Кайзершлахт 1918. Фінал

1 червня 1918 року, ще до того як стануть відомі результати операції “Блюхер” і в розпалі підготовки до плану “Хаген”, кронпринц Руппрехт Баварський написав у щоденнику:

Провал операції “Гнейзенау” вкотре поставив Верховне командування Німеччини перед складним вибором як розпорядитись тими силами, що лишались, щоб довести війну до якогось прийнятного завершення.

Версія карти з великим зумом тут.

“Мирний наступ”

15 червня 1918 Кайзер Вільгельм відзначав 30-річний ювілей свого правління, і під час святкування проголосив промову, що теперішня війна є непримиримим двобоєм двох світоглядів.

Красиві слова приховували за собою зовсім іншу реальність. Очевидно, що чим довше йшла така дорога і руйнівна війна, тим менш потрібною і зрозумілою вона була для тих, хто від неї страждав щоденно від голоду і особистих втрат - переважної більшості населення Німеччини, яке було вже готове прийняти будь-який варіант її закінчення. По-іншому на війну дивились ті, хто в неї інвестував.

Колосальний внутрішній борг, накопичений за 4 роки через непомірні військові розходи, понесені втрати та існуюча соціальна напруга могли окупитись або виправдати себе лише у випадку, якщо становище країни після її закінчення буде як мінімум не гіршим, ніж до початку.

З-поміж десятків можливих варіантів розвитку, із прийнятних у Німеччини залишалось два - або спробувати укласти із Антантою компромісний договір, або кинути всі сили, що лишились, заради завоювання бажаного на полі бою. Незважаючи на натягнутий стан армії, медійний фон від недавніх успіхів на Заході робив політичні та промислові еліти Німеччини тільки твердішими у своїх амбіціях.

Пам’ятаючи про долю канцлера Беттмана-Гольвега, до певного часу ніхто із впливових осіб Німецької держави не наважувався відкрито говорити про укладання мирної угоди, зупинившись на вже досягнутому. Але ідея компромісного завершення війни, яка жила з кінця 1916 року, попри зусилля військового режиму, ніколи повністю не зникала з німецького політичного життя та знову набула актуальності на цьому етапі.

Найбільш впливовою людиною німецької “фракції миру” цього періоду виявився міністр іноземних справ Німеччини Ріхард фон Кюльман, який у свій час був одним із архітекторів Брестського миру. Ще до початку Весняного наступу Кюльман зробив висновок, що Німеччина має незначні шанси виграти війну на полі бою, і протягом півроку намагався самостійно почати діалог з дипломатами Антанти через нейтральні країни. Влітку 1918 Кюльман зрозумів, що далі тягнути не можна, і прийняв рішення озвучити свої переконання публічно. 24 червня 1918 Кюльман виступив перед Рейхстагом з промовою, в якій заявив, що попри спільне бажання німців мати справедливі в їх розумінні кордони та колонії за морем, треба прийняти як факт існуюче положення речей і піти на угоду з Антантою. Одразу ж на Кюльмана обрушився шквал критики зі сторони партії Центру, консерваторів та націонал-лібералів, з трибун звучали вимоги анексії Бельгії.

Проти Кюльмана рішуче виступило Верховне командування - вірні Людендорфу офіцери влаштували пресс-конференцію, на якій висловили своє обурення промовою Кюльмана, і буквально наступного дня міністр був відправлений у відставку. Німецька військова еліта вкотре змістила своїм впливом неугодного діяча.

Особисті переконання Еріха Людендорфа, які суттєво впливали на стратегію німецької держави, незважаючи на слова, сказані Кронпринцу Баварському, ніяк принципово не змінились. Людендорф розумів обмеженість сил Німеччини, але вважав, що вийти з війни вона має на своїх умовах, і поки війська противника не розбиті, переговори вести даремно.

Відставка Кюльмана стала поворотним моментом в політиці Німеччини, яка означала відсікання останніх шляхів до миру на умовах компромісу. Антанта мусила прийняти ту реальність, яку нав’яже їй Німеччина силою.

Німецькі наступи 1918 року не привели до стратегічних результатів і зробили хитке положення Західного фронту ще більш хитким, але надія на краще досі була головним елементом німецької військової стратегії.

Останнім козирем в рукаві та аргументом Людендорфа в мирному врегулюванні залишалась операція “Хаген”. Фінальна версія плану передбачала атаку силами 26 штурмових і 13 траншейних дивізій за підтримки 2592 польових і 1037 важких гармат на фронті в 46 кілометрів з метою повного оволодіння тактичними висотами у Фландрії. У випадку успіху німецького плану, британська армія ризикувала втратити основні порти постачання, і британський уряд мусив би вирішувати що краще - пожертвувати власною армією заради спільної справи союзників, чи прийняти політичні вимоги Німеччини. Лише після рішучого двобою з англійською армією Людендорф вважав за правильне починати переговори. Старт цієї доленосної операції, на яку покладалось стільки надій, було призначено на 1 серпня.

За стільки місяців, скільки тривала кампанія на Заході, німецький стратегічний імператив рішучої перемоги над британцями не змінився, але після операції “Блюхер” для німецької армії суттєво погіршилась оперативна ситуація на півдні. Вісім армійських корпусів опинились на виступі довжиною більше 100 км, вразливому для атаки з усіх сторін. Для постачання такого групування, німцям не вистачало доріг, мостів, машин та коней. Німецькі інженери змогли розблокувати єдиний шлях постачання через тунель Воксайон лише 7 липня, але він мав занадто низьку пропускну здатність.

Перед тим, як почати операцію “Хаген”, німецька армія мала якось подолати вразливість свого новоутвореного виступу. У Людендорфа було дві альтернативи - відійти з нього, або спробувати його розширити. З політичних та психологічних причин перший варіант був неприйнятним - відступ був би визнанням поразки, що на фоні натягнутої моральної обстановки тих днів відкидало Німеччину сильно назад в її планах. Тому Верховне командування розпочало підготовку до нового наступу.

Для того, щоб розблокувати постачання своїх військ на виступі та скувати максимум французьких резервів, у німецького командування знову було дві альтернативи. Перша - це атака на захід, нова спроба повторити замисел “Гнейзенау” та взяти Комп’єнь, але з більшими силами - план “Курфюрст”. Друга - взяти Реймс більш підготовленим ударом. Враховуючи обмеженість німецьких резервів, у майбутнього наступу, крім виконання поставленої задачі, була й інша важлива умова - важка артилерія та ударні дивізії одразу після бою повинні були мати можливість негайно переміститись на північ для участі в генеральній битві з англійцями. Зрештою, в ході планування головним центром прикладання зусиль був обраний Реймс.

Як показав досвід недавніх боїв, місто було перетворене французами на сильний укріпрайон, який було неможливо взяти фронтальною атакою. Падіння Реймса можна було досягти перерізання ліній його постачання, але ця задача була ускладнена тим, що Антанті вдалось закріпитись в лісних масивах та висотах на півдні. Велика насиченість військ перетворювали Foret de Reims та Montagne de Reims на ще одну цитадель, взяти яку в лоб було важкою задачею.

Але німецькі планувальники змогли розгледіти один нюанс в системі французької оборони. Відчуваючи загрозу для Реймса, командування Антанти поставило для оборони його південних підступів свої сильні та свіжі частини, серед яких був новоприбулий II італійський корпус. Але для оборони територій за річкою Марна були виділені дивізії, що сильніше інших постраждали в минулих боях. Почуваючись впевнено за цією природною перешкодою, французьке командування також тримало тут і порівняно менші артилерійські резерви.

Звідси у німецької сторони народився сміливий замисел. Логістика всього французького групування в районі Реймса проходила через містечко Еперне на Марні. Від містечка Дорман на “німецькому” березі його відділяло всього 15 миль відкритого простору без підготовлених для оборони позицій - єдиною серйозною перешкодою на цьому шляху була сама річка Марна. У випадку її успішного форсування та стрімкого просування штурмових дивізій, у німців був шанс перерізати французьку лінію постачання раніше, ніж вступлять у гру французькі резерви.

Щоб не дати французам перекидати дивізії зі статичних ділянок, німецьке командування прийняло рішення провести наступ на широкому фронті. Паралельно з атакою всіма силами 7-ї армії на Марні, 1 та 3 армії мали розпочати великий наступ на сході від Рейсма в Шампані та рухатись на з’єднання із 7-ю. Щоб вивільнити дивізії 7-ї армії для наступу та прикрити її фланг, німецьке командування розмістило в районі Суассона між 18-ю і 7-ю армією Дев’яту армію, яка складалась із новоприбулих зі Східного фронту дивізій.

Кінцевий задум операції мав наступний вигляд:
- Сьома армія мала одночасно атакувати висоти на південь від Реймса та форсувати Марну, після чого стрімким просуванням вздовж обох її берегів взяти Еперне;
- Перша армія мала прорвати фронт між Прюне і Обервілем в Шампані та рухатись в напрямку Еперне на з’єднання з 7-ю армією;
- Третя армія мала підтримати наступ на лівому фланзі Першої та по мірі її просування захищати її від потенційних контратак зі сходу.

Сумарно в наступі мали брати участь 48 дивізій, розділених на три атакуючі ешелони. Прикривати наступ на всій його довжині в 120 км мали 6353 гармати і 2200 мінометів. При цьому, 45% артилерії знаходились в смузі 7-ї армії для забезпечення форсування Марни.

В Сьомій армії операція спершу мала назву “Strassenbau” (Прокладання дороги), але на рівні Верховного командування її назвали "Marneschutz-Reims”.

