Без гарантій ч-5

Світ звузився до звуку річки, що розбивалася об каміння, до їхнього прискореного дихання.

Ліна відчувала, як Аліхан напружується перед фінальним вибухом, і в цей момент зрозуміла: кожен його рух був не просто фізичним актом. Це було більше — це була водночас і жертва, і здобич.

Він віддавав їй свій контроль, свою владність, свою стриманість — приносячи їх у жертву цій пристрасті. А вона, у свою чергу, ставала його найціннішою здобиччю, яку він нарешті зміг осягнути, але так і не зміг до кінця приборкати.

Коли хвиля задоволення накрила їх обох Ліна відчула неймовірне полегшення. Це було не просто завершення, це було визнання того, що вони — два хижаки, які нарешті визнали силу один одного.

Аліхан знесилено опустився поруч із Ліною. Її тіло, тепле й ніжне на дотик, дарувало дивне відчуття спокою.

— Вибач мені за той раз, — тихо сказав він їй на вухо. — Я й досі не знаю, чому так вчинив, коли ми поверталися по рюкзак.

Ліна мовчала. Вона ще перебувала під владою емоцій після їхньої близькості й зовсім не хотіла зараз розмовляти.

— Угу, — лише тихо муркнула вона. — Проїхали.

Чоловік підвівся, натягнув штани й сів поруч.

— Принести тобі сорочку? — запитав він, дивлячись на жінку, яка лежала із заплющеними очима й повільно, глибоко дихала.

— Угу, — знову муркнула Ліна.

Він підвівся, підняв сорочку й повернувся до неї.

— Допомогти одягнути?

— Угуу... — вже протяжніше озвалася вона.

Аліхан засміявся, допоміг їй підвестися й обережно накинув на неї ще вологу сорочку.

— Ну що, пішли до будинку?

«Якось дуже балакучим став Хан», — подумала Ліна, почувши його пропозицію повернутися до будинку.

Зайшовши до хати, Ліна помітила на столі записку. Василь своїм кострубатим почерком написав, що на два дні поїхав до міста.

«Хата — на вас. Їжу готуйте самі. Продукти — у погребі, холодильнику та кухонній шафі».

Жінка мовчки показала клаптик паперу Хану й, не сказавши ні слова, пішла спати. Це ранкове кардіо чомусь виснажило її значно більше, ніж будь-коли раніше. Очі заплющилися майже відразу, щойно голова торкнулася подушки.

А чоловік, навпаки, почувався бадьорим. І страшенно голодним. Завдяки Василевим старанням їжа на сьогодні була. А завтра вже він і сам щось приготує.

Пообідавши, Хан пішов складати дрова. Бо що ще йому залишалося? Спати він не хотів. Міг би ще побути з Ліною, але турбувати її не наважився.

«Нехай відпочиває», — подумав він. Так, за роботою, непомітно настав вечір.

Із хати вийшла заспана Ліна. Потягнулася, позіхнула й усміхнулася сама до себе.

— Та що це зі мною таке? — пробурмотіла вона. — Сплю в цьому будинку, наче немовля.

Вона помітила Хана, який сидів на лаві з чашкою гарячого чаю. Підійшла до нього, сіла поруч і, діставши цигарку закурила ,насолоджуючись вечірньою тишею.

— Ти вечеряла? — запитав чоловік.

— Ні, — відповіла жінка, випускаючи в повітря тонку цівку диму.

— Я приготую, — запропонував Аліхан.

— я не відмовлюся, — усміхнулася Ліна.

Він пішов до хати, а вона залишилася надворі, насолоджуючись умиротворенням, яке дарувала ніч.

Через деякий час чоловік покликав Ліну до оселі. Вони повечеряли. Жінка запропонувала помити посуд, адже він готував. Хан усміхнувся й запропонував зробити це разом.

Було щось дивно приємне в цій буденній рутині. 

— Я на річку, — вперше повідомила жінка про свої наміри.

Аліхан здивувався, і це здивування було видно неозброєним оком.

— Я з тобою. Не проти?

