Голодний наступ

Перша світова була війною коаліцій, і її результат залежав від сумарного внеску всіх її учасників. Під впливом німецької кампанії на Заході, на власну генеральну битву відважився ключовий союзник Німеччини - Австро-Угорщина.

Для Австро-Угорської імперії війна з перших днів виявилась серйозним екзаменом і джерелом великих розчарувань. Імператор Карл I, який успадкував імперію після смерті свого батька в кінці 1916, прийняв країну в положенні, коли навіть за умов максимальної напруги сил, на яку тільки був здатен існуючий державний апарат, Австро-Угорщина не могла здобути жодного значимого військового результату самостійно. Ціна оборони проти Італії на Ізонцо з кожним разом ставала все більшою, а в ході Брусилівського прориву австро-угорська армія понесла такі втрати, після яких вже не могла вважатись самодостатньою бойовою силою. Чим довше йшла війна, тим сильнішою ставала залежність від Німеччини, яка від рівноправного союзника з часом перетворилась на Старшого брата, який вирішував всі проблеми - в 1917 році саме завдяки німецьким дивізіям вдалось відбити румунське вторгнення, “Наступ Керенського” та розбити італійців при Капоретто.

Невдачі на фронті були прямим наслідком внутрішніх проблем імперії, які в процесі війни лише загострювались. Якщо для Німеччини, економічного гіганта Європи, економічна блокада мала важкі наслідки у вигляді дефіциту стратегічних ресурсів, спаду виробництва споживчих товарів і буквального голоду населення, то для економіки Австро-Угорщини, чия виробнича база була відчутно нижче німецької, згадані побічні ефекти війни були ще більш руйнівними. Якщо Німеччина мала можливість вести тіньову торгівлю з нейтральними країнами через Північне і Балтійське море, то єдиним вагомим торговим партнером Австрії була сама Німеччина, яка сама виживала в умовах сурового дефіциту. За час війни через австро-угорську армію пройшли близько 8 млн чоловік при довоєнному населенні в 48.5 млн, що стало причиною браку робочих рук в ключових галузях. Так, в 1918 повністю обвалилась австрійська вугільна промисловість, в результаті чого був паралізований залізничний транспорт. Найгіршим був голод - в квітні 1918 норма хліба по карткам для населення Відня була зменшена з 500 грам до 283. Проблема голоду для Австро-Угорщини була настільки страшною, що після окупації Румунії австрійський уряд пішов на те, щоб силою конфіскувати у своїх союзників-німців 20 барж із румунським зерном, яке доставлялись по Дунаю в голодаючу Німеччину.

Невдачі на фронті знижували авторитет корони, а голод і важкі умови в тилу провокував антивоєнні настрої та масштабні акції непокори. У великих промислових містах стачки та мітинги були звичним явищем. З 3 по 25 січня 1918 у Відні відбувався найбільший страйк робітників, які вимагали вирішити проблему голоду та закінчити війну. Демонстрації розповсюдились на всю країну, сумарно в них взяли участь більше 700 тисяч чоловік. В лютому 1918 відбулась спроба повстання на флоті в бухті Каттаро.

Паралельно з цим загострювалось національне питання - на стороні Росії та Франції вже воювали чехословацькі і польські легіони, сформовані з полонених австро-угорської армії; в квітні 1918 в Римі відбувся Конгрес Поневолених Народів, на якому піддані австрійського імператора обговорювали перспективи своїх майбутніх національних держав.

Красномовним відображенням існуючих державних хворб була епідемія дезертирства в армії. В 1917 році кількість лише заарештованих дезертирів склала 81605 чоловік, в перші три місяці 1918 року - 46611. Загальна кількість дезертирів, що перебували в розшуку на початок 1918 року, в різних джерелах оцінюється від 300 до 450 тисяч, 10% від загальної чисельності військ, і це число активно збільшувалось. Дезертирство стало настільки значним явищем, що в тилу дезертири навіть об'єднувались в окремі спільноти, що увійшли в історію як "зелені кадри", які разом переховувались від жандармів, займались бандитизмом та загалом виживали. Часто ці спільноти мали власну чітку організацію, були добре озброєні, в тому числі важкою зброєю, а в деяких випадках могли брати під свій неофіційний контроль цілі області у важкодоступних регіонах Балкан. Велика кількість дезертирів примушувала австрійське командування тримати у тилу деякі дивізії спеціально для розшуку та переслідування втікачів. Впійманих дезертирів періодично показово засуджували на смерть, але ці окремі акції не могли зупинити стихійне та системне явище.

