Усі дійові особи, окрім песика, уявні. Усі діалогі авторські. А якщо хтось побачить співпадіння з реальними подіями або людьми, як автор, одразу заперечую!
Листопад в Одесі не прикидається. Платани стоять голі, бруківка волога не від дощу, а від самого повітря, і вітер приходить з моря на Дерибасівську так, ніби йому видали ключ. Я вийшов у центр без жодної справи. Це єдине, що я вмію робити в цьому місті без помилок: ходити, дивитися на облуплені балкони й рахувати, скільки вікон першого поверху закладено мішками з піском.
За годину я змерз остаточно, але тягнуло чомусь кудись нагору. Вивіска «Хмари» майоріла біля масивного чорного під’зду будинку попереду. Я вже давно тут не був, навтиіть забув, що ліфт тут обшитий дзеркалами. Він віз мене на наверх так довго, що я встиг роздивитися себе з усіх боків і не знайти нічого нового.
Зала була майже порожня: листопад, середа, обід, який уже став вечерею. Вікна від підлоги до стелі, за ними сірі дахи й ще сіріше море. Море звідси здавалося не краєвидом, а стіною, пофарбованою не до кінця. Адміністраторка з бейджем і дуже втомленою ввічливістю посадила мене біля вікна. Я замовив каву й сів дивитися на дахи.
Сміх я почув раніше, ніж побачив її. Сміялася одна людина, і не одразу, а із запізненням, ніби сміх добирався через усю залу обхідною дорогою. Так сміється той, хто щойно сказав щось, чого ніхто не зрозумів, і не збирається пояснювати. Я не чув цього сміху сім років і впізнав би його серед тисячі інших.
Вона сиділа за три столики від мене. Спина пряма, як у жінок, які тренуються й не дозволяють собі про це забувати. Коротке світле волосся з чубчиком, смагляві плечі в листопаді, на колінах рудувата кучерява собачка розміром із пів диванної подушки. Тваринка дивилася на офіціанта з тією самою підозрою, з якою він дивився на неї. Сім років тому у Лоли було волосся до лопаток, темніше, і вона його ненавиділа. Тоді вона привезла в моє місто виставу, де танцювала в другому ряду зліва, а на другий вечір вийшла до мене після спектаклю з сумкою через плече й сказала, що в готель не збирається…
Не доївши свого сміху, вона впівоберти побачила мене, і на секунду завмерла.
— Ні, — сказала вона на всю залу. — Ну ні. Не може бути.
— Лола.
— Сідай. Сідай, поки я не вирішила, що ти мені снишся. Мені останнім часом сняться тільки аеропорти.
Я пересів. Собачка зміряла мене поглядом і поклала голову на лапи, вирішивши, що я недостатньо серйозна загроза.
— Це Муся, — сказала Лола. — Муся, це людина з минулого. Не бійся, він нешкідливий.
— Ти звідки взагалі?
— З Одеси. Знову. Це таке місто, з якого можна тільки повернутися.
* * *
— Мені сорок два, — сказала вона, перш ніж я встиг щось порахувати. — Кажу одразу, щоб ти не рахував під столом.
— Я не рахував.
— Рахував. У тебе брова працює…
Колись бальзаківським віком називали за тридцять. Бальзак зібрав «Тридцятирічну жінку» докупи в сорок другому році позаминулого століття й мимоволі видав усім жінкам паспорт наперед: далі йшла віконтеса д’Еглемон, нещасливий шлюб, погляд у вікно, довге гарне страждання. Тридцять були межею, за якою жінка в романі ставала цікавою для автора й непридатною для решти. Тепер межу посунули, як посунули пенсійний вік, вік першої дитини й вік першого шлюбу, і нікого з жінок про це не питали. Бальзаківський вік тепер точно починається з сорока. Коли ми познайомилися, Лолі було тридцять п’ять, і за старим розкладом вона вже п’ять років мала страждати. Вона не страждала. Вона їла сирники руками.
— Життя мінливе, — сказала Лола, коли я пробурмотів щось про Бальзака. Вона розламала грінку навпіл і половину віддала Мусі, яка прийняла її без вдячності. — Раніше в тридцять на жінку вішали табличку. Тепер вішають у сорок і називають зрілістю. Табличка та сама, шрифт інший.
— Ти заміжня?
— Була. Двічі. — Вона підняла два пальці з довгими нігтями без лаку. — Перший раз без любові, другий без печатки. Разом вийшов один нормальний шлюб.
Вона засміялась. Я всміхнувся із запізненням, як вихований гість.
— А позавчора, — сказала вона, — я розійшлася з черговим козлом. — Вона глянула на мене. — Ти — рідкісний виняток. Рідкісний, бо мимолітний. Тому ми й не встигли споганити життя один одному. Зате зараз ми з Мусею щасливі. Правда, Мусю?