— Ходімо, — сказала Ліна, беручи його за руку.

Жінка, не соромлячись, скинула сорочку й зайшла у воду.

Вода була теплою. Аліхан послідував її прикладу.

Хвилі м'яко гойдали їх, стираючи межі між ними. Аліхан стояв, не зводячи з Ліни очей. Простягнув руку й торкнувся її плеча — мокрого, прохолодного від нічного повітря, але такого теплого від дотику його пальців.

Він нахилився й поцілував її в шию. Його щетина приємно лоскотала шкіру, яка вмить укрилася дрібними мурашками.

Ліна притулилася спиною до Аліхана, мимоволі закинувши голову назад і віддаючись цьому відчуттю. Вона ще міцніше притиснулася до його широких, сильних грудей.

Аліхан обережно огорнув її руками. Потім притулився губами до її вуха, і його гаряче дихання розігнало прохолоду ночі.

— Ти навіть не уявляєш, як важко мені було стримуватися, — прошепотів він.

Це була не просто пристрасть. У його дотиках вона відчула щось значно глибше — майже відчайдушне бажання бути поруч із нею, оберігати її та ніколи не відпускати.

Вона повільно розвернулася в його руках, зустрівшись із ним поглядом у тьмяному місячному світлі. Вони поцілувалися. Повільно, ніжно ,відчайдушно. Вода ледь чутно хлюпала навколо.

Карпати стали єдиними свідками цієї миті, коли їх тіла знову злилися в пристрасному пориві.

________

Вони кохалися просто у воді. Плескіт хвиль, що розходилися від їхніх тіл, вибивав ритм дикого, первісного танцю.

Кожен рух Аліхана був водночас упевненим і трепетним, ніби він намагався викарбувати кожну мить у пам'яті.

Ліна ж розчинялася в ньому, забувши про все на світі. Вода навколо них вирувала, ніби нагріваючись від тепла їхніх тіл. Їхні вдихи уривалися, перетворюючись на ледь чутні стогони.

Після водних процедур молоді люди пішли до оселі. Не одягаючись.

У хаті не вмикали світла. Досить було місячного сяйва, що лилося крізь вікна.

Ліна обвила шию чоловіка руками й упилася в його губи жадібним поцілунком. Ця її жадібність миттєво відгукнулася в його тілі. Більш пристрасної жінки в нього ще не було. І це тішило його его. Тішило його тіло й думки. Вона весь час була в його голові  і навіть не виходила  покурити. Він самонадіяно думав ,що лише  прикурить від неї, але не помітив як затягнувся.

Ліна повела Хана до ліжка. Легенько штовхнула його на постіль. Чоловік корився. Корився її волі так, як ніколи й нікому. Він хотів бути підкореним.

Жінка лукаво посміхнулася, загорнула волосся за вуха й повільно нахилилася до  члена чоловіка.

Так само повільно, знущальницьки, як то робив з нею Аліхан, почала пестити його плоть. Губами, пальчиками. То сміливіше, то повільніше. То доводячи його до піку, а потім відступаючи. Натішившись грою, жінка надягла презерватив і впевнено та владно сіла верхи на чоловіка, пропускаючи його член в себе. Повільно, сантиметр за сантиметром. Не відводячи погляду від його пристрасних і водночас ніжних очей.

Ліна почала свій рух. Неспішний, проникаючий і такий привабливий для чоловіка.

Вона хотіла володіти ним так, як він нещодавно володів нею. Хотіла змусити чоловіка благати про пощаду.

Аліхан відчував неймовірний сплеск емоцій. Кожна клітина тіла дуже гостро, навіть болюче реагувала на рухи жінки, яка так нахабно і власницьки підкорювала його тіло.

Ось її руки в нього на грудях. Ось її волосся лоскоче шию, а язик пестить вухо, скроні... ключицю. Ось вона жадібно цілує його.

 Серце в Аліхана калатало так, наче він біг марафон.

Що за шалена фурія ця жінка!