Всі основи суспільного договору, на яких стояла держава, розповзались на очах, і знайти цьому вирішення в умовах війни та голоду було неможливо.

Карл I розумів, що ніякий розвиток подій не гарантував, що імперія закінчить війну гідним чином, тому з початку 1917 почав таємно працювати над виходом з неї через дипломатію. Завдяки своїм родичам по династії, Карл через нейтральні країни влаштував переписку зі своїм зведеним братом і другом дитинства, принцем Сікстом Бурбон-Пармським, який служив офіцером в бельгійській армії. Через нього Карл спробував вступити в переговори з першими особами Антанти про сепаратний мир, на що отримав перелік вимог, які включали повернення Франції Ельзасу-Лотарингії, звільнення Бельгії та Сербії, передачу Костянтинополя Росії. Оскільки більшість пунктів залежали від Німеччини, від якої Карл приховував своє листування, дипломатична гра і торги розтягнулись на довгий час. В Німеччині зрештою перемогла ідея “тотальної війни”, а після колпасу Росії внаслідок більшовицької революції та Брестського миру, вже всередині Австро-Угорщини у деяких діячів повернулась самовпевненість. В квітні 1918 австро-угорський міністр закордонних справ граф Чернін зробив промову, в якій атакував французького прем’єр-міністра Клемансо. Клемансо, який в цей час переймався тим, як протистояти німецькому наступу, скористався моментом і опублікував листування імператора Карла і принца Пармського, що спричинило важкий інцидент для Центральних Держав.

Для Німеччини, особливо для крила мілітаристів, таємні переговори австрійського імператора були зрадою на найвищому рівні. Якийсь час Карл намагався переконати кайзера Вільгельма, що вся “справа Сікста” - провокація французів, але німці дізнались про її справжність через свої джерела. Кайзер та німецькі генерали були обурені таким вчинком свого союзника. Подія могла мати десятки можливих наслідків, серед яких всерйоз розглядалась німецька окупація Австрії, але враховуючи складну ситуацію на фронті, в інтересах обох сторін було владнати питання тихо. 12 травня 1918 між найвищими посадовцями обох імперій відбулась конференція в бельгійському місті Спа, на якій німецька сторона висунула такий перелік вимог, що стосувались економіки, армії та зовнішньої політики, які фактично перетворювали Австро-Угорщину в німецького сателіта. Оскільки Австрія в усіх аспектах знаходилась в залежному положенні, а репутація її імператора була знищена, австрійська сторона прийняла всі умови. Економічні деталі та місце Австрії в майбутній пангерманській Міттельєвропі мали бути узгоджені майбутніми договорами, але на даний момент один із пунктів зобов’язував Австро-Угорщину докласти всіх зусиль для підтримки німецької наступальної кампанії.

Участь австро-угорської армії в “Кайзершлахті” обговорювалась ще на етапі планування, залучити австрійські дивізії на Заході було давньою мрією Еріха Людендорфа, але під час операції “Міхаель” Німеччина не дочекалась від австрійців навіть допоміжних відволікаючих ударів на її фронтах. Вагомою причиною цього, крім подвійної гри австрійського імператора, був стан австро-угорської армії.

Станом на 1918 рік в австро-угорських збройних силах знаходилось на папері близько 4.5 млн чоловік, але бойові підрозділи на фронті з цього числа нараховували всього 915 000 солдат. Крім роздутого тилового апарату, велика кількість дивізій знаходилась в тилу на тривалому відновленні або залучалась для поліцейських операцій.

Армія страждала від голоду та спричинених ним хвороб. Якщо Німеччині, попри дефіцит продовольства, вдавалось забезпечувати солдат раціоном в 2500 калорій, в Австро-Угорщині голод однаково розповсюджувався і на населення, і на армію. Станом на 1918 рік було нормою, коли солдати отримували на день 725 грам хліба; м’яса могло не бути тижнями, свіжих овочів - місяцями. 17 лютого 1918 фельдмаршал Светозар Бороєвич доповідав начальнику Генерального штабу:

У важкому стані знаходилась логістика армії. Залізниці на існуючих театрах бойових дій мали низьку пропускну здатність, часто залізничне сполучення зовсім зупинялось через брак вугілля, транспортних засобів або страйки залізничників. З 1917 по 1918 через голод та кризу в сільському господарстві кількість військових тварин (коней, мулів, віслюків) зменшилась з 1.16 млн до 460 000.

