Ханська Україна та інші козацькі вольності під захистом Бахчисарая

Усталений наратив, сформований російською та совєтською історіографічною традицією, описує український південь XVIII століття виключно як арену перманентної релігійної війни між християнським та мусульманським світами. Насправді простір між Дунаєм і Доном був зоною постійних контактів, де влада Бахчисарая та Стамбула стала альтернативою московському наступу.

Завдяки тому, що прагматична частина еліт зуміла переступити через інерцію ворожнечі, на порубіжжі постала мережа козацьких автономій — від Ханської України до Олешківської Січі та Прогноївської паланки. Ці осередки були свідомим вибором козаків й довели можливість суверенного співіснування, яке російський абсолютизм зрештою знищив заради жорсткої уніфікації регіону.

Звісно, ця модель не скасовувала збройних конфліктів, взаємних грабіжницьких походів та ясиру. Проте для сучасного читача, вихованого на стереотипі “вікової татаро-козацької ворожнечі”, такий альянс видається парадоксом лише тому, що складне прикордонне життя намагалися спростити до чорно-білої схеми.

На практиці ж, щойно збройні сутички затихали, на зміну шаблям приходили ринок, право та дипломатія. Для козаків союзництво з Бахчисараєм було не пошуком “нового пана” чи відмовою від суверенітету, а вимушеним маневром задля збереження власних інституцій.

Витоки політичного партнерства

Фундамент цього партнерства був закладений задовго до повстання Богдана Хмельницького й зафіксований унікальним правовим прецедентом 1624 року. Хан Мехмед III Ґерай та калга Шахін Ґерай повстали проти Стамбула, який намагався силою змінити владу в Бахчисараї. Задля виживання кримська еліта уклала офіційний військовий союз із Військом Запорозьким.

Кульмінацією цієї співпраці стали походи козаків під проводом Михайла Дорошенка у 1624–1628 роках: вони розбили османські загони, прорвали Ор (Перекоп), дійшли до Алми та Салгира й визволили хана