Даний текст є компіляцією трьох статей, написаних мною влітку 2024 року напередодні власної участі в Курській кампанії. Публікується тут для збереження спадщини.
В 1916 році воюючі держави провели одночасно три найбільші сухопутні битви в тодішній історії - Верден, Сомма та Брусилівський прорив, глобальним результатом яких стала втрата сотень тисяч солдат та досягнення піку військового виснаження. На фоні того, як обидва альянси були однаково близькі до колапсу, 1917 рік мав стати переломним для одного з них. В цих умовах новий головнокомандувач Франції, для якої тільки що закінчилась боротьба за Верден, взявся за реалізацію остаточного та рішучого наступу, який мав на меті закінчити війну. Подальші події, відомі як "Наступ Нівеля", "Друга битва на Ені" або "Битва при Chemin des Dames", увійшли в історію як апофеоз військового божевілля та поставили Францію на межу національної катастрофи.
Тотальна оборона
Положення Франції та Антанти в цілому на кінець 1916 року було двояким. З одного боку військові результати року вселяли певний оптимізм: німецький наступ на Верден було зупинено, військова міць Німеччини була значно підірвана в битві на Соммі, а на сході Росія нарешті оговталась від минулих поразок і нанесла сильний удар по австрійській армії. Колективними зусиллями Антанта поставила вже Німеччину на грань поразки. В середині 1916 німецький полковник Герман фон Кюль, начальник штабу однієї з груп армій, писав у щоденнику:
Я мав розмову з генералом Людендорфом щодо загальної ситуації. Ми дійшли висновку, що масштабне і однозначно успішне завершення війни віднині стало неможливим. Ми можемо тільки утримувати те, що є, і шукати сприятливі можливості для миру. Ми зробили забагато помилок в цьому році.
Цей настрій в німецьких військових колах був добре відомий командуванню Антанти. В своїх мемуарах Людендорф оцінює диспозицію в серпні 1916 як критичну - Німеччина рішуче програвала "матеріалшлахт" на Соммі, співвідношення сил з Антантою робило військову перемогу неможливою. Після наступу Брусилова австрійська армія більше не сприймалась як значима сила. Крім цього, в жовтні 1916 французи відбили у німців форт Дуомон, а пізніше і всі їх завоювання під Верденом, що було символічним святом для всього альянсу - німці, нарешті, не змогли протистояти ретельно вивіреному удару.
Наприкінці 1916 року Німеччина навіть двічі виступила з пропозицією мирних переговорів, які зрештою провалились. Частково через те, що Німеччина вимагала забагато поступок, частково через віру французького та англійського командування в можливість перемоги на полі бою - вони бачили, як тануть німецькі резерви, а сам факт заклику Німеччини до миру був сприйнятий за її слабкість.
Але була і інша сторона. Командування Франції, чиї людські резерви були підірвані ще в ході Другої битви за Шампань, дійшло висновку, що з такими темпами втрат як в минулі періоди, своєчасне поповнення військ дуже скоро стане неможливим - мобілізаційний ресурс, визначений ще в довоєнний період, підходив до вичерпання.
Крім цього, прогноз Людендорфа про скору поразку Німеччини, який він дав в серпні 1916, слід трактувати не інакше як: Німеччина обов'язково програє якщо продовжить воювати тими ж методами, що і раніше. Після заміни Фалкенхайна, новий начальник Генерального штабу Пауль фон Гінденбург та його перший помічник Еріх Людендорф вжили ряд екстраординарних дій, відомих як "Програма Гінденбурга", яка значно розширювала мобілізацію армії та промисловості. Промисловість була поставлена на військові рейки - фабрики перепрофільовані, введена трудова повинність, заводи працювали в три зміни. Масштаб розширення військової промисловості був таким, що попри дефіцит в солдатах, Людендорф зняв з фронту 50 тисяч військових з робітничими спеціальностями для їх відправки на заводи. Щоб компенсувати нестачу людей, призивний вік було понижено до 17 років, за рахунок чого впродовж півроку в армію було призвано додатково 1.3 млн чоловік. Величезні кошти з бюджету були виділені на будівництво нової лінії оборони на Заході, яка увійшла в історію як "Лінія Гінденбурга". Був розроблений, а після провалу переговорів - втілений в життя план Необмеженої війни на морі. Німеччина кинула всі сили, щоб не програти.
Нове військове керівництво вирішило переглянути і основну оборонну тактику.
Німці сформували свій досвід битв під Верденом і Соммою: в листопаді і грудні 1916 Людендорф передав своїм військам нову оборонну доктрину. Оборона не мала ставити на меті утримання будь-якою ціною певної ділянки місцевості. Її мета - виснажувати сили противника, зберігаючи свої. Бій треба було вести шляхом розходу матеріальних засобів, а не людської маси. Командуючі армією і корпусами отримали право лишати певну ділянку місцевості коли вони вважатимуть це необхідним. //Паскаль Люка, "Еволюція тактичних ідей Франції та Німеччини в 1914-18//
Новий німецький підхід до оборони в літературі називають "еластичною обороною в глибину".
Система оборонних споруд зводилась до наступного:
а) треба створити укріплену зону в 15-20 км в глибину, здатну витримати спробу прориву
б) необхідно значно посилити укриття шляхом широкого застосування бетону
в) широко розвивати допоміжні оборонні споруди
г) перші лінії мали бути зайняті малими силами (1 солдат на 4-6 метрів), але сили підтримки мали бути в повній готовності
д) оборону слід розглядати як маневр, при виконанні якого слід вирвати ініціативу з рук противника.
Таким чином, до ешелонування позицій в глибину німці додали і ешелонування сил в глибину, що призвело до їх меншого враження артилерією.
//Паскаль Люка, "Еволюція тактичних ідей Франції та Німеччини в 1914-18//
Тоді ж, в другій половині 1916, німці розпочали мегапроект з будівництва нової лінії оборони на Заході.
Німці очікували новий грандіозний наступ Антанти на початку 1917, для чого ще за півроку до цього почали готуватись до Abwehrschlacht (оборонної битви). Для цього в тилу існуючої лінії оборони почалось грандіозне будівництво нової, розділеної на 5 секторів. Сектор Flandernstellung тягнувся від Бельгійського узбережжя до Лілля; секторWotanstellung був збудований від Лілля до місцевості Кеан в тилу тих позицій, які штурмували британці в Другій битві за Аррас. Німецький фронт в центрі утворював так званий Нойонський виступ, який був постійною ціллю кампаній Антанти. За планом німців, в його тилу мав бути збудований найбільш потужний сектор оборони - Siegfriedstellung, на який мали відступити війська з виступу щоб скоротити фронт. В британських документах сектор Siegfriedstellung називали "Лінією Гінденбурга", і саме ця назва увійшла в історію. Саме їй буде належати основне місце в усій кампанії наступних років. Сектори Hundingstellung та Michelstellung мали прикрити решту фронту.