Муся подивилася на мене так, ніби питання стосувалося не її щастя, а моєї присутності.
— Він, до речі, сказав, що я дорого йому обходжуся. — Лола постукала нігтем по краю чашки. — А я ще навіть не відчула себе коханою. Кажу йому: слухай, витрати ти вже порахував, а прибутків не було.
— І що він?
— Сказав, що я драматизую. Вони завжди так кажуть, коли їм виставляють рахунок. А потім Віка відвезла мене в бар. У нас із нею договір: не везе у коханні — пощастить із подругою, відвезе в бар. Я плакала в машині, Віка казала: «Плач красиво, в тебе макіяж». Ось це дружба.
* * *
Вона дістала телефон, великий, у прозорому чохлі, і поклала екраном догори між чашками.
— Це моя вітрина.
— Інста?
— Інста. Я там продаю не себе. Радше умови, за яких мене можна було б купити, якби хтось прочитав дрібний шрифт.
Перший слайд був чорно-білий. Вона в салоні білої машини, нахилена до керма так, ніби щойно виринула з-під води, і напис нагорі: «головне, щоб людина була хороша», а внизу: «і платоспроможна».
— Список вимог у мене короткий, — сказала вона. — Хороша. І платоспроможна. Перше я знаходила двічі, друге — тричі. Поєднати — як в інструкції до ліків: одночасне застосування не рекомендується.
Вона провела пальцем. Наступне фото: вона на модерновому дивані, у сатиновій сорочці, дивиться прямо в об’єктив, а зверху білими літерами: «ознаки ідеальної жінки: нарцисичні нахили, психічні відхилення, збоченка».
— Я прочитала це в чоловічому пабліку й звірилася, — сказала Лола. — Збігається. Можу видати довідку.
— Ти не змінилась, — сказав я, бо це говорять усі.
— Я змінилась. Але в межах ідеалу.
Далі пішли міста. Дубай, Одеса, Нью-Йорк, Одеса, Лімасол, Одеса, Берлін, Мілан, Рим, Одеса. Вона називала їх так, як перелічують ліки, що не допомогли, але стоять у шафі.
— Дубай — це коли тебе везуть обідати на п’ятдесят другий поверх, і ти весь вечір думаєш не про чоловіка, а про те, кому належить краєвид. Нью-Йорк: я там пробула місяць, а прожила три роки, стільки там коштує оренда. — Вона засміялась. — Лімасол. Пів року я думала, що в мене роман із видом на море. Потім з’ясувалося, що вид — так, а чоловік просто стояв поруч.
— А Берлін?
— У Берліні на першому побаченні кожен платить за себе. Я вперше в житті відчула себе рівною. І востаннє: рівні, виявляється, швидко розходяться. — Вона помовчала. — Хоча до Берліна я потрапила не по рівність. У двадцять другому я виїхала з Мусею в переносці, на задньому сидінні чужої машини, з валізою, де було чотири пари кросівок і жодної теплої речі. Бачив би ти, як я на кордоні пояснювала собаці, що це не назавжди.
— А Мілан?
— Мілан — там усі красиві, і в усіх мама. Мама там не людина, а державна установа. Рим... — Вона замислилась. — У Римі я просто їла. Там це вважається розмовою. А Одеса — це коли в тебе відключили гарячу воду.
Вона повернула до мене екран. Біле ліжко, біла штора, рудий собачий бік поруч, розгорнута книга під її рукою, і два рядки: «привіт у мене гарячу воду відключили ти не проти якщо я приїду», а під фото: «назавжди ми народимо дітей збудуємо дім будемо щасливі хз».
— Так я пишу чоловікам. Це не про воду. Це іспит: хто зрозуміє, що я пишу не про воду. Склали двоє. Обидва потім питали, коли я поїду. — Вона забрала телефон. — А в мене в голові далі йде: назавжди, ми народимо дітей, збудуємо дім, будемо щасливі. Хз. Оце «ХЗ» — моя найчесніша абревіатура.
* * *
Я дивився на неї й думав про те, що їй не сподобається, якби я сказав це вголос. Що вона була б хорошою дружиною. Що народила б двох і не виставила б їх в інстаграм. Що її розум, з тих, які не здобувають, а мають, як слух, у моєї бабусі прожив би сорок років в одному дворі й вважався б нормою. Але бабусі не було з ким порівнювати. А Лолу країна виростила в роки, коли все показали одразу: вітрини, Дубай, слова «незалежна» й «цінна», і не встигли розповісти, звідки взялася вона сама. Їй дали мапу світу й забули дати план власного двору…
— Не треба, — сказала Лола, не підводячи очей від екрана. — Ти зараз подумав, що я була б хорошою дружиною. Усі так думають. Особливо ті, хто зі мною не живе.