Руки чоловіка пестили її груди. Жінка рухалася ритмічно, але повільно. Чоловік хотів більшого. Він обхопив стегна жінки і почав рухати ними так, як хотів, як прагнуло його єство.

Ліна вперлася руками в груди Хана і підхопила той шалений ритм.

________

Ритм ставав усе потужнішим і пристраснішим, майже шаленим. Кожен вдих Ліни віддавався коротким стогоном, який був насолодою для вух чоловіка. Жінка відчувала, як всередині неї збирається потужний вузол, готовий вибухнути від кожного його дотику, від того, як він впевнено рухався в ній. Аліхан, втрачаючи останні залишки самоконтролю, впивався пальцями в її шкіру, притягуючи до себе ще сильніше, немов намагаючись залишити її в собі.

Поштовх... ще... і ще... і... ось вибух, який стирає межу між реальністю і насолодою. Ліна ж зробила ще декілька рухів і відчула, як хвиля за хвилею її накриває блаженство, від якого вона провалюється в безодню... темну... тягучу, але таку приємну. Це була справжня битва, де не було ні переможців, ні переможених.

Тяжко дихаючи, жінка впала поряд з чоловіком, який усе ще був за межею реальності.

Після нестримної ночі ранок був тихим.
Ліна прокинулася першою. Вдягла вже звичний для неї одяг Хана й пішла на кухню.

Готувати вона не любила, хоча й уміла. Але сьогодні в неї був кулінарний настрій.

Жінка взялася до приготування. Рухи її були неспішні й упевнені. Настрій — піднесений, наче вона здобула довгоочікувану перемогу й тепер стояла на п'єдесталі, насолоджуючись оплесками.

Ліна усміхнулася сама до себе.

На сковорідці шкварчала смажена картопля з грибами. Вона нарізала салат із помідорів, огірків і сметани.

«Та це ж просто шедевральна страва», — подумала вона.

У своїй метушні жінка не помітила, як до будинку увійшов чоловік.

І тільки знайомі до болю слова змусили її обернутися й застигнути, наче вкопаний у землю стовп.

— Енджі, дєтка, — сказав чоловік, усміхаючись. — Як ти, мала?

Жінка заплющила очі, намагаючись не показувати своїх емоцій. Адже перед нею стояв той, про кого вона колись думала, що саме він — її доля. Що саме з ним у неї буде спільне майбутнє.

Той, з ким вона прожила п'ять років. Той, хто навчив її, що розраховувати вона може лише на себе. Що в бідності й хворобі вона теж сама. Що всі її проблеми — це лише її проблеми, а його проблеми — це їхні спільні проблеми. Що в неї лише обов'язки, а в нього — права. Що вона ніхто й ніщо без нього. Той, хто привів її в агентство, і той, кого з нього ж вигнали за те, що свідомо наражав людей на небезпеку. Її особистий біль, через який вона збирала себе по шматках після викидня. Той, хто зробив із неї чоловіка.

— Не називай мене так, — різко відповіла жінка, знімаючи сковорідку з вогню.

— Та перестань, мала. Стільки часу минуло, а ти все ще дуєшся, — жартома відповів чоловік, проходячи вглиб приміщення.

«Дуєшся»... Яке знайоме й маніпулятивне слово. З його вуст вона чула його мільйони разів, і щоразу думала, що це з нею щось не так.

Ліну зсередини розривала злість.

— Що ти тут забув? — холодно запитала жінка. — Тобі тут не раді. І я впевнена, що Василь не дозволяв тобі тут перебувати.

— Та чого ти починаєш? — підвищив голос чоловік, сідаючи на лавку. — Я тут із друзями в поході. Зайшов води набрати.

Ліна не вірила жодному його слову.

Але й не збиралася вступати з ним у полеміку.

— Забирайся геть! — гнівно сказала вона.

Чоловік лише насмішкувато хмикнув, не поспішаючи підводитися з лавки. Його спокій був для неї, як червона ганчірка для бика.

Жінка не розуміла мотивів візиту свого колишнього, але точно знала, що тут щось не так.