Створення такої системи оборони було ухвалено на стратегічному рівні і реалізовано командуванням інженерних військ.
Робота над "Лінією Гінденбурга" почалась в кінці вересня 1916. Для її будівництва було задіяно за весь час 370 000 робочих рук - солдат інженерних військ, робітників з Німеччини та Бельгії, місцевих жителів та навіть декілька тисяч російських військовополонених на примусових роботах.
Лінія Гінденбурга була довжиною 140 км і мала за планом оборонятись силами 20 дивізій.
Елементи Лінії Гінденбурга чудово візуалізовані на каналі The Great War в двух чудових документалках. Також тема Лінії Гінденбурга розкрита на каналі Megaprojects та Simple History.
Отже, першою перешкодою на шляху Антанти мала стати сіра зона, підготовлена німцями в своїх інтересах. Німці завчасно приготували мінні поля, протитанкові рви та величезні нагромадження колючого дроту. Подолання такого лабіринту вимагало ретельної інженерної підготовки з боку наступаючих, що вже нівелювало ефект несподіванки.
За нічийною землею починалась лінія спостережних пунктів, з'єднаних ходами сполучення. Там, де було можливо, німці будували оборону на зворотних скатах. Щоб підвищити виживаємість військ першої лінії, німці збудували величезну кількість бетонних ДОТів для кулеметних команд. Тим не менш, виданий в грудні 1916 року документ "Grundsätze für die Führung in der Abwehrschlacht im Stellungskrieg" (Принципи командування в оборонних боях в позиційній війні), передбачав, що у випадку повномасштабного наступу утримувати першу лінію немає сенсу - війська, що її займали, мали відійти в тил на основну лінію оборони. Тактика Антанти полягала в проведенні артпідготовки впродовж кількох діб неперервно, що не лишало першій лінії шансу. Німці усвідомили це остаточно після Сомми і в подальшому використовували цей відхідний маневр в обох світових війнах
На відстані 1-2 км від передової спостережної лінії починалась основна полоса оборони, яка могла складатись з 2 чи 3 ліній вглиб, так само віддалених на 1-2 км одна від одної. Цей простір і вважався Großkampfzone - основною зоною бойових дій. Вже тут війська Антанти, які були змушені подолати весь попередній шлях під перехресним вогнем, натикались на основний спротив.
Ще далі в тилу знаходились позиції для накопичення резервів. Загальна глибина оборони могла досягати 20 км. Траншеї та ходи сполучення в глибині також часто були укріплені бетоном.
Фортифікаційні рішення Лінії Гінденбурга були логічним продовженням того, що німці робили всі минулі роки на Західному фронті. Але їх оборона трималась не на самій лише фортифікації.
Еріх Людендорф розробив цілу систему взаємодії передових частин і резервів на основі напрацювань полковника Фріца фон Лосберга. Дивізії, що стояли в першій лінії, називались Stellungsdivisionen - в їх задачу входило витерпіти перші удари. Основний бій мали вести прибувші з ближнього тилу Eingreifdivisionen. Це були посилені дивізії, які проходили спеціальну підготовку, заточену в тому числі на штурмові дії. Нова німецька тактика чітко визначала умови проведення Gegenstoß aus der Tiefe (негайної контратаки) та Gegenangriff (методичної контратаки протягом 24-48 годин).
Після закінчення інженерних робіт німецьке Верховне командування планувало здійснити немислиме - відступити із Нойонського виступу. Вся попередня війна велась в дусі оборони кожного метра землі, і відступ із цілої області політично означав би визнанням власної слабкості. Але важкий загальний стан речей змушував німецьке командування забути про політичну упередженість і здійснити вірний з військової точки зору шлях - відступити із загрозливої ділянки та скоротити лінію фронту. На початку своєї каденції Гінденбург і Людендорф мали моральну мужність на це піти.
Відступ є найбільш складним військовим маневром, а у випадку німців він ускладнювався гігантськими ризиками - якби під час руху почався той самий наступ Антанти, весь фронт спіткала б катастрофа. Німецьке Верховне командування уважно слідкувало за всіма приготуваннями противника, щоб обрати вигідний момент для свого грандіозного маневру.
Ідея остаточного Контрнаступу
Якщо воююче суспільство Німеччини, попри втрати і падіння рівня життя, виявилась на якийсь час морально готовою до затягування гайок і додаткових зусиль, то ентузіазм французів, що проявив себе при обороні столиці в 1914 році, пішов в історію. Чим довше йшла війна, тим менше ставало бажання її продовжувати і серед солдат, і серед цивільних в тилу.
"Я думав, що пекло це вогонь, а виявилось, що пекло - це вода" (з книги "Вогонь").
В 1916 році демобілізований солдат Анрі Барбюс опублікував роман "Вогонь", в якому описав пережитий на війні досвід. З французької сторони існують тисячі і тисячі письмових свідчень війни, на жаль не перекладених, але успіх цієї конкретної книги доволі примітний. Автор не став чекати поки закінчиться війна, і всупереч військовій цензурі описав всі речі, з якими стикались солдати на війні - жахіття бійні індустріальної епохи, скотське ставлення (особливо болючою була тема смертних вироків для рядових), прірва між фронтом і тилом, а головне втрата сенсу - книга закінчується главою-маніфестом, в якій автор зрікається військових ідеалів і закликає припинити смертовбивство, тобто закінчити війну. Через ці тези книга стала шалено популярною в короткий час, адже озвучені речі були близькі багатьом французам. В цей час у Франції оживає пацифістський рух і починається активна пропаганда "білого миру".
А в тылу все одни и те же, говорят тебе; там есть и молодые, здоровенные, как быки, мускулистые, как борцы, и слишком их много. Слышишь, я повторяю: «слишком много», потому что это так и есть.
[...]
— А канцелярии! — воскликнул Вольпат, увлекшись рассказом о своем путешествии. — Их целые дома, улицы, кварталы. Ведь я видел только один уголок в тылу, один пункт, а чего только не нагляделся там. Никогда бы не поверил, что во время войны столько народу просиживает стулья в концеляриях.
[...]
— Они мной гнушались, но не очень это показывали. Только время от времени, когда уже не могли удержаться. Они смотрели на меня искоса и больше всего старались не коснуться меня, когда проходили мимо: ведь я был еще грязный после окопов.
Мне было противно среди всех этих выродков. Только раз меня чуть не взорвало, когда кто-то из них сказал: «Потом, когда мы вернемся с войны… если вернемся». Ну, уж это простите. Он не имел права так говорить! //Анри Барбюс, "Огонь"//
Інший автор і ветеран, Луї-Фердинанд Селін, залишив максимально депресивний з усіх можливих очерк французького тилу в часи війни в книзі "Подорож на край ночі". Контраст, який бачили солдати в окопах з щурами і звичним плином життя в містах, куди вони приходили у відпустку чи на відновлення, шокував багатьох. Те, як Франція вела війну, вбивало її ідеали.
