Розділ 1.
Все почалося із запаху…
Я поділюся із вами історією яка почалася на незнайомому вокзалі, незнайомого міста з незнайомими людьми і невідомим життям.
Я стояла на холодному пероні, вдихаючи морозний аромат зими який ніс із собою шлейф міцної, гарячої кави і солодкого шоколаду, а доповнювали ці безумовні парфуми, нотки свіжонадрукованих книг. Я стояла і мовчала. Дивилася вдаль і вдихала цей новий, незнайомий мені аромат. Усміхнулася, зловивши себе на думці, що інші міста пахли по-іншому. Взагалі, запах це неймовірна річ. Його не можна торкнутися ні тілом, ні очима і лишень наш ніс, може відчути його присутність і перенести нас у спогади із таким же ароматом… Колись моя бабуся мала старі сухі парфуми і коли її не стало, вони перейшли мені у спадок. Бували різні часи але як тільки мені її особливо не вистачало, я вдихала цей аромат і відчувала як вона стоїть поряд зі мною, поклавши свою зморену руку на моє плече, тихо усміхаючись.
Потяг важко видихнув, видавши свій протяжний гул і безжально витягнувши мене зі спогадів, попрямував вперед своєю важкою ходою, тягнучи за собою з десяток вагонів. Він мене лишив… і я лишилася сама. Я торкнулася до своєї “вірної подруги”, старої і пошарпаної валізи, що вміщала в себе мінімум речей і максимум спогадів і видихнула. На правому плечі висіла сумка, молочного кольору, яку мені подарувала подруга, промовляючи, що ця красуня має французьке походження. Я точно не знала чи дійсно ця крихітка приїхала із Франції або ж її купили на нашому старому ринку але мені подобалася сама лишень думка, що вона пахне смачними круасанами, витриманим сиром і білим вином. Насправді, я любила не саму річ, а людину яка була тоді поряд зі мною. А який запах був у цієї людини? Я не пам’ятаю. А у мене?… Який запах був у мене, вдома? Здається це був змішаний аромат міцного, гарячого чаю і прекрасних квітів на підвіконні, які моя мама любила, берегла і пестила, мов власних дітей. А ще запах розчинної кави, сирості та холоду від татової куфайки, яку він безперервно носив на собі, мов ведмідь свою шкуру. Я пам’ятаю запах безкрайнього степу, що пролягав за моїм маленьким містечком. Він пахнув свіжозрихленою землею, вонючим полином, глиною, степовими квітами, пилом після дощу,…
Сніжинки цілували мої пальці, весело кружляючи у своїй єдиній балетній партії, а я дивилася туди, куди поїхав потяг, що привіз мене сюди, безжально лишивши на холодному пероні. Розуміння того, що зараз я мушу розпочати нову сторінку своєї історії не надавало мені багато радості, але я вже зробила свій вибір, тому мусила йти вперед. Мій тато, завжди мені говорив: “Позаду дороги немає, попереду життя.” Значить, треба жити? Я взялася за ручку валізи і зробила перший крок. Куди? На зустріч незнайомому місту, де жили незнайомі люди, де кружляв чужий запах. Я пішла на трамвайну зупинку ще сонного міста, розпочавши нову історію мого старого життя.
