Від Вільгельма Нормандського до Плантагенетів
Рік 1066 ― один з найвизначніших в англійській історії.
Останній представник англосаксонської династії на англійському троні Едуард Сповідник помер не залишивши наслідників. Ця подія ніби меч Олександра Македонського розрубала гордіїв вузол політичних інтриг та протиріч, що накопичилися за роки правління Едуарада. Спалахнула кривава боротьба за англійський престол. Боротьба, в якомусь сенсі, рівна, адже жоден з претендентів не мав на престол жодних законних прав. Окрім тих, які вони приписували самі собі. Претендентів було троє: Гаральд Годвінсон, Харальд Суворий та Вільгельм герцог Нормандський.
Гарольд був сином впливового Вессекського магната Годвіна та його дружини Гіти, дочки данського вікінга Торкеля. Гаральд був особою наближеною до короля Едуарда в останні роки життя монарха, через що перед смертю король завіщав трон саме йому. Принаймні так стверджував сам Гарольд. Місцева англосаксонська знать в принципі не була проти такої версії, тому підтримала кандидатуру Годвінсона.
Але право Гарольда на престол оспорив інший претендент, а саме герцог Нормандії Вільгельм, прямий потомок першого правителя Нормандії вікінга Ролло Пішохода. Вільгельм також був не чужим для покійного короля Едуарда, адже той багато років жив при дворі нормандського герцога під час династичних війн в самій Англії. Претензії Вільгельма грунтувалися на тому, що незадовго до смерті Едуард Сповідник нібито завіщав трон саме йому, і навіть послав свого підопічного Гарольда, аби той присягнув Вільгельму як новому спадкоємцю. Протоколів в ті часи ніхто не вів, та Вільгельм стверджував, що клятва була принесена Гарольдом особисто.
Третім претендентом був король Норвегії Харальд ІІІ Суворий, який до речі був одружений на дочці Ярослава Мудрого Єлизаветі. Його претензії ґрунтувалися на договорі, що уклали між собою попередник Харальда король Норвегії Магнус, та останній скандинав на Англійському престолі король Хардекнут. Згідно договору, якщо хтось з правителів помирав не залишивши спадкоємця, інший успадковував корони Англії та Норвегії. Першим помер Хардекут, однак Магнусу було не до Англії. Він сконцентрував всю увагу на скандинавських справах. А от його наступник Харальд вирішив пригадати старий боржок.
Кожен з претендентів мав свої переваги. На боці Гарольда Годвінсона був усний заповіт короля Едуарда, визнання з боку вітенагемота, та помазання з рук архієпископа Кентерберійського.
Вільгельм зробив ставку на широкий розголос про ніби то порушену клятву Гарольда, а також на підтримку нормандської знаті, яку він пообіцяв нагородити англійськими землями. Крім того, на боці Вільгельма виступив папа римський Олександр ІІ, якому не сподобалося самовільне призначення Гарольдом архієпископа Стіганда, який і помазав його на царство. Папська курія відмовилася визнавати Стіганда законним архієпископом, а значить і коронація Гарольда проведена ним була визнана незаконною.
Найменше з усіх формальних прав на престол мав Харальд Суворий, однак він із лихвою компенсував це своєю рішучістю та завзятістю. Король Норвегії мав серйозні наміри за допомогою меча повернути Англію під скандинавську корону. За свою войовничість історія винагородила Харальда прізвиськом “останній вікінг”.
Війна за Англійську корону спалахнула !
Вільгельм і Гарольд почали збирати війська. Гарольд розмістив біля острова Уайт свою флотилію і скликав фірд, народне ополчення з вільних селян, що стало табором вздовж південного узбережжя. Ополчення служило підтримкою королівської гвардії, хускерлам – двом тисячам воїнів на постійній королівській службі. Армія Гарольда покладалася в основному на піхотні підрозділи.
А от військо Вільгельма значною частиною складалося з кавалерії. Окрім нормандських лицарів, до нього приєдналися також загони фламандців, бретонців, французів та навіть лицарі з берегів південної Італії. Окрім кавалерії Вільгельм зібрав також значні сили піхотинців та лучників. Однак нормандцям катастрофічно не вистачало кораблів для переправи через Ла-Манш, тому Вільгельм вимушений був витратити кілька місяців аби зібрати наявні, та побудувати нові кораблі. За іншою версією очікування Вільгельма було викликано несприятливою погодою та не бажанням стикатися з англійським флотом на морі.
