Кайзершлахт 1918. Частина Третя

В кінці травня 1918 року Європу та весь цивілізований світ приголомшила новина - після місяця очікування німецька армія знову прорвала Західний фронт і вийшла на оперативний простір. Новий німецький удар був логічним продовженням Весняного наступу і став результатом складних процесів, що відбувались в німецькій політиці та військовій стратегії, та мав на меті всіма можливими силами закінчити війну на користь Центральних держав. За лічені дні Франція опинилась на межі своєї найбільшої військової катастрофи за всю війну, а стрімке просування німецьких військ почало загрожувати Парижу. Але, як зі сторони оборони, так і зі сторони наступу, дух армій був підірваний чотирма роками безплідної війни, і хід операцій залежав вже не стільки від матеріальних сил, скільки від останніх решток нервів і витримки з обох сторін. Учасникам війни до останнього моменту не було відомо на чию користь вона закінчиться, і її долю мав вирішити цей фінальний ривок.

Частина 3. Wo alle Straßen Enden

Велика війна 1914-1918 явила численні приклади одержимості воєначальників та їх штабів довести до останнього свій задум кампанії всупереч невдачам і новим вводним, що виникають по ходу боїв, поки у підлеглих їм військ остаточно не закінчувався людський та моральний ресурс. Ця одержимість і впевненість, що “лишилось ще трошки і ворог буде дотиснутий”, штовхала маршала Кадорну протягом двох років провести 11 (одинадцять) наступів на Ізонцо, маршала Жоффра - без кінця контрнаступати недооснащеною армією, Еріха Фалкенхайна - атакувати місяцями Верден, сера Дугласа Хейга - наступати на Пашендейл, не жаліючи сил. Причиною подібного найчастіше виступала невірна оцінка сил та здібностей супротивника до спротиву, нерозуміння лімітів власних можливостей, а головне - політична безвихідь.

Після невдачі німецького Весняного наступу, Перший генерал-квартирмейстер Еріх Людендорф прийняв рішення продовжувати наступальну кампанію на Західному фронті до досягнення максимально можливого результату, і ще до закінчення операції “Жеоржетта” розпочав планування нових, не менш могутніх ударів.

Великі плани

З точки зору сучасності ясно зрозуміло, що німецький Весняний наступ (операції “Міхаель” та “Жеоржетта”) закінчився провалом, адже жодної з цілей, які ставило перед собою німецьке Верховне командування, не було досягнуто. Первинної цілі, а саме розриву між англійською і французькою армією, досягти не вдалось; логістичний вузол в Ам’єні не був взятий, британські сили не були відрізані і уникли розгрому. Натомість, Антанта дійшла до створення Об’єднаного командування, яке могло більш гнучко оперувати резервами та вчасно посилило британську ділянку фронту французькими дивізіями. У новому витку війни на виснаження німецька сторона понесла відчутні втрати у 325 000 чоловік - приблизно стільки ж, скільки за цей час переправили на континент Сполучені Штати. Час грав проти Німеччини - до кінця року можна було очікувати, що на Західному фронті збереться мільйонне угрупування військ США, проти якого вже не було резервів.

Армійські командири мали розуміння важкого стану німецької армії після провалу операції “Міхаель”. У своїх щоденниках та листах найближчому оточенню кронпринц Руппрехт Баварський писав, що армія страждає від голоду та браку поповнень; що більшість новобранців або зовсім юнаки, або старші за 40; що солдати з дивізій, що прибули зі Сходу, здаються в полон цілими ротами при першій же нагоді. Після взяття Монт-Кеммель кронпринц відвідав Баварський піхотний лейб-полк, в якому починав свою військову кар’єру, і залишився спустошеним від візиту, оскільки дізнався про смерть багатьох старих товаришів та взагалі масштаб втрат полка. 29 квітня 1918 він написав у щоденнику:

Але через “туман війни” для більшості сучасників, не залучених напряму до подій на рівні управління, зрозуміти їх дійсного значення було майже неможливо. Від початку операції “Міхаель” до взяття німцями Монт-Кеммель пройшло всього трохи більше місяця - весь цей час німецьке суспільство жило новинами про щоденні просування власних військ і знаходилось в піднесеному настрої. Найбільшу ейфорію відчували політичні та промислові еліти, які мали великі надії та очікування від військової експансії. Дійсно, німецький наступ мав значні тактичні результати - фронт було посунуто на багато кілометрів, взяті багаті трофеї та десятки тисяч полонених. В період “тіньової диктатури” Людендорфа Верховне командування напряму займалось питаннями цензури, тому суспільству в газетах розповідали тільки хороші новини з війни.

Між тим, поки на Заході терпів крах “Міхаель”, на сході тривала операція “Фаустшлаг” - 53 дивізії Центральних держав стрімко займали території, які уступив за Брестським миром радянський уряд. В квітні німецька армія встановила контроль над територією України, що не тільки додавало значний політичний рахунок на карті, а і давало надію подолати голод та навіть зрівнятись з Антантою економічно. Новини про розширення Німеччини на Схід та гіпертрофовані зведення з Західного фронту накладались одне на одного та створювали атмосферу скорого тріумфу.

Станом на травень 1918 політичне керівництво Німеччини продовжувало перебувати в ейфорії, не до кінця розуміючи наслідки провалу Весняного наступу, оскільки навіть не могло оцінити його як провал.

Ще до закінчення військової кампанії деякі чиновники Рейху вже обговорювали плани майбутньої економічної експлуатації ще не приєднаних територій. Так, 4 травня 1918 барон Фрайхер фон Штейн, статс-секретар Імперського економічного відомства, направив Еріху Людендорфу документ, в якому висловлював побажання, що політичні та військові дії Німеччини мають вестись таким чином, щоб після війни Німеччина в односторонньому порядку отримала під управління найбільший у Франції залізнорудний басейн Лонгві-Брійо в Західній Лотарингії.

Історик Фріц Фішер у своїй фундаментальній праці про військові цілі Німеччини в Першій світовій війні пише, що в цей період думки німецьких баронів та міністрів були захоплені ідеями пан-німецької Міттельєвропи, контролю над Суецьким каналом та Чорним морем, колонізації та освоєння територій на сході. В квітні 1918 почалась робота над створенням Об’єднаного Балтійського Герцогства, а 7 травня 1918 був підписаний сепаратний мир з Румунією, який перетворював країну в економічного сателліта Центральних держав.

Завищена оцінка власних успіхів з кожним днем віддаляла німецьких державних діячів від ідеї компромісного мирного договору в очікуванні ще більш значних військових перемог.

Одним з небагатьох людей з оточення Кайзера Вільгельма, кого хвилювали не віртуальні завоювання, а варіанти достойного виходу з війни поки для цього були можливості, був принц Максиміліан Баденський. 19 травня він мав зустріч з Людендорфом, про яку він пізніше писав:

Еріх Людендорф лишався одним з небагатьох людей в усій Німеччині, який мав достатньо інформації та компетенції зробити висновок про дійсний стан армії та її можливостей. Між тим, його особисте переконання в неможливості компромісу з ворогами, а також намір використати всі можливості для перемоги, підказували йому лише один варіант розвитку подій - продовжувати наступ.

З військової точки зору це було виправдано тим, що в ході весняної кампанії Антанта втратила більше 370 000 солдат, що було важким ударом для будь-якої армії, впоратись з наслідками якого потребувало часу, тоді як американські війська вводились в бій повільніше, ніж це очікувалось - на середину квітня Антанта могла виставити на фронті лише 3 американські дивізії, і ще 2 посилено тренувались на полігонах. До середини травня німці збільшили кількість своїх дивізій на Заході зі 191 до 207 за рахунок переміщення військ зі Сходу. Ці новоприбулі дивізії страждали через низьку дисципліну, брак підготовки та забезпечення, але і не всі дивізії Антанти були зразком боєздатності, тож на папері ситуативна перевага все ще була на стороні німців. Додатково, на середину літа Людендорф також розглядав варіант розгортання на Західному фронті кількох австро-угорських корпусів. Співвідношення сил було хитким, тож моментум для розвитку удару ще зберігався. Принаймні, таким було переконання Людендорфа.

13 квітня 1918, ще в розпал операції “Жеоржетта”, штаб групи армій “Кронпринц Руппрехт” приступив до планування нових наступальних операцій: між річкою Сомма та Аррасом в бік Дуллана та Абвіля (“Новий Міхаель” та “Хубертус”), та ще одного, більш потужного наступу у Фландрії (“Новий Георг”). 19 квітня 1918 начальник оперативного відділу Генерального штабу Георг Ветцель видав аналіз очікуваних дій противника, в якому значилось, що фельдмаршал Фош вдастся до всіх зусиль, щоб утримати британський сектор фронту та послабити німецький тиск на британців, щоб дати їм час на відновлення. Досягти цього Головнокомандувач Антанти міг тільки власним масштабним наступом, і висновок Ветцеля полягав у тому, що якщо німці хочуть зберегти ініціативу, їм неодмінно треба нанести удар раніше, ніж це зробить Фош. Ветцель підкреслював, що оскільки нова лінія фронту, утворена в результаті “Міхаеля”, потребує більше дивізій для утримання, для нового наступу буде можливо виділити лише 25-30 дивізій. Основним питанням було вірне місце і напрям нового удару.

