуть вам на думку, швидше за все, будуть The Beatles, The Rolling Stones та The Who, і лише небагато хто згадає про The Kinks. І це не дивно, адже у свій час гурт також дуже сильно недооцінювали, а The Village Green Preservation Society, коли він тільки вийшов, багато хто не зрозумів.
В той час, світом правив психоделічний рок, та політичні, гостро-соціальні, філософські питання, які він часто підіймав. На цьому фоні, пасторальний та «фолковий» поп рок альбом, із текстами про «чудові часи минулого», дійсно, здавався дивним, занадто наївним та простим.
Але саме в цій простоті та приземленості і полягає його феномен. Створюючи цей альбом, ідеєю фронтмена гурту Ray Davies , було передати свої спостереження за тодішнім сучасним часом, і показати, як «раніше було краще» і чому. Тобто, це не просто «ностальгія заради ностальгії», а осмислений меседж про те, як все, насправді, змінилось, та часто не в найкращу сторону.
І мова іде, не про якісь «глобальні» питання, а про щось значно більш приземлене та зрозуміле. Про те як гарно було бути молодим та «вільним», про те як побут та сучасне «стрімке» життя перетворюють старого друга на нудну, нецікаву «звичайну істоту», та про те що «тих емоцій що були тоді» вже ніколи не повернути.
Все це подається з легкістю, невимушеністю, певною долею іронії, та ніби в театральній, «мюзикловій» манері. Через це, альбом нагадує гарну пʼєсу, та слухається на одному диханні. Пізніше, альбом все ж отримав належне визнання, і тепер вважається класикою світової рок та поп музики, яку має послухати кожен.
Janelle Monáe - The ArchAndroid (2010)
У мене не так часто зʼявляються огляди на сучасну поп музику. Та хоча, і цьому альбому вже як 15 років, тож він - «так собі сучасний». Проте його вік, абсолютно нічого не означає, адже музика на ньому випередила свій час на багато років вперед. Скажу більше, я навіть невпевнений чи прийшов його час вже.
The ArchAndroid від Janelle Monáe - це концептуальний футуристичний альбом, що розповідає нам історії про андроїда, через які розкриваються такі теми як ідентичність себе у світі, та звісно ж, кохання. Подібна концепція не є чимось проривним чи новим, і творів на подібну тему, ми можемо згадати безліч. Проте тут ця концепція використана, в першу чергу, щоб підкреслити музичну складову, а не навпаки.
Якщо ж говорити про музику, то назвати її «футуристичною» буде не зовсім точно. Адже вона втілює у собі таке поняття як «Афрофутуризм», коли африканська, а в нашому випадку, афро-американська культура перетинається із науковою фантастикою. Пісні тут звучать так якби їх придумали десь у майбутньому, але при цьому, покладаючись на усю минулу культурну спадщину. Тут поєднуються ледь не усі жанри афро-американської музики - funk, rnb, soul та hip-hop, і все це робиться максимально органічно, плавно, і що найцікавіше - «по-новому».
Це не просто «перевикористання» елементів минулого, а дійсно створення чогось нового та унікального. Тут ми чуємо, як класичні та відомі нам жанри влучно поєднуються із сучасним звучанням, синтами та ефектами. І під час прослуховування, складається враження, що це музика із паралельного всесвіту в якому «перевинайшли» вищезазначені жанри.
І якщо вам вже здалося, що це типовий, занадто «заморочений», art pop альбом, в якому панує «творчій хаос та свавілля», то ви точно поквапились із своїм висновком. Так дійсно, в альбомі є експериментальні та нетипові моменти, але вони дуже уміло «вкладені» в основу композиції яка звучить достатньо прямолінійно та зрозуміло. Тобто в основі, це та сама танцювальна чіпляюча поп музика минулого, але яка відчувається зовсім інакше, і навіть не виглядає «ретро-футуристично», як той самий синті-поп. Навпаки, все звучить свіжо, автентично, та ніби «придумано вчора».
Цей альбом справді існує поза часом, та я навіть не уявляю, коли він може стати неактуальним. Тому скільки б років не пройшло, для мене він буде залишатися «сучасною поп музикою». Дуже задоволений, що нарешті ознайомився з цим шедевром, дійсно один з кращих альбомів, що я коли-небудь чув.
Dusty Springfield - A Girl Called Dusty (1964)
Soul та R’n’B традиційно вважаються «афро-американськими» жанрами. Саме завдяки цій культурі ми отримали одних з найкращих вокалістів всіх часів. Справжніх віртуозів, що могли видавати експресивний вокальний перфоманс, діапазон голосу яких прямував до нескінченності.
У 60-х, соул став найпопулярнішим жанром афро-американської музики в світі. І як будь-яке інше масштабне культурне явище, він почав стрімко розширювати кордони та привертати увагу інших «білих» поп виконавців, що закохувались у нього та намагались створювати подібну музику самі.
Так в 60-х, зʼявилося явище Blue-Eyed Soul, що обʼєднувало у собі американських та британських «білих» співаків та співачок. І Dusty Springfield була однією з таких.На початку 60-х, вона вже мала певні типові поп хіти для того часу, але соул музика завжди вабила її найбільше. Тому вона вирішує стати соул співачкою, і у 64-му випускає свій дебютний альбом A Girl Called Dusty.
Він вийшов неймовірно гарним, та закріпив за Dusty титул «Королеви Білого Соулу». Проте називати цей альбом 100%-м соулом, я б не став. На ньому, є кавери на вже відомі соул хіти, але в той самий момент, присутні й більш традиційні поп речі, на кшталт відомого каверу Леслі Гор - You Don’t Own Me.