— Я нічого не казав.
— У тебе брова…
Вона подивилася у вікно, туди, де внизу в мокрій темряві блимав якийсь єдиний ліхтар.
— Слухай, а Дерибас — це хто? Вулиця чи людина?
— Людина. Спочатку людина.
— Пощастило, — сказала вона. — Йому вулицю. Мені поки що тільки підписників.
Вона відклала телефон і заговорила без нього, як розповідають те, що вже сто разів проговорено в голові й жодного разу вголос.
— Почалося з Польщі. Я приїхала й за місяць набрала десять кілограмів. Нічні тусовки, солодощі, багато пива. Потім навчання, потім я вивчилась на вії, зустрічалася з хорошим хлопцем, з яким мені було нудно. Мріяла, уяви, про стосунки «з атракціонами». У двадцятому отримала: потрапила до аб’юзера. Я ж не це вкладала в слово «атракціон».
Вона сказала це рівно, як читають розклад електричок.
— Він був бодибілдер. Я почала рятуватися спортом, і в нас спалахнула конкуренція. Ну, не в нас. У нього. — Вона коротко засміялась. — Власник залу у Варшаві запропонував підготувати мене на фітнес-бікіні, щоб я представляла його клуб. Я прийшла додому щаслива. І моє щастя розбилося об гнів партнера. Бачив коли-небудь, як чоловік ображається на чуже «так», сказане тобі? Це цілий жанр.
— Ні, — чесно сказав я.
— Пощастило. — Вона почухала Мусю за вухом. — Через три місяці я пішла. Це найдовша робота в моєму житті, і без вихідних. Потім я працювала з восьмої ранку до десятої вечора, а після — зал. Потім відкрила салон. Через мічяць нас закрили на карантин. Я купила штангу й млинці до неї і тренувалась удома, і зробила найкращу форму в житті. Під домашнім арештом.
— А потім?
— Потім я впала. Боюся сказати «в депресію». Скажу «в кризу». Слово «криза» можна писати в резюме. Тренувалась раз на два місяці, іноді взагалі не вставала по три-чотири. — Вона замовкла так, що я почув, як за стіною пересувають посуд. — Рекорд, до речі: сімдесят п’ять кілограмів у присіданні на три рази, з вільною штангою. Я виклала, і мені поставили більше лайків, ніж за все, що я сказала вголос за рік.
— Бо рекорд вимірюється в кілограмах, — сказав я.
— От. А решта — ні. — Вона випростала плечі. — Тепер я за дбайливе ставлення до себе. Пілатес, стретчинг, м’які тренування зі своєю вагою. Продаю жінкам курс. Дбайливість на продаж. Зважаючи, скільки її в мене самої, це майже чесна торгівля.
— А красу ти теж…
— Краса — єдиний актив, який дешевшає, поки його тримаєш. Треба встигнути вивести в обіг.
Звучало як цитата. Але вона сказала це так, ніби щойно придумала, і їй самій це сподобалось…
* * *
Раптово погасло світло. Телефон у моїй кишені завібрував раніше, ніж по залі пройшла дівчина з бейджем. Вона говорила так, ніби повідомляє, що закінчились устриці: «Шановні гості, оголошено повітряну тривогу. Просимо вас пройти в коридор біля ліфта, подалі від вікон». Ніхто не підвівся одразу. Двоє за дальнім столиком допили вино й тільки тоді піднялись. Я бачив у цій повільності не мужність, а втому, яка навчилась виглядати мужністю.
Лола підхопила Мусю під пахву, сумку закинула на плече й не поспішала.
— Мусю, це не про нас, — сказала вона. — Це просто Одеса знову хоче уваги.
У коридорі між двома стінами, під лампою, що горіла не на повну, було тісно й пахло кавою з кухні. Лола стала так близько, що я побачив у куточках її очей дрібні зморшки, яких не було сім років тому, і подумав, що вона заробила їх сама. Вона щось писала в телефоні.
— Мама, — сказала вона. — «Ти де?». Я пишу: «у Хмарах». Вона пише: «Не смішно».
— Не смішно, — погодився я.
— Тобі — ні. — Вона заховала телефон. — Мама телефонує щодня. Але телефонує не Лолі, а Олі. Лола — це афіша. А Оля — та, яку треба нагодувати. Єдина валюта, яка не знецінилась.
У темряві коридору її голос став іншим, нижчим, без публіки.
— Уяви, у нас тоді все вийшло, — сказала вона. — Ти приходиш додому, а я в шпагаті під реп. Посуд не митий. На вечерю — кола зеро.
— І що далі?
— Далі ти б пішов. Максимум через пів року. І був би правий. — Вона говорила спокійно, ніби оголошувала погоду на завтра. — Я не вмію бути дружиною. Я вмію бути цікавою три ночі. Ти ж пам’ятаєш.