Таким був моральний фон Франції на третій рік війни. Але озвучений солдатський гнів був лише частиною того тягара, який несла Франція. Насправді, країна вже мобілізувала майже всіх, кого могла, в промисловості вже була відчутна нестача робочих рук і на виробничих лініях стала звичною жіноча праця. Перед війною Франція була однією з найбільш "аграрних" країн Європи, більше половини населення якої були селяни. Мобілізація масово затронула французьке село, яке в один момент втратило мільйони робочих рук, в результаті чого сільське господарство почало занепадати, незібрані врожаї з часом призвели до введення продуктових карток в містах. Середній дохід відчутно падав. Починаючи з 1916 року робітники фабрик повернулись до практики страйків і забастовок серед війни, що свідчило про серйозність соціальної напруги. Така ситуація торкнулась всіх учасників війни, але для Франції, яка вже пережила не одне велике повстання, затягування війни не обіцяло нічого хорошого.
Криваві невдачі на фронті підривали авторитет військового і політичного керівництва - якщо в 1914 році французи здебільшого уникали критики тих, хто приймає рішення, то поступово вона стала постійною темою діалогів. Гірше того, серед самого керівництва, яке у Французькій республіці було політично неоднорідним, розпочались серйозні конфлікти, від "Священного союзу" партій, проголошеного в 1914, лишився порожній звук. В 1916 в уряді сформувались кілька фракцій, найбільші з яких - соціаліста Арістіда Дріана і республіканця Олександра Рібо, постійно інтригували одна проти одної.
Клемансо сообщил мне в сенате слова, якобы сказанные одним солдатом перед своим полковником: „Если бы генералы получали одно су в день, уже давно был бы конец войне“. Меня тревожит такое состояние умов, – говорит Рибо. – В сенате часть сенаторов занимается собиранием всяких жалоб и обвинений. Их вражда с военным начальством, их предубеждение против высшего командования продолжают быть опасными.
[...]
Рассказывает, что вчера Думер привел в сенат постороннее лицо, которое заявило в одной группе: «Наши войска достойны удивления, но генералы – изменники или тупицы». По словам Дюбо, небольшая группа сенаторов, постоянно одни и те же лица, распространяет самые мрачные слухи, и возмущенный этим сенатор Урнак, в конце концов, бросил им в лицо: «Можно подумать, что вы желаете поражения!..»
//Раймон Пуанкаре, "На службе Франции"//
Сьогодні важко розібратись в деталях французьких політичних інтриг, про які ми маємо не так багато джерел (хоча дякуючи спогадам президента Пуанкаре, в них можна зазирнути частково), але очевидно, що відсутність політичної єдності в цей важливий час ризикувало в будь-який момент хитнути і так нестабільну ситуацію в якийсь абсурд.
Одним з наслідків політичних інтриг стала заміна Головнокомандувача. Після стабілізації фронту під Верденом, Жозефу Жоффру згадали провали Контрнаступу 1915 року і провал оборони на найбільш укріпленому, як вважалось, напрямку, де кращі уми армії були змушені впродовж лічених днів після німецького прориву робити те, що не робилось роками - шляхи постачання та ешелоновану оборону. Генерал Жоффр, герой оборони столиці в перший рік війни, був відправлений в якості посла в США, натомість новим головнокомандувачем був призначений Робер Нівель.
Нівель проявив особисту хоробрість та професіоналізм в якості командира полка на початку війни, а під Верденом очолював дивізії на напрямку головного німецького удару. З моменту його призначення командиром 2-ї армії, саме на ньому лежала відповідальність за успіх в цій великій битві, а після зупинки найлютішого німецького наступу в червні 1916 і відбиття форту Дуомон, він став справжньою зіркою в очах громадян. Нівель був тим самим носієм "культу наступу", і саме від такої людини істеблішмент очікував тріумфального завершення війни. Для цього у Нівеля вже був готовий план і він гарантував, що зможе добитись перемоги.
Ідея Остаточного Контрнаступу була сформульована майже одразу після провалу Другої битви за Шампань. В 1916 році Жоффр планував наступати знову, заручившись підтримкою союзників на всіх інших фронтах. Верденська м'ясорубка внесла корективи в цей задум, але з другої половини 1916 року Франція методично готувалась до нової спроби прорвати фронт.
Впевненість французів зросла після Битви на Соммі, де саме на французькій ділянці будо досягнено найбільшого просування в перші дні. Вперше за війну німецька артилерія була ефективно подавлена на напрямку прориву, і подальша підготовка до нового наступу звелась до накопичення ще більшої кількості боєприпасів, для досягнення серйозніших стратегічних результатів.
Зазнали значних змін організація військ та тактика. Всі сторони, особливо французька, оцінили значення великих калібрів і нарощували темпи їх виробництва. Змінювалась і тактика застосування артилерії - була втілена концепція наступу за "вогневим валом". За результатом битви за Верден французькі генерали дійшли до формули, що піхота має долати 100 метрів кожні 3 хвилини, з планомірним переносом баражуючого вогню артилерії вглиб ворожих порядків. Одним з засновників цієї тактики вважають саме генерала Нівеля, який вдало застосував її при відбитті форту Дуомон. Піхотна тактика теж змінювалась - в армії в геометричній прогресії збільшувалась кількість ручних кулеметів та гранат, і поступово стара лінійна тактика трансформувалась в тактику груп. В британській армії цього періоду вперше виникла тактика, якої дотепер навчають в усіх учебках - "іду/крию" з поступовим пересуванням групами від 2 і більше. Авіація з допоміжного роду військ перетворилась в один з основних, а на полі бою з'явились танки, що поклало початок combined arms tactics.
Втім, незважаючи на розвиток озброєнь та появу нових засобів прориву, основним оперативним прийомом, особливо у французькій армії, все ще лишалась атака людськими хвилями. А отже, незважаючи на домінування на полі бою артилерії, забезпечити перемогу все ще могла лише піхота. Німцям була відома ця істина з самого початку, тому навіть на цьому етапі війни вони приділяли велику увагу підготовці новосформованих дивізій, особливо штурмових загонів та Eingreifdivisionen, які мали здійснювати контратаки при прориві фронту. Французькій армії знадобився час, щоб зрозуміти цінність якісної піхоти, і, на жаль для Франції, ціною цього знання стали втрати її кращої частини. Під Верденом французи застосували тактику "норії" - частої ротації частин з метою збереження їх боєздатного костяка. Дивізії, які з-поміж інших вважались більш дієвими, відтепер частіше відводились на відпочинок, а їх місце в окопах частіше займали територіальні війська, які з самого початку задумувались для охорони об'єктів в тилу.
Великі втрати французької піхоти гостро підняли питання її поповнення. На початок 1917 року Франція вже втратила більше 900 тисяч загиблими, не рахуючи поранених. Незважаючи на те, що мобілізація вже перевищила 5 млн чоловік (з 40 млн довоєнного населення материкової частини), ці втрати були тим більш відчутні, оскільки несла їх саме бойова компонента армії, при тому що мінімум третина від її чисельності складали підрозділи тилу та забезпечення. "Їх надто багато" (с).