Важливим аспектом майбутньої операції був цейтнот, в стані якого Верховне командування приймало рішення. Через прогресивне збільшення американських резервів відкладати час генеральної битви було смертельно небезпечно, тому всі цілі операції “Марнешутц-Реймс” мали бути досягнуті до того, як розпочнеться операція “Хаген”. Наступ в районі Реймса було призначено на 15 липня, і на досягнення всіх основних рубежів військам відводилось максимум три дні.

Одним із результатів великого поспіху стало часте нехтування заходами скритності при зосереджені сил та засобів. Приховати підготовку до наступу такого масштабу було на межі неможливого, і на цей раз у німців не вийшло замаскувати свої наміри, зокрема через спішку. Людендорф писав з цього приводу:

Мемуари перших осіб (Гінденбурга та Людендорфа) свідчать, що на цьому етапі у німецького командування було досить приблизне уявлення як про дійсні сили та плани супротивника, так і про деякі реалії на землі. Так, в спогадах про підготовку до операції, Гінденбург без всякої задньої думки пише:

Важко сказати, чому такі серйозні люди після всього пережитого дозволили собі таку слабкість.

Стрілки німецьких планів на карті малювали картину великого “котла”, в який ризикували потрапити французькі війська в Реймсі, якщо 1 та 7 німецька армії з’єднаються в Еперне. В історії Західного фронту це був унікальний випадок, коли наступаюча сторона всерйоз сподівалась влаштувати противнику “Канни” такого масштабу. Більше того, Перша армія за планом штабу ГА “Кронпринц Вільгельм”, мала прорвати ешелоновану оборону французів в Шампані і вийти до берега Марни в перший же день операції.

Успіх німецького наступу мала забезпечити його несподіваність, стрімкість виконання та відпрацьована формула прориву укріпленої полоси за методом Брухмюллера. Німецьке командування явно сподівалось не тільки повторити недавній успіх на Ені, а і перевершити його. Нюанс полягав у тому, що німецька армія мала здійснити його виснаженими дивізіями, а один із основних напрямків удару проходив через ділянку фронту, яка укріплялась французами роками.

Наскільки німецький план був адекватним дійсним силам та спроможностям військ вже незабаром мала розсудити історія.

Німецьке командування допускало вірогідність контратак Антанти на інших ділянках, зокрема на зворотній фланг свого Марнського виступу. Але німецька розвідка не спостерігала ні концентрації артилерії, ні ударних дивізій, яка зазвичай відбувалась при підготовці великих операцій. Навпроти, було зафіксовано, що французьке командування поступово знімає з фронту дивізії, але не концентрує їх заново в одному місці, а відводить в тил, очевидно на відновлення. Був зроблений висновок, що в ході недавньої кампанії французька армія понесла такі втрати, які не дозволять їй перейти до активних дій раніше, ніж буде введена в дію достатня кількість американських дивізій.

В результаті, план наступу на Реймс ніяк не передбачав можливість контрнаступу французької армії великого масштабу. Максимум, чого очікував Людендорф - обмежених та локальних атак в бік Суассона, свідчення про які німці мали від полонених. Людендорф, як він сам зізнається в мемуарах, вважав, що для оборони цього важливого пункту було достатньо мати одну дивізію ветеранів Східного фронту в другому ешелоні.

Очевидно, що при плануванні свого генерального наступу німецьке командування явно недооцінило потенціал супротивника, головним чином французької армії. Втрати Франції в живій силі дійсно були для неї важкі, але не такі колосальні, якими їх уявляли німецькі воєначальники через призму військових звітів. Здатність французької армії до спротиву та нестандартних рухів також лишилась поза увагою, далеко не всі сценарії її можливих дій були прораховані.

Перед тим, як мав розпочатись німецький генеральний наступ, військово-політичне керівництво Німеччини підготувало своєрідний месседж для всього світу.

2-3 липня 1918 в бельгійському місті Спа зібралась друга велика конференція за участі перших осіб держави на чолі з кайзером Вільгельмом. В ході цієї конференції були остаточно затверджені військові цілі Німеччини на цьому етапі війни, які включали визнання світом німецьких завоювань на Сході, анексію Лонгві-Брійо, анексію частини Бельгії та створення замість неї німецьких маріонеткових держав Фландрії та Валлонії, що мали увійти в Німецький митний союз. Те, що раніше обговорювала німецька еліта в кулуарах, стало офіційним маніфестом від імені держави та її остаточною вимогою до ворожої коаліції. Кожна із озвучених умов була абсолютно неприйнятною для жодної із країн Антанти і йшла всупереч “14 пунктам” Вільсона. Єдиним виходом досягти бажаного було взяти силою те, що було заявлене своїм.

Наступ, який готувався так довго і на який було покладено стільки надій, стали називати Friedensturm - “наступ за мир” або “мирний наступ”, оскільки було переконання, що його успіх змусить Антанту змиритись із непереможністю Німеччини та прийняти її умови.

13 липня 1918 Рейхстаг вотував військовий кредит на 15 мільярдів марок для майбутньої військової кампанії. 14 липня німецька сторона остаточно розірвала неофіційні переговори з США, які були розпочаті Кюльманом навесні, а 15 липня близько години ночі Кайзер Вільгельм сів в автомобіль та рушив в район Реймса, щоб особисто спостерігати за подіями, які мали вирішити долю війни.

Стратегія Фоша

Оперативна пауза після четвертого німецького наступу дала командуванню Антанти час вкотре переосмислити отримані уроки та провести реорганізацію сил для майбутніх операцій. Головною задачею для Фоша було реорганізувати союзні армії таким чином, щоб на кожному із загрозливих напрямків був заново створений достатньо сильний мобільний резерв для протидії потенційним німецьким ударам. Десятки дивізій розпочали рух на нові напрямки або в тил. В ході цих маневрів, французьке командування змогло зібрати в резерві на північ від річки Уаза 10 дивізій, між Уазою і Марною - 11 дивізій, на південь від Марни - 10 дивізій. В обороні віддавався приорітет укріпленню позицій в глибину в напрямку Парижа та Ам’єна, де Фош вимагав у командирів в разі ворожого наступу обороняти кожен метр землі. Східна група армій знову була свідомо залишена в стані ризику, маючи в резерві всього 5 дивізій. Понівечений британський IX корпус було повернуто під управління Хейга. Закінчити всі ці рухи союзні армії мали за планом 15 липня.

В кінці червня 1918 Фош озвучив першим особам держав Антанти свій стратегічний задум, який полягав у поступовій підготовці до загального стратегічного контрнаступу, який мав відбутись в 1919 році. Цей замисел грунтувався на тому, що в липні 1919 року темпи мобілізації американської армії дозволять їй доставити на континент 100 дивізій, які створять рішучу чисельну перевагу над 220-240 дивізіями Німеччини. Спираючись на ці сили, в другій половині 1919 року Антанта мала здійснити остаточний розгром противника. Ознайомившись із цим задумом, президент США Вільсон пообіцяв Фошу і французькому уряду, що до 1 липня 1919 у Франції буде 100 американських дивізій, а якщо треба - ще більше.

Маючи за спиною могутнього союзника з великим людським ресурсом та якусь картину майбутнього, Фош мав розкіш планувати свої дії далеко наперед на основі математичних та прагматичних факторів, а не сподіватись на внутрішній колапс в таборі противника, на який розраховував Людендорф. Але щоб дожити до сотні американських дивізій, треба було перш за все не програти війну зараз і вистояти з тими силами, що є. Фош був переконаний, що для того, щоб стратегічний контрнаступ став можливим, армії Антанти мають при першій можливості перейти до рішучих дій. Необхідно було вирвати у німців ініціативу, нанести їм максимум втрат та повернути ментальну віру в наступ у своїх рядах.

На кінець червня штаб Фоша на основі даних розвідки оцінив кількість німецьких резервів у 75 дивізій, що говорило про неминучість нового наступу Людендорфа. Незважаючи на всі загрози, які він ніс, перенесений шок недавньої битви на Ені та хиткий баланс сил, Фош зробив висновок, що наближається точка перелому, якою союзні армії мають скористатись щоб перейти в наступ самим.

Вже з кінця червня Фош почав готуватись до власної наступальної кампанії, яка мала відбутись у вигляді серії послідовних операцій в місцях найбільшої вразливості противника. Найбільш потенційними напрямками для ударів були визначені регіони, нещодавно завойовані німцями - долина річки Ліс, Ам’єнський напрямок та новоутворений Марнський виступ.

Головним критерієм у виборі місць для атаки та ключовим фактором, який давав Антанті шанс на успіх, була відсутність у противника міцної оборони на нових рубежах. Тому задовго дочатку власної наступальної кампанії, одним з основних приорітетів армій Антанти було не дати німцям закріпитись на місцях. Так, з 6 червня по 13 липня французька армія здійснила близько 40 локальних атак між Суассоном і Шато-Тьєрі. У своїх спогадах Еріх Людендорф пише, що неодноразово віддавав накази військам на Марнському виступі готувати його до оборони і вважав, що їм було це під силу. Але в умовах, коли німецькі траншейні дивізії, що були останні в приорітеті поповнень, вели постійні зустрічні бої без можливості помінятись, а ударні дивізії постійно перекидались з напрямку на напрямок в підготовці до чергового наступу, у німецьких військ не було ні ресурсу, ні фізичної можливості створити ешелоновану оборону за всіма канонами. Проблеми кратно множились через брак транспорту та слабкий підвоз.

Що із себе представляла німецька оборона зразка середини 1918 року на нових рубежах і який досвід проживали прості солдати можна проілюструвати прикладом зі спогадів єфрейтора Домініка Ріхерта, чия дивізія з квітня 1918 тримала смугу під Ам’єном.