В кінці квітня 1918, після довгого планування, Людендорф остаточно затвердив новий план наступальної кампанії. Основний стратегічний задум Людендорфа полягав в тому, що маючи обмежений ресурс для удару, Німеччина має спрямувати його проти найслабшого супротивника, щоб вивести його з гри та максимізувати цим політичні наслідки для всієї ворожої коаліції. Таким супротивником в очах Людендорфа лишалась Британія. Внаслідок минулих боїв британська армія понесла великі втрати, і навіть незначне просування фронту в напрямку портів Ла-Маншу ставило під загрозу всю її логістику на континенті. Людендорф вважав, що після “Міхаеля” британська армія не зможе відновити свої сили до моменту, коли присутність американців стане відчутною, і треба використати цей запас часу на свою користь. Вибиття з гри британців у свою чергу позбавило б присутність військ США всякого значення. Таким чином, головний удар мав бути нанесений проти британської армії там, де вона стояла - у Фландрії. План цієї доленосної операції отримав назву “Хаген” - на честь персонажа “Пісні про Нібелунгів”, який вбив Зігфріда ударом в спину.

Основна ідея операції “Хаген” полягала в тому, що Шоста і Четверта німецькі армії, маючи тепер чудовий рубіж біля Монт Кеммель, ударом 25-30 дивізій мали повністю захопити гряду висот у Фландрії, після чого нанести удар з півдня в бік моря, створюючи загрозу оточення Іпрського виступу. Потенційне падіння Іпру було б важким психічним ударом для британців, а взяття німцями висот робило неминучим захоплення портів Ла-Маншу і як наслідок колапс всього британського фронту.

Основною проблемою німецького задуму була наявність французьких резервів - з початку Весняного наступу фельдмаршал Фош посилив британську ділянку фронту на північ від річки Сомма групуванням в 200 000 чоловік, яке складалось з 15 піхотних дивізій при 12 групах важкої артилерії, які міцно зацементували оборону. Щоб операція “Хаген” стала можливою, німцям було необхідно будь-якими засобами примусити французів піти з Фландрії. Це було можливо лише примусивши французьке командування переживати за речі більш важливі і страшні, ніж потенційну загибель союзників, для чого німецька кампанія була спланована як комбінація наступальних операцій. Першим ходом німецької партії мала стати масштабна відволікаюча атака, яку Людендорф вирішив провести на французькій ділянці фронту.

Підготовка для удару по французам почалась ще на початку квітня, але значні втрати в ударних дивізіях та необхідність накопичити достатню кількість боєприпасів примусили німців відтермінувати і цей наступ до кінця весни. Таким чином, було прийнято рішення провести відволікаючий наступ по французам 20 травня, а головний удар - операцію “Хаген” - в середині червня. По мірі підготовки ці терміни зміняться неодноразово, але загальний замисел лишиться без змін.

Іронічно, що ще задовго до початку Весняного наступу, Георг Ветцель пропонував нанести основний удар саме у Фландрії наприкінці весни, коли цьому буде сприяти суха погода, але тоді побоювання Людендорфа перед американською загрозою змусили шукати більш швидке рішення, яким стала операція “Міхаель”. Тепер, після стратегічної невдачі “Міхаеля”, він був змушений повертатись до цієї ж ідеї, маючи при цьому слабшу армію і можливість діяти у ще більш пізній термін.

Що стосується Антанти, то по закінченню Весняного наступу армії союзників стикнулись з важкими наслідками від понесених втрат. Оцінивши, що нових поповнень в достатній кількості йому не отримати, сер Дуглас Хейг прийняв рішення розформувати 9 дивизій, що найбільше постраждали від німецького наступу, скоротивши таким чином британські сили на континенті до 51 дивізії. Фельдмаршал Фош наполегливо просив Хейга не робити цього, але Хейг відповів, що зберегти існуючу кількість дивізій можливо лише за умови, якщо вони будуть поповнені контингентом гіршої якості і не будуть робити нічого іншого, крім тримати статичний фронт. Фош писав з цього приводу:

В цей час на фоні суспільних дебатів навколо подій весни британський уряд, щоб не вдарити обличчям в бруд черговою військовою поразкою, зробив перегляд категорій придатності до мобілізації та бронювання на підприємствах, що дозволило одномоментно відправити на фронт 140 000 чоловік. Але в цей же час спроба ввести обов’язковий призив в Ірландії призвела до формування там протестних настроїв і перших повстанських рухів, але наслідки цих заворушень для Британської імперії ще не були до кінця зрозумілі.

Весняні поповнення дали можливість Хейгу не розформовувати дивізії, але 5 найбільш понівечених із них у складі IX корпусу було переміщено на відновлення на ділянку французького фронту під Chemin des Dames, яка на той момент вважалась спокійною.

Французька армія в цей час зберігала свою силу завдяки великій кількості артилерії та вогневих засобів, але знаходилась у ще більшій кризі поповнень - генерал Петен зробив запит у військового міністра на 200 000 новобранців з числа робітників військової промисловості, але отримав з цього числа лише 40 000.

Щоб не дати німцям розвинути свій наступ далі, Фельдмаршал Фош повернувся до ідеї якнайшвидше провести власний контрнаступ, як це передбачав Ветцель. Як пише в спогадах сам Фош, для удару він розглядав два варіанти - у Фландрії та між річками Сомма і Уаза проти виступу, що утворився в ході операції “Міхаель”. Питання полягало в тому, де взяти достатні резерви для його здійснення.

В кінці квітня - на початку травня 1918 відбулось кілька конференцій за участю головнокомандувачів армій та представників урядів країн Антанти на предмет подальшої ролі американських військ. Прибуття американської армії відбувалось повільніше, ніж це очікувалось, через брак транспортних кораблів та загальної неготовності американських військ. На момент подій основні перевезення американських солдат здійснював британський транспортний флот, і на 1 травня вдалось транспортувати 429 375 американців. В один момент французьке командування звернулось до американців з проханням відкласти перевезення артилерії та матеріальних засобів і транспортувати виключно піхоту; обов’язок забезпечити американців всім необхідним на місці та надати вогневу підтримку французька армія брала на себе (що і було виконано).

Головним же було питання застосування американських дивізій на фронті. З усієї маси американських військ, на момент подій лише 23 000 американських піхотинців виконували завдання на спокійних ділянках фронту, всі інші досі знаходились в тренувальних таборах. Фош наполягав на тому, щоб розподілити існуючі американські дивізії між англійським і французьким командуванням для негайного застосування в операціях, проти чого палко виступив генерал Першинг, головнокомандувач Американських експедиційних сил. Першинг заперечив повноваження Фоша командувати американцями і на питання чи готовий він нести ризики, якщо фронт відкотиться до Луари, відповів: “Так, я готовий до цього. Настане момент коли американська армія вирішуватиме долю війни, і нерозумно розпорошувати наші ресурси зараз”. Першинг також додав, що мораль британських і французьких військ на фронті настільки низька, що американські солдати теж ризикують заразитись дефетизмом. Це був непрозорий натяк на те, що Першинг не мав наміру дозволяти французьким і британським генералам робити з американською армією те, що вони встигли зробити зі своїми в попередні роки війни. Замисел Першинга полягав в тому, що американська армія має вступити в бій під його командуванням рівно в той момент, коли він вирішить, що вона готова. В піковий момент дискусії Першинг сказав, що вже давно все для себе вирішив і просто вийшов із зали. Сер Дуглас Хейг тоді написав у щоденнику:

Ставлення генералів один до одного визначалась і їхнім різним баченням війни. Першинг вважав, що французькі та англійські війська надто звикли сидіти на позиціях і значно поступаються німцям у війні маневру. Першинг звисока дивився на ту увагу, яку воєначальники Антанти надають матеріальній стороні війни - зусилля воювати в першу чергу засобами вогневої підтримки, а не піхотою, Першинг вважав наслідком слабкої моралі союзних армій. На думку Першинга, американська армія мала показати себе в маневренній фазі війни, де чисельність і висока мораль американських піхотинців зіграє вирішальну роль.

З одного боку, знаючи історію всіх минулих наступів Західного фронту, Першинг мав підстави не давати французам і британцям використовувати свої війська як ресурс та проявив високу командирську волю, відстоюючи свою думку. В той же час, надмірна упередженість і самовпевненість головнокомандувача прирікала американську армію з нуля відчути на собі весь досвід Великої війни з 1914 року.