Втім, проблема втрат серед найбільш боєздатних підрозділів була серед всіх воюючих армій. Наприклад, одним з наслідків Брусилівського прориву стала фізична загибель вірних царю гвардійських частин.
Щоб хоч частково компенсувати свої втрати, Франція вдалась до мобілізації населення колоній. Ще в 1910 році майбутній генерал Шарль Манжен написав книгу "La Force Noire" (Чорна Сила), а якій обгрунтував ідею застосування людського ресурсу колоній в майбутній європейській війні. Довгий час від цієї ідеї французів стримували традиції та схильність тубільців до повстань, але реалії війни все ж примусили. Манжен був дуже прагматичною, прямою і гострою на язик людиною. "Що б ти не робив, ти втрачаєш багато людей" - так він пізніше узагальнив свій досвід командування дивізією в позиційній війні. В своїй книзі, будучи ветераном колоніальних війн, Манжен орієнтується на популярну тоді "теорію войовничих рас", згідно з якою деякі народи краще пристосовані до війни, ніж інші. З точки зору британців, це були, наприклад, гуркхи, з точки зору французів - марокканці, сенегальці, народи Верхньої Вольти. На думку Манжена, "нервова система африканців є менш розвиненою, що робить їх більш стійкими до бойового стресу та менш схильними до зайвих роздумів". Цих людей Манжен успішно застосує в операції з відбиття форту Дуомон. В спогадах учасників з обох сторін часто підкреслювалась мужність в атаках і жорстокість до полонених зі сторони марокканців, при цьому "чорні" дивізії поступались їм в бойових якостях, хоча свою роль виконували. В роки Великої війни Франція мобілізує 970 тисяч солдат з числа колоніальних народів.
Офіційним початком підготовки до нового наступу можна вважати конференцію союзників в Шантільї 15 листопада 1916 року, на якій було затверджене спільне рішення військового командування Антанти про початок спільного наступу навесні 1917 року на всіх фронтах. Однак, обставини, в яких планувалась його реалізація, були не прості і дуже стрімко змінювались.
Першим неприємним сюрпризом стали неочевидні наслідки відсторонення Жоффра. В попередній період його особистий авторитет серед союзників підтримував готовність англійців прямо підкорятись французькому військовому командуванню на Західному фронті. З призначенням Нівеля ситуація змінилась. Британський командувач Дуглас Хейг прямо озвучив протест щодо верховенства Нівеля над британськими військами. "Це божевілля ставити начолі англійців французів. Я готовий піти під трибунал, ніж зрадити армію і поставити її під французьке командування". Ситуацію ускладнювало те, що британці бачили, в якому положенні знаходяться французи, і що на фронті вони все більше залежать від британських сил, ділянка фронту яких постійно збільшувалась. Можна зустріти інформацію, що штаб Нівеля інтригував перед британським урядом заради відставки Хейга. Зрештою, після довгих деструктивних конфліктів британці погодились на верховенство французького командування, але висунули свої умови. Хейг наполягав, що йому потрібен час для повного відновлення після Сомми, і перейти в наступ він готовий не раніше травня 1917. Згідно ж з планом Нівеля, наступ мав відбутись в лютому, щоб не давати німцям достатньої паузи. Було прийнято компромісний варіант - наступ був призначений на квітень.
Основний замисел нового наступу на Західному фронті багато в чому повторював план Контрнаступу Жоффра 1915 року. Основним об'єктом атаки був Нойонський виступ по центру фронту. Англійці мали нанести удар на півночі, приблизно в тому ж місці, в якому вони наступали минулого разу в 1915. Французький удар мав прорвати фронт з півдня і охопити виступ з флангу. Місце для наступу було зміщене з полів Шампані на топографічно складну ділянку на річці Ена - складність місцевості Нівель хотів компенсувати ефектом несподіванки.
Підготовка до наступу відбувалась на складному політичному фоні.
Цей план повторював всі криваві безумства 1915 і 1916 року та божевільну тактику кидати людську плоть на найсильніші німецькі укріплення.
Так висловлювся британський прем'єр Ллойд-Джордж. Всередині Франції також було достатньо впливових противників наступу, наприклад військовий міністр Юбер Ліоте, частина генералів (в тому числі Петен), значна частина міністрів з кабінету Арістіда Дріана. Втім, було і не менше впливових прихильників, яких надихала впевненість Нівеля в можливій перемозі, і які невпинно ворогували з опонентами. Сам же Нівель пишався своїм успіхом під Верденом.
Досвід переконливий. Наш метод показав себе.
Зрештою, в березні 1917 уряд змінився і кабінет міністрів очолив Олександр Рібо, прихильник наступу. Люди в високих кабінетах вже давно думали про майбутнє. Для майбутнього ж (в першу чергу політичного) мало б величезне значення те, при якій партії буде здобута перемога. Затягування війни шкодило всім, тому її було бажано закінчити якнайшвидше, а значить наступ мав відбутись.
Чутки про новий наступ почали ширитись у Франції майже одразу, як він був задуманий. Фактично він був неодноразово анонсований в пресі політиками-популістами. Суспільство бажало якнайшвидше покінчити з війною, що викликало завищені очікування, підживлювані висловлюваннями генерала Нівеля про неминучу перемогу, які були сприйняті як обіцянка. Армія і промисловість з великою завзятістю і надією стали готуватись до фінального ривка.
Наступ мали розпочати британці, в задачу яких входило прорвати фронт в районі Арраса і просуватись в напрямку Камбре-Монс.
Основний удар мала нанести французька Резервна група армій в складі 5, 6 і 10 армій. 5 армія (ген. Мазель) і 6 армія (ген. Манжен, підвищений після Вердена), займали позиції від Реймса до Суасона. В їх задачу входив безпосередній прорив німецької лінії оборони. 10 армія (ген. Дюшен) знаходилась в 2 ешелоні і мала розвинути наступ після прориву. Замисел був в тому, щоб прорвати фронт в районі річки Ена, обійти "Лінію Гінденбурга" та з'єднатись з наступаючими англійцями, в перспективі влаштувавши німцям гігантське оточення. Групи армій "Північ" і "Центр" мали здійснити відволікаючі атаки, а у випадку успіху основного задуму - розвивати власний наступ, довершуючи розгром ворога.
5 армія, маючи в своєму складі 5 армійських корпусів (18 дивізій), мала наступати на ділянці 25 км, 6 армія, маючи теж 5 корпусів (19 дивізій), мала ділянку в 20 км. 10 армія мала розвивати успіх силами 4 корпусів та групи кавалерії.