Позиції, на яких тримали оборону німецькі піхотинці, часто представляли собою ями або воронки без всякого накриття, часто ізольовані одна від одної. Ріхерт пише, що німецькі піхотинці вдень намагались робити мінімум рухів під постійним спостереженням з неба та не ризикували відкривати вогонь щоб ніяк не видати себе.

Тіла загиблих не евакуйовувались і продовжували місяцями гнити на полі бою.

Розрахунок Ріхерта мінявся на позиції кожні 5 днів, але відпочинок в тиловій зоні проходив не в кращих побутових умовах і солдати майже кожного дня піддавались авіанальотам Антанти, чия активність у повітрі постійно збільшувалась. З кожним місяцем війни в такому режимі бойовий дух солдат неухильно падав разом із вірою в кінцевий успіх, число дезертирів в підрозділі Ріхерта зростало.

Незважаючи на катастрофи березня 1918, після стабілізації фронту британська армія у своєму секторі не стала сидіти в глухій обороні і вела активні дії в сірій зоні, намагаючись її розширити та не дати німцям закріпитись. В смузі Астралійського корпусу генерала Джона Монаша біля Ам’єна ця активність була найбільш відчутною. Австралійці адаптували тактику інфільтрації на свій манер і почали вражати противника його ж зброєю - протягом кількох місяців малі групи австралійської піхоти щоденно і щоночі здійснювали траншейні рейди та нальоти в сірій зоні. Британська преса назвала цей процес “peaceful penetration” - “мирним проникненням”.

Результати австралійського “мирного проникнення” по кількості захоплених полонених і відбитих територій виявились співрозмірними із багатьма загальновійськовими операціями минулих років. Так, з 4 по 11 липня в районі Вілле-Бретонне, дві австралійські бригади повзучим наступом взяли під контроль ділянку шириною 4 і глибиною 1 км. Мораль німецьких траншейних дивізій від таких дій відчутно падала. Австралійські джерела називають випадки, коли рейдові партії по 4 людини брали в полон більше 30 німецьких солдат за один вихід.

4 липня 1918, виконуючи директиву генерала Фоша із захисту Ам’єнської залізниці, зведена тактична група австралійського корпусу в кількості 7000 солдат за підтримки 600 гармат та 60 танків здійснила локальний наступ на село Амель. В ході операції, що готувалась два тижні і тривала 93 хвилини, австралійці виконали всі задачі, відбили у німців оперативно важливий пункт та завдали сумарних втрат в 3600 чоловік при 1400 власних. Концентрація зусиль, взаємодія родів військ та стрімкий таймінг були показовою репетицією нового масштабного наступу, до якого готувалась вся британська армія.

Найбільш вразливим для німців, а отже першим приорітетним напрямком для контрудару, був Марнський виступ.

Концепція контрнаступальної кампанії Антанти 1918 року була зовсім не схожа на більшість із її наступів попередніх років та тих планів, які були в цей період у Німеччини. Замість операцій гігантського масштабу, які обіцяли на штабних планах прориви у десятки кілометрів та гігантські котли для цілих армій, Фош зробив ставку на вивірені операції з обмеженими цілями з розрахунку реальних спроможностей військ.

Так, у випадку Марнського виступу, французьке командування не планувало повного оточення німецького групування, і не розглядало навіть захоплення Суассона. Замисел французького контрнаступу полягав у тому, щоб захопити плато на південний захід від міста, відносно якого Суассон був у низині. Це дало б французькій артилерії можливість безперешкодно обстрілювати єдиний німецький вузол постачання, що зробило б положення всього німецького групування критичним.

Таким чином, основний замисел Антанти був позбавлений гігантоманії і мав у своїй основі цілком реальну і досяжну ціль, яка була по силам військам на землі. Основний удар в напрямок Суассона мала нанести 10 армія генерала Манжена, 5 та 6 французькі армії мали підтримати цей наступ допоміжними ударами з боку Реймса та Шато-Тьєрі.

Вибір часу та форми майбутнього контрнаступу вимагав дуже тонкого розрахунку. Довгий час Фош та командування Антанти не були певні де саме німці нанесуть удар. Найбільшою загрозою особисто Фош вважав новий наступ німців в районі Ам’єна в напрямку Абвіля, оскільки у випадку його успіху англійська армія опинилась би відрізаною від французької і положення Антанти стало б по-справжньому катастрофічним. У німців дійсно були такі плани у вигляді операцій “Новий Міхаель” та “Хубертус”, але від них відмовились на користь “Хагена” через ліміт в ресурсах.

В кінці червня розвідка Антанти отримала переконливі свідчення про підготовку німців до наступу у Фландрії та на півдні, в районі Шампані.

Визначити, яку з операцій німці планують першою, була першочерговою та найважливішою задачею французької розвідки за всю війну. Завдяки агентурній мережі в нейтральних країнах, траншейним рейдам за полоненими та аналізом тилових переміщень на початку липня 1918 було зроблено висновок, що перший удар буде нанесений все-таки на півдні, в районі Реймса. Отримані свідчення стали основою для подальшого планування протидії.

Оцінивши силу німецьких резервів, французький головнокомандувач Петен зробив висновок, що наявних сил навколо Реймса буде недостатньо і вкотре звернувся до Фоша з проханням/вимогою зняти резерви з британської зони. 5 липня 1918 генерал Манжен запропонував остаточний план атаки в районі Суассона. Обережний Петен вважав, що контрнаступ слід проводити лише після зупинки німецького наступу; Фош вважав, що ворожий наступ має зупинити саме цей контрудар. Врешті решт, воєначальники дійшли згоди, що майбутня битва матиме вирішальне значення і потребуватиме залучення всіх можливих резервів.

Настав момент, коли Фош пішов на те, щоб зняти французькі війська із Фландрії - 6 дивізій “Армійської групи Північ” були переміщені в район Марни та були реорганізовані в Дев’яту армію. Більше того, Фош наказав Дугласу Хейгу виділити 4 британські дивізії для майбутньої кампанії на півдні - 2 із них були направлені на західний фланг Марнського виступу, 2 - на східний.

Як вже було згадано, німецьке ударне групування на фронті в 120 кілометрів включало в себе 48 дивізій при 6353 гарматах і 2200 мінометах, не рахуючи резервів Верховного командування. Проти них в цій же смузі стояли в обороні 36 дивізій Антанти при 3080 гарматах. Крім цих сил, французьке командування зібрало загальний резерв із 38 дивізій, включно із тими, що тільки що прибули із британської смуги. По мірі розвитку подій, вони мали бути розподілені між силами оборони біля Реймса, або надані для підсилення контрнаступу Манжена.

Французьке командування ретельно вивчило уроки німецьких наступів. Їх характерною особливістю була несподіванка, яка досягалась за рахунок розміщення ударних дивізій в смузі атаки в останній момент та короткої по міркам Великої війни артпідготовки. План, який запропонував генерал Манжен, передбачав атаку французьких дивізій взагалі без артпідготовки. Артилерія мала активно підключитись по мірі розвитку наступу, але лінію оборони піхота мала прорвати несподіваним стрімким ударом, спираючись головним чином на вогневу підтримку танків та авіації. Вихідним рубежем для атаки мав стати лісний масив в районі Вілле-Котре, який давав змогу скритно накопичити велику кількість піхоти перед ривком.

На початку липня у французького командування вже було загальне розуміння основних напрямків і замислів противника в районі Реймса і Марни. Щоб німці не розпізнали накопичення французьких резервів для контрудару і, відповідно, не скоригували свої плани, замисел французького командування полягав у тому, щоб почати контрнаступ тільки коли почнеться німецький наступ і, що було критично важливо, встигнути перекинути і розмістити необхідні для нього дивізії за 4 дні.

Командування всіх французьких армій від Марни до Шампані очікувало початок німецького наступу в їх смугах відповідальності ще з початку липня, тому французькі війська першої лінії активно проводили траншейні рейди за полоненими, щоб дізнатись деталі.

14 липня 1918 тактична група із 4 офіцерів і 170 солдат під командуванням лейтенанта Даріуса Балестьє (Darius Balestié) здійснила успішний рейд на висоту Mont-sans-Nom, в результаті якого було взято 27 полонених. В ході їх допиту було встановлено, що о 4:15 ранку наступного дня має початись артобстріл із подальшим переходом в наступ, через що німецькі солдати в перших лініях були завчасно попереджені про велику газову загрозу.

Переконавшись в неминучості німецького наступу, того ж вечора 14 липня 1918 Фердинанд Фош наказав Петену розпочати рух військ і до 18 липня завершити підготовку для запланованого контрнаступу. Війська на напрямках німецького удару були приведені в бойову готовність.

В ніч з 14 на 15 липня тисячі офіцерів з обох сторін уважно слідкували за своїми годинниками, чиї стрілки невмолимо наближали час початку подій вирішального значення.

Друга Битва на Марні

15 липня 1918 рівно в 01:10 більше 6 тисяч німецьких гармат відкрили вогонь, розпочавши одну з найбільших операцій війни. Тільки в перший день наступу німецька артилерія використала 4.5 млн снарядів, 1/8 з яких були газовими. О 04:50 в атаку пішла німецька піхота.

На сході від Реймса, в Шампані, оборону тримала 4-та французька армія генерала Анрі Гуро. В 1915 році Гуро командував французьким експедиційним корпусом в Галліполі, де втратив руку, опинившись під артилерійським обстрілом. Попри інвалідність, Гуро лишився на службі та був призначений командиром згаданої 4-ї армії. Готуючись до німецького наступу, Гуро подбав про підготовку ешелонованої лінії оборони, а напередодні удару залишив в перших двох лініях мінімальну кількість піхоти, завдяки чому армія уникла великих втрат в перший день.