Не зумівши зібрати ударного групування, Фошу не залишилось нічого крім як готуватись до кампанії в обороні. 5 травня Фош віддав наказ всім союзним арміям “утримувати передові позиції будь-якою ціною і битись за кожний метр землі”. 20 травня Фош видав директиву союзним арміям всіма силами готуватись до відбиття німецького наступу. Основними напрямками, де командування Антанти очікувало атаку, була Фландрія (не безпідставно), напрям між річками Сомма і Уаза в бік Ам’єна та ділянка фронту між Аррасом і Альбером. Цікаво, що напередодні наступу секція розвідки (G-2) Американських експедиційних сил на основі власного аналізу зробила висновок, що німецький удар відбудеться в районі Chemin des Dames, але іншими арміями цей варіант довгий час ігнорувався.

Прорив французького фронту

Гряда висот на півночі від річки Ена, через яку йшла траса Chemin des Dames, була одним із “проклятих” місць Західного фронту, де Франція двічі, в 1914 та 1917, зазнала великих втрат в спробі прорвати німецьку оборону в цій місцевості, при чому провал другої спроби, знаменитого “Наступу Нівеля”, ледь не призвів до розпаду французької армії як такої. Станом на 1918 рік ця ділянка вважалась відносно спокійною, адже всі основні події відбувались північніше, а наступ німців через пересічену місцевість вважався малоймовірним.

Щоб атакувати, німцям спершу довелось би форсувати річку Елетт (Aliette), за якою йшла лінія французької оборони на пагорбах, за якою текли річки Ена (Aisne), Вель (Vesle), Урк (Ourcq) і нарешті знаменита Марна. Більшість доріг в цій місцевості йшли паралельно лінії фронту. Єдина залізниця, по якій могло йти постачання німецької армії, була гілка Лаон-Суассон, яка була нефункціональна, адже ще в 1917 році під час відступу на “Лінію Гінденбурга” (Операція “Альберіх”) німецькі війська підірвали за собою стратегічно важливий залізничний тунель Воксайон (Vauxaillon).

І саме цю ділянку фронту, попри очевидні мінуси, штаб групи армій “Кронпринц Вільгельм” визначив найбільш перспективною для атаки.

По-перше, французька ділянка фронту цілком і повністю пролягала переважно по топографічно складному рельєфу, тому з наступом по пересіченій місцевості в будь-якому випадку довелось би змиритись як з даністю. По-друге, через перекидання резервів на північ, щільність французьких військ в цьому районі значно зменшилась. По-третє, від Chemin des Dames німецька армія була ближче всього до Парижа, а як показав досвід Весняного наступу, страх французького уряду та генералів втратити столицю мав великий вплив на їх рішення. У випадку успіху конкретно в цьому місці, німецька армія мала шанс відчутно похитнути всю Францію морально.

30 квітня 1918 на зустрічі з начальниками штабів армій і груп армій, яка традиційно відбувалась без участі командирів, Еріх Людендорф видав остаточний наказ на проведення наступу на Chemin des Dames. Основний удар мала нанести 7-ма німецька армія із первинною ціллю зайняти висоти південніше річки Вель (операція “Блюхер”); її фланги мали прикрити своїми ударами: 18-та армія між містами Комп’єнь і Суассон (операція “Йорк”) та 1-ша в районі Реймса (операція “Гьорц”). Головним замислом операції офіційно була визначена демонстрація сили “з метою порушити єдинство командування ворога на фронті групи армій Кронпринц Руппрехт, щоб створити можливість подальшого наступу проти британців”.

Для цієї комбінованої операції німецьке командування підготувало 29 ударних і 10 “траншейних” дивізій, не рахуючи дивізій резерву Верховного командування. Із числа ударних дивізій 26 вже брали участь в минулих операціях “Міхаель” та “Марс”, більшість відновили боєздатність лише частково. Попри всі труднощі, успіх операції мала забезпечити висока майстерність її виконання. Головну ставку німецьке командування, як і раніше, робило на тактику інфільтрації, а також на артилерійську підготовку за методом Георга Брухмюллера, яка передбачала короткий, до 5 годин, але апокаліптичний артудар на подавлення ворожих вогневих засобів перед атакою піхоти. Для координації дій артилерії в смугу наступу полковник Брухмюллер був відряджений особисто, із особливими повноваженнями віддавати накази будь-якому начальнику від імені Людендорфа.

Щоб дійсно сколихнути нерви всієї Франції, новий удар мав бути небаченої сили. Для цього німці сконцентрували на ділянці удару 1158 артилерійських батарей, які мали сумарно 5263 гармати (з них 1598 важких і 33 суперважких) та 1233 траншейних міномета, що створювало перевагу проти 1422 гармат Антанти у співвідношенні 3.7:1, найбільшому в історії Західного фронту. З повітря наступ мали прикривати більше 500 літаків.

Одним з головних аспектів, над яким працювали німці, була оперативна скритність. Як і перед “Міхаелем”, щоб до останнього не видати напрям головного удару, демонстративні заходи велись і на інших ділянках фронту. Враховуючи, що німці дійсно готувались до кількох послідовних операцій, у командування Антанти були підстави очікувати удару де завгодно. 7 травня британська розвідка виявила велику активність в районі річки Скарп на півночі Франції; через тиждень в районі каналу Ла Бассе німці перейшли до режиму радіомовчання - все вказувало на підготовку наступу північніше Арраса. В смузі групи армій “Кронпринц Вільгельм” також велась підготовка до відволікаючих ударів.

Між тим, в 7-й німецькій армії, де велись основні приготування, при штабі кожної дивізії був призначений офіцер, в обов’язки якого входило слідкувати за дотриманням скритності на ввіреній йому ділянці. Для відслідковування демаскуючих ознак були призначені спеціальні контрольні групи, кожна з яких мала свій власний район спостереження. Заборонялось переміщення вдень колоною більшою, ніж ротна, всі інші переміщення вночі або в погану погоду; стоянки колон, обозів, будівництво нових споруд суворо заборонялось - за цим спеціально слідкувала власна авіація. Загальний замисел операції до останнього моменту не розкривався нікому нижче рівня дивізійного штабу. Цілий місяці німцям вдавалось тримати свої дійсні наміри в таємниці, що забезпечило абсолютну оперативну несподіванку. Лише вранці 26 травня французам вдалось захопити двох полонених, які розповіли про атаку, що мала відбутись о 3 ночі наступного дня, але ці дані були отримані вже надто пізно.

На травень 1918 французьке командування сумарно мало 47 дивізій північніше річки Уаза, з яких 23 стояли на фронті і 24 в резерві, і 55 дивізій від річки Уаза до швейцарського кордону, з яких 43 стояли на фронті, і 12 в резерві. Готуючись зустрічати німецький наступ на півночі, Фош йшов на великий ризик, настільки розтягуючи французьку ділянку фронту.

Ділянку при Chemin des Dames, де готувався німецький удар, тримала Шоста французька армія під командуванням генерала Дені Огюста Дюшена. Дюшен мав під командуванням 16 дивізій, з яких 5 були британські, виснажені минулими боями і відведені в цю смугу “на відновлення”. Проти цих сил на ділянці основного удару (“Блюхер”) німці зосередили 29 дивізій при тотальній перевазі в артилерії.

11 з 16 дивізій генерал Дюшен розмістив на передовій, інші 5 в резерві. Незважаючи на те, що в грудні 1917-го французький головнокомандувач Петен видав директиву про перехід всієї армії до оборони “в глибину”, подібно британській системі із трьох смуг оборони, Дюшен прийняв рішення дослівно виконувати попередній наказ Фоша “обороняти кожен метр землі” і розмістив основну частину своїх військ на першій лінії, як це зазвичай робилось в 1914-15 роках. Така диспозиція обурювала британських офіцерів, які тільки що на собі відчули, що таке німецький наступ зразка 1918 року, і намагались довести Дюшену, що перший ешелон не має ніяких шансів вистояти проти шквалу, який його чекає, незалежно від того, яку масу військ на ньому накопичити; ключову роль в обороні мали зіграти друга або навіть третя лінії, якими Дюшен відверто нехтував, як стверджується в більшості праць на тему.

Цікаво, що в літературі не так багато пояснень логіки генерала. Власне, її у свій час не пояснював і сам Дюшен - 15 травня під час наради він наголосив, що “кожен буде стояти на своїй позиції і не піде назад”; на доводи британців він відповів коротко - “J’ai dit” (“Я сказав”). Під впливом всіх подальших подій, після війни кожен, хто знав генерала, вважав за потрібне згадати, що він був неприємною і скандальною людиною, який спілкувався з підлеглими виключно мовою лайки та агресії, і абсолютно не терпів тих, хто йому суперечить. Голова депутатської комісії Альбер Феррі, поранений ветеран 1915 року, називав Дюшена “грубою і неотесаною скотиною”.