Для наступу, який планувався як остаточний в цій війні, Франція та Англія підготували колосальні сили, які перевищували всі приготування до минулих битв. У французькому тилу перед основним напрямком було збудовано 110 км залізних доріг і 300 км доріг звичайних, споруджена ціла мережа складів, казарм і приміщень для тварин. На фронті лише 5 та 6 армій було зосереджено 5.5 тисяч гармат, а всього для наступу лише на французькій ділянці було заготовлено 30 мільйонів снарядів, з яких 9 мільйонів - важких калібрів. Наступ мали підтримати 200 танків моделі "Шнайдер" і велика кількість авіації. Загальна чисельність військ, задіяних Францією для удару, сягала 1.2 млн.
На початку 1917 року сталась подія, яка мала колосальне значення для війни. Британська розвідка перехопила і розшифрувала телеграму німецького міністра закордонних справ Артура Циммермана до німецького посла в Мексиці з інструкцією в разі необхідності втягнути Мексику у війну на боці Німеччини, пообіцявши їй повернення втрачених в минулому штатів. В США впродовж всієї війни лідерами думок впевнено були ізоляціоністи, які були проти активного вступу у війну в Європі. Незважаючи на те, що США були найбільшим кредитором та постачальником військової продукції для Антанти, вони продовжували також і економічну співпрацю з Німеччиною, а окрім цього всередині США існувало і пронімецьке лоббі. Німеччина розуміла всю загрозу від США, як і передбачала її вступ у війну, але боялась спровокувати його передчасно. Більше того, саме до США Німеччина зверталась як до посередника в мирних переговорах з Антантою. Але на фоні Необмеженої підводної війни, яку проголосила Німеччина, в суспільстві США спалахнув гнів - преса згадала забутий випадок 1915 року з затопленням американського пасажирського корабля, що тепер ризикувало повторитись, і на фоні цього британці люб'язно передали отриманий ними документ. На подив, Циммерман особисто визнав справжність цієї телеграми. Емоції, які спалахнули в американському суспільстві, пересилили спротив ізоляціоністів і 6 квітня 1917 США оголосили Німеччині війну. Це рішення було прийняте незадовго до анонсованого наступу Антанти, про який в США знали (адже там був Жоффр), і також піддались на завищені очікування, не знаючи наперед чим він закінчиться. Так випадок вирішив долю найважливішої війни людства.
З офіційним вступом США у війну Франція, як і весь альянс, отримали впевненість, що кратне підсилення Антанти відтепер не дасть їй впасти раніше Німеччини. Іншою несподіваною подією, яка сталась в розпал приготувань до наступу на Західному фронті, стала Лютнева революція в Росії та падіння російської монархії. Це робило перспективи війни зовсім туманними, і водночас сигналізувало кожній країні чим загрожує подальше затягування війни. Для французького керівництва відмова від вже анонсованого наступу означала б обман очікувань, а відсиджуватись в окопах до прибуття американських військ, яке очікувалось не раніше 1918, не було виходом. Тож наступ був неминучим.
Наступ Нівеля
Основним місцем французького удару головнокомандувач Нівель та його штаб обрали ділянку фронту на річці Ена. На відміну від Шампані, де два роки тому французька армія здійснила аналогічну спробу переломного наступу, тут поле бою являло собою не відкриту рівнину, а складну пересічену місцевість. Лінія німецького фронту проходила вздовж шосе, яке називалось Chemin des Dames - Дамський шлях. Вихід французьких військ до цього шосе означав би прорив німецької лінії оборони. Проблема для французької сторони полягала в тому, що Chemin des Dames відносно французьких позицій знаходилась на вапняковому плато довжиною 30 км, до якого треба було підійматись вгору по каментстих пагорбах і висотах, при чому підйом в деяких місцях досягає 100 метрів. Саме на цих панівних висотах і розміщувались німецькі позиції, з яких місцевість добре проглядалась далеко вперед. До війни тут було багато каменоломень, які спускались на десятки метрів вглиб, були великі за розміром і з'єднувались мережею підземних ходів, тобто забезпечували стороні в обороні надійний захист та шляхи сполучення. Одній з найбільших шахт, яка була захоплена в 1915 році, німці дали назву Drachenhöhle, тобто "Печера Дракона", французькою - La Caverne du Dragon. В самій печері розміщувались штаби, госпіталі та місця відпочинку для кількох батальйонів, а вище над ними - траншеї та вогневі позиції. Зусилля німців в фортифікації та будівництві оборони дивували сучасників і продовжують бути недосяжними для деяких армій і через 100 років: французам протистояли ретельно подготовлені за найвищими стандартами позиції з бетонними ДОТами.
Головним фактором успіху для Нівеля були ефект несподіванки та небачений до того апокаліптичний вогонь артилерії. Розпочинати довгу позиційну м'ясорубку в стилі Вердена чи Сомми в такій місцевості було б чистим божевіллям, тому за планом Нівеля прорив мав відбутись впродовж 48 годин до того, як підійдуть німецькі резерви.
Задача прорвати фронт лягла на плечі Резервної групи армій, в складі якої було 17 армійських корпусів (56 дивізій). 5 та 6 армія (сумарно 10 армійських корпусів) мали прорвати фронт в перші дні, після чого 10 армія мала розвинути успіх та вийти на оперативний простір. Командувати П'ятою армією довірили генералу Манжену, соратнику Нівеля по Вердену, який особисто командував обома французькими штурмами форту Дуомон. Під його командуванням знаходилась велика кількість новосформованих батальйонів Сенегальських стрільців та інших колоніальних підрозділів, яким було відведено йти в першій лінії. В підпорядкуванні Марокканської дивізії знаходились також дві бригади Російського експедиційного корпусу (4 полки), які прибули у Францію в кінці 1916, і мали йти в числі перших. Головний удар на Ені мав супроводжувати допоміжний наступ 4-ї армії генерала Антуана в Шампані.
Сумарно з французького боку в наступі мали взяти участь 1.2 млн солдат за підтримки 5.5 тисяч гармат. Німецький фронт довжиною 60 км утримувала Сьома німецька армія в кількості 12 дивізій, і за розрахунками французького генштабу протягом 5 днів не могла бути підсилена щонайменше до 17 дивізій.
На успіх цієї операції працював весь економічний та військовий потенціал Франції, моральні очікування всього суспільства і армії були надзвичайно високі. Всі бажали скорішого закінчення ненависної війни, тому прості люди з захопленням ловили чутки, статті преси та цитати перших осіб про майбутній наступ, в успіх якого так хотілось вірити, особливо на фоні недавнього тріумфу під Верденом.
Дата початку наступу постійно зсувалась. Нівель планував по-максимуму використати кризовий стан німецької армії та атакувати в лютому 1917, але через суперечки з британським командуванням, яке вимагало більше часу, операцію перенесли на квітень.
Незважаючи на продекларований Нівелем принцип несподіванки, німці знали про підготовку французів до генерального наступу ще з кінця 1916. Будівництво такої кількості логістичних об'єктів в тилу і зосередження такої кількості військ не лишилось поза увагою німецької розвідки, а в перших числах квітня з допитів полонених німці дізнались основні деталі французького плану атаки саме на Ені.