Війська так і простояли одне навпроти одного до осені, вичерпавши майже всі свої запаси. І от, коли здавалося що вторгнення вже не буде, до Гарольда дійшла тривожна звістка. Харальд Суворий, який вступив у змову із рідним братом Гарольда Тостіґом зі своїм військом висадився у Нортумбрії.
За добу англійський король зібрав військо і рушив на північ. Вже за чотири дні англосакси були на околицях Йорку. Цей неймовірно швидкий похід застав норвежців абсолютно зненацька. Користуючись ефектом несподіванки, майже з маршу військо Гарольда кинулося на ворога. Відбулася епічна битва при Стемфорд-Бриджі, у якій загинув і Тостіґ і сам норвежський король. Стріла, випущена англійським лучником, влучила прямісінько у глаз Харальду Суворому. Втративши свого короля, деморалізовані норвежці в паніці розбіглися.
І хоча набіги скандинавів на Англію продовжувалися ще певний час, смерть Харальда Суворого 25 вересня 1066 року, вважається символічним завершенням епохи вікінгів.
Але часу на відпочинок у Гарольда не було. Скориставшись його відсутністю на півдні, Вільгельм нарешті наважився на переправу і 28 вересня висадився на півдні Сассексу. Гарольд вимушений був повести своє виснажене військо назад на південь, де 14 жовтня 1066 року біля містечка Гастінґс відбулася одна з найепічніших битв в Європейській історії.
Військо Гарольда вишикувалося на пагорбі та укрилося за стіною щитів. В перших рядах стояли важко озброєні хускарли, а за ними легка піхота з ополчення. Війська Вільгельма вишикувалися у долині біля підніжжя. Першими атакували нормандські лучники, однак їх стріли не могли ефективно пробити стіну щитів, тому Вільгельм дав наказ піхотинцям атакувати. Нормандська піхота почала сходження на пагорб, на що англосакси відповіли градом стріл, дротиків та навіть каміння. Врешті решт нормандці схлеснулися із англосаксами у рукопашній, однак військо Гарольда знаходилося у більш вигідній позиції, тому атаки раз за разом захлиналися.
Тоді Вільгельм використав свій головний козир - важко озброєну кавалерію, яка також кинулася на ряди англосаксів, однак, як і піхота, нормандська кавалерія зав'язла у оборонних порядках ворога, та не змогла пробитися крізь його ряди.
Обидві сторони несли важкі втрати і в якийсь момент нормандці почали відступати. До кінця не зрозуміло, чи норманська піхота дійсно не витримала спротиву англосаксів, чи це був ложний відступ, аби заманити ворога у пастку. Як би там не було, окрилені бігством ворога, англосакси кинулися навздогін порушивши оборонний стрій, чим підписали собі смертний вирок. Нормандська кавалерія контратакувала розрізнені загони англосаксів та зім'яла значну їх частину.
Залишки англосаксів, згрупувалися навколо короля Гарольда, однак дуже скоро все було скінчено. За іронією долі, так само як і при Стемфорд-Бриджі, битва була вирішена однією стрілою, що влучила в око Гарольдові. А нормандські лицарі, що вклинилися у ряди англосаксів, довершили справу. Тіло Гарольда в цій сутичці було так понівечено, що останки насилу впізнали. Король був похований у Уолтхемському абатстві на північ від Лондона.
Історія битви під Гастінгсом відображена на знаменитому килимі, що був замовлений єпископом нормандського міста Байє на ім'я Одо, зведеним братом Вільгельма.
Перемігши військо Гарольда, та розоривши околиці Лондона, на Різдво 1066 року Вільгельм нарешті отримав з рук лондонських єпископів англійську корону, та з тріумфом повернувся додому, отримавши титул Завойовник, та об'єднавши під одною короною Англію та Нормандію.
Однак змусити населення Англії підкоритися виявилося нелегко. Серйозне повстання спалахнуло вже у 1069 р. у столиці Нортумбрії Йорку. Придушуючи його, Вільгельм жорстоко помстився всьому регіону: він палив села, знищував хліб і худобу, змушуючи голодуючих людей погоджуватися на рабство, щоб вижити. За ним слідувало ще одне повстання 1071 р. очолене лінкольнширським теном Херевард, однак і воно було придушене.