Принцип еластичної оборони, який був прийнятий у всіх арміях завершального періоду Великої війни, допускав відхід з першої лінії щоб уникнути фатальних втрат від вогневого валу перших днів великого наступу. Але, у випадку Дюшена, відійти з Chemin des Dames означало, по-перше, відійти в низину з перспективою потім контратакувати вгору, а по-друге - віддати місце, за яке в травні 1917 було пролито неміряно французької крові, взяття якого в жовтні 1917 медійно висвітлювалось як символ відродження духу армії. Не дивно, що Дюшен, який не очікував значного тиску на своїй ділянці, не став навіть про таке думати. Дюшен явно не очікував великого прориву на своїй ділянці і готувався максимум до локальних атак та періодичної інфільтрації ворожих груп. Якщо взяти до уваги середню укомплектованість французьких дивізій 1918 року піхотою та її невисокий моральний дух, то у генерала було не так багато варіантів, щоб створити більш-менш прийнятну щільність військ на такій великій ділянці. Цікаво, що проти диспозиції Дюшена рішуче виступив особисто Філіп Петен, але вона лишилась без змін, оскільки її у свій час схвалив генерал Фош.

27 травня 1918 о 2 ночі німецькі батареї відкрили вогонь. На цей раз артпідготовка тривала всього 2 години 40 хвилин - за цей час німецькі артилеристи встигли вистрілити більше 3 000 000 снарядів, з яких 50% були газовими.

О 4:40 німецька піхота піднялась на штурм.

Німецька атака мала повний успіх. Сторона наступу досягла всіх поставлених цілей першого дня операції, чого не траплялось до цього жодного разу в історії всіх наступів Західного фронту. Французькі та британські дивізії на першій лінії були вщент розбиті, а їх солдати, що пережили атаку такого масштабу, масово здавались в полон. За добу німці взяли всі кручі Chemin des Dames, переправились через річки Елетт і Ена, а о 22 годині того ж дня навіть зайняли плацдарм через річку Вель, яка вважалась глибоким французьким тилом.

Високі темпи німецького наступу були настільки неочікуваними, що французи навіть не встигли підірвати мости через Вель, які були все ще в їх руках, і більшість критично важливих переправ були взяті німцями неушкодженими. Більше того, під час артпідготовки німецькій важкій артилерії вдалось пошкодити один з небагатьох залізничних мостів через Вель, відрізавши таким чином шлях для евакуації французьких суперважких батарей. В результаті, в німецькі руки потрапили 14 неушкоджених залізничних гармат калібру більше 300 мм - подібної ганьби французька армія не бачила в найгірші дні 1914 року. Сумарно німцям вдалось захопити 650 гармат різних калібрів - буквально на очах відбувались картини повного розгрому.

4 дивізії британського IX корпусу, які стояли на першій лінії, очікувано зазнали розгрому. 50-та Нортумбрійська дивізія, яка до цього пройшла і операцію “Міхаель”, і Битву на річці Ліс, за першу добу втратила більше 5100 чоловік, а через три дні в її строю залишилось лише 700 піхотинців. Масштаб німецьких успіхів був таким, що крім захоплених дивізійних штабів з усіма документами, німецькі солдати взяли в полон цілого британського генерала - командира 150-ї піхотної бригади Х’юберта Різа, який був захоплений в стані крайнього фізичного виснаження після того як майже добу пішки виходив із потенційного оточення зі своїми людьми . Лише 19-та британська дивізія, яка стояла в другій лінії, змогла зберегти боєздатність і відступати контрольовано.

Як і в часи “Міхаеля”, спостерігати за ходом наступу приїхав особисто Кайзер Вільгельм. Успіхи армії справили на нього враження - вже наступного дня він особисто відвідав захоплені позиції на Chemin des Dames і влаштував аудієнцію полоненому британському генералу. Пауль Гінденбург, який супроводжував кайзера, залишив цікавий спогад про його візит на фронт:

Французьке командування відреагувало на німецький наступ негайною відправкою резервів - протягом 24 годин Філіп Петен віддав наказ про відправку сумарно 16 дивізій до атакованої ділянки. Без погодження Фоша, Петен відрядив для цієї задачі 4 дивізії з Ам’єнського напрямку і розглядав варіанти перекидання ще більшої кількості військ саме з британського сектору. Передислокація французьких військ і введення їх в бій відбувалась з великим поспіхом - поки дивізійна артилерія ще згорталась зі старих позицій, піхоту вже везли на вантажівках до поля бою і одразу по прибуттю відправляли в атаку. Знову повторювалась ситуація березня 1918, коли резерви вводились в бій нашвидкоруч і несли великі втрати. 28 травня Петен віддав наказ організувати оборону на річці Вель, але на момент, коли цей наказ надійшов у війська, німці вже перейшли її в багатьох місцях.

Вранці 28 травня Людендорф зібрав нараду за участю начальників штабів задіяних в наступі армій для обговорення подальших дій. Успіх німецьких військ був значним, але підіймав питання подальшого розвитку атаки. Перед Людендорфом був вибір - зупинитись на досягнутому і перейти до оборони на захоплених рубежах, або спробувати скористатись несподіваним проривом фронту для ще більш глибокого просування.

Були проаналізовані дані про переміщення французьких резервів - французькі дивізії із центральних регіонів почали значний рух в бік ділянки прориву, але не було жодних ознак переміщення дивізій з Фландрії. Людендорф прийняв азартне рішення продовжити наступ ще далі, щоб зробити загрозу Парижу більш серйозною. Військам був встановлений новий рубіж: Комп’єнь-Дорман-Есперне, 7 армія отримала наказ вийти до берегів Марни. Страшні територіальні втрати та вихід німецьких військ до рубежів 1914 року мав вселити у французів думку, що Париж, як і на початку війни, знову в небезпеці, що всі роки страждань пройшли марно і що у французького командування немає іншого вибору як пожертвувати всіма іншими напрямками, щоб врятувати столицю, навіть ціною потенційного розгрому союзників.

Проте, по мірі просування вглиб французької території, німецькі війська вклинюватись все далі у місцевість з найгіршими шляхами постачання. Єдиною функціональною залізною дорогою, яка тут пролягала, була гілка Комп’єнь-Реймс, основні вузли якої знаходились все ще в руках французів. Взяття під контроль цього транспортного сполучення відтепер стало життєво важливим для всього німецького замислу на півдні.

28 травня перейшли в наступ корпуси 18-ї та 1-ї німецьких армій в напрямку Комп’єні та Реймса відповідно. Нюанс полягав в тому, що за оригінальним замислом, роль цих ударів була допоміжною, але з розширенням задач 7-ї армії були розширені і задачі флангових корпусів. 38-й корпус 18-ї армії отримав задачу вийти до Комп’єні, а 15-й корпус 1-ї армії - взяти Реймс.

Повторювалась ситуація, яка трапилась під час операції “Міхаель” - по мірі розвитку наступу мінявся його задум та напрямки основних ударів, які вимагали зовсім іншого розподілу сил та іншого планування. Нові задачі явно перевищували спроможності вже задіяних сил навіть включно із введеними в бій резервами Верховного командування. Тому Людендорф наказав перекинути на підтримку “Блюхера” спершу дві, а з часом цілих п’ять ударних дивізій з групи армій “Кронпринц Руппрехт”, які готувались до операції “Хаген”. Фактичний стан німецької армії в 1918 році робив можливим наступ лише обраними ударними дивізіями.

Верховне командування частково передбачило сценарій, що питання постачання 7-ї армії рано чи пізно із проблемного стане критичним, тому ще до початку операції “Блюхер” розглядало план удару всіма корпусами 18-ї армії на південь в бік Комп’єні з метою заволодіти залізницею. 30 травня Людендорф віддав наказ про початок підготовки 18-ї армії до цієї операції, яка отримала кодову назву “Гнейзенау”.

Для того, щоб в операції “Блюхер” із самого початку взяли участь 18 та 7 армії одночасно та в повному складі, їм не вистачало достатньої кількості артилерії, яка б забезпечила ефективне ураження за існуючими математичними розрахунками. Значна кількість батарей важкої артилерії, що були в резерві Верховного командування і не були задіяні для атаки на Ені, в цей час готувались до операції “Хаген”. Тому, щоб забезпечити наступ 18-ї армії по всьому її фронту, було прийнято рішення задіяти ті батареї, які вже брали участь в операції “Блюхер”. Колосальні роботи в німецькому тилу, які відбувались весь цей час, мали бути ще більш прискорені через необхідність перевезти велику кількість гармат.

Допоміжний удар 38 корпусу 18-ї німецької армії в бік Комп’єні не досяг значних просувань, але з існуючими силами виконав первинну задачу - відтягнув на себе частини французьких резервів від оборони Суассона.

Ввечері 28 травня частини 7-ї армії зайшли в Суассон - визначне місто у французькій історії, яке в критичний момент опинилось беззахисним. Місто було повністю окуповане наступного дня, і вже ввечері 29-го травня на його вулицях було повно п’яних солдат. Знову повторювалась історія минулих наступів, коли через кіоски з алкоголем німецькі генерали повністю втрачали контроль над своїми військами. У французів не знайшлось достатніх сил, щоб контратакувати негайно, але черговий провал дисципліни в німецьких рядах дозволив стороні оборони виграти темп і дочекатись нових підкріплень. Частково завдяки цьому в наступні декілька днів французи відбили німецькі спроби закріпитись у великих лісних масивах під Вілле-Коттре (Villers-Cotterêts) на захід від Суассона. Для французької армії збереження цього природного рубежу виявилось вкрай важливим для формування нової сталої лінії фронту.

