Це згадки того ступору. Переживання, сни. Як воно відгукується десь всередині кожен раз у похмурий день, коли я їду кудись далеко на авто.
Ласкаючи очами вигини мостів,
Я їду на роботу згадуючи дні,
Які були тут, рік назад.
І ледве я тримаю себе у руках.
І на повторі в памяті момент.
Не задавнитися йому із днями.
Усе як є,
Нам дзвонить телефон,
І чутно вибухи вдалі,
Хапаєм речі, вимикаєм все, ідем.
Вільні проходи у метро.
З сірими лицями народ.
В повітрі від напруги все двигоче.
Жах тільки починає брати оберт.
Довіра до людей яких ти бачиш вперше.
Розгубленість і жах в очах.
І так у кожній парі.
Весь день як сон, я ніби у тумані.
Тут вибухи, там вибухи.
І рідні телефон не підіймають.