Це класика поп музики, та один із найчарівніших альбомів, що я чув у житті. Емоційність на ньому зашкалює, а вокал Дасті має почути кожен. У ньому присутня не тільки, типова для соулу, емоційно-потужна подача, але і «по-британські вишукана» тендітність. І якщо порівнювати це із вокалом когось із сучасних співачок, то першою на думку, звісно ж, приходить Adele. Коли слухаєш цей альбом, то буквально чуєш як на ньому «співає ціла епоха», та на певний час, забуваєшся, що живеш у 2025-у, а коли він завершується, то трохи сумуєш, що у наш час, «революційних» речей такого рівня, ми, навряд чи, колись почуємо.
Ray Charles - Modern Sounds in Country and Western Music (1962)
Цей альбом це справжня класика, що тут ще скажеш. Одна з найвизначніших робіт, що має колосальний вплив на усю поп музику, що виходила потім.
На ньому ми чуємо приємний R&B, Soul та Jazz, що представлений, здебільшого, у вигляді чутливих та меланхолійних балад про нерозділену любов. Голос Чарлза - звісно ж неперевершений, його експресивність та емоційність вражала тоді і не перестає вражати зараз. Проте окрім чудового вокалу, особливими тут є також самі аранжування. Альбом не просто так має слово «country» у своїй назві.
В дитинстві, Рей ріс під цю музику, і ніколи не розумів сегрегацію блюзу та кантрі, як музики для чорних та для білих. Він завжди вважав, що жанри дуже схожі в тому, якою мовою вони спілкуються зі слухачем. Обидва жанри, на його думку, були максимально приземленими та щирими і показували речі такими як вони є, без зайвих прикрас. Тож для цього альбому, Рей вирішив записати саме кантрі пісні. І це в часи активної расової сегрегації. Його не підтримували в цьому ні інші музиканти, ні лейбл, проте останні, все ж, погодилися піти на цей експеримент.
Для створення цього альбому використовувалися вже існуючі кантрі пісні. Проте Чарльз вирішив зробити їх на свій лад, намагаючись показати, що у кантрі та блюзу більше спільного ніж здається. Аранжування тут зроблені просто шикарні, і кантрі треки, справді, зазвучали як щось абсолютно нове, проте у свій основі, лишалися тими самими піснями. В цьому, певно, майстерність Чарльза виражається найбільше. Адже тільки справжній геній може переграти пісні так, щоб вони залишили свій дух та «неповторність», і водночас звучали, по «блюзовому вишукано» - так як це бачив Рей.
Загалом можна було б ще багато написати про те, «як гарно альбом скомпонований», але якось не має особливо сил та бажання розводити цю нудистику. Цей альбом визнаний, певно що всіма, як найкращий альбом Чарльза. І я із радістю з цим погоджуюсь. Дійсно шикарна робота.
Miles Davis - In a Silent Way (1969)
Цей альбом Майлза часто називають jazz fusion і відбувається так через те, що на ньому повно експериментів з електричним звучанням. Проте чи можна це назвати «джазом» в повній мірі?
На момент виходу цього альбому, джаз як жанр вже втратив у популярності, в світі панувала «психоделія», а Девіс, ніби як повністю, вичерпав увесь свій минулий потенціал, та вже був неймовірно впливовим джазовим музикантом (чого тільки вартий Kind Of Blue з яким ми ще ознайомимось в рамках цієї серії).
Тим не менш, іти «спочивати» він не збирався. Він вирішив ще більше експериментувати із електричним звучанням, та «поглиблюватись» в рок музику. Вершиною цього, трохи пізніше, стане альбом Bitches Brew, що буде значно більш потужним у порівнянні із минулою творчістю Девіса.
In A Silent Way, в свою чергу, став тим самим «перехідним» альбомом, що вже істотно відійшов від джазових канонів 50-х, але втім ще і не був рок музикою. Натомість, в цьому «хиткому балансі» і є його привабливість. Саме через своє стримані, чарівні мелодії, що до речі гарно підкреслює назва альбому, його і полюбили безліч молодих фанатів джазової музики.
Ну а щодо гри інших музикантів, то тут нема що і казати - це віртуозна та дбайливо сконструйована музика яку можна слухати безліч разів підряд і вона вам ніколи не набридне. Справжній шедевр який був створений в ідеальний для нього час. До прослуховування - обовʼязково.
Prefab Sprout - Steve McQueen (1985)
Якщо ми говоримо про поп музику, то в минулому вона була зовсім не схожа на сьогоднішню. Зовсім інший підхід до продакшену, різні речі вважаються чіпляючими, та і сам вайб є зовсім інший. І якщо ми говоримо про 80-ті, коли у Британії розвивалась альтернативна музика, та панували жанри jungle pop та sophisti pop.
Тобто люди прагнули "розумної" та цікавої музики, і Prefab Sprout були одними з першопрохідців, що прагнули задовільнити цей попит, а їх другий альбом Steve McQueen - став їх магнум опусом. Це дуже приємна, в якійсь мірі, екзотична музика, що змішує в собі "лампове", джанглове гітарне звучання та обрамляє його складними джазовими гармоніями, що беруть свій початок із соулу та джазу.
Альбом неймовірно цікаво слухати, складається враження, що який би раз він не грав за ці два дні, я ніколи не зможу осягнути його повноцінно - кожен раз він чимось та дивує. Причому, якщо особливо не вслуховуватись, то це все ще дуже чіпляюча та бадьора музика. Тому не важливо, досвідчений ви слухач, чи "казуальний" - в цьому альбомі кожен знайде щось для себе. Зараз про Prefab Sprout згадують дуже не часто, і дарма, адже вони якщо і не найкращий поп гурт свого часу, то точно найбагатогранніший та найцікавіший.