Драматичні події розгорнулись навколо Реймса, який став однією з вузлових точок великої битви. Подібно Вердену, Реймс був оточений мережею фортів, збудованих ще в 19 столітті. За досвідом Верденської битви, форти Реймса були посилені гарнізонами та вогневими засобами та за кілька років позиційної війни додатково обросли новими лініями оборони, ешелонованими вглиб. Взяття Реймса лобовою атакою на укріплені лінії було важкою задачею, що потребувало зовсім іншого наряду сил і засобів, ніж мали 2 німецькі корпуси, що діяли на цьому напрямку, але розвал фронту французької 6-ї армії давав німцям можливість атакувати Реймс з незахищеної сторони з заходу. Німецьке командування вирішило скористатись цим шансом і 29-30 травня спрямувало частину дивізій 7-ї армії для атаки через прогалину французької лінії.

Побоюючись оточення, командир французької групи армій “Центр” генерал д’Еспре 31 травня дав дозвіл командиру французької 5-ї армії, що обороняла Реймс, у разі необхідності залишити місто. На щастя для французької сторони, таких мір не знадобилось - атаки з півночі і сходу витримала французька піхота, зокрема у важкому бою за форт Помпель, а на заході положення врятувала британська 19-та дивізія, яка змогла організовано відійти з Ени і не дала німцям з ходу зайняти стратегічну висоту Montagne de Reims.

Рубіж оборони, на якому 19-та дивізія змогла закріпитись та втриматись, матиме наперед велике значення для всієї кампанії.

Разом з цим, просування німецьких військ в центрі було стрімким і відбувалось зі швидкістю денного пішого переходу попри всі спроби французів контратакувати. 31 травня німці дійшли до Марни та навіть здійснили переправу в районі села Жольгонн, а 1 червня взяли Шато-Тьєрі, найбільше місто Марнської долини. Таким чином, на напрямку головного удару німецьке просування всього за тиждень склало більше 50 км. Ще 50 км їх відділяло від Шато-Тьєрі до околиць Парижа.

Критична точка

Із численних прикладів видно, наскільки вагому роль в поведінці обох сторін грав їх моральний фон. Французький офіцер Едуард Кордеві (Edouard Cœurdevey) залишив нащадкам об’ємні “Військові щоденники”, в яких знайшлось місце і цьому етапу війни. В травні 1918 дивізія Кордеві була переміщена для протидії німецькому наступу і йому, як людині, що починала свій шлях з літа 1914, було з чим порівняти. Хоча більшість учасників подій розуміли їх велике та можливо вирішальне значення для всієї війни, але ні Кордеві, ні люди, яких він згадує на сторінках, майже не говорять про високі ідеали, порятунок столиці і точно не готуються до “останнього рішучого бою”. Натомість, кожен переймається власними персональними проблемами: солдати - де взяти випивку, генерали - розкішшю своїх помешкань, сам Кордеві - сумом за втраченими роками і молодістю, яка уходить. Як пише Кордеві, французькі солдати на його очах грабували французькі ж села, полюючи за цінним майном і вмістом винних погребів. Загрози дисциплінарними покараннями мало діяли, оскільки до мародерства і пияцтва долучались і їх офіцери. Зрозуміло, що бойовий дух і дисципліна відрізнялись від частини до частини і в гіршу, і в кращу сторону, але також зрозуміло, чому вони могли просісти за стільки років.

Записи в щоденнику Кордеві подальших днів ілюструють моральний фон, в якому знаходилась велика частина французьких солдат того часу.

Події, які відбувались “в тіні” німецького наступу демонструють, що основна боротьба на цьому етапі війни велась фактично не тільки за кілометри на полі бою, але в більшій мірі в ментальному вимірі, випробовуючи стійкість нервів як простих солдат, так і “начальників війни”.

Німецький наступ на Ені став найважчим випробуванням для єдиного командування Антанти та генерала Фоша особисто. Під впливом новин про блискавичне німецьке просування, у французькій столиці почалась паніка і масова евакуація населення. Фош оголосив Париж частиною військової зони і французький уряд почав розглядати варіанти евакуації всіх урядових інститутів в Бордо, як це було в найгірші дні 1914-го. На самого Фоша обрушився шквал критики з усіх сторін. Відносини з головнокомандувачем армії Франції Петеном дійшли до найнижчої точки, оскільки Петен вважав вимагав зняти для оборони Парижа всі можливі резерви з усіх можливих напрямків, в першу чергу з півночі, на що Фош не хотів йти в жодному разі. Деякі запальні урядовці вважали, що Фош зазнав провалу як головнокомандувач коаліції, і вимагали його заміни на Петена. Суспільна думка шукала винних, і дуже швидко об’єктом нападів став сам Петен.

Про ступінь напруги тих днів також говорить той факт, що 5 червня генерал Уілсон та військовий міністр лорд Мілнер зустрінуться з Ллойд-Джорджем для обговорення плану евакуації британської армії у випадку колапсу Франції.

Щоб зберегти єдність командування і не перетворити військову поразку в цілковиту катастрофу, від генерала Фоша вимагалась не тільки твердість воєначальника, а і серйозні вміння дипломата. Достовірно невідомо які слова Фош зумів підібрати для прем’єр-міністра Франції, але до останнього моменту Клемансо залишався впевненим, що в усій Антанті саме Фош краще всіх володіє обстановкою і зберігає тверезий розсуд. Франції вкотре пощастило, що в цей момент її прем’єр міністр виявився не черговим функціонером, а особистістю. Саме підтримка Клемансо та його захисні промови перед парламентом щодо військового командування та рішуча воля воювати до кінця сприяла тому, що в критичний момент війни фігура головнокомандувача коаліції лишилась недоторканою, а його рішення були максимально позбавлені стороннього впливу політиків своєї держави.

В ситуації, що склалась, Фош раніше інших зрозумів, що німецький прорив, попри його страшний розмах, не мав ні необхідної глибини, щоб безпосередньо загрожувати столиці, ні потенціалу - адже розвинути його далі німці не зможуть через зруйновані шляхи постачання. Разом з цим, дані розвідки про кількість дивізій, які все ще були в резерві у Людендорфа, та німецькі приготування на інших ділянках фронту говорили про підготовку німцями нового масштабного удару. Хоча Фош не знав достовірно деталей німецького плану, схематично він розгадав замисел Людендорфа атакувати англійців і навіть в найважчі дні не став знімати дивізії з Фландрії.

У своїх мемуарах Фош зізнається, що в цей час він сильно ризикував: після невдалих контратак перших днів, основним “донором” резервів для зупинки німецького прориву стала група армій “Схід” генерала де Кастельно, яка сама залишилась критично послабленою.

Чим далі німецька армія віддалялась від своїх вихідних позицій, тим гірше вона робила своє становище в майбутньому, втягуючись у ще один нежиттєздатний виступ - але обернути це в стратегічну вигоду для сторони оборони було можливо тільки за умови, що французька армія зможе втримати існуючу конфігурацію фронту. З високих кабінетів у війська йшли накази стояти до останньої можливості.

2 червня відбулась зустріч Фоша з Петеном, на якій були визначені загальні принципи протидії німецькому прориву.

Разом з цим, Фош наполягав на необхідності нових контратак. Одним із результатів зустрічі став початок підготовки до кількох операцій, серед яких була масштабна контратака під Шато-Тьєрі, яка мала наскільки можливо відсунути лінію фронту далі від Парижа та підняти дух нації.

Ввечері 2 червня у французької розвідки з’явились беззаперечні свідчення того, що німці планують розширити зону операцій в сторону Парижа новим наступом на Комп’єнь. В цей момент Фош погодив ідею Петена зняти із району Арраса 10-ту французьку армію та перекинути її на найбільш вразливу ділянку під Суассоном, але навідріз відмовив зняти навіть одну дивізію із Фландрії. В той же час, готуючись до гіршого сценарію, він попередив сера Дугласа Хейга, що британський Головнокомандувач має бути готовий, що французькі дивізії можуть бути зняті в будь-який момент. Взамін він пообіцяв Хейгу за першої можливості повернути йому IX корпус. Щоб Хейг зміг сформувати власний резерв, Фош домовився з королем Бельгії Альбертом I про те, що бельгійська армія розширить свою смугу відповідальності на півночі.