Вільгельм правив залізною рукою. Аби зміцнити владу та розрахуватися з боргами, новий король тягнув за собою до Англії нормандських баронів та духовенство. Почався колосальний переділ володінь. Близько чотирьох тисяч англосаксів втратили свою землю, яка перейшла до двох сотень нормандських баронів, єпископів і абатів. Крім того до Англії переселилися 200 тисяч нормандців, французів та фламандців. Приблизно така ж кількість англійців загинула або померла з голоду, що становило близько п'ятої частини тодішнього населення.
На заміну архаїчному, але й більш вільному англосаксонського укладу життя приходив жорсткий централізований європейський феодальний уклад. Колись вільні селяни керли, перетворилися на фактично кріпосних віланів, які були зобов'язані нести військову службу, та позбавлені не тільки права купувати або продавати землю, а навіть переїжджати кудись без дозволу сеньйора. Суди сотень і графств, поступилися місцем маноріальним судам, у яких вирішальне слово завжди належало сеньйору.
У 1085 р. старіючий Вільгельм вирішив провести оцінку свого господарства, уточнити титули та оподаткування, покласти край суперечкам між баронами та провести перепис населення. Королівські уповноважені описали всі поселення королівства, і цей документ було подано королю в 1086 р. Документ отримав назву "Книга Судного дня", «оскільки її вирок, як і вирок Страшного суду, не можливо було змінити». Книга залишалася найповнішим описом англійських земель аж до 19 століття. Згідно цьому документу, населення Англії того часу складало близько 1,5 млн. людей.
Вільгельм Завойовник помер 1087 року через наслідки травми, отриманої під час війни з французським королем Філіпом І та похований у аббатстві святого стефана, у місті Кан. Своїм завоюванням Англії Вільгельм на довгих чотири століття пов'язав її політичну, воєнну та культурну долю із долею континентальної Європи. І шлюб цей виявився дуже страстним, бурхливим, але й доволі кривавим.
Після смерті короля його старший син Роберт Куртгез (що перекладається як Короткі Штани), успадковував фамільні володіння батька – Нормандію, тоді як наступному по старшинству сину, Вільгельму, дісталася більш багата Англія. Прозваний Рудим, за колір волосся та обличчя, Вільгельм II був гарним воїном, але йому не вистачало самодисципліни батька.
Стиль англо-нормандського двору різко змінився: спартанський похідний двір Вільгельма Завойовника поступився місцем зніженому і марнотратному двору Вільгельма ІІ. Марнотратність короля вимагала посилення фіскальної політики. Він вдався до конфіскації доходів всіх спадкоємців, які отримували спадщину, до досягнення ними повноліття. А коли 1089 р. помер архієпископ Кентерберійський, король всіляко перешкоджав обранню нового глави єпархії, щоб упродовж чотирьох років забирати собі усі її прибутки.
Але ще гірше було те, що Вільгельм ІІ дозволив новим лордам прикордонних володінь робити набіги в глиб Уельсу, порушуючи договори про автономію, укладені ще його батьком. В результаті Уельс на три сторіччя став джерелом постійних проблем для англійських монархів.
У 1090―ті роки навколо короля починають виникати заговори, зокрема за участю його брата Роберта Короткі штани та їхнього дяді єпископа Оддо. Однак того разу Вільгельма ІІ врятував Перший хрестовий похід, об'явлений папою римським Урбаном ІІ у листопаді 1095 року. Вільгельм був досвідченим воїном, однак у Хрестовий похід йти не збирався. Замість себе він відправив туди свого брата Роберта, надавши тому сумму у 6600 фунтів. В обмін на це король попросив всі доходи Нормандського герцогства, поки брат буде у поході. Роберт погодився і відбув до Єрусалиму.
Однак відсутність брата змовника не врятувала короля. 2 серпня 1100 року, поки Роберт був ще у Святій землі, Вільгельм Рудий був уражений випадковою, а можливо і не дуже випадковою стрілою, на полюванні у королівському заповіднику Нью-Форест. На тому ж полюванні був присутній і молодший брат короля - Генріх. Без найменших сентиментів до загиблого брата, Генріх разом зі своїми друзями кинув тіло вбитого біля дороги і галопом поскакав у Вінчестер, щоб захопити королівську скарбницю та пред'явити свої права на корону. Труп випадково виявлений якимсь селянином, був привезений до Вінчестера і похований у соборі.