«Тримати себе в руках. Не дати йому шансу вчепитися в мої емоції, вивести мене із себе, а потім знову зробити з мене неадекватну дурепу», — пульсувало в думках Ліни.

— Пішов геть, — гнівно, але стримано сказала жінка, наближаючись до нього.

— Ти ба, яка впевнена стала, — єхидно посміхнувся чоловік. — Зовсім забула своє місце?!

Він різко підвівся, зробивши крок до жінки.

Вона не відступила. І не відступить. Не опустить очей і не буде вибачатися, наче злодійка, яку застукали на місці злочину. Ні. Цього не буде.

— А що не так? Не подобається? — сказала жінка, усміхнувшись лише одним кутиком губ. — Це ж саме ти зробив із мене ту, ким я не хотіла бути. Ти повільно, методично й без жалю поховав ту дівчину з палаючими очима, яка дивилася на тебе із захватом. Ти йшов тоді, коли я потребувала допомоги й підтримки. Ти не співчував і не переймався моїм станом після викидня. Хоча дитину втратила не тільки я! Тобі було начхати, як я збирала свою душу й тіло по шматках! Ти не відчував найменшого жалю через скоєне. Я просила тебе залишитися, але ти завжди робив винною мене, не вміючи й не прагнучи брати на себе відповідальність. Ти знищив мене, не шкодуючи.

Уже тихіше, з хрипотою в голосі, вона додала:

— Пішов геть, кажу тобі востаннє!

Чоловік і не думав відступати. Ця Ліна була іншою. Зовсім не тією, яку він знав.

Тарас зробив крок до жінки. Її слова ніяк його не зачіпали. А от поведінка і її зухвалість — це інша справа.

— Та за кого ти себе маєш, дурепо? Саме я привів тебе в агентство. Саме я зробив із тебе людину. Ким ти була без мене? Пустоголовою сірою мишкою, яка боялася кожного шороху.

Він наблизився так близько, що Ліна відчувала його подих на собі. Зловісний, хижий і небезпечний.

«Тільки не показуй слабину. Тільки не відступай», — тривожно думалося жінці.

Вона мовчала й нахабно дивилася в очі колишньому. Добре знала, що це його дратує. Він ненавидів прямі погляди. Уникав їх і, як уже здогадалася жінка, боявся.

— Ах ти ж мала паскудо! — крикнув чоловік, замахуючись на неї. — Очі в землю, тва...

Він не встиг не тільки вдарити Ліну, а й договорити. Раптом його руку схопила інша чоловіча рука й завела її за спину.

Тарас скрикнув.

— Ска, ти хто ще такий?!

— Жінка ж ввічливо просила покинути будинок, — жорстко сказав Аліхан, грубо виштовхуючи чоловіка за поріг.

Тарас упав на землю. В його очах промайнули паніка й нерозуміння. Певно, він не розраховував, що жінка не сама.

— А-а-а... Так це твій йобар! — принизливо фиркнув колишній, спльовуючи слину на траву.

Аліхан загрозливо наблизився до Тараса.

— Бачу, ти маєш проблеми з головою, адже не розумієш із першого разу. Ну що ж, я повторю.

Хан підняв чоловіка за комірець і вдарив по обличчю, розбивши кривднику ніс.

Тарас знову впав, вилаявшись.

— Пішов геть! — грізно наголосив Аліхан, повертаючись до жінки, яка стояла на порозі.Хан ішов неспішно, вдивляючись в обличчя жінки, яка стільки пережила.

— Аліхан!!! — нервово й голосно крикнула Ліна. — Обернись!!

Чоловік різко розвернувся й побачив, як цей недолугий біжить до нього з каменем у руках.

— Та що ж ти ніяк не вгамуєшся? — роздратовано сказав Хан і вдарив чоловіка так, що той відлетів на метр і гучно, болісно приземлився на тверду землю, задихаючись і кашляючи від болю.

— Що ж за тупе створіння! ?— сказав Аліхан. — Не змушуй мене наближатися до тебе, бо я тоді за себе вже не відповідатиму, — гаркнув Хан до Тараса, який, ставши навкарачки, відповзав подалі.