Напередодні наступу саме німецька армія здійснила найбільш неочікуваний хід. Скориставшись заминкою зі сторони Антанти, з 9 лютого по 20 березня 1917 року німецька армія здійснила одну з найбільш знакових з точки зору військового мистецтва операцію. В ході Операції “Альберіх” (Unternehmen Alberich) німецька армія залишила 1500 квадратних кілометрів території і відійшла на по-справжньому підготовлені рубежі. Під час відступу була застосована тактика випаленої землі - вся інфраструктура, якою могли користуватись солдати Антанти, була знищена. Французьке населення (більше 100 тисяч людей) було виселено з цих земель, місцевість замінована, криниці отруєні, будівлі, що могли слугувати укриттям або штабом - підірвані. Більше 200 населених пунктів перестали існувати як такі. Найважче цю подію сприйняли французькі солдати, які на власні очі дивились як їх країну перетворювали у випалену пустелю.
Операція "Альберіх" дозволила німцям скоротити протяжність фронту на 40 км і вивільнити 13 дивізій. Британці здійснили кілька спроб сходу взяти на плечах відступаючих німців деякі позиції "Лінії Гінденбурга", але зазнали невдачі.
Цим маневром німці повністю змінили диспозицію перед наступом Нівеля.
Конкретні дні Наступу також переносились через погоду. Весна 1917 виявилась жахливою з точки зору клімату - постійні опади унеможливлювали роботу авіації та коригування артилерії. В довершення всіх знущань, в квітні випав сніг.
З 1 по 4 квітня Третя французька армія здійснила обмежену наступальну операцію в районі Сен-Кантена, центрального сектора Лінії Гінденбурга, захопивши три села і три висоти, але не просунулась далі першої лінії німецької оборони.
9 квітня розпочався британський наступ біля Аррасу, головну роль в якому грала 3 англійська армія генерала Алленбі. При плануванні операції Алленбі намагався вжити якомога більше заходів для досягнення несподіванки. Алленбі наказав підготувати підземні ходи між каменоломнями Арраса, Сен-Совера і Ронвіля для скритного зосередження 2 дивізій перед атакою. Але найголовніший його замисел - скоротити початкову артпідготовку до 48 годин, був відхилений старшим командуванням. Серед генералів Антанти панувала доктрина довгих бомбардувань - кожен великий наступ починався з довгої артпідготовки, яка могла тривати тиждень неперервно. Передові укріплення та їх захисники були приречені, але цей час давав німцям зрозуміти на якій ділянці фронту буде прорив і встигнути зреагувати, стягнувши резерви. За цим сценарієм розвивались всі минулі битви Західного фронту.
Артпідготовка англійців розпочалась ще 4 квітня і тривала 5 діб, за які на фронті у 39 км було випущено більше 2 800 000 снарядів, на 1 млн більше, ніж в перші дні на Соммі. До цього ще 3 дні відбувались роботи зі створення проходів в колючому дроті, тобто ні про яку несподіванку мова вже не йшла. В перший день наступу вдалось захопити всю німецьку першу лінію і взяти більше 10 тисяч полонених, але далі наступ зав'яз в німецькій обороні. Лінії англійського постачання сходились в одному місці під Аррасом і в ході наступу утворились величезні затори, які сповільнювали рух. До того ж, англійці невдало застосували свої танки в кількості 60 штук, розкинувши їх по всій ширині фронту. Південніше були здійснені спроби вклинитись в лінію Гінденбурга під Булленкуром, які зазнали невдачі - попри втрати, німецька еластична оборона встояла. Найбільшого просування досягли в перші дні канадці в битві при Вімі, що увійшло в історію як Битва за Vimy Ridge - один з найбільш значимих бойових епізодів Канадського корпусу. Загалом, наступ з англійського флангу не досяг запланованих успіхів і на кілька місяців вперед перетворився на позиційну м'ясорубку за просування на сотні метрів.
8 квітня французька артилерія розпочала найбільшу артпідготовку за всю попередню історію війни. Як на зло, в ці дні погода зіпсувалась особливо сильно, через що не було ефективного коригування вогню вглиб німецьких позицій. Перша лінія була частково зруйнована, але далі велика кількість снарядів неефективно розсіювалась по площі. Через погані погодні умови генерал Манжен попросив про відсрочку наступу, який було відкладено ще на 3 дні. В результаті французька артилерія за 9 днів випустила більше 3 млн снарядів різних калібрів, випускаючи щохвилини більше 500 штук.
До останнього моменту піхота не знала коли буде атака. Була відома лише її послідовність, згідно якої всі батальйони першої лінії мали одночасно у визначений час вискочити з окопів і хвиля за хвилею просуватись до німецьких позицій. Для зменшення втрат від німецького загороджувального вогню було прийнято рішення скоротити відстань між хвилями вглиб. Наступ мав прикривати баражуючий вогонь французької артилерії, піхота за нормативом, встановленим Нівелем за досвідом Вердена, мала просуватись 150 метрів кожні 3 хвилини. Солдатам був виданий пайок на 6 діб вперед.
Нарешті, остаточна дата початку атаки була визнаначена на 16 квітня. О 3:30 атакуючі підрозділи мали зосередитись на рубежі атаки. О 6:00 був визначений час Ч, в який піхота мала перелізти через парапет.
15 квітня серед військ був розповсюджений наказ Нівеля про початок загального наступу:
"L'heure est venue. Confiance. Courage et vive la France!".
О 6 ранку прийшов в дію весь фронт на Ені, піхота почала перелізати через парапет. Одразу виявилось, що розмокла через дощі земля не дозволяла рухатись за визначеним нормативом і піхота долала воронки з труднощами. Німецькі загородження колючого дроту були переважно розібрані артилерією. Згідно спогадів учасників, в перші години наступу німецька артилерія огризалась не сильно, але підійшовши до першої лінії німців, французи потрапили під шквальний вогонь. Як і в Другій битві за Шампань, після перших серйозних обстрілів, атакуючі хвилі почали змішуватись між собою, нести втрати і втрачати координацію. Хвилі французької піхоти, що наступали з низини, ставали чудовою мішенню для німецьких кулеметників в ДОТах. Офіцер німецького 92 резервного полку констатував: "Під Верденом ми мали артилерійський бій, на Ені був бій кулеметний."
Зі слів французького солдата Жана Ібарнегаре, "Бій почався о 6 ранку, а о 7 вже був програний".