Німецьке Верховне командування розуміло сумний стан свого союзника, адже впродовж війни часто мало справу з наслідками його невдач. З кінця 1916 німецьке командування взяло до своїх рук оперативний контроль над австро-угорськими військами на Сході та зробило спробу вплинути на їх стан зсередини - сотні німецьких офіцерів були прикомандировані до австрійських армій та корпусів з метою підтягнути їх внутрішню організацію та процеси до німецьких стандартів. В результаті, піхотні дивізії вивчали тактику інфільтрації, були сформовані штурмові підрозділи, артилерія вчилась працювати за методом Брухмюллера. Вирішити системні проблеми німецькі спеціалісти виявились не в силі, тому застосували такі ж рішення, що і в німецькій армії - з числа існуючих дивізій були обрані декілька найбільш боєздатних та найменш схильних до розпаду, які отримали більший, ніж у інших, приорітет в поповненнях і постачанні, та проходили підготовку для ударних дій.

Подальше затягування війни наближало Австро-Угорщину до непередбачуваних соціальних наслідків. Кричущий стан країни та армії вимагав якомога скоріше закінчити війну, або хоча б досягти в ній вагомого успіху, але в результаті провалу “справи Сікста”, у Австро-Угорщини вже не було шансу вийти з війни так, щоб зберегти себе і свою цілісність, а у імператора Карла - зберерти престол, тому єдиний вихід мав знайтись на полі бою. Німецька сторона вимагала наступу, і хоча у австрійського імператора не було ні внутрішнього бажання його здійснювати, ні впевненості в кінцевому успіху, запасу авторитету, щоб відмовитись у нього вже не було. З іншої сторони, гіпотетичний успіх в наступі міг полегшити страждання голодаючого населення за рахунок експлуатації нових територій, підняти медійний престиж корони, а можливо навіть посприяти плану Людендорфа виграти війну.

Шантаж союзника, відчай від затягування війни та відсутність інших шляхів зберегти існуючий порядок речей штовхали голодну і виснажену австро-угорську армію до генерального наступу.

Оскільки увага та енергія німецького Верховного командування були повністю прикуті до кампанії на Західному фронті, німецький Генеральний штаб не мав ресурсу, щоб взяти участь в плануванні австро-угорського наступу. Через особливості внутрішнього устрою австро-угорської армії це мало свої фатальні наслідки - якщо в Німеччині всі плани операцій затверджував Еріх Людендорф одноосібно, то в Австро-Угорщині своїх Людендорфів було одразу декілька.

Після катастрофічних втрат 1916 року імператор Карл I нарешті пішов на те, щоб змістити з посади начальника Генерального штабу фельдмаршала Конрада фон Гьотцендорфа.

Для Системи імперії Конрад був значною військовою та політичною фігурою. Своєму просуванню ще задовго до війни він завдячував покійному ерцгерцогу Францу Фердинанду, і за час свого перебування на посаді зумів створити при дворі імператора репутацію незамінного полководця. Конрад був значним військовим теоретиком свого часу, “мозком армії”, автором десятків праць з тактики та оперативного мистецтва. Саме його погляди визначили військово-політичні цілі Австрії напередодні війни - Конрад був твердо переконаний, що врятувати єдність багатонаціональної імперії можливо лише за рахунок блискучих військових перемог, тому виступав за агресивне розширення імперії на Балканах та превентивну війну проти Сербії та Італії. Значною мірою саме Конрад був архітектором австро-угорської військової машини, її перемог і поразок. Успіхи 1915 року зберегли престиж Конрада як воєначальника, але відбиття російського наступу 1916 року майже знекровило всю армію і вимагало реакції імператора.