Готуючи Шампань до оборони, французьке командування стягнуло на напрямок певну кількість важкої артилерії із резервів Верховного командування. Оскільки німецький артудар, що передував наступу, зазвичай починався з роботи в першу чергу по позиціям артилерії, новоприбулі артилерійські батареї отримали наказ не видавати своєї присутності до останнього моменту - до початку німецького наступу вони не брали участі ні в роботі по плановим цілям, ні в артдуелях, а кілька місяців чекали на замаскованих позиціях. Через те, що французька артилерія на напрямку значно поступалась німецькій у чисельності, було прийнято рішення в перші години наступу не намагатись подавити батареї німців, а зосередити вогонь на наступаючій піхоті.

О 7:30 переважно на всій ділянці наступу на сході від Реймса німецька піхота зайняла першу та другу лінії французької оборони та вийшла за радіус прикриття власної артилерії. Несподівано виявилось, що французька третя лінія майже не була ушкоджена вогнем, і саме вона була головним оборонним рубежем. Прорвати її виявилось непосильною задачею - німецька піхота стояла перед щільно заповненою людьми укріпленою полосою, несла великі втрати від французького артвогню і не мала власної артпідтримки. Німецька артилерія мала великі труднощі із переносом позицій вперед через особливості поля бою - за роки позиційної війни Шампань перетворилась на випалену землю, усіяну воронками. В німецькій Першій армії батареї важкої артилерії потрапили під вогонь і понесли великі втрати саме під час спроби переміститись на нову позицію по відкритій місцевості через випалену землю. Цікаво, що необхідність подолання поля воронок, яке дуже хвилювало Людендорфа при плануванні операції “Міхаель”, була проігнорована при плануванні теперішнього наступу.

Близько обіду атака на всьому фронті східніше Реймса остаточно захлинулась. Майже всюди просування склало 5-7 км вглиб - рівно стільки, скільки французи свідомо залишили. Лише дві дивізії 1-ї армії мали відносний успіх, взявши селю Прюне та переправу через річку Вель, хоча за первинним планом до кінця для авангард армії мав бути вже на Марні.

Таким чином, перший же день наступу закінчився успіхом сторони оборони на одному із основних напрямків. Це змусило німецьке командування відмовитись від ідеї гігантських “клішнів” і зосередити сили на охопленні самого міста Реймс.

Важливо відмітити, що успіх на полі бою французька армія здобула не тільки завдяки начальству, але завдяки повсякденному героїзму простих солдат. Так, в 43-й піхотній дивізії 7 із 9 батарей потрапили під німецький контрбатарейний вогонь і втратили 25% своїх гармат, але незважаючи на це, артилеристи залишились на позиції та вели вогонь весь день.

Протягом наступних днів французька 4-та армія провела серію контратак, в ході яких повернула значну кількість позицій та деблокувала заслони піхоти, що потрапили в оточення в перший день битви.

Ситуація на захід від Реймса складалась набагато гостріше. В районі Montagne de Reims та Foret de Reims частини 7-ї німецької армії змогли вклинитись у французьку оборону, зокрема в смузі 2-го італійського корпусу, але їх просування було сповільнене контратаками.

Запеклі бої розгорнулись на південному березі Марни. Німецька піхота, яка переправилась через річку на човнах, була змушена битись в дуже важких умовах з обмеженою артилерійською підтримкою. Французька артилерія та авіація дуже активно працювали по переправам і виживання німецьких солдат на тому березі було під великим питанням. Німецькі інженери ставити понтони під важкими обстрілами, від снаряда загинув навіть начальник інженерної служби 7-ї армії, який керував процесом особисто. До кінця дня 7-ма армія все ж спромоглась створити плацдарм шириною в 20 та глибиною в 6 кілометрів. Звісно, це був зовсім не той результат, на який розраховували штабні планувальники.

Але стримування наступу такої сили давалось стороні оборони важкою ціною. Французька П’ята армія, яка прийняла на себе основну важкість удару, під кінець першого дня знаходилась в критичному положенні. Їй не вдалось втримати берег Марни своїми силами, більшість її дивізій на південному березі в ході боїв втратили більшу частину своєї піхоти та були фактично розбиті. Дивізіям південніше Реймса вдавалось триматись за рахунок складного рельєфу, але їх сили були на межі. В перший день німецького наступу французька армія втратила тільки полоненими 14 000 чоловік.

Ці обставини змусили генерала Петена ввести в дію майже всі дивізії загального резерву. До початку битви він складав 38 дивій, з яких 4 британські та 5 американських. Ввечері першого дня в тилу 4-ї армії залишалась тільки 1 піхотна і 1 кавалерійська дивізії, а в тилу 5-ї лише одна піхотна. Більше того, на всьому фронті від Аргонн до швейцарського кордону, в тилу військ залишилась тільки 1 дивізія. Слід враховувати, що в дивізіях зразка 1918 року піхоти в строю чисельно могло вистачати хіба що на один полк. Для запланованого контрнаступу з обох сторін німецького виступу французькій армії явно бракувало сил.

Під впливом перших звітів про руйнівні наслідки німецького наступу, ще вранці 15 липня Петен наказав відкласти запланований контрудар 10-ї та 6-ї армій. Також Петен наказав перенаправити деякі з призначених для контрнаступу дивізій на користь оборони Реймса. В цей час Фош прямував на зустріч із Хейгом, і несподівано дізнався про стоп-наказ Петена, зупинившись в штабі генерала Файоля. Фош негайно скасував наказ Петена, заявивши тому по телефону, що “про сповільнення чи зупинку контрнаступу не може йти мови”, і наказав генералу Манжену атакувати згідно з графіком.

Того ж дня на зустрічі з Хейгом Фош наказав тому розпочати підготовку до наступу під Ам’єном.

Ступінь ризику та гостроти ситуації, в якій знаходились обидві армії, важко уявити. Британська розвідка фіксувала велику активність німців перед наступом у Фландрії - в Антанті точно не знали точної дати, але до початку операції “Хаген” залишалось менше двох тижнів. І рівно в цей момент Фош знімає на користь власного контрнаступу французьку Північну групу військ, яка прикривала британську ділянку. Те, чого добивався Людендорф всю літню кампанію, відбувалось просто зараз, але яка зі сторін зможе нанести удар першою залежав від результату боїв під Реймсом. Обидві сторони одночасно ризикували пропустити удар, які не були здатні витримати.

Коментуючи результати першого дня наступу, Пауль Гінденбург пізніше написав: “Результати, очевидно, не відповідали нашим високим очікуванням”. Незважаючи на колосальні задіяні сили, німецька армія була далека до досягнення своїх задач. В Журналі бойових дій ГА “Німецький Кронпринц” за 15 число було вказано:

Людендорф, тим не менш, не безпідставно вважав, що навіть в цих умовах операція “Марнешутц-Реймс” здатна відтягнути великі сили та опосередковано допомогти головному удару на півночі. Ввечері 15 липня Верховне командування віддало наказ розпочати переміщення визначених дивізій та батарей в смугу операції “Хаген”. Разом з цим, Людендорф наказав сконцентрувати зусилля військ ГА “Німецький Кронпринц” для взяття безпосередньо міста Реймс, спробувавши здійснити оточення самого лише міста.

Поразка німецької армії в Шампані та відмова від замислу великого оточення позбавляло німецький плацдарм по той бік Марни всякого сенсу, але 16 липня німецькі війська продовжили атаки на обох берегах. Досягти умовного успіху вдалось лише на північ від Марни, але підхід французьких резервів так і не дав взяти Montagne de Reims. Щільна концентрація військ з обох сторін перетворювала спроби німецької армії атакувати в чергову бійню на розмін людського матеріалу.

На півдні від Марни положення німецьких військ ставало гірше з кожною годиною через погану логістику. На одній із ділянок три французькі дивізії разом з 28-ю дивізією США навіть здійснили успішну контратаку. Проявляла велике упорство в обороні 3-тя піхотна дивізія США, яка за результатом боїв отримала почесне найменування “Скеля Марни” (Rock of the Marne).

Вранці 17 липня німецьке Верховне командування прийняло рішення про згортання операції “Марнешутц-Реймс”, але саме місто Реймс все ще мало бути взяте. Без контролю над ним Сьома армія не могла в подальшому впевнено тримати свою смугу. Підполковник Герман Мерц фон Квірнхайм, офіцер Генерального штабу, в цей же день написав у щоденнику:

Вранці Людендорф особисто прибув до штабу Першої армії для обговорення подальших дій. На місці начальник штабу армії повідомив Людендорфу, що для поновлення навіть локальних атак знадобиться кілька днів на відновлення військ і підготовку. Людендорф був змушений погодити цю паузу. Новий німецький план передбачав взяти Реймс шляхом серії концентрованих штурмів основних опорних пунктів, головним чином форту Помпель, який досі успішно відбивав німецькі атаки. Перша та Третя німецькі армії отримали наказ тимчасово перейти до оборони щоб здійснити задумане 21 липня.

Віддавши накази, Людендорф того ж дня поїхав до штабу кронпринца Рупрехта для обговорення операції “Хаген”.