На сайті меморіального комплексу битви при Chemin des Dames зібрані спогади учасників з обох сторін з прив'язкою на карті до місця, де воювала кожна людина. Ось деякі з них:
«Розкидані невеликими групами, ізольовані у воронках, ми ведемо безпосередній бій з німцями... Нечисленні, здавалося, на початку атаки, вони вилізли зі своїх глибоких ям, як шершні, і напали на нас з усіх боків, під справжнім потоком гранат... Ціною неймовірних небезпек двоє чоловіків щойно повернулися з водою... Вони повідомили, що наразі підкріплення не передбачається. Наша чисельність скоротилась на дві третини, тому ми є частиною третини, що залишилася. Ми вже давно страшенно брудні і не спимо. Найменший куточок цього неймовірного поля бою змусить тремтіти до глибини душі найбезтурботнішу людську істоту... лише з одним капралом, я командую взводом, точніше тим, що від нього лишилось. У перші хвилини атаки ми опинилися віч-на-віч з фріцями, які дивилися на нас перед своєю другою лінією, встановленою на хребті. Як могла 1-ша хвиля, яка йшла попереду нас, так швидко розтанути, так повністю зникнути... їхні кулемети напоготові атакували все, що з'являється, все, що рухається... нічого іншого не залишається, як терпіти цей непохитний, домінуючий вогонь» Gabriel BARRET, sergent au 127e régiment d'infanterie, 24 роки
Ми принесли поранених на дивізійний медпункт, який відмовилися прийняти наших поранених, бо ми не з їхньої дивізії. […] На березі каналу було щонайменше 400 важкопоранених. Головний лікар був божевільний: хоч цей наступ планувався давно, але евакуювати поранених не було чим. […] Деяким нашим пораненим довелося 48 годин пролежати на березі каналу під дощем, холодом і снарядами. Велика частина померла через відсутність своєчасного лікування. Xavier Chaïla, brancardier au 8e cuirassiers, 30 років
На світанку я тільки-но повернувся з окопу, як черговий унтер-офіцер дав сигнал тривоги: «Французи наступають!".
Противник скопчувався перед нашими лініями у великих воронках. Це означало їхню загибель, оскільки з наших позицій ми мали чіткий огляд цих кратерів. Маючи лише кілька солдатів зі мною, ми негайно відкрили вогонь. Я віддав наказ вести вогонь лише по воронках, які були переповнені, тому що було важливо, щоб кожен постріл влучив в ціль. Наша стрільба мала надзвичайний ефект. Невдовзі я почав відстрілювати тих супротивників, які намагалися втекти. Після кожного пострілу наша впевненість зростала, і я кричав: «Ніхто з них не втече». Alfred BEERMANN, soldat de 418e Infanterie Regiment
Поки ми просуваємося вперед, з’являються перші трупи, розкидані тут і там, наших товаришів, які кілька хвилин тому пішли попереду нас, і раптом...
Настала ніч. Тиша і темрява забирають ті сили, які в мене залишилися, і мій страх безмежний... Я вже не можу встати і, як собака, що обертається, перш ніж лягти, шукаю підходяще місце, щоб лягти. Але почався дощ, і земля скрізь липка й брудна. Завжди дощ, щоб добити нас. Знесилений я сідаю на місце, і, коли мене пронизує холод, розстібаю спальний мішок, який ношу як лямку через плече. Я можу сховати лише ноги, тому що моє спорядження ускладнює мені проходження далі. Прихилившись до земляної стіни, я залишаюся таким, похмурим і приголомшеним, без жодної іншої думки, окрім смерті, яка завжди присутня і яка чекає на нас вранці. Joseph TÉZENAS DU MONTCEL, lieutenant au 5e régiment d'infanterie coloniale, 21 рік
Доповідь офіцера німецького 92 резервного полка значно доповнює картину бою. Його батальйон був на позиціях в районі Печери Дракона 21 день і з початком французького артобстрілу знаходився по бойовій тривозі. "За дні, що передували нападу, батальйону довелося пережити найгірше. Частини печери впали, кожен куточок був у постійній вібрації. Таким чином, атака ворожої піхоти сприймалася військами як порятунок, але звільнення надзвичайно великої ваги. Тоді бойовий ентузіазм набув такого розмаху, якого я ще не відчував за всю війну. [...] годинами тріщали наші кулемети. Чорношкірі, яким вдалося перетнути лінію, були вбиті в ближньому бою […]. Під час першого ворожого штурму піхота недостатньо використовувала свою основну зброю — гвинтівку. Більшість чекала, поки ворог підійде в радіус кидка гранати, щоб дати їм відсіч. До 7 години ранку було витрачено 2000 ручних гранат."
Під кінець першого дня наступу ціною великих втрат була лише частково захоплена перша німецька лінія. В смузі 6-ї армії було захоплено 7000 полонених, в смузі 5-ї армії Манжена - 3000. В багатьох місцях піхота так і лишилась лежати перед німецькими ДОТами без жодного просування. Згідно німецької доктрини, втрата першої лінії була передбачуваною, Großkampfzone розпочиналась з другої лінії, де мали вступати в бій резерви. Друга німецька лінія, незважаючи на такий розхід боєприпасів, виявилась майже неушкодженою артилерією, а про її штурм сходу мови не йшло, оскільки частини першої лінії втратили місцями по 50% солдат.
В цей же день французи здійснили перший в своїй історії штурм з масовим застосуванням танків. Під Berry-au-Bac відбулась атака одночасно 128 танків Шнайдер і Сен-Шамон. Німецькі позиції попереду пережили артпідготовку, тому атака на цій ділянці провалилась. Атака тривала весь день, лише під вечір танкісти отримали наказ на відхід, весь цей час знаходячись під німецьким артилерійським вогнем. 180 з 700 танкістів загинули чи були поранені, було втрачено 73 танки. Вночі деякі хоробрі члени екіпажів на власний розсуд пробирались в сіру зону щоб евакуювати свої підбиті машини.
Одночасно з цим не менш важку битву вела 4 армія Антуана в Шампані, відому як Битву за Висоти. Бажаючи до останнього не розкривати напрям головного удару, французи протягом тривалого часу атакували обрані позиції в Шампані brutal et continu щоб скувати якнайбільше німецьких резервів.
17 квітня генерал Нівель особисто прибув на фронт на Ені. Оцінивши результати першого дня, було прийнято рішення продовжити наступ до повного оволодіння Chemin des Dames. Наступного дня 7 німецька армія нанесення Gegenangriff - негайну контратаку своїми силами, за взяті позиції першої лінії розпочався зустрічний бій. В подальші дні відбувались атаки за оволодіння опорними пунктами: села, вузли оборони та навіть окремі сільські млини перетвтрились на місця стратегічного значення, які переходили з рук в руки і були стерті в пил артилерією. Через декілька днів після початку наступу стало очевидно, що його головна мета провалена, німці стягнули резерви і битва перетворилась в позиційну м'ясорубку.
Не слід вважати, що для німців утримання фронту давалось легко. Німецькі дивізії так само сточувались в контратаках, а при такому розході боєприпасів великі втрати були неминучими. Пауль фон Гінденбург в мемуарах згадує квітневий наступ Антанти як період важкої кризи, яку вдалось подолати величезним напруженням сил.
