На момент подій автор спогадів, молодший лейтенант французької армії Рене Арно, прибуває до свого місця служби - 337 піхотного полка, що тримав ділянку фронту на Соммі.
Я несміливо постукав у двері будівлі, що стояла в кінці фермерського подвір’я біля купи гною.
«Заходьте!» — пролунав гучний голос.
Я відчинив двері, і ми з моїм другом Гігантоном увійшли. Полковник сидів біля вікна у світлі тьмяної парафінової лампи. Ми клацнули підборами і стали струнко, приклавши наші тремтячі праві руки до козирків наших кепі. Наші кепі були темно-сині, як і наша уніформа. Це був січень 1915 року, і червоні елементи форми довоєнних часів були вилучені з обігу після того, як бої серпня та вересня 1914 року показали, що червоний колір є чудовою мішенню — факт, який можна було б виявити раніше під час армійських маневрів. Так само було б непогано відмовитись і від золотої вишивки на наших манжетах, щоб не видавати нас німецьким снайперам.
«Боже правий!» — гримнув полковник. «Тепер вони надсилають нам немовлят!» Мені було двадцять один, Гігантону, мабуть, дев’ятнадцять, але жоден із нас не виглядав старше шістнадцяти.
Після жахливих м’ясорубок під Моранжем, Шарлеруа, на Марні та під час «Гонки до моря» наші піхотні полки відчували нестачу офіцерів. Нас призвали на початку вересня 1914 року, і за три місяці ми стали другими лейтенантами. Наш інструктор, який на початку війни сам був курсантом Військової академії Сен-Сір та отримав поранення в руку під Шарлеруа, більшу частину часу присвячував навчанню такому складному мистецтву, як прикріплення багнета до гвинтівки за командою «Baïonnette au canon!», та ще складнішому — поверненню його в піхви («Remettez la baïonnette!»). Доволі посередня підготовка до війни. Але ми були повні запалу та ентузіазму.
Єдиним нашим страхом було те, що війна може закінчитись надто швидко, до того, як ми навіть потрапимо на фронт. Яким приниженням було б пропустити найбільшу пригоду нашого покоління! З іншого боку, слава війни буде завжди приваблювати двадцятирічних.
Ми представились. Полковник запропонував нам сісти, а потім гучно крикнув: «М’ясник!»
Ординарець полковника поспішно вбіг у кімнату. Його звали Науло, що є досить поширеним ім’ям у Вандеї, але полковник ніколи не називав його інакше, як «М’ясник», бо йому подобалось грати роль старого вояки, і, без сумніву, йому було весело згадувати криваву мирну професію Науло.
«Заради Бога, М’ясник, старий муділа, принеси нам аперитив! Ці двоє дітей надто молоді, щоб пити абсент, Боже мій! Принеси їм «Сен-Рафаель», а я візьму як завжди. Швидше, мразь стара! Стара ти мразь». Ці “ласкаві звернення” промовлялись двома різними інтонаціями: перша голосно і різко, друга спокійніше, наче відлуння першої.
Поки М’ясник розставляв на столі пляшки та келихи, ми мали змогу роздивитись нашого нового начальника. Це був велетенський чоловік, але найбільше нашу увагу привертала саме його голова. У нього було подвійне підборіддя та потрійні складки на потилиці, в’ялі червоні щоки та великі сині очі, випучені як у жаби, що дивились на нас похмуро та занепокоююче, а також рідке руде волосся, коротко підстрижене, яке ледь можна було розгледіти, бо він завжди носив кепі — високу червону кепі з темно-синьою пов’язкою — знак «Синьої сторони» під час якихось давніх військових навчань.
Поки ми боязко потягували наш «Сент-Рафаель», полковник вживав абсент суворо за встановленими правилами. Зелена рідина заповнювала дно склянки, на край ставили перфоровану ложечку, у ложечку насипали цукор, і час від часу на цукор наливали воду, від чого він розчинявся, наче тане сніг. Випиваючи цю суміш, полковник доливав її чистим абсентом. Пізніше ми дізнались, що, хоча абсент був заборонений, полковнику вдалося здобути невеликий запас, який ретельно ховали в скрині в одному з возів полкового транспорту. І так щодня опівдні та знову о сьомій вечора він міг насолоджуватись своїм улюбленим аперитивом, так само, як робив це до війни в Café des Mille Colonnes або Café du Commerce.
Його мова була такою ж яскравою, як і його особистість.