Весь цей час, поки йшло обговорення, бої все ще тривали і німецькі дивізії продовжували наступати згідно раніше відданих наказів. Сьома армія, яка в цей час знаходилась у найважчому стані, не отримала ніяких нових інструкцій. Вдень її начальник штабу підполковник Вальтер Рейнхарт особисто приїхав на фронт і після поїздки подзвонив до штабу групи армій “Німецький Кронпринц” з вимогою негайно евакуювати корпуси, що встигли переправитись через Марну. Більшість переправ була зруйнована артилерією та авіацією, в цих умовах мова вже йшла не про наступ із великими цілями, а про саме виживання військ. Ввечері командир 7-ї армії Макс фон Боен за власною ініціативою віддав наказ про зупинку наступу та почав готувати план евакуації дивізій з плацдарму. Верховне Командування все ж погодило це рішення. Німецькі війська тепер мали здійснити організований відхід з плацдарму протягом наступних трьох днів.

На іншому фасі німецького виступу від Суассона до Шато-Тьєрі в цей час велись позиційні бої локального значення і німецьке командування вважало цю ділянку відносно спокійною. Але вранці 18 липня на південному заході від Суассона німецькі солдати на спостережних пунктах почули зі сторони французів гул двигунів. Через густий ранковий туман було неможливо побачити, що на них рухається, але в один момент передові позиції накрив вогневий вал артилерії і через лічені хвилини німецьку лінію оборони “затопили” людські хвилі французької піхоти, чиє накопичення в густих лісах навпроти ніхто не помічав кілька днів. Так розпочала свій контрнаступ Десята армія генерала Манжена.

Ризикуючи всім, командування Антанти змогло за лічені дні зібрати на фланзі німецького виступу сильне групування, яке перейшло в атаку в найбільш незручний для німців момент. В першому ешелоні наступу 10 армія мала 10 піхотних дивізій (з них 2 американські), в другому - 6 піхотних та 2 кавалерійські. Їх підтримували 346 танків, 1545 гармат та 581 літак.

18 липня о 4:35 дивізії Манжена здійснили несподівану атаку зі сторони лісних масивів Вілле-Котре, в яких крайні дні відбувалось їх зосередження. Для німецьких дивізій навпроти атака виявилась повною несподіванкою. В цей день французька артилерія вела обстріли в звичному режимі, як і всі дні до цього. Ніякого масованого артобстрілу з сотнями тисяч снарядів, як перед всіма минулими наступами, не було. Французькі гармати у великій кількості вступили в гру в останній момент, формуючи вогневий вал перед атакуючою піхотою.

Паралельно з цим, Шоста французька армія генерала Дегута здійснила короткий по міркам Великої війни 90-хвилинний обстріл, після якого розпочала свій наступ на правому фланзі 10-ї. Атакуюче групування 6-ї армії складалось з 7 піхотних дивізій при 147 танках, 588 гарматах та 562 літаках. В тилу в резерві командувача Антанти знаходилось додатково 10 дивізій, 918 гармат та 800 літаків, які були готові підсилити наступ в будь-який момент.

Таким чином, сумарно сили Антанти для наступу на 40-кілометровому фронті складали 35 дивізій, 500 танків, майже 3000 гармат і 1800 літаків. Їм протистояли 10 німецьких дивізій в першій лінії та 6 в другій. Тобто, сторона наступу змогла створити перевагу в співвідношенні 2.2:1 при тому, що з усіх дивізій 9-ї німецької армії лише дві могли вважатись повністю боєздатними.

В смузі наступу Манжена атака увінчалась повним успіхом. За лічені години німецький фронт був прорваний в кількох місцях. В середині дня 1 та 2 американські піхотні дивізії разом з 1-ю марокканською вийшли до села Бюзансі, взявши таким чином плато, яке височило над містом Суассон. Це дало можливість французькій артилерії взяти місто та його транспортну розв’язку під вогневий контроль, що і було ціллю операції. До кінця дня загальне просування армії Манжена склало 7 кілометрів в глибину, було захоплено 12 000 полонених і 250 гармат. Але цей успіх дався дорогою ціною, про яку свідчить втрата 80% танків.

О 18:00 18 липня генерали Петен та Файоль прибули в штаб Манжена. Петен привітав 10-ту армію з великим успіхом і, керуючись міркуваннями обережності, заявив, що слід зупинити наступ та зайнятись укріпленням завойованих рубежів. Манжен прийшов в лють - він вважав, що французька армія стоїть на порозі рішучих результатів і зараз як ніколи важливо зберігати темп наступу і його напор. Генерали сварились весь вечір - в кінці Петен заявив, що не дасть Манжену більше ніяких резервів і вийшов з кімнати, так і не віддавши конкретних розпоряджень. Користуючись тим, що Петен не дав чіткого наказу про зупинку наступу, Манжен віддав наказ по армії про відновлення атак вранці, попри всі втрати. Манжена підтримав Фош, який передав тому додатково ще 4 дивізії.

Як тільки французька артилерія почала обстріл німецьких транспортних хабів в Суассоні, Німецьке Верховне командування зрозуміло всю критичність ситуації і розпочало негайно перекидати резерви із района Лаона.

19 липня французькі атаки продовжились і виявилось, що боєздатних резервів у німців на Марнському виступі вже не лишалось - всі були поглинуті наступом на Реймс. У відчайдушній спробі врятувати положення, Верховне командування пішло на те, щоб перекинути під Суассон 4 із 26 ударних дивізії з групи армій “Кронпринц Руппрехт”. Доля операції “Хаген” різко стала невизначеною.

Того ж дня між Гінденбургом і Людендорфом вперше спалахнув відкритий конфлікт, про який жоден з генералів не згадував в мемуарах, але який зафіксували свідки. Гінденбург вважав, що для порятунку Марнського виступу слід вже зараз перекинути всі можливі резерви з півночі. Людендорф відповів, що це “нонсенс”, після чого Гінденбург вказав Людендорфу, що той забувається хто в армії Головнокомандувач. Полководці відійшли для діалогу в кабінет, але так і не дійшли до консенсусу.

20 липня французькі війська перейшли в контратаку вже зі східної сторони Марнського виступу. В найгіршому положенні опинилась 7-ма армія, яка тільки здійснила евакуацію артилерії за річку Марна. Французькі атаки застали німецькі дивізії на тому березі без підтримки, через що їх евакуація відбулась з великими втратами. Німецьке Верховне командування зняло ще 3 ударних дивізій з ГА кронпринца Руппрехта, залишаючи для операції “Хаген” всього 19 ударних дивізій.

Ввечері того ж дня Людендорф віддав наказ про перенос операції “Хаген” на невизначений термін. Генерал фон Кюль пропонував провести з існуючими силами операцію “Кляйн-Хаген”, але рішення про неї так і не було прийняте - вся увага воєначальників була прикута до Марнського виступу, де відбувалось цілковите військове божевілля.

Чим ближче до розв’язки, тим більш плутаними стають мемуари Еріха Людендорфа - розібратись в ситуації на основі його аналізу майже неможливо. Серед ключових причин провалу операції “Марнешутц-Реймс” і всього стратегічного замислу навколо операції “Хаген” він називає провал німецького OPSEC, але не пояснює за рахунок чого Верховне командування планувало досягти успіху в принципі.

Найбільшою проблемою в армії, на думку Людендорфа, була втрата віри в кінцевий успіх у простих солдат, причиною чого він називає ворожу пропаганду та слабку протидію їй на Батьківщині. Цій темі він присвячує кілька сторінок, наводить приклади епізодів масової здачі в полон та втеч солдат через кордон в нейтральні країни, роблячи акцент на тому, що зусилля ворога з деморалізації армії не мали ніякої протидії від держави та суспільства. Людендорф знову підкреслює, що в наступі німецькі солдати проявили себе на рівень вище, ніж ворожі, але при цьому вказує, що Реймс не був взятий через те, що “люди втратили віру в можливість наступати”.

При цьому, Людендорф намагається применшити значення контрдій противника - французькі контратаки в його версії подій не такі вже й успішні, а якби німецькі дивізії підготували оборону належним чином, то Антанта взагалі б не мала успіху; французький наступ під Вілле-Коттре був значно сповільнений вже наступного дня; в усіх епізодах німці наносять французам і союзникам значно більші втрати, ніж несуть самі. Таким чином, по версії Людендорфа вирішальним чинником виявилась мораль військ - за його логікою, маючи кращий моральний фон на Батьківщині, із наявними силами і диспозицією німецька армія цілком могла перемогти.

Людендорф акцентує увагу на внутрішні причини поразки, але шукає їх не у власних управлінських рішеннях і помилках в плануванні, а в невидимих деструктивних силах всередині держави поза його впливом. Як і будь-який інший воєначальник в усі епохи, Еріх Людендорф до останнього не визнав, що Фош переграв його як полководець і що французька армія заслужила свій успіх своїми зусиллями.

Зовсім по-іншому картина виглядає в спогадах генерала Фріца фон Лоссберга.

Незважаючи на малу медійність, Лоссберг був однією з ключових фігур Західного фронту. Завдяки його внеску німецька армія змогла зупинити три повномасштабні наступи Антанти - осінній наступ в Шампані 1915 року, наступ на Соммі 1916-го і наступ у Фландрії в 1917. Саме на основі рішень і досвіду Лоссберга в найважливіших битвах німецька армія прийняла доктрину “еластичної оборони”. Лоссберг був визнаним експертом в обороні на найвищому рівні - під час кожної кризи його ставили начальником штабу тієї армії, проти якої був спрямований ворожий головний удар. Що важливо в даному контексті, Лоссберг користувався надзвичайною повагою та авторитетом в очах Людендорфа.