В перших числах травня на Краоннському плато сталась моторошна подія, коли вогонь французької артилерії спровокував завал тунелю Вінтерберг в старій каменоломні. 270 солдат 111-го резервного Баденського полку опинились в пастці під завалами і були приречені повільно помирати в кромішній пітьмі - ніхто не прийшов їм на допомогу розбирати завали через щільний вогонь. Археологи змогли знайти вхід в тунель і загиблих солдат лише в 2020 році.
З часом генерал Нівель скоригував задум операції і вирішив обмежитись завоюванням більш вигідного рубежа на цьому фронті. Втім, для солдат на поле бою це нічого не змінювало. В наступ була введена 10 армія, яка мала розвивати прорив в глибокому тилу, але була застосована в штурмах німецької 2-ї лінії. Після запеклого бою була взята Печера Дракона. В смузі 5 армії Манжена ситуація розвивалась зовсім погано: французам не вдавалось закріпитись на Краоннському плато, німці щоразу повертали втрачене контратаками, після чого йшли нові штурми. За результатами цих боїв генерал Манжен, недавно герой Вердена, отримав прізвисько "м'ясника". Блез Діянь, перший темношкірий депутат французького парламенту, пізніше звинувачував Манжена в тому, що як гарматне м'ясо він використав колоніальні батальйони. Емігрантські історики російського експедиційного корпусу вказують, що в деяких російських батальйонах загальні втрати доходили до 75%.
Крах
25 квітня вважається датою припинення Наступу Нівеля. Французи були змушені змиритись з провалом основного задуму і перейти до локальних операцій. Втім, "локальними" вони були лише в термінології штабів, в реальності бої на місцях за вирівнювання фронту проти німецьких штурмових батальйонів і Eingreif-дивізій не припинялись ще місяць. Офіційно втрати французької сторони за три тижні битви при Chemin des Dames оцінюються в 187 тисяч вбитими, пораненими та зниклими безвісти проти 140 тисяч німецьких, без врахування втрат на напрямках допоміжних атак. Лише в деяких місцях фронт змістився на 4-6 км, було звільнено 12 населених пунктів (вірніше, топоніми на карті). Історія невдалого Контрнаступу 1915 року майже повністю повторила себе.
Втім, бої на цьому напрямку продовжувались. Французькі генерали не використовували тактику частих ротацій, як під Верденом, тому позиційну рубку продовжували ті самі дивізії, які були на цій ділянці ще з початку наступу. Їх мораль була підірвана високими втратами і розчаруванням від поразки грандіозного задуму, а найбільше - від необхідності продовжувати битись в тому ж режимі вже без глобальної цілі.
Третьго травня 1917 батальйони 2-ї піхотної дивізії відмовились йти на штурм за наказом, яка запустила хвилю масових відмов в армії Манжена. Наступними відмовились йти на штурм в 127-й і 18-й дивізіях. 9 травня французьке командування припинило всі атаки на Ені, але випадки масової непокори запустили ланцюгову реакцію по всій армії. Відмови супроводжувались гучними солдатськими демонстраціями, яких з часом ставало все більше, і які ставали все більш неконтрольованими. До кінця травня демонстрації охопили 21 дивізію і продовжували розростатись. Демонстрації перейшли у відверті бунти, цілі полки відмовлялись воювати. В армії почався масовий заколот.
"Войска устали от того, что их без всяких видимых результатов непрерывно бросали на колючую проволоку и пулеметы противника.
Беспорядки охватили ни много ни мало 16 корпусов. Восстание проходило под лозунгами: «Мы будем защищать окопы, но не хотим атаковать», «Мы не так глупы, чтобы идти на пулеметы!»
Тот факт, что восстание всегда вспыхивало тогда, когда войска получали приказ идти в атаку, является лучшим доказательством, что действительными причинами мятежей были недоверие и отвращение к своим командирам, а не разлагающая пропаганда. Значительным явлением было и то, что случаи дезертирства во французской армии возросли с 509 в 1914 году до 21 174 в 1917 году.
Беспорядки оказались настолько серьезны и так широко распространились, что, по словам военного министра, на фронте в Шампани можно было положиться только на две дивизии, а местами окопы были почти совершенно пусты. //Бэзил Лиделл-Гарт, "Правда о Первой мировой"//
Настрій французьких солдат того часу ілюструє пісня Chanson de Craonne, що виникла в ті дні серед заколотників.
Заколот почав охоплювати як частини на фронті, так і в тилу. В різних дивізіях його форми відрізнялись - від мирних сходок до спроб самосуду над офіцерами з відкриттям вогню. Солдати на фронті протестували проти безглуздих штурмів, в тилу - проти жалюгідного харчування, умов в ППД та відсутності відпусток. Проте найбільш голосно звучали вимоги закінчити війну, на якій одні вмирали, а інші багатіли. На фоні нещодавньої революції в Росії, уряд Франції оцінив загрозу і негайно відсторонив від командування Нівеля і Манжена. Новим головнокомандувачем був призначений "Лев Вердена" Філіп Петен, який за загальною думкою мав найбільший авторитет в армії.
Петен прийнявся бороти бунт методом кнута і пряника. Кілька тисяч солдат були засуджені військовою юстицією до різних видів покарань, з них більше 500 - до смертної кари. Втім, розстріляно було 50 чоловік за найтяжчі провини, такі як вбивства командирів, агітацію до збройного повстання або просто за занадту помітність в часи заколоту. Найбільша розправа сталась над бунтуючими росіянами в таборі Ла Курте, де французи розстріляли кілька десятків своїх союзників.
Одночасно Петен проявив великих зусиль, щоб подолати системні проблеми - він особисто на своєму авто приїздив в бунтуючі частини і спілкувався з солдатами, домігся виділення коштів на облаштування ППД та ввів 2 відпустки на рік. Всього історія з заколотом розтягнулась на 2 місяці і в різних формах охопила половину дивізій армії.
В кінці травня у Францію прибули перші солдати США, але до повноцінного залучення американського континенту на фронті було ще довго. До цього часу Петен на довгі місяці згорнув всі операції, обмежившись глухою обороною. Щоб не дати німцям скористатись моральним надломом Франції, англійська армія розпочала наступ на Іпрі, відомий як Битва за Пашендейл.
Влітку відбулось розслідування спеціальної комісії, яке довело провину Нівеля в провалі наступу. За результатом, генерал був відправлений служити в Африку. Втім, в книзі історика Дениса Роллана "Nivelle: l'inconnu" обгрунтовується думка, що Нівель був визнаний єдиним винним, щоб приховати роль політичного керівництва в системних провалах. Оригінальний замисел Нівеля, який дійсно мав шанс на успіх, притерпів численних змін в процесі підготовки, на які сам Нівель був не в змозі вплинути. Наступ відбувся попри всі обставини, оскільки був в першу чергу саме політичним рішенням. Втім, для його живих і загиблих учасників це не мало такого значення.
Мало хто міг подумати, що менш ніж через рік втратять своє значення взагалі всі події війни, і доведеться знову думати, як не втратити Париж.