Окрім лайок та образ, він часто переривав свою розмову гучним «Пуф», видихаючи повітря крізь надуті губи так, що це нагадувало інший звук, а ще частіше піднімав руку в салюті. Звернувшись до нас, він сказав:
«Повечеряйте з нами. Я людина проста. Якби я був сам, то на вечерю з’їв би лише суп, овочі та трохи сиру… Пуф! Мені цього б вистачило». Тут він віддав військове вітання.
«Але у вашому віці, Боже мій! вам треба щось більш поживне. Та не хвилюйтесь, тут, на фронті, ви будете їсти яловичину з кожним прийомом їжі, Боже мій! Ці кляті інтенданти ніколи й не чули нічого, крім яловичини! Пуф! Цього вистачить, щоб відбити до неї любов на все життя!» (Ще одне військове вітання.) Після цього, поки М’ясник накривав стіл, він підвівся й оголосив: «Ну що ж, хлопці, я піду попісяю!» Тоді ми побачили, що цей велетенський чоловік, попри своє ожиріння, був доволі спритним. Його ноги були величезні, але він крокував легко, як слон. Вони були втиснуті в м’які шкіряні гетри, зашнуровані з боків — він ніколи б не зміг взути пару чобіт, не кажучи вже про те, щоб їх зняти.
Крізь двері, які він залишив відчиненими, ми почули, як на гнойову купу падає водоспад, та ще один звук, який цього разу виходив не з його рота. Повернувшись, він сказав із широкою посмішкою, ніби виправдовуючись: «Боже мій, я ніколи не можу доторкнутись до годинникової стрілки, не змусивши годинник бити!»
Оскільки настала обідня пора, почали прибувати офіцери полку: ад’ютант, нервовий і метушливий; прапорщик — сивий, статний, похмурий чоловік із Корсики; старший військовий лікар, який постійно чухав свою густу чорну бороду; інтендант, що виглядав як миролюбний клерк із урядової установи; і, нарешті, командир батальйону, в якому я мав служити, — невеликий блідий чоловік із рудою бородою та солодкуватим голосом, який також щойно приєднався до полку. Усім їм, здавалося, було щонайменше сорок. Нам вони здавалися старими.
Ми сіли за стіл, і всі почали розмовляти. Звісно, ми обговорювали війну та спокійну ділянку на Соммі, де полк застряг в окопах ще з часів «Гонки до моря» в жовтні 1914 року. Також йшлося про укриття, вириті під засніженою землею на лінії фронту.
Коли М’ясник подавав беф бургіньйон, ми почули голос полковника, що заглушив голоси інших гостей, які один за одним замовкли:
«Тож генерал сказав мені: „Маньє, я розраховую на вас і ваш батальйон, що ви захопите висоту 303!“ „Пуф! Пане командир“, — відповів я йому [тут полковник віддав військове вітання], — „це надто амбітне завдання“. “Я на вас розраховую”, — повторив він. Ми вирушили. Боже мій! Одна рота в авангарді, одна прикривала наш лівий фланг… Пуф! Через дві години висота 303 була взята!» (Ще одне військове вітання.)
«Пане командир, — запитав командир батальйону, — це було під час війни маневру і «Гонки до моря» минулого жовтня?» «Боже мій, звичайно ж ні! Це було під час армійських маневрів на південному заході в 1913 році!»
Те, що командуючий офіцер і через шість місяців війни, знаходячись всього в одній милі від лінії фронту, розповідав про свої досягнення на військових навчаннях, було справді обурливим. Без сумніву, ми всі були приголомшені цим чудовим прикладом спотвореного професіоналізму, адже після цієї репліки над нами “пролетів ангел”, і не було чути нічого, крім скреготу ножів і виделок об тарілки.
Полковник пив абсент двічі на день, носив кепі з синьою стрічкою, досі говорив про військові маневри тому, що для нього війна була продовженням гарнізонного життя, яке майже не зазнало змін. Те, що з гвинтівок тепер стріляли справжніми кулями, а з гармат — справжніми снарядами, не впливало на нього, адже він ніколи не ступав на передову і майже ніколи не виходив за межі свого командного пункту. Зате він сповна насолоджувався розкішним життям довоєнного командира.
Він пишався своїм гучним голосом. Наступного дня після нашого прибуття він мав вручити нашому командиру Орден Почесного легіону, і того вечора він сказав йому:
«Боже мій! Ти ще побачиш! Коли я скажу: „В ім’я Президента Республіки…“, — пуф! — мене почують аж на іншому кінці села…» Яке задоволення він, мабуть, отримував, викрикуючи під час шикувань «Зброю на плече!» або «Зброю до рук!» Він, мабуть, був у справжньому екстазі, коли спостерігав, як сотні людей рухаються одночасно за його командою.