На момент подій Лоссберг був начальником штабу 4-ї армії та активно займався підготовкою до операції “Хаген”. 4 та 6 армії активно готувались до наступу та очікували прибуття важкої артилерії із Шампані, але 16 липня стало відомо, що через невдалий штурм Реймса рух будь-яких резервів із півдня затримується на невідомий термін. Вранці 18 липня Людендорф прибув до групи армій “Кронпринц Руппрехт” для наради з начальниками штабів, в ході якої ще раз підтвердив свій намір розпочати “Хаген” коли це буде можливим. Ближче до кінця наради Людендорф отримав термінове повідомлення від свого оперативного відділу про французьку контратаку під Вілле-Коттре та серйозні успіхи противника, після чого терміново відбув у свій штаб, а ввечері надіслав телеграму Лоссбергу з проханням прибути. Вранці 19 липня Лоссберг вже був у Людендорфа:

Оцінивши обстановку, Лоссберг на основі власного досвіду дійшов висновку, що дивізії, які тримають оборону на фланзі німецького виступу, виснажені місяцями позиційної війни без відпочинку, і не мають достатньо фізичних та моральних сил, щоб відбити наступтакого масштабу. Ситуація була критичною:

Враховуючи відсутність підготовлених позицій та достатніх резервів для такого широкого фронту, а головне - оперативної цінності завойованих територій, Лоссберг запропонував Людендорфу наступний план дій:

1) Здійснити організований відхід 7-ї та 9-ї армій з Марнського виступу. Обидві армії мали бути об’єднані під єдине командування, яке мало координувати їх відступ. Резервні дивізії мали завчасно зайняти оборону на річках Ена і Вель для запобігання ворожого прориву. Все цінне майно, склади продовольства і боєприпасів, які неможливо було евакуювати в швидкий термін, мали бути безжально знищені.

2) Війська, що утримували лінію фронту, що виникла в ході операції “Міхаель”, мали бути готові протягом 3 тижнів відійти на стару “Лінію Гінденбурга”. Дивізії резерву мали зайняти стару лінію оборони та підготувати її до моменту початку руху великої маси військ. Дивізії з фронту мали відійти в тил поступово, по можливості пройти відновлення та стати новим резервом Верховного командування.

3) Всі боєздатні дивізії, які вдастся вивільнити, повинні бути спрямовані до Фландрії для участі в запланованому наступі. Без них операція “Хаген”, на думку Лоссберга, в теперішньому вигляді могла сподіватись лише на обмежений тактичний, а не серйозний оперативний успіх, який міг би вплинути на хід війни. Якщо Верховне командування відхилить цей замисел, то 4 та 6 армії також мають відійти на ті укріплені позиції, на яких вони стояли до Весняного наступу.

Весь Західний фронт, на думку Лоссберга, з цього моменту мав перейти до оборони, при чому він рекомендував зайнятись її ешелонуванням ще далі вглиб: на півночі - до лінії Маас-Антверпен, на півдні - до лінії Метц-Страссбург-Рейн. Для підготовки секторів оборони в глибині Лоссберг запропонував використати дивізії, повернуті зі Східного фронту - за час роботи над лінією оборони безпосередньо Батьківщини вони мали відновити порядок та дисципліну. Лоссберг мислив з позиції максимального військового прагматизму, позбавленого політичної чи ідеологічної мішури. Фактично, Лоссберг запропонував Людендорфу здійснити в більшому масштабі ті ж антикризові заходи, які здійснив сам Людендорф в кінці 1916 року.

Вже на місці Лоссберг доніс свої погляди командирам 7 та 9 армій і зустрів їх повну підтримку, але Людендорф не спішив приймати рішення про відхід. Натомість він наказав 7-й армії тримати оборону, а Лоссбергу лишитись при її штабі координувати її дії та доповідати щоденно.

26 липня Лоссберг взяв на себе відповідальність особисто приїхати до Людендорфа знову, без запрошення, щоб спробувати особисто переконати його віддати необхідні накази негайно.

Під тиском ударів Антанти, до 28 липня німецькі дивізії відступили по всій лінії до річки Вель - на рубіж, завойований в перший день операції “Блюхер”, на якому вона і мала у свій час зупинитись. Але крім цього вимушеного відходу Людендорф не зробив нічого із того, що пропонував Лоссберг. Попри очевидну невдачу всіх замислів, він так і не наважився на організований відступ з усієї лінії фронту, що виникла після Весняного наступу.

Користуючись ініціативою, війська Антанти продовжували свій натиск та готувались до активних дій на інших ділянках фронту. 24 липня 1918 Фердинанд Фош провів нараду із командирами армій коаліції, на якій було узгоджена головна задача союзників за будь-яких умов досягти кінця війни в 1919 році. Щоб це стало можливим, Фош висловив замисел провести серію послідовних операцій, які мали ще більше покращити становище Антанти перед запланованим переходом в загальний наступ. Наступні удари мали бути спрямовані проти німецьких виступів на Марні, під Ам’єном, у Фландрії та на сході Франції в районі Сен-Мієль.

2 серпня німецькі війська залишили Суассон. 3 серпня 7-ма армія підірвала за собою останні мости через річку Вель, але в ході подальших атак була змушена того ж дня відступити від неї на 8 кілометрів. Незважаючи на складне положення, німецькі війська на Марнському виступі змогли не потрапити в оточення і уникли цілковитого розгрому. 7 серпня всі німецькі з’єднання зрештою відступили за річку Ена, на якому почали будувати заново оборону. В ході цього відступу трофеями Антанти стали 612 гармат, 3330 кулеметів та 1 мільйон артилерійських снарядів.

Таким чином, кампанія, задумана як пролог до остаточного завершення війни, перетворилась для німецької сторони на одну із найбільш болісних поразок в історії. Антанта змогла відстояти Реймс, а німецька армія проти своєї волі втратила Марнський виступ та була змушена відмовитись від операції “Хаген”, на яку були всі надії.

З 15 липня по 3 серпня сумарні втрати вбитими, пораненими та зниклими безвісти склали близько 130 000 зі сторони Антанти та близько 168 000 з німецької сторони.

Але якою б вагомою для ходу війни не була подія, що увійде в історію як “Друга битва на Марні”, сама війна була ще далека від завершення.

Контрнаступ Антанти

Після закінчення подій на Марні увага воєначальників з обох сторін була прикута до одного: зі сторони Антанти - як скористатись ініціативою та розвинути успіх, зі сторони Німеччини - як цьому протистояти. Німецьке командування в цілому вірно визначило всі напрямки, де Фош хотів атакувати, але не мало розуміння де саме Антанта атакує першою. Паралельно німці розглядали варіанти нових наступів, щоб перехопити ініціативу - “Кляйн Хаген” у Фландрії, ще один наступ в районі Реймса та навіть наступ в Ельзасі, але цим планам не судилось збутись.

8 серпня 1918 року 4-та британська та 1-ша французька армії нанесла удар під Ам’єном, який за один день обрушив німецький фронт на напрямку.

Сумарно сили британців та французів складали 21 піхотну та 3 кавалерійські дивізії, близько 1800 гармат, більше 600 танків (переважно британських) та 800 літаків. Їм протистояла німецька Друга армія генерала Марвіца, боєздатність якої після операції “Міхаель” дуже просіла. В розпорядженні Марвіца було 14 дивізій, 749 гармат та 365 літаків. При цьому, сам Марвіц за кілька днів до британського наступу доповідав, що лише 2 з його дивізій були повністю боєздатні, а в п’яти середня бойова чисельність не перевищувала 4000 чоловік. Мораль військ була підірвана довгими місяцями виживання без нормального постачання в умовах постійної інфільтрації та домінування британців у повітрі. В результаті, в перший же день британці та французи захопили більше 21000 полонених та 400 гармат.

Грандіозний успіх британців та французів був результатом довгої підготовки, постійного виснаження німецьких військ “мирним проникненням” (інфільтрацією), швидкості дій (вперше в історії війни британці відмовились від багатогодинної артпідготовки) та взаємодії родів військ.

Пізніше в мемуарах Еріх Людендорф назве 8 серпня “чорним днем німецької армії”, а битву за Ам’єн - найгіршим, що йому довелось пережити за всю війну. Під впливом цієї поразки 13 серпня 1918 Гінденбург та Людендорф заявили кайзеру, що можливість для перелому у війні втрачена і єдине, що залишається Німеччині - перейти до стратегії глухої оборони “з надією виснажити військові зусилля противника”. Для Людендорфа ці слова були як ножем по серцю.

Моральний надлом німецького командування після поразки на Марні та під Ам’єном призвів до часткового управлінського параліча. Якісь операції планувались, резерви рухались, але після краху основного стратегічного задуму, згідно якого відбувались всі грандіозні події минулих місяців, Верховне командування, навіть попри озвучений перехід в стратегічну оборону, не робило для неї потрібних кроків. План скорочення фронту, який пропонував у свій час Фріц фон Лоссберг, давав гіпотетичну надію протриматись до наступного року і зберегти армію для подальшої кампанії, але для його здійснення потрібно було робити відповідні дії вже зараз, чого не відбувалось і не планувалось. Вся діяльність військ зводилась до оборони існуючих рубежів, завойованих з початку року. Але без операції “Хаген” їх утримання вже не мало жодного значення, крім як політичного тиску на гіпотетичних переговорах, тоді як ні про які переговори в найближчій перспективі не було мови.

Верховне командування знаходилось в ситуації, коли ніяк не могло пояснити суспільству чи першим особам держави чому всього через місяць після “мирного наступу”, на який було покладено стільки надій та від якого було стільки завищених очікувань, слід залишити майже все завойоване з початку війни та оборонятись на кордонах вже своєї території. Тому німецька армія була змушена і далі оборонятись серед випаленої землі, часто без підготовлених позицій.

Цікаво, що саме того сценарію, який у свій час пропонував Людендорфу Лоссберг, Фош боявся найбільше.