Я пам’ятав. Ранок я пам’ятав краще за ночі: вона їла сирники руками й питала, чи правда, що всі, подібні до мене, чоловіки в моєму місті одинаки.
Відбій прийшов так само буденно, як тривога: телефон, потім голос дівчини з бейджем, потім шум ліфта, який хтось викликав, бо ліфт не мав жодного уявлення про тривогу.
* * *
Ми повернулись за стіл. Офіціант, який за цей час устиг змінити скатертину, приніс до кави блюдце з двома шматочками мармеладу, комплімент від закладу. Лола відсунула блюдце пальцем.
— Прибери, будь ласка. Я не тримаю вдома пістолет з тієї самої причини, з якої не купую додому мармеладки. Коли настає ніч і мені самотньо, вони випадково можуть опинитися в мене в роті.
Я засміявся на півсекунди, на першій половині. Друга була довшою. Лола засміялась сама, до кінця, а коли скінчила, подивилася на мене вже без усякого сміху.
— Ось, — сказала вона. — Смішно тільки мені. Я ж попереджала.
— Лоло.
— Не треба. Це жарт.
— Я знаю.
— Тоді не дивись так. — Муся в неї на колінах повернулася й влаштувалась інакше, і Лола поклала на неї долоню. — Мені о сьомій ранку гуляти. Це єдиний розклад, який я за останні роки жодного разу не порушила.
Я хотів сказати ще щось і не сказав. Є розмови, у яких друге речення може все зіпсувати.
— Мій номер той самий, — сказав я нарешті.
— Я знаю, — сказала Лола. — Я його не видаляла.
Вона знову повернула до мене телефон. Біла кімната, біла сорочка, вона стоїть боса на спинці дивана, голову відхилила, і напис зверху: «не прикидайся таким невинним», а знизу: «я бачила, які рілси ти лайкаєш».
— Це не тобі, — сказала вона. — Це взагалі всім чоловікам. Але й на тебе підходить.
— Це алгоритм.
— Алгоритм не лайкає. Алгоритм тільки пропонує. Лайкаєш ти.
Я не заперечував. Було б нечесно.
— Знаєш мій план? — сказала вона. — Вийду заміж, видалю інсту, куплю кнопковий телефон.
— Собі?
— Йому.
Вона розсміялася, і знову одна. Я дивився, як вона сміється, і думав, що сміх, який ніхто не підхоплює, виснажує більше за сльози: на нього треба стільки ж сил, а гучність не зростає.
— Життя мінливе, — знов сказала вона, трохи стишивши голос. —Якщо тобі не везе в любові, тебе везе в бар подружка! Завтра ти її. Я це називаю стабільністю.
Знов блимнуло світло. У “Хмарах” запустили додаткове живлення.
Внизу на вулиці завівся генератор; його звук піднявся до четвертого поверху, рівний і жилавий. Лола довго дивилась у вікно на море, якого вже не було видно.
— Ну давай, — сказала вона нарешті. — Як у коментарях. Чи ще бігаєш ти зранку? Що робиш в Одесі? Мешкаєш? Як давно?
Я відкрив рота. Муся зістрибнула з її колін і пішла до вікна, ніби їй там було що побачити. Лола дивилася на мене й чекала, не як у коментарях, а по-справжньому, і довго.
Мармеладки лежали на блюдці. Жодна не зникла.
— З’їж, — запропонувала Лола. — Мені їх шкода.
Я з’їв одну. Мармелад був лимонний і смакував як лимонний мармелад.
— Ну як?
— Нормально.
— Ото й я кажу. Нічого особливого…
Рахунок я попросив для двох, але Лола сама розрахувалась за свою каву.
— Кожен за себе, — сказала вона. — Я ж у Берліні жила.
Ліфт ішов вниз так само довго, як угору. Лола дивилась на цифри над дверима, Муся дивилась на мене. На другому поверсі хтось зайшов, глянув на нас і вийшов на першому, не сказавши ні слова.
На вулиці вже стемніло, і вітер був той самий, тільки без світла. Лола поставила Мусю на тротуар, і та одразу присіла під платаном із виразом особи, яка давно чекала.
— Ну все, — сказала Лола. Поцілувала мене в щоку, швидко, куди потрапила. — Напиши. Або не пиши. Мені все одно приємно, що ти є в телефоні…
Саме тут навкруги з’явилося світло і темрява знов стала Одесою.
Вона пішла в бік Катерининської полщі, висока й пряма, з сумкою на плечі, і поводок у неї в руці то натягувався, то провисав. Біля рогу вона не обернулась. Я й не чекав.
Я постояв, поки не змерз, а потім пішов у протилежний бік, хоча мені було байдуже куди.
Одеса, жовтень 2026 року.