Іншим вагомим здобутком Фоша-дипломата стало застосування американських дивізій на головному напрямку. Нестача живої сили була слабкою стороною армій Антанти на п’ятому році війни, і свіжа піхота, яка була у американців, була найбільшим активом. Незважаючи на те, що американська армія досі не була готова вступити в бій як єдиний організм, Фош зумів при особистій зустрічі того ж 2 червня переконати Першинга, що він як ніхто зацікавлений в тому, щоб американська армія стала в стрій як самостійна сила, але в даний момент ситуація дійсно критична, і ті американські дивізії, що вже пройшли підготовку, можуть вже зараз вплинути на хід війни. Було погоджено, що дві американські піхотні дивізії, 2-га і 3-тя, які на момент подій стояли в резерві на британській ділянці, будуть терміново перекинуті на Паризький напрямок і візьмуть участь в майбутній спільній контратаці під Шато-Тьєрі. Для Першинга і американських генералів було дуже престижно, що саме їх війська опиняться в центрі уваги в критичний момент битви. Разом з цим Фош наполіг, щоб протягом червня американці зробили упор на доставку на континент в першу чергу піхоти, для чого Англія мала виділити ще більше транспортних кораблів.

Між тим, за тиждень боїв німецькі війська досягли більшості запланованих рубежів і їх просування поступово вичерпало себе. 3-4 червня німецькі атаки продовжились на кількох напрямках, але не мали жодного суттєвого успіху. На цей момент командування Антанти зосередило в зоні битви сумарно 50 дивізій, ще 7 були на шляху. Співвідношення сил і динаміка зустрічних боїв вже ніяк не сприяли продовженню наступу. Перекидання свіжих штурмових дивізій з інших ділянок не давало додаткового результату, і німецьке командування зрозуміло, що прорив досяг свого можливого максимуму. Вже на цьому моменті Людендорф кинув всю енергію на підготовку нового удару в іншому місці - 4 червня він віддав наказ про початок операції “Гнейзенау” вранці 9 червня.

5 червня 7-ма армія остаточно отримала наказ зупинити наступ та перейти до оборони, на чому операція “Блюхер-Йорк” була офіційно завершена. Коментуючи її значення, Еріх Людендорф писав:

Як показали післявоєнні підрахунки втрат, Людендорф, як і в минулі рази, добросовісно помилявся в оцінці їх співвідношення. Сумарні німецькі втрати в ході операції склали 105 000 чоловік проти 127 000 сумарних втрат Антанти. Незважаючи на умовно кращі цифри, різниця не була настільки значною, а для загального балансу сил вони взагалі не грали на користь німецької сторони. З моменту початку операції “Міхаель” сумарні німецькі втрати становили вже 431 000 чоловік, тоді як за цей же час на континент прибуло 568 000 американських солдат. Останній резерв Німеччини - юнаків 1899-1900 років народження в кількості 627 000, як було згадано раніше, можливо було ввести в діло не раніше осені.

Тактичні успіхи операції “Блюхер” дійсно були значними, але за її підсумком склалась парадоксальна ситуація, коли видимі успіхи німецької сторони тільки погіршили її загальне положення.

Дійсно, 7-ма армія з існуючим комплектом військ не тільки виконала, а і перевиконала всі поставлені перед операцією задачі, форсувавши Вель та дійшовши до Марни, але по мірі надходження нових задач, які не входили в попереднє планування та з’явились по ходу розвитку подій, почались невдачі. Такими були невдалі штурми Реймса і Вілле-Коттре, які французька сторона зуміла з часом перетворити на сильні позиції, що навіть з точки зору географії складали загрозу для флангів німецького групування.

Стратегічного задуму, який вкладав в операцію Людендорф, а саме стягування на себе французьких резервів з Фландрії, операція “Блюхер” не досягла. Німецькі війська, які довго чекали і довго готувались до неї, сподіваючись прискорити кінець війни, дійсно виклались на максимум, але вплинути на рішення Фоша залишити Фландрію вони не могли. Лише коли німецькі дивізії досягли фінальних рубежів, з’ясувалась абсолютна порочність німецького замислу, який базувався фактично на абстрактній вірі Людендорфа і німецьких генералів, що одна яскрава акція спровокує французьке командування на необдумані дії. Цього не сталось, і німецька армія в черговий раз опинилась втягнутою в тривалу бійню в невигідних для неї умовах.

Перш ніж німецька армія розпочала новий наступ, на Паризькому напрямку відбулась одна дуже знакова подія, навколо якої виникла одна з найбільш відомих легенд у військовій історії, але яка водночас була цілковитим кошмаром для її учасників.

Після того як 1 червня 1918 німецькі війська зайняли Шато-Тьєрі та наблизились небезпечно близько до Парижа, для командування Антанти було важливо і у військовому, і у морально-психологічному значенні зупинити німецьке просування в цій зоні та по можливості відкинути німців назад. З цією метою командування 6-ї французької армії спланувало контрудар, який мав відбутись за участю кількох французьких та двох американських дивізій. 4-го червня американці зайшли у свою смугу відповідальності та розпочали підготовку до наступу в умовах постійних сутичок та зустрічних боїв на передньому краї. Довгий час всі учасники війни очікували побачити як себе проявить американська армія в своєму першому серйозному ділі. Те, як американці себе проявили, здивувало без виключення всіх.

В підпорядкуванні 2-ї піхотної дивізії США діяла 4-та бригада Корпусу Морської піхоти, яка мала зіграти одну з ключових ролей в атаці та мала задачу захопити німецькі позиції в лісі Белло (Belleau Wood). Американці мали дуже мало розвідданих про кількість солдат та озброєння, які німці встигли там накопичити, але головною проблемою було те, що передні лінії американців та німців розділяло широке пшеничне поле. Захоплення лісу мало бути забезпечене взяттям висоти 142 на фланзі, але сам ліс мав бути взятий фронтальною атакою. Загальний наступ розпочався о 3:45 ранку 6 червня. Під час штурму висоти 142, 1-й батальйон 5-го полку КМП США, що йшов на штурм з приєднаними багнетами, був майже повністю зрізаний кулеметним вогнем та втратив більше 350 чоловік, але ввечері висота все ж була взята. В призначений час після нетривалої артпідготовки три батальйони морської піхоти перейшли в атаку безпосередньо на ліс Белло.

Морські піхотинці йшли в атаку через пшеничне поле в повний зріст щільними рядами, поблискуючи багнетами, але дуже швидко потрапили під вбивчий вогонь кулеметів та артилерії. Американці не змогли забезпечити власного вогневого прикриття, і атакуюча піхота опинилась посеред справжньої м’ясорубки. Якийсь час морські піхотинці йшли вперед вперто, але зрештою були змушені відкотитись зі значними втратами - в одному з батальйонів із 250 солдат, що йшли в першому ешелоні, назад повернулись 19.

Саме під час цієї атаки в пшеничному полі сержант Деніель Дейлі, який вже на момент подій був легендою Морської піхоти, нагороджений за минулі подвиги двома Медалями Пошани, сказав знамениту фразу: “For Christ`s sake, men, come on! Do you want to live forever?”. В подальшому ці слова, хоча і в трохи іншому вигляді (“Вперед, сучі діти, ви хочете жити вічно?”) стануть окремою легендою, будуть кочувати із війни у війну та стануть крилатою фразою деяких визначних творів світової літератури.

Лише на правому фланзі, де відстань до лісу була найменшою, частини 6-го полку КМП змогли зайти на околиці лісу та закріпитись на його невеликому шматку. Бій в самому лісі також виявився вкрай жорстоким. За підсумком дня бригада морської піхоти втратила 31 офіцера та 1056 солдат, що на момент подій було найбільшими втратами КМП США за всю його історію.

Ввечері того ж дня командир бригади Джеймс Харборд доповів командуванню про повне захоплення Belleau Wood, хоча фактично під американським контролем була лише маленький клаптик, який тримала незначна кількість виживших, які в будь-який момент могли бути знищені контратакою.

З цього моменту взяття Belleau Wood із маленького пазлу великої операції перетворилось на річ в собі, стало питанням престижу і мало бути доведене до кінця незалежно від того, чи вимагала цього оперативна обстановка. Цікаво, що паралельно з наступом 2-ї американської дивізії, 43-тя та 167-ма французькі, що наступали на флангах, завдяки відпрацьованій взаємодії піхоти та артилерії виконали свої поставлені задачі та продовжували натиск на німців, щоб полегшити становище американців.

Бої в самому лісі відзначались постійними зустрічними боями, часто на близькій відстані. 7-9 червня морські піхотинці стримували німецькі контратаки. 11 червня 4-та бригада повторила атаку з метою оволодіти лісом повністю. На цей раз американці пробували діяти з упором на тактику малих груп та під більш дієвим прикриттям артилерії, і досягли часткового успіху, витіснивши противника на північні околиці лісу. Хоча німці все ще зберігали в ньому свої позиції, генерал Харборд знову доповів про повне захоплення Belleau Wood. 15 червня за успіхи в наступі Джеймс Харборд був підвищений у званні та був призначений командиром 2-ї дивізії.