Імператор Карл прийняв імперію в напівмертвому стані і закономірно зробив висновок, що в це становище вона прийшла не в останню чергу завдяки агресивному мілітаризму Конрада та його військовому менеджменту. Але зміщення Конрада було не скільки військовим рішенням для оздоровлення армії, скільки політичним. Як показали подальші події, Карл із самого початку сподівався в хитрий спосіб закінчити війну сепаратним миром, для чого на чолі армії йому потрібен був не агресивний яструб з амбіціями військового месії, а людина, яка не буде тиснути своїм військовим авторитетом і втручатись в політику.

Такою людиною виявився не дуже медійний генерал Артур Арц фон Штраусенбург, який відзначився в кампаніях під Горліце (1915) та в Румунії (1916), пройшовши шлях від командира дивізії до командира армії. Арц був зразковим військовим, який чітко виконував свої посадові обов’язки, але на відміну від Гінденбурга, Людендорфа чи Конрада, він не був державним діячем і не хотів брати на себе більше відповідальності, ніж від нього вимагалось. В питаннях державної важливості Арц виконував роль радника імператора з військових питань та виконавця, але не ініціатора. Призначивши Арца Начальником Генштабу, імператор тим не менш не став остаточно позбуватись Конрада, який отримав під командування групу армій в Італії - з його авторитетом в армії та при дворі все ще доводилось рахуватись.

Якщо порівнювати кадрові рішення імператорів Німеччини та Австрії в переломний момент війни, то видно, що кайзер Вільгельм, розуміючи свою некомпетентність у військовій сфері, вручив управління армії в руки полководця, якому дав повноваження робити все, що той вважає за потрібне. Тоді як кайзер Карл навпроти, обрав людину, яка не мала заважати. Але для закінчення війни обидва імператори зробили однаково азартні ставки - один на військове диво, інший - на дипломатичне. Зі сторони Карла було дуже сміливо взяти на себе відповідальність за ключові військово-політичні рішення, але тепер, коли його надії не справдились, він був змушений приймати рішення як розпорядитись останніми силами армії.

Після підписання Брестського миру, у Австро-Угорщини, якщо не рахувати експедиційного корпусу в Палестині та поліцейської операції в Україні, залишалось два активних фронти - Балкани та Італія. Враховуючи політичне значення обох напрямків та недавній досвід, вагомий успіх в Італії здавався більш вірогідним.

Цікаво, що на початку 1916 року начальник австрійського Генерального штабу Конрад фон Гьотцендорф звертався до свого німецького колеги фон Фалкенхайна з проханням виділити 6 німецьких дивізій для наступу проти італійської армії, на той момент технічно слабкої та подавленої невдачами під Ізонцо. Успіх, який прогнозував Конрад, мав повністю вивести Італію з війни. Фалкенхайн, який спрямував всю увагу та ресурси на Верденську м’ясорубку, відмовився від ідеї Конрада, спроба австрійського наступу своїми силами провалилась, і італійська кампанія затягнулась на роки. Пізніше німцям все ж довелось виділити 6 дивізій на італійський фронт, і вони зіграли ключову роль в перемозі при Капоретто восени 1917, але станом на весну 1918 австро-угорській армії довелось знову розраховувати виключно на свої сили.

Існуюча конфігурація італійського фронту утворилась внаслідок успішного австро-німецького наступу осені 1917, який був зупинений на природніх рубежах півночі Італії: на річці Піаве, плато Асіаго та гірському масиві Монте Граппа. За “гірську” смугу фронту відповідала група армій Конрада (10 та 11 армії), за “рівнинну” вздовж річки Піаве - група армій фельдмаршала Светозара Бороєвича (5 та 6 армії). Саме ці два воєначальника брали активну участь в плануванні майбутнього наступу.

Фельдмаршал Светозар Бороєвич, “Лев Ізонцо”, за попередні роки заслужив репутацію компетентного командира та великого поборника військової дисципліни - австрійські війська під його командуванням неодноразово зупиняли італійські наступи. Але досвід війни під командуванням Конрада сформував у Бороєвича стійку антипатію до свого начальника і тепер, коли вони опинились на рівних, їх особиста ворожнеча досягла піку.

Велика війна була для Конрада фон Гьотцендорфа справою всього життя, і наступ, що мав здійснитись, був його останнім шансом увійти в історію переможцем. Під час планування Конрад наполягав, що основний удар має відбутись саме в його смузі відповідальності. За замислом Конрада, головний удар австрійці мали нанести на гірському плато Асіаго між річками Брента і Адідже в бік міст Віченца та Верона. У випадку успіху, австро-угорська армія мала отримати рубіж на висотах, прикритий з флангу озером Гарда, з якого можна було загрожувати італійським арміям та їх постачанню в низині. Конрад вважав, що падіння Віченци примусить італійське командування самостійно залишити фронт на Піаве, побоюючись його оточення. Досягти цього Конрад сподівався тим же методом, що і під Капоретто, а саме стрімким захопленням ключових опорних пунктів і перевалів, після чого дивізії другого ешелону мали стрімким темпом перерізати ворожі тили. Для цього Конраду були потрібні всі можливі боєздатні дивізії, здатні виконувати складні задачі.

Бороєвич рішуче виступав проти цього плану, оскільки через складну місцевість та погані шляхи постачання війська, навіть у випадку первинного успіху, будуть змушені йти далі без підтримки артилерії, ізольовані один від одного та вразливі до контратак. Бороєвич вважав, що в існуючому напівголодному стані армія, навіть за концентрації зусиль, була здатна лише на обмежений успіх, який він вважав можливим тільки на рівнинах і тільки за умови достатньої артилерійської підтримки. Бороєвич запропонував варіант форсування Піаве та наступу вздовж морського узбережжя в бік Венеції. За умов достатнього підсилення резервами, Бороєвич вважав цю задачу реалістичною.

Приготування до австрійського наступу йшли і з італійського боку.

В історії війн особливої уваги заслуговують випадки відродження армій після поразок і катастроф. В контексті Великої війни найбільш примітними є кейси французької армії після “Наступу Нівеля” та італійської після Капоретто. Випадок Італії цікавий тим, що армії вдалось відродитись і частково зцілитись буквально з самого дна.

Внаслідок Битви при Капоретто бойова чисельність італійської армії всього за місяць скоротилась на 45% - більше 250 000 потрапили в полон, більше 300 000 дезертували та шукали спокою у себе вдома без віри, що після пережитого розгрому можливо не програти війну в принципі. Битва стала кінцем існуючого уряду та кар’єри Маршала Кадорни, головного ініціатора одинадцяти битв на Ізонцо. Новий головнокомандувач Італії Армандо Діаз в критичний момент зумів знайти резерви, щоб втримати стратегічні рубежі на річці Піаве, а здобута завдяки енергійним діям перемога в обороні Монте Граппа змогла повернути армії віру в себе і свої сили. Відновити втрати та відродити дух армії частково допомогла термінова мобілізація 18-річних. Фронт Італії був підсилений 13-ма дивізіями Антанти, але з часом справи італійської армії покращились настільки, що влітку 1918 дві італійські дивізії зі складу 2-го корпусу були направлені на Західний фронт для оборони Реймса. За півроку Діаз зумів організувати глибоко ешелоновану оборону на нових рубежах за прикладом Західного фронту, наростити кількість вогневих засобів, чисельність авіації та сформувати загальний резерв у 13 дивізій.

Втім, не всі підрозділи італійської армії були рівні між собою за бойовими якостями, і італійська армія, як і всі інші, однаково страждала від наслідків надмірно затягнутої війни.

Через внутрішні конфлікти великим особистостям австро-угорської армії так і не вдалось узгодити між собою єдиний план дій. Конрад і Бороєвич до останнього наполягали на своїх варіантах, а Арц як начальник Генштабу не знайшов гідного компромісу. Не наважуючись наступити на его жодного із воєначальників, імператор Карл не знайшов нічого кращого як погодити обидва задуми. ГА Конрада мала наступати через Асіаго в бік Віченци, а ГА Бороєвича форсувати Піаве і наступати в бік Венеції.

Проблема полягала в розподілі резервів - для гіпотетичного успіху, обидві групи армій потребували максимальної концентрації свіжих дивізій та артилерії, але в існуючих обставинах дивізії були розподілені порівну, а отже недостатньо для жодної з цілей.