Він також насолоджувався абсолютною владою, яку давала йому війна, — хоча ніколи не зловживав нею. Він видав суворі накази, щоб усі військові водії проїжджали через село зі швидкістю пішого кроку.
Одного чудового вечора почули тупіт коней, що бігли риссю.
Це був артилерист, який «реквізував» маленький візок з якогось подвір’я та віз із Ам’єна їжу та напої для офіцерської їдальні. Він проїжджав селом на шаленій швидкості, мабуть зневажаючи нас, нікчемну піхоту, коли раптом побачив, як біля дороги з’явилась темна постать нашого полковника.
«Стій, сучий ти син! Стій! Боже мій! Я накажу тебе розстріляти!»
Переляканий артилерист смикнув за віжки й різко зупинився. Полковник продовжив дещо м’якшим тоном:
«То що, клятий артилерист, тобі начхати на правила? Наступного разу проїжджай це село кроком, Боже мій! Або я накажу тебе розстріляти! А тепер забирайся геть, але пішки!»
Через кілька місяців полковник розмістив свій штаб на фермі Бронфей, на північ від Брей-сюр-Сом. Ферму обстрілювали лише тоді, коли повз неї проїжджав транспорт на шляху до лінії фронту, а вартовий, що чергував на в’їзді, мав суворі накази не пропускати жодного транспортного засобу.
Одного чудового травневого вечора полковник сидів за столом у глибині подвір’я ферми, попиваючи абсент, а вірний М’ясник, стоячи посеред подвір’я, описував політ одного з наших літаків, за яким за фермою, поза межами поля зору полковника, гналися білі хмари ворожих снарядів.
Раптом дві легкі вантажівки — їх скоріше було чути, ніж видно — промчались через в’їзд, немов дві стріли.
Це були дві машини швидкої допомоги «Форд» Червоного Хреста, за кермом яких сиділи двоє тих американських добровольців, що ще в 1915 році приїхали на війну, ніби це була гігантська гра в бейсбол. Вони явно їхали на фронт у Карнуа і були налаштовані під’їхати на своїх машинах якомога ближче. Обличчя полковника за мить почервоніло, потім посиніло, і, вилаявшись, він покликав чергового сержанта.
Сержант поспішив до нього. Це був невеликий на зріст чоловік на ім’я Шакун, з жвавими очима та бородою сатира. Він завмер у строю за шість кроків від полковника. Полковник кинув на нього нищівний погляд і закричав:
«Заради Бога, сержант! Ти знаєш свої накази?»
«Так, пане командир».
«А твої люди? Вони всі заснули? Ти, бездарний ідіот, я накажу тебе розстріляти!»
«Так, пане командир».
«Закрий рота!"»
«Так, пане командир».
«Заради Бога, ти взагалі замовкнеш?»
«Так, пане командир».
Обличчя полковника почервоніло, а потім потемніло, і я подумав, що в нього ось-ось трапиться інсульт. Мабуть, він сам так і подумав, бо доклав помітних зусиль, щоб опанувати себе. Махнувши рукою, він відпустив сержанта — який сказав останнє слово — і на цьому зі справою було покінчено.
Насправді цей великий «крикун», як його називали солдати, який всім погрожував розстрілом, насправді дуже б засмутився, якби йому довелося по-справжньому виносити смертний вирок на військовому трибуналі. Він часто кричав, але майже ніколи не карав. Замість покарання він волів публічне цькування за допомогою щоденних «наказів», які друкувались та роздавались по всім ротам, і які треба було зачитувати перед особовим складом коли ми не були в окопах. Ось так він принизив солдата, який поскаржився генералу, що приїхав з візитом, на нестачу хліба:
«Припускаючи, що цьому негіднику бракує хліба, Полковник абсолютно впевнений, що в нього в кишені вистачає грошей, аби витратити їх на вино в надмірних кількостях. Його обличчя — яскравий цьому доказ. Така поведінка — прояв поганого смаку та ознака поганого солдата. . . . Це свідчить про справжню невдячність за те, що робить для вас інтендант — розповідати байки, від яких хочеться позіхати, лише для того, щоб опинитись в центрі уваги та потім казати: “Бачите, я не боявся говорити перед генералом!” Коли генерал пішов, він сказав: “Цей солдат абсолютно безтолковий. Це видно вже з першого погляду на нього”. Ті п’ять су на день, які вам виплачує держава, призначені для придбання предметів першої необхідності, включаючи білий хліб».
В одному із щоденних «наказів» він публічно висловив догану іншому солдату за те, що той поскаржився генералу на поганий стан виданих штанів. «Нашим предкам часів Французької революції щоб перемагати штани були не потрібні; саме тому їх називали санкюлотами!» [Кюлот - короткі штани тієї епохи, слово sans-culottes буквально означає “без штанів” - прим.]
Він не любив карати своїх бійців, але і нагороджувати їх теж не спішив. Місяцями він відмовлявся подавати будь-які рекомендації на нагородження «Військовим хрестом» (Croix de Guerre). Злі язики говорили, що він не мав бажання давати іншим нагороду, якої не мав сам. Але приклад іншого полку в нашій бригаді, де зелену та червону стрічку роздавали щедро, зрештою змусив його вчиняти так само.
Коли ми перебували в Шампані в січні 1916 року, настала моя черга йти у відпустку. Я мав їхати поїздом разом з іншим офіцером з батальйону, капітаном Естеве, якому було тридцять чотири роки і який п’ятнадцять років прослужив в Африці у званні унтер-офіцера. З огляду на мої двадцять два роки я дружньо називав його «старий», а він у відповідь називав мене «молодий». У день від’їзду він сказав мені:
«Молодий, перед тим як їхати, давай зайдемо до полковника, щоб віддати йому шану».
«А який у цьому сенс, старий? Йому на нас начхати». «Молодий, ти помиляєшся. Ти прочитав багато книжок, але не знаєш життя і не розбираєшся в людях. Ти побачиш, що полковник буде дуже зворушений. Пішли».
Я дав себе вмовити, і ми вирушили до штабу полковника. Він розташовувався на дні глибокого окопу в Тру-Бріко, серед похмурої місцевості з сосновими лісами та безплідними полями. Полковник покликав мене до себе і сказав:
«А куди ти їдеш у відпустку, заради Бога? — В Париж, пане командир. — В Париж? А що скажуть дівчата?» Я не знала, що відповісти.
«Так, що вони скажуть, якщо у тебе там нічого немає?» — і він вказав на ліву сторону мого кітеля, в районі серця.
«Давай, дуй в сусідню кімнату та попроси мого секретаря допомогти тобі скласти цитату в «Армійський бюлетень»!
Ось так я й отримав «Військовий хрест», свою першу нагороду. Після того, як я мріяв про нагородження перед строєм, — який же це фарс! Принаймні я був достатньо скромним, коли складав власне представлення до нагороди, щоб уникнути звичних пафосних фраз на кшталт «не вагався» чи «не знав страху», і просто згадав про своє бойове хрещення, під час якого, як мені здавалось, я чесно виконав свій обов’язок.
Попри всі свої дивацтва та крики, цей великий грубуватий чоловік користувався великою популярністю серед своїх солдат.
По-перше, вони знали, що його лайка була нешкідливою. По-друге, кожного дня він особисто опікувався кухнею, і полк мав репутацію найкраще нагодованого в дивізії.
Полковник неабияк пишався цим і у своїх щоденних наказах не забував робити злісні натяки на те, що «наші хлопці жаліють солдат певних полків, які приходять і просять у них їжі». Таким чином він наносив удар по іншому полку в нашій бригаді, бо як це зазвичай буває, ці два полки не ладнали між собою. Як говорить арабське чи китайське прислів’я, «Мій ворог — той, хто робить те саме, що і я».
Солдати також цінували ту простоту, з якою полковник іноді ставився до своїх безпосередніх начальників. Генерал Ніну, який командував бригадою, був невисоким, худорлявим чоловіком із білими вусами, родом із регіону Міді, який з гордістю носив зелено-чорну стрічку ветерана кампанії 1870–1871 років. Тож у 1915 році йому було вже далеко за шістдесят. Проте він був дуже активним і часто виїжджав на передову.
Коли він прибував до командного пункту полковника, там розгорталась комічна сцена. З верху драбини, що вела вниз до глибокого бліндажа, де окопався полковник, генерал вигукував зі своїм сильним південним акцентом: «Маньє, ви йдете зі мною подивитись на солдат?»
З глибин свого укриття полковник відповідав своїм громовим голосом:
“Вибачте, пане командир, але пуф! Я всю ніч обходив сектор» (звичайно, він там навіть не був) «і пуф! Сьогодні вранці я трохи виснажений». Старий добрий генерал Ніну ніколи не наполягав на цьому, а вирушав на передову сам.
Саме цей генерал одного дня вирішив надіслати ординарця до полковника Маньє з подарунком — качиним паштетом. А ще звечора ми їли качку в їдальні полковника. Той запитав ординарця:
«Паштет? Який саме паштет?» «Качиний паштет, пане командир». «Качка? Пуф! Можеш передати генералу, куди він може засунути свій качиний паштет!» Не знаю, чи дійшла ця репліка до генерала, але вона облетіла весь полк і не могла не посилити популярність полковника.
Але була ще одна причина такої популярності, дещо сумнівного характеру. Ми вже зазначали, що полковник ніколи не бував на передовій. Солдати не мали до нього за це претензій. Вони виправдовували його через його ожиріння. «Цей мудак Крукунью [так його прозвали] може і не вибратись на лінію фронту. Цей старий сучий син занадто товстий, щоб пролізти крізь траншеї!» Дивним чином вони були йому за це вдячні. Адже ці резервісти з Вандеї, здебільшого старші за тридцять і майже всі з сім’ями, не виявляли особливого ентузіазму до боїв. Вони вважали, що полк призначений не для наступу, а лише для оборони, для утримання ділянки траншей — і то, спокійної ділянки.
Вони розраховували, що з таким полковником Верховне командування не стане залучати їх до смертоносного штурму. І вони мали рацію. Поки полковник очолював полк, ми пройшли всі операції, навіть Шампанський наступ 25 вересня 1915 року, без значних втрат. Але через кілька тижнів після того, як полковника усунули з посади, полк був втягнутий в битву під Верденом, де втратив три чверті свого складу.
Можна задатися питанням, як цей полковник зміг утримати своє командування майже два роки.
Безсумнівно, він умів поєднувати, як він сам любив висловлюватись, хитрість змії з кмітливістю опосума. Але, мабуть, у нього також були друзі серед високих чинів.
Коли генерал де Кастельно прибув для інспекції військ, виголосивши досить банальну промову про «захист нашої рідної землі від грабежів, руйнування та зґвалтувань з боку бошів», він продовжив словами своєї особистої повагу до полковника.
Оскільки Кастельно, за висловом Клемансо, був «монахом в чоботях», я дійшов висновку, що полковник користувався повагою серед єпископів, хоча й не був практикуючим католиком. Але офіцер дивізійного штабу, з яким я зустрівся в цивільному житті після війни, запевнив мене, що полковник Маньє був одним із тих «огидних масонів». Можливо, він був достатньо кмітливим, щоб тримати ногу в обох таборах.
Незважаючи на ці зв’язки, настав день, коли його звільнили з посади. Це сталося в жовтні 1915 року, на наступний день після Шампанського наступу, під час якого наш полк не досяг значних успіхів.
Ми утримували позицію на правому фланзі атаки і були єдиним полком у дивізії, який не виходив з окопів. Після цього подвигу, коли ми відпочивали в селі в тилу, полковник зібрав офіцерів на подвір’ї ферми, щоб попрощатися з нами, і виголосив кілька порожніх фраз про полк, який він залишав під нашу опіку. Майор Гарньє, найстарший за званням офіцер, обличчя якого було жовтим через хворобу печінки, мав перейняти командування полком і, мабуть, був у нестямі від радості через від’їзд полковника, бо щиро його ненавидів. Він вважав своїм обов’язком відповісти від імені офіцерів полку. Але він не був оратором.
Промовивши кілька слів, полковник втратив нитку думки, розплакався і, заїкаючись, прошепотів: «Я не можу далі… Я не можу далі…» Деяких професійних військових легко розчулити до сліз. Можливо, ці загартовані старі вояки в глибині душі є прихованими сентименталістами.
У війнах давнини чоловіки хвалились кількістю коней, яких було вбито під ними. Під час війни 1914–1918 років у мене, хоча я цим і не хвалюся, було кілька полковників, яких звільняли з посад, коли вони командували мною. Але я відчуваю симпатію до полковника Маньє — рум’яного, буркотливого, але доброзичливого, який уособлював армію, що, безсумнівно, зникла назавжди.
Rene Arnaud, "Tragedie Bouffe".
*Вагомий нюанс - переклад на українську здійснено не з оригіналу, в з англійського перекладу. Якщо у когось є оригінал в pdf, буду вдячний.