На момент подій ніхто із вищого керівництва Антанти не розраховував закінчити війну в 1918 році. Фош продовжував вважати, що основні події відбудуться в 1919-му і навіть рекомендував Клемансо бути готовим до сценарію, якщо в жовтні 1919 доведеться мобілізувати молодих хлопців призиву 1920 року. В наступальних планах Фоша на осінь 1918 був певний ліміт, але після Ам’єна серед генералів коаліції виникла спокуса скористатись моментом і перейти в загальний наступ вже зараз. Головним ідеологом та проповідником цієї думки був головнокомандувач британських військ сер Дуглас Хейг.

Хейг, як не раз згадувалось в минулому, був одержимий ідеєю прорвати німецький фронт і виграти війну рішучим наступом ще починаючи з 1916 року, що не раз втягувало британську армію в багатомісячні бійні, наслідки яких зрештою поставили її на грань поразки в березні 1918. 25 липня 1918 Генеральний штаб Британської імперії ухвалив меморандум, згідно якого вирішальна наступальна кампанія війни мала відбутись на Близькому Сході, що викликало обурення Хейга. Але битва під Ам’єном, яка відбулась незабаром, стала справжнім тріумфом не тільки британської зброї, а і Дугласа Хейга особисто - нарешті після стількох років відбувалось те, до чого він прагнув весь цей час. Ввечері 8 серпня сер Дуглас Хейг написав в листі леді Хейг:

Після Ам’єна Хейг звернувся до Фоша з пропозицією здійснити ще декілька ударів по німецькому групуванню на заході від старої “Лінії Гінденбурга”. Фош підтримав “наступальний запал” Хейга і надав тому максимально можливі резерви. В подальші дні британці та французи здійснили серію операцій з обмеженими цілями (18-30 серпня - Монтдідьє, 21 серпня - 1 вересня - Бапом, 26 серпня - 2 вересня - річка Скарп, 31 серпня - 4 вересня - Перонн і Монт Сен-Кантен), які примусили німецьку армію проти її волі відступити на “Лінію Гінденбурга”, втративши при цьому велику кількість людей та майна.

Стан німецької армії в цей період дуже вичерпно описав у щоденнику офіцер штабу 202 піхотної дивізії капітан Готхард Хейнріци:

15 вересня 1918 війська Антанти несподівано перейшли в наступ на Балканах і протягом кілької днів прорвали фронт болгарської армії. Певну роль в цьому зіграла відсутність на напрямку німецьких резервів, які в повному складі були переведені на Західний фронт в минулі місяці. Болгарія не стала йти шляхом тотального спротиву, і вже 29 вересня підписала з Антантою сепаратне перемир’я. На черзі була Австро-Угорщина, якій було вже нічим тримати свої південні кордони.

У вересні 1918 сили Антанти здійснили нову серію наступів по всій ділянці Західного фронту, в ході якої був зрізаний німецький Сен-Мієльський виступ, остаточно відкинуто німецьку армію від Іпру і, найголовніше, в кількох місцях була прорвана “Лінія Гінденбурга”, що спричинило на деяких ділянках буквально обвал фронту та новий спішний відступ німецьких військ. Ця кампанія увійде в історію як “Стоденний Наступ”, який носив характер не гігантської операції “ва-банк”, а відбувався у вигляді серії послідовних наступів з обмеженими цілями, які поступово знесилювали та знищували німецьку армію.

В ході “Стоденного наступу” британська армія захопила 188 700 полонених і 2840 гармат, французька - 139 000 полонених і 1880 гармат, американська - 44142 і 1481, бельгійська - 14500 і 414 відповідно.

Серія військових катастроф суттєво підірвала ментальне здоров’я Еріха Людендорфа. Офіцери, які працювали під керівництвом генерала, вже фіксували випадки його mental breakdown ще в часи операції “Міхаель”, але тепер звична для нього сварливість та спалахи гніву часто перетікали в стан істерики, глибока депресивність змінювалась на приступи оптимізму, давали про себе знати перевтомленість та відсутність сну. З початку вересня 1918 з Людендорфом почав працювати доктор Хоххаймер (Hochheimer), який проводив з генералом сеанси психотерапії та спробував скоригувати його звички, щоб уникнути нервового зриву та протистояти вигоранню: фізичні вправи, регулярний сон, обов’язковий час для відпочинку. Ментальне здоров’я Людендорфа з часом покращилось, але це вже не могло змінити загальний стан справ.

29 вересня 1918 британська армія здійснила наступ в районі каналу Сен-Кантен, успіх якого по значенню був близький до Ам’єнського - був прорваний один із сегментів “Лінії Гінденбурга” без шансів відновити позиції. Найбільш довершена лінія оборони в історії війн виявилась бессилою стримати наступ, оскільки вже не було в потрібній кількості солдат, а ті, що були, вже не вірили в кінцеву перемогу.

Того ж дня Гінденбург та Людендорф заявили кайзеру Вільгельму, що ситуація безнадійна і німецький уряд має негайно звернутись до Антанти з мирною пропозицією на основі 14 пунктів Вільсона - тих самих, які ще рік тому німецьке Верховне командування, парламент та уряд рішуче відкинули, порівнюючи їх умови з капітуляцією.

5 жовтня 1918 канцлер Німеччини принц Макс фон Баден, призначений на посаду два дні тому, надіслав Вільсону телеграму з пропозицією розпочати переговори, на що Вільсон відповів новими умовами, які включали зречення Вільгельма II з престолу, вихід німецької армії з усіх окупованих територій, інтернування німецького флоту та інші положення, які вже дійсно нагадували капітуляцію. Інформація про переговори широко обговорювалась в пресі, мільйони людей уважно слідкували за всіма новинами в очікуванні коли війна нарешті закінчиться. Під впливом цих новин, з фронту дезертували десятки тисяч німецьких солдат, які вже не бачили сенсу воювати в програній війні.

Коли Людендорф ознайомився з новими умовами Вільсона, то рішуче виступив проти такого договору і закликав кайзера воювати до останнього. На цей раз кайзер прийняв непросте рішення попрощатись з генералом, і 30 жовтня Людендорф був відправлений у відставку під приводом пошатнулого здоров’я. Його місце зайняв давній колега, а пізніше опонент Людендорфа Вільгельм Грьонер, який давно був прихильником компромісного миру.

Незважаючи на всі зусилля, домогтись перемир’я для себе кайзер Вільгельм вже не встиг. Не бажаючи в перспективі мовчки здати всі кораблі, 24 жовтня 1918 командир Флоту відкритого моря адмірал Шеєр віддав наказ про вихід в море всіх основних сил для рішучого бою проти вдвічі сильнішого британського Grand Fleet щоб зберегти честь німецького флоту. Матроси, які не хотіли вмирати в безнадійній битві, вдались до актів непокори, які переросли в повстання, яке в подальші дні розповзлось по всій Німеччині. Німецька імперія рухнула під важкістю невирішених проблем, що накопичились за війну, 9 листопада кайзер Вільгельм зрікся престолу і у обох сторін зникли формальні підстави продовжувати війну.

Гіркота поразки

На щастя для всіх рядових учасників, Велика війна закінчилась швидше, ніж це очікувалось. Майже одразу після її закінчення розпочалась нова війна за нові сенси. У багатьох учасників, яким пощастило пережити війну, виникали логічні питання - заради чого це все було і як з цим жити далі.

Для Німеччини програш у війні та добровільна здача територій був шоком - німецька армія досі стояла на ворожій території, а ще півроку тому окуповувала гігантські території на сході та успішно вела Кайзершлахт. Роки голоду та важких втрат виявились даремними і для всіх, кого Велика війна торкнулась особисто, було важливо розібратись чому так сталось, знайти для себе винуватих в поразці або захистити свою репутацію та підкреслити свою важливу роль у війні.

17 грудня 1918 року в швейцарській газеті Neue Zuricher Zeitung вийшла стаття із заголовком “Англійський генерал про причини німецького колапсу”, авторство якої приписувалось генералу Фредеріку Морісу. В статті автор озвучив думку, що навіть восени 1918 з військової точки зору німецька армія трималась міцно і мала всі шанси вистояти, але не знайшла підтримки серед інертного населення та політичних проходимців. “Загальний висновок можна охарактеризувати одним реченням - німецькій армії вдарило в спину своє ж населення” - так говорилось у статті. Пізніше сам генерал Моріс стверджував, що нічого такого не писав, і взагалі перша поява такого тексту відбулась німецькою мовою в швейцарській газеті, але озвучені слова були підхоплені тисячами людей і так виникла одна із найбільших в історії конспірологічних теорій - “Теорія про удар ножем в спину”, або Dolchstoßlegende.

Тезу “британського генерала Моріса” про непереможну німецьку армію та невдячне населення підхопили вищі чини німецької армії та діячі епохи кайзера, яких публіка звинувачувала в розв’язанні війни та поразці в ній.

В 1919 році Еріх Людендорф випустив свої об’ємні військові мемуари, через які червоною ниткою йде думка, що Велика війна по мірі загострення набула характер війни народів, тотальної війни. Учасниками війни, нехай і несвідомими, були фактично кожен німецький чоловік, жінка та дитина, оскільки війна велась проти них всіх разом і своїми наслідками зачіпала кожну сім’ю. Армія та суспільство були невід'ємні один від одного, поле бою знаходилось не тільки там, куди долітали снаряди, а ще й там, де ці снаряди виробляли тисячі людей на заводах, які щоденно своєю енергією підживлювали війну.

На думку Людендорфа, німецькі політики та сам німецький народ виявились неготові до війни такого масштабу, хоча всі хотіли перемоги і всім перемога була життєво потрібна. На думку Людендорфа, і результати на полі бою, і показники військової економіки, і моральний фон в найважчі дні голоду були б набагато кращими, якби кожен німець присвятив своє життя роботі на перемогу і працював з тією ж віддачею і самопожертвою, з якою воювали німецькі піхотинці.