Сумарно австро-угорська армія зосередила для наступу 50 дивізій загальною чисельністю в 950 000 чоловік. Наступ мали прикривати сумарно 6833 гармати. Їм протистояли рівнозначні сили Антанти - 960 000 солдат при 5650 гарматах і 1570 мінометах. В повітрі Антанта мала перевагу вдвічі: 600 літаків проти 300 австро-угорських. Готуючись до наступу проти рівнозначного противника, що укріпився на складній місцевості, австро-угорська армія не здійснила концентрації сил на жодній із потенційних ділянок прориву. При цьому була нерівномірно розподілена артилерія: 10-та армія, яка мала наносити відволікаючий удар і грати допоміжну роль, мала 1360 гармат, 11-та армія, що мала наступати в горах - 2935, 6-та і 5-та, що мали формувати Піаве - 768 та 1770 відповідно.

За пропозицією Бороєвича, наступ його військ вздовж узбережжя мав підтримати австро-угорський флот, але адмірал Хорті знайшов аргументи, щоб цього не робити. Найменша невдача могла спричинити соціальний вибух серед матросів, яких було все важче і важче тримати під контролем.

Підготовка до наступу супроводжувалась великими логістичними і організаційними труднощами, і Австро-Угорщина ніяк не могла почати операцію в травні, синхронно з німецьким наступом на Ені. Початок активних дій було заплановано на 15 червня - дату, запропоновану Конрадом. За кілька днів до початку штаб Бороєвича проаналізував дані про таяння снігів, яке почалось в Альпах, де брала початок річка Піаве, і зробив висновок, що в розпал наступу на заплановані числа її води вийдуть з берегів і ускладнять форсування, а на деяких ділянках зроблять його неможливим. До того ж, в день наступу прогнозувались сильні опади, які мали ускладнити коригування артилерії та нівелювати ефективність газів. Бороєвич запропонував Арцу перенести наступ на 25 червня, але отримав відповідь, що 13 червня має початись відволікаючий наступ в смузі Конрада і війська вже на позиціях, тому попри всі обставини операція має початись коли заплановано, без зволікань.

Атака через тунель Тонале в Західному Тиролі, на яку Конрад покладав надії як на відволікаючу акцію великого масштабу, провалилась в день її початку - австрійська піхота не змогла взяти жодної ключової позиції в горах та понесла важкі втрати. Італійське командування зрозуміло замисел Конрада і не перекинуло на цю ділянку жодної резервної дивізії, очікуючи основний удар там, де він мав відбутись.

Загальний наступ австро-угорських військ почався о 3 ночі 15 червня з короткого, але масованого артилерійського удару. В смузі наступу Конрада війська змогли закріпитись на першій лінії італійців, але за канонами еластичної оборони, їх основні сили знаходились на другій та третій лініях. Через складну місцевість та накал боїв, зв’язок з багатьма частинами першого атакуючого ешелону був втрачений і в штабі групи армій зробили висновок, що ціль наступу провалена в перший же день і не наважились вводити резерви. Наступного дня обстановка місцями прояснилась і виявилось, що велика кількість батальйонів, які вважали загиблими, провели ніч на захоплених італійських позиціях під вогнем своєї ж артилерії, але момент вже був втрачений і наступ в смузі Конрада був скасований після першого ж дня. Італійці почали контратаки і подальші бої, що розтягнулись на тижні, мали переважно місцеве значення - за утримання завойованих та відновлення втрачених позицій.

Наступ в смузі Бороєвича досяг часткового успіху. Австрійським військам вдалось переправитись через Піаве в кількох місцях, взяти велику кількість полонених та створити два сильні плацдарми. Найбільший з них, шириною в 24 км і глибиною у 8, утворився біля Адріатичного узбережжя, і саме на ньому Бороєвич зосередив основні резерви. Інженери почали встановлювати понтонні переправи.

Дізнавшись про провал в смузі Конрада, Бороєвич відзвітував імператору про захоплення плацдарму в бік Венеції і попросив Арца надати йому додаткових сил для розвитку успіху. Єдиним місцем, де можна було взяти резерв, була 11 армія Конрада, але несподівано виявилось, що через складну місцевість, поганий стан доріг та відсутність транспорту 11 армія фізично не здатна передати навіть частину своєї артилерії в якийсь адекватний термін.

Бороєвич зробив запит щодо його подальших дій: єдиною можливістю досягти хоч якогось суттєвого результату залишався наступ вздовж Адріатичного узбережжя, і якщо австро-угорська армія мала в подальшому його здійснити, Бороєвич пропонував на цьому моменті зупинитись та поки буде готуватись нова операція всіма силами його військ утримувати захоплені плацдарми, щоб у випадку повторного наступу не форсувати Піаве ще раз. Якщо нового наступу не передбачається, він просив дозволу відвести війська назад поки не пізно.

Поки імператор приймав рішення, річка Піаве, як і передбачалось, вийшла з берегів в найбільш незручний момент і основні ударні сили австрійців опинились відрізаними від постачання. На кілька днів австро-угорські солдати на плацдармах опинились в режимі виживання, а 19 червня розпочалась італійська контратака. Ситуація була критична і в нових телеграмах Бороєвич знову вимагав від старшого керівництва визначитись.

З одного боку, єдиним варіантом виправдати всі понесені втрати та несправджені надії було нарешті прислухатись до Бороєвича і спробувати сконцентрувати сили для більш продуманого наступу на Венецію. З іншого, щоб ретельним чином підготувати ще один наступ, у австро-угорської армії вже не було ресурсу. Втрати штурмовиків були значними та не могли бути поповненими, промисловість вже не могла виробити достатню кількість снарядів, а для передислокації сил, що лишились, мала піти невизначено велика одиниця часу. Прийняття рішення значно прискорили німці: через декілька днів після новин про невдачу в смузі Конрада, Гінденбург надіслав Арцу телеграму, в якій вимагав перекинути 6 кращих австро-угорських дивізій на Західний фронт. Про новий наступ вже не могло бути мови, тому 20 червня імператор дав дозвіл Бороєвичу зняти війська з плацдармів.

Дозвіл імператора вдало співпав із наказом італійського командування припинити контратаки через великі втрати, і впродовж наступних трьох днів австро-угорські солдати змогли покинути плацдарми через Піаве на човнах.

Таким чином наступ, який задумувався як остання спроба Австро-Угорщини змінити хід війни на свою користь, зазнав повного провалу. За 8 днів Двуєдина монархія втратила сумарно 118 тисяч чоловік, з яких 25 тисяч полоненими. Втрати Антанти склали 87 000 солдат, з яких 48 000 полоненими. Крім великої кількості полонених, австро-угорська армія не досягла нічого, що можна було показати як успіх хоча б медійно, територіальні здобутки були зовсім відсутні.

Із самого початку операція, якої за рідким виключенням не хотів ніхто із основних учасників, не обіцяла нічого хорошого. Сам її замисел, в якому не було визначено ні точки прикладання основних зусиль, ні основного напрямку удару, суперечив всім канонам військової науки. Тим не менш, саме в такому вигляді її спланували кращі військові уми Австро-Угорської імперії, і саме в такому вигляді її реалізували сотні тисяч солдат. В країнах Антанти вимушену австро-угорську операцію назвали “Голодним наступом”.

Для морального духу армії та суспільства “лоскутної імперії” отримана поразка мала руйнівне значення. Кількість дезертирів в армії зросла ще більше і вже не піддавалась обліку, всередині країни вже ніхто не уявляв сприятливого результату від війни, а монархія втрачала останніх вірних людей. З цього моменту доля Австро-Угорщини цілком залежала не від неї, а від успіху замислу Людендорфа на Західному фронті та від дій Антанти.

Після такої невдачі, 15 липня 1918 фельдмаршал Конрад фон Гьотцендорф був нарешті відправлений на почесну пенсію.

Коли німецьке Верховне командування дізналось деталі австро-угорської операції, стало очевидно, що на дієву допомогу Австро-Угорщини вже розраховувати не слід. Арц обіцяв Людендорфу поновлення наступу восени, але новий план існував лише на папері.

В липні 1918 австро-угорська армія змогла виділити на Західний фронт тільки 2 дивізії замість обіцяних 6, але їх фізичний стан та рівень забезпечення дозволяли використовувати їх лише для прикриття другорядних ділянок.

Література

Graydon A. Tunstall, The Austro-Hungarian Army and the First World War.
Manfried Rauchensteiner, The First World War and the End of the Habsburg Monarchy, 1914–1918.
Ernest Bauer, Der Löwe vom Isonzo Feldmarschall Svetozar Boroević de Bojna.