Вже через три дні, 5 серпня 1100 р. Генріх І Боклерк (від фр. Beauclerc ― добре освічений) був поспішно коронований, аби попередити претензії на престол старшого брата Роберта Короткі Штани, який вже за рік повернувся до Англії. Генріх уклав з ним мирну угоду, згідно з якою вони визнавали суверенність володінь одне одного та право передачі один одному земель у спадок. Однак у 1106 р. Роберт зрадив своєму слову, та знов пішов війною на брата, за що й поплатився, зазнавши поразки у битві під Таншбре в Нормандії. Роберт потрапив у полон де й помер, провівши у тюрмі майже 30 років.
У внутрішній політиці Генріх Боклерк намагався потроху розгрісти безлад, що залишився йому у спадок від Вільгельма ІІ. Він відміняє встановлені попередником штрафи та починає мирні перемовини з валійцями, аби загасити конфлікт розпочатий ще за Вільгельма. Також король взявся за впорядкування податкової системи та системи правосуддя. При ньому був заснований Суд королівської лави, у якому можна було оскаржити рішення судів місцевої знаті.
Щодо зовнішньополітичного фронті, то тут Генріх добився певних поступок від папи римського, стосовно англійського духовенства. Святий престол погодився, щоб у світських справах духовенство перебувало у підпорядкуванні короля, а у справах церковних – у підпорядкуванні папи. Не забував король і про династичні шлюби, видавши зокрема свою доньку Матильду за імператора Священної римської імперії Генріха п'ятого.
Однак політична ситуація різко погіршилася, після того як у 1120 році під час шторму загинув єдиний спадкоємець Генріха принц Уільям, і королю нічого не залишилося, як змусити баронів визнати спадкоємицею свою доньку Матильду. Однак її кандидатура викликала багато питань як у англійської, так і у нормандської знаті. По-перше, в англосаксонській традиції жінка не могла правити державою. По-друге, коли Імператор Генріх V помер, Матильду видали заміж за Жофруа V графа Анжуйського на прізвисько Плантагенет. А графство Анжу у свою чергу було у стані постійної ворожнечі із Нормандією. Тож не дивно, що одразу після смерті Генріха Боклєрка у 1135 р. Англія знову поринула у хаос громадянської війни.
Претензії на престол заявив двоюрідний брат Матильди Стефан де Блуа, який стверджував, що Генріх на смертному одрі нібито змінив свої наміри, але Матильда та її чоловік категорично заперечували ці права Стефана, і герцогство Анжу оголосило війну Нормандії. Духовенство та жителі Лондона визнали права Стефана, та об'явили його королем, однак після того як той почав відбирати власність у місцевих єпископів, настрої знаті дещо помінялися. Кілька років війна йшла із перемінним успіхом, однак врешті решт Матильда змушена була покинути Англію.
У 1148 р. Матильда повернулася до Анжу, щоб передати справу свого життя своєму синові підлітку, Генріху Анжуйському, сину Жоффруа. Цьому юнакові судилося розбурхати всю Європу. По лінії батька він успадкував землі Анжу та Мена, а по лінії діда, Генріха I, претендував на Нормандію. З гордістю він прийняв прізвисько Плантагенет, що походить від латинського Planta genista – гілка дроку, якою чоловіки династії Анжу прикрашали свої шоломи.
У 1151 р. Генріх вирушив до короля Франції Людовіка VII, щоб укласти васальний договір як герцог Нормандії. Французький король був побожною і скромною людиною, зате Елеонора, його дружина, мала гарячий характер. Вона була повноправною правителькою герцогства Аквітанія та до тридцяти років вже встигла взяти участь у Другому хрестовий поході. Побачивши юного Генріха, вона втратила голову. Своєму чоловікові вона заявила, що він «чернець, а не король», і зажадала негайного розірвання шлюбу. У травні 1152 р. у своїй столиці Пуатьє Елеонора вийшла заміж за Генріха, який був на десять років молодший за неї. Та не зважаючі на вік, вона стигла подарувати чоловікові аж вісім дітей та купу неприємностей.
Що стосується англійського престолу, то й тут Генріх опинився на належній висоті. Його анжуйські лицарі, багато з яких були загартовані у хрестових походах, ні в чому не знали перешкод. Тож коли 1153 р. Генріх із трьома тисячами солдатів
висадився в Англії, король Стефан не став чинити опору, визнавши його права на престол. Барони поспішили присягнути на вірність молодому воїну, новому правителю, який довів свою силу і обіцяв їм те, чого жадала вся Англія - єднання та мир.
Так на англійському престолі затвердилася нова династія Плантагенетів.
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