Ключові питання дискусії полягали в тому, чи варто було Німеччині продовжувати війну в 1917 році, чи не краще було вчасно укласти мир і чи варто було проводити наступ 1918 року, який закінчувався катастрофою. Для Людендорфа, який вважав цю війну війною на знищення, відповідь була однозначною. Своєю відповідальністю Людендорф вважав вести війну до переможного кінця - для цього його і призначили на посаду. Розв’язати війну та знайти із неї достойний вихід, не втративши лице та інтереси народу, на його думку було зобов’язанням політикив.

Після свого призначення на посаду Першого генерал-квартирмейстра, Людендорф сам зі своєї ініціативи взяв відповідальність як за управління армією, так і за управління економікою військового часу, військовою цензурою, втручання армії в політику. Вже під час війни головна роль Людендорфа в його дуеті з Гінденбургом була для всіх секретом Полішенеля, про який знав кожен житель і кожен солдат. За кількістю повноважень і процесів, які взяв на себе Людендорф, вплив Людендорфа був аналогічний військовому диктатору.

Для будь-якої особистості взяти на себе такий тягар - великий подвиг. Мемуари Людендорфа є одним із найцікавіших і глибоких творів про Першу світову, як завдяки обійзнаності автора, так і його думкам про природу війни. Але для Людендорфа книга була способом відбілити репутацію - по ходу тексту автор опосередковано розмиває ступінь своєї відповідальності за прийняті ним рішення. Жодну зі своїх дій та жодне із рішень Людендорф не називає і не визнає помилкою. Всі його дії на посаді Першого генерал-квартирмейстра, які призвели до трагічних наслідків, стали такими або через недостатній ентузіазм населення, а через нього і армії, або через постійну протидію всюдисущих “політичних кіл”, які він ніколи не називає напряму. Навіть у військових поразках Людендорф шукає причини в парламенті, в суспільстві, в чумі більшовизму - будь-де поза межами своїх військових компетенцій.

У свій час з нищівною критикою на Людендорфа обрушився німецький історик Ганс Дельбрюк, автор монументальної роботи “Історія військового мистецтва”. У своїй книзі “Автопортрет Людендорфа” Дельбрюк жорстко, але не без конструктиву, пройшовся по основним промахам Людендорфа, які той здійснив, взявши на себе необмежену військову владу:

Трохи в інакшому, більш розмитому вигляді, позицію “удару ножем в спину” у своїх мемуарах займає і Пауль Гінденбург, який так само апелює до “статті британського генерала”. Правда, на відміну від Людендорфа, спроба обійти питання своєї ролі в спогадах Гінденбурга іноді набувають зовсім абсурдних форм. Так, коментуючи трагічний кінець операції “Марнешутц-Реймс” він пише:

За логіки Гінденбурга-письменника в цьому речені все чудово і можна забути той факт, що німецькі солдати опинились в умовах “ускладненого сполучення” та були затиснуті на виступі з трьох сторін внаслідок наказів, які формально віддавав та підписував сам Гінденбург, будучи Головнокомандувачем армії.

Цікаво, що доля двох воєначальників, які всю війну працювали як одне ціле, склалась зовсім по-різному. Ще в часи війни обидва мали різну репутацію у солдат та простих людей. В 1920-х роках Людендорф зв’язався із НСДАП і в 1925 році взяв участь в президентських виборах від цієї партії, набравши 1% голосів. Публіка пам’ятала Людендорфа як людину, що відправляла солдат на смерть, збагачувала промислових магнатів військовими замовленнями та притісняла політичних опонентів.

Статний дядько Гінденбург, який добре виходив на фотографіях, навпаки був народним улюбленцем, “батьком всіх солдат”. Пояснити широку народну любов до людини, яку всі знали виключно з картинок, і який був таким самим творцем суворої реальності, що і Людендорф, важко, але ця любов пережила війну і Гінденбурга двічі обирали на пост президента. Президентство Гінденбурга у 1925-34 роках йшло за тими ж принципами, що і його командування в часи війни: будучи лише медійною фігурою, слабко обізнаною у реальному стані речей, він не зміг створити здорової альтернативи ні чумі комунізму, ні чумі націонал-популізму.

Цікавий і по своїй суті страшний спогад про Гінденбурга залишив канцлер Німеччини в 1930-32 рр. Генріх Брюнінг. В роки війни Брюнінг був капітаном, командиром піхотної роти, і вже будучи канцлером у нього якось зав’язався діалог з Гінденбургом на предмет Листопадової революції.

Чи був Кайзершлахт дійсно приречений на провал?

Вичерпну думку на цю тему висловив у свій час генерал Макс Хофманн, архітектор німецьких перемог на Східному фронті, у своїй книзі “Війна втрачених можливостей” (1923):

В березні 1918 року від повного розгрому британців, а з ними і всю Антанту, врятувала ціла купа випадковостей, головна з яких - обрання Фердинанда Фоша на посаду Головнокомандувача сил Антанти. Саме рішення Фоша про екстренну передислокацію французьких дивізій під Ам’єн ціною ризику втратити французькі території не дало німцям перерізати сполучення двох армій, що вирішило долю кампанії. Але були десятки обставин і причин, чому Фош міг взагалі не бути призначений на таку посаду або чому його рішенням вставили б палки в колеса.

Події подальших німецьких наступів в деталях також являють численні приклади того, як доля великих операцій вирішувалась через випадкові події або рішення, прийняті з великим опором. Рішення Фоша не знімати резерви із Фландрії в червні 1918 забезпечило стратегічний провал операції “Блюхер”, а його рішення наступати в липні 1918 зробило неможливою німецьку операцію “Хаген”. Але цих рішень могло і не бути, якби Фош не знайшов спільної мови зі своїми політиками та підлеглими генералами.

В ситуації 1918 року маршал Фош виявився найбільш далекоглядним полководцем та прикладом того, що особистість дійсно може мати значення в історії. Фош знав своє ремесло, тому міг передбачати дії своїх опонентів, таких же професіоналів як і він - у вирішальні моменти Фош зумів розпізнати всі основні задуми Людендорфа.

Під час підписання Версальської угоди в 1919 році Фош зробить ще одне вкрай точне передбачення, що це не мир, а перемир’я на 20 років.

Коментуючи події завершальної кампанії війни, сер Дуглас Хейг у свій час написав:

Умови, що змусили німців здійснити “Кайзершлахт”, дійсно виникли не на порожньому місці, а стали результатом виснаження від років спустошливої війни та відчуттям безвиході.

Перемога 1918 року в якійсь мірі виправдовувала ті людські бійні, через які проходили армії Антанти всі попередні роки, що укріпило генералів Франції та Британії в думці, що їх практики часів війни були переважно вірними.

Кінець війни так і не дав спокою її учасникам, і дуже швидко Європа та світ опинились у вирі нових подій. Життя продовжилось і події людської історії накладались одна на одну швидше, ніж можна було осмислити та зрозуміти попередні, тому нові люди кожного разу опинялись в схожих обставинах, а військовому божевіллю не було кінця.

Література

Книги, з якими працював автор при написанні статті.

Для книг, написаних або виданих в оригіналі не англійською мовою:
* - є англійський переклад
** - можна знайти російський переклад
*** - вдалось знайти тільки мовою оригіналу

Історичні дослідження

David T. Zabecki, The General`s War: Operational Level of Command on the Western Front in 1918.
David T. Zabecki, The German 1918 Offensives: A Case Study in The Operational Level of War.
Fritz Fischer, Griff nach der Weltmacht: die Kriegszielpolitik des Kaiserlichen Deutschland. **
Walter Reid, Five Days from Defeat.
Randal Gray, Kaiserschlacht 1918.
Michel Goya, Flesh and Steel during the Great War: The Transformation of the French Army.
Паскаль Люка, “Эволюция тактических идей во Франции и Германии во время войны 1914-1918”.
П.С. Смирнов, “Прорыв укрепленной полосы”.

Біографії

Gary Sheffield, The Chief: Doughlas Haig and the British Army.
Jonathan Boff, Haig’s Enemy Crown Prince Rupprecht and Germany’s War on the Western Front.
Hans Delbrück, Ludendorffs Selbstporträt. ***
Jonathan Krause, French Generals of the Great War: Leading the Way.
John W. Wheeler-Bennett, Hindenburg - The Wooden Titan.

Спогади сучасників - перші особи

Erich Ludendorff, Meine Kriegserinnerungen, 1914—1918. **
Paul von Hindenburg, Aus meinem Leben. **
Fritz von Lossberg, The World War I Memoirs of a German Chief of Staff.
Wilhelm II, My Memoirs: 1878–1918. **
Max Hoffmann, Der Krieg der versäumten Gelegenheiten. **
Georg Bruchmüller, Die deutsche artillerie in den durchbruchschlachten des weltkrieges. **
Ferdinand Foch, Mémoires pour servir à l'histoire de la guerre de 1914-1918. **
Sir Douglas Haig's despatches (December 1915-April 1919).
Philippe Petain, La crise morale et militaire de 1917. *
The Memories of Prince Max of Baden, Vol. II. War Memoirs of David Lloyd George, Vol 5, 1917-1918

Спогади сучасників - прості солдати

Dominik Richert, Beste Gelegenheit zum Sterben. Meine Erlebnisse im Kriege 1914-1918. *
Ernst Junger, In Stahlgewittern. **
Rudolf Binding, Aus dem Kriege. *
Edouard Cœurdevey, Carnets de Guerre 1914-1918. ***