Між тим, бої в лісі тривали до 26 червня. За цей час через нього пройшов не один американський полк, втративши значну частину своєї піхоти. Бої за Belleau Wood продовжувались навіть тоді, коли закінчилась спільна операція з французами і весь фронт перейшов до оборони. За цей період одна тільки 2-га дивізія США втратила сумарно близько 10 000 чоловік. Згідно заяви американської сторони, сумарні німецькі втрати також склали близько 10 тисяч.

Перші операції американської армії також дають цікавий приклад того, з якою інертністю і нерівномірністю війська засвоюють бойовий досвід, і наскільки можуть відрізнятись підходи в різних підрозділах одного і того ж війська. Всього за тиждень до Belleau Wood, частини армії США, які воювали на іншій ділянці, провели зразкову операцію в смузі німецької 18-ї армії. 28 травня 28-й полк 1-ї піхотної дивізії США за підтримки 368 французьких гармат і танкового батальйону французької армії зрізав німецький тактичний виступ в районі села Кантіньї. Наступ було здійснено за півтори години - година артпідготовки і 30 хвилин самого штурму, після якого війська зуміли відбити кілька німецьких контратак. Сумарні втрати склали 1600 чоловік з американської і 1400 з німецької сторони, але поставлена задача була виконана у визначений термін, а локальна операція не була перетворена на багатоденну бійню. Це стало можливим завдяки тісній взаємодії із французькою армією та досвіду союзників, який командування 1-ї дивізії змогло адаптувати.

Як показав Belleau Wood, не всі американські командири змогли вчасно вивчити досвід 4-х минулих років війни, і в першій самостійній операції повторили всі можливі помилки з самого її початку, починаючи від атак в повний зріст зі штиками, закінчуючи “мистецтвом доповідей”. Висновки все ж були зроблені, але тільки після того, як довелось пережити невиправдано великі втрати.

Історія бою за Belleau Wood є одним із багатьох, і далеко не останнім прикладом того, як суперечлива і достатньо трагічна подія з часом може перетворитись на політичний спектакль. Частково для виправдання понесених втрат, частково для підняття власного дипломатичного престижу, американські військові та історики після війни стали наполягати, що атака морської піхоти на Belleau Wood не багато не мало зупинила німецькій наступ та врятувала Париж від падіння, а отже участь американських дивізій була поворотним моментом всієї війни. Саме ця точка зору довгий час була головною думкою офіційної історії США в Першій світовій, де бою за Belleau Wood з усією його напругою та жертвами надавалось стратегічне значення, ігноруючи більшість подій навколо операції “Блюхер” та на всіх інших ділянках фронту. Така версія протрималась десятки років до моменту, коли завдяки співставленню документів двох сторін було визначено, що ніякого “наступу на Париж” німецьке Верховне командування не планувало в принципі, що вся операція “Блюхер” мала відволікаючий характер, що наказ про перехід 7-ї німецької армії до оборони був виданий раніше, ніж відбулась контратака під Шато-Тьєрі, і що атака на Belleau Wood була локальним епізодом більшої операції, який став таким, яким став, завдяки зусиллям в першу чергу американського командування.

Втім, не можна заперечувати, що учасники бою дійсно йшли вперед з вірою у свою велику роль і на чисто людському рівні їх пережитий досвід є справжнім подвигом. На щастя, завдяки підвищеній увазі до подій в Belleau Wood, для історії вдалось зберегти її найменші деталі та десятки імен.

Бій за Belleau Wood став найважчим випробуванням, через яке проходив Корпус морської піхоти США до цього моменту, тому не дивно, що важка, але заслужена перемога в ньому стала одним із фундаментів міфології та традицій для цього роду військ. Для всіх майбутніх поколінь американських військових бій за Belleau Wood та всі його учасники стали легендою, засвідчуючи репутацію морської піхоти США як непереможної сили.

Вже в часи війни битва мала велике медійне та морально-психологічне значення. Серед військ набули популярності історії, що після Belleau Wood німці прозвали морпіхів США “псами із пекла” (Teufelhunden), що стало одним із сюжетів військової пропаганди того часу. Наскільки це було релевантно сказати важко, але що стосується оцінки німецького командування, то перший серйозний двобій з американськими експедиційними силами переконав його в організаційній слабкості та тактичній безграмотності нового супротивника.

8 червня Людендорф видав спеціальний наказ всім частинам при можливості наносити максимальну шкоду американським частинам, якщо ті опиняться навпроти.

Глухий кут

Що стосується німецької армії, то глобально ситуація була такою, що кожен другий її подвиг був боротьбою з наслідками попереднього.

Як і у випадку з операцією “Міхаель”, операція “Блюхер” завдяки значним тактичним досягненням створила німецькій стороні великі проблеми на оперативному рівні. Відтепер німецька 7-ма армія була змушена утримувати величезний виступ, перерізаний кількома річками; за 10 днів смуга її відповідальності збільшилась з 37 до 62 миль, які мали утримувати втомлені дивізії без підготовлених позицій та укріплень. Німці не мали в регіоні жодної функціональної залізниці, а тунель Воксайон німецькі інженери обіцяли розблокувати не раніше, ніж через три тижні. Проблеми зі шляхами постачання множились на критичний дефіцит транспорту та коней, яких в ході боїв загинули десятки тисяч без можливості знайти нових. Теоретично, такий хід подій можна було прорахувати, але виявилось, що в основі всього задуму Людендорфа була азартна ставка на помилковий хід суперника, якого не сталось.

Плануючи операцію “Блюхер”, генерал Ветцель передбачав сценарій, що французи не знімуть дивізій з півночі. Ветцель пропонував у разі недостатнього ефекту “Блюхера” атакувати ще раз на іншій ділянці французького фронту - найменший успіх німців під Верденом на його думку міг остаточно похитнути французьку мораль. Але Людендорф обрав інше продовження. Новим подвигом німецької армії мала стати операція “Гнейзенау”.

Ключовою задачею нового наступу було завоювання шляху постачання для військ, що утримували тілько що завойовані рубежі. В операції були задіяні 4 корпуси 18-ї та 1 корпус 7-ї армії, що мали сумарно 8 штурмових та 16 “траншейних” дивізій. Операцію мали забезпечити сумарно 2276 гармати, 1000 траншейних мінометів, 500 літаків. Ширина наступу була 33 кілометри. Через два дні після початку операції, 7-ма армія силами ще двох корпусів мала реалізувати допоміжну операцію “Хаммершлаг” - відволікаючий удар зі сторони Суассона.

Проблеми німецького задуму почались ще на етапі планування, оскільки Верховне командування не мало можливості забезпечити операцію адекватною підтримкою. Значна частина артилерійського резерву групи армій “Німецький Кронпринц” брала участь в прориві на Ені, і батареї для нового удару мали бути взяті звідти ж. Зосередити більше 2000 гармат для наступу було само по собі титанічною задачею. Перед операцією “Блюхер” на неї пішло майже місяць, але тоді завдяки достатньому часу німці виконали роботу якісно і з дотриманням режиму секретності, що дало блискучий результат. На підготовку ж операції “Гнейзенау” армія мала лише кілька днів - 5 червня закінчувався один наступ, і 9-го мав початись новий. При чому, в первинному задумі Людендорфа новий удар мав відбутись ще 7 числа. Тобто, щоб підготувати вогневі позиції, завезти на них гармати, забезпечити запас боєприпасів та організувати їх підвоз, спланувати злагоджений вогонь сотень батарей у німців були лічені дні. Організовувати процес Людендорф доручив все тому ж Георгу Брухмюллеру, попри його важку хворобу на той час.

В попередній операції “Міхаель” 18 армія досягла найбільшого просування, і Людендорф переймався, щоб вона повторила успіх і цього разу. 4 червня її командир генерал Оскар Гутьєр написав у щоденнику, що Людендорф кілька годин поспіль розпитував його про найменші тактичні дрібниці та нюанси.

Літня кампанія 1918 року трохи змінює уяву про статичний характер Великої війни. Десятки дивізій, сотні тисяч людей та коней, тисячі гармат за кілька днів могли долати сотні кілометрів, переїжджаючи з місця на місце (іноді по кілька разів), щоб зробити можливими операції стратегічного значення, які пропускали через себе мільйони солдат по обидві сторони фронту і результат яких вирішувався за пару тижнів. Дві ворогуючі сили нагадували два гігантських мурашника, що постійно перебували в русі.

На цей момент в штабах Фоша і Петена було розуміння, в якому становищі знаходилась німецька Сьома армія, а тому подальші дії німців з його покращення були очікуваними. Увага французької розвідки була прикута до німецького групування військ на Паризькому напрямку. Німецькі приготування, що велись наспіх, не могли лишитись непоміченими.

Ще з початку німецького Весняного наступу офіцер французької розвідки та криптоаналітик Жорж Пенвен намагався зламати новітній шифр ADFGVX, яким були захищені німецькі телеграми. Над цією задачею Пенвен кілька місяців працював майже цілодобово, дійшов до повного виснаження організму, схуд на 15 кілограм, але ввечері 2 червня йому нарешті вдалось розшифрувати повідомлення, перехоплене в районі Монтдідьє. В його тексті значилось: “Боєприпаси для швидкого наступу. Якщо не видно - вдень”.

Отримані свідчення були негайно доставлені в штаб Головнокомандувача Антанти, і на цей раз французька сторона наперед знала до чого їй готуватись.

На фронті операції “Гнейзенау” французи в обличчі Третьої армії мали сумарно 14 дивізій при 1058 гарматах, 165 танках та 1200 літаках. У французів не було достатньо часу, щоб нівелювати чисельну перевагу німців на напрямку удару, але в цей час в район Вілле-Коттре поступово прибували з півночі частини Десятої армії, які мали закрити прорвану лінію фронту в напрямку Суассона.

Під час оперативної паузи після німецького прориву на Ені, Фердинанд Фош замінив усіх “винних у слабкості командирів” - були зняті з посад всі армійські начальники групи армій “Центр”, включно з її командиром генералом д’Еспере, які допустили прорив при Chemin des Dames. Найбільше Фош хотів замінити Петена, але враховуючи морально-політичний момент не став цього добиватись, звільнивши його начальника штабу генерала Антуана з формулюванням “за надмірний песимізм”. Звільнені генерали були замінені на тих, кого Фош вважав людьми твердого характеру, готовими виконувати будь-які його накази.

Новостворена 10 армія, яка тільки прибувала на театр військових дій, також отримала нового командира. Ним став генерал Шарль Манжен.

Шарль Манжен все свідоме життя служив в армії та провів десятки років в колоніальних війнах, і на момент описаних подій був відомий на всю французьку армію як “Le Boucher” (“М’ясник”). В 1915 році Манжен, будучи командиром дивізії, віддав наказ відкривати артилерійський вогонь на всі спроби німців влаштувати нове “різдвяне перемир`я”. В березні 1916 дивізія Манжена була перекинута в найважче місце Верденської битви, під форт Дуомон, і впродовж місяця утримувала позиції в самий пік німецького наступу. В травні 1916 Манжен, вже командуючи корпусом, керував операцією з відбиття Дуомону, яка мала трагічні наслідки - з 12 000 солдат, задіяних в ній, вціліла тільки половина. Протягом всієї Верденської битви, Манжен лишався відповідальним за ділянку перед Дуомоном і в одному з листів додому констатував реалії тодішнього поля бою: “Що б ти не робив, ти втрачаєш багато людей”. В жовтні 1916 зведена оперативна група Манжена здійснила контратаку і після запеклого бою відбила Дуомон. Відбиття форту, який за час боїв став для армії символічним “святим місцем”, мало для всієї країни колосальне моральне значення і зробило Манжена національним героєм. В грудні 1916 дивізії Манжена здійснили ще один контрудар, в якому було взято 10 000 полонених і який ознаменував тріумфальну перемогу Франції у “Верденській м’ясорубці”.

Принцип, за яким Манжен керував військами, полягав у тому, що ціль атаки має бути досягнута. В квітні-травні 1917 Манжен командував Шостою армією, яка протягом трьох тижнів штурмувала німецькі позиції на на Краоннському плато біля Chemin des Dames, виконуючи задум славнозвісного “Наступу Нівеля”. За планом і обіцянками французького Верховного командування, цей наступ мав закінчити війну, але призвів до масової загибелі солдат в безплідних атаках, що спровокувало масові солдатські бунти, які ледве не стали для Франції кінцем шляху. Манжен та його начальник Робер Нівель були зняті з посад та віддані під слідство, але на початку 1918 року Манжена повернули до командування корпусом, і в червні, попри вороже ставлення головнокомандувача Петена, але за ініціативою Фоша, Манжен очолив 10-ту армію на найважливішому для країни напрямку.

Солдат 128 піхотного полку Луї Дезальбре (Louis Desalbres), який кілька разів опинявся під командуванням Манжена, згадує діалог, який відбувся з його товаришем під час одного з боїв літа 1918: “Командує Манжен - значить втрат буде 75%”.

В очах Фоша саме така людина була потрібна для тих задач, які чекали армію в найближчому майбутньому. Можна зробити припущення, що ставлячи “атакуючого генерала” на напрям під Вілле-Коттре, Фош передбачив далеко наперед значення цього місця та подальший курс дій французьких військ на фланзі німецького виступу.

Початок “Операції Гнейзенау” трохи відрізнявся від попередніх. 9 червня в 00:50 французька артилерія відкрила упереджувальний вогонь по розвіданим позиціям артилерії німців, але через значно меншу кількість гармат, ніж у противника, не змогла нанести суттєвих втрат. Німецький артудар почався о 1:50 і тривав три з половиною години, за які було випущено 1.4 мільйони снарядів, третина з яких були газовими.

Хід боїв ішов значно гірше, ніж очікувало французьке командування. Виконуючи директиву “обороняти кожен метр землі”, більше половини піхотних дивізій Третьої армії стояли в першому ешелоні та тримали велику кількість піхоти в першій лінії. Друга та третя лінії оборони місцями не були обладнані в достатній мірі, оскільки існуюча лінія фронту утворилась в результаті зустрічних боїв всього 2 місяці тому. В результаті, три французькі дивізії були розбиті в перший же день, і німці досягли прориву шириною в 7 та глибиною в 6 кілометрів протягом доби, взявши 5000 полонених.

Генерал Еміль Файоль, командир Резервної групи армій та старший начальник на даному напрямку, розраховував нанести контрудар з двох флангів, але наступного дня ще одна французька дивізія зазнала колапсу і німецькі війська, подолавши три лінії оборони, вийшли до річки Матц.

10 червня Файоль зустрівся з генералом Манженом і доручив йому “якомога скоріше” організувати контратаку силами зведеної групи резервних дивізій, які Файоль терміново збирав для цієї задачі з тилу та сусідніх напрямків. На зустріч з генералами приїхав особисто Фош, який в обхід військової ієрархії наказав контратакувати із заходу у єдиний німецький фланг, що залишився відкритим, всіма можливими силами наступного ж ранку. Файоль заперечив та попросив на підготовку хоча б 2 дні, але Манжен погодився із Фошем і заявив про готовність атакувати наступного дня. Всіма правдами і неправдами французьке командування змогло зібрати 5 піхотних дивізій, 2 полка польової артилерії, 4 танкових батальйони, 4 ескадрони авіації, 20 батарей важкої артилерії, які вже виконували задачі на напрямку, та кілька супер-важких гармат із резерва старшого начальника. За дві години до атаки Петен спробував втрутитись у ситуацію, наказавши перенаправити одну із дивізій для іншої задачі, проти чого Манжен виступив із протестом

11 червня розповчався контрудар оперативної групи Манжена. Того ж дня почалась німецька операція “Хаммершлаг”, а американці розпочали новий наступ на Belleau Wood.

Контратаку Манжена відкрив короткий артудар, довжиною всього 1 годину, після чого в атаку почалась спільна атака піхоти з танками. Здійснити успішну танкову атаку допоміг ранковий туман. Протягом кількох годин дивізії Манжена відкинули німців назад на три кілометри вздовж 8-кілометрового фронту, після чого зав’язались важкі зустрічні бої, які були кривавими і однаково безуспішними для обох сторін. Через відсутність попередньої підготовки, війська Манжена понесли великі втрати - лише танків було втрачено 69 із 159, але цією ціною у німців були відібрані час та ініціатива. Подальші бої суттєво сповільнили просування 18-ї армії, яка наступала без значної чисельної переваги.

12 червня, всього через день, була зупинена операція “Хаммершлаг” - два наступи за два тижні для втомлених дивізій Сьомої армії було занадто. Ще через день німецькому командуванню стало зрозуміло, що прориву в смузі 18 армії так і не відбудеться, і 13 числа вона отримала наказ перейти до оборони, на чому німецький наступ остаточно закінчився.

За 5 днів боїв німецька сторона втратила сумарно 25000 чоловік, французька - 35000. Операція “Гнейзенау” закінчилась провалом, Комп’єнь залишився в руках французів. Крім цього, німецька армія вперше за всю кампанію програла тактично, тоді як французька армія почала адаптуватись до нових умов та сама неодноразово почала здійснювати контратаки на оперативному рівні, чого не було довгі місяці.

Попри всі зусилля і жертви, основний німецький задум кампанії не справдився - французькі дивізії досі стояли у Фландрії, а всі можливі ресурси на півдні були поглинуті невдалими наступами. Німецьке Верховне командування опинилось в ще гіршому становищі, ніж місяць тому, і зрозумілого виходу з нього не було. До існуючих проблем додалось сумнівне положення 7-ї армії, чиє постачання було неможливо налагодити в короткий термін і чиї фланги тепер були під загрозою. Оскільки німці вже встигли зняти частину сил з основної операції на користь відволікаючої, Людендорф був змушений на початку червня перенести термін операції “Хаген” на 20 липня.

На якийсь час на Західному фронті знову наступила оперативна пауза в очікуванні наступних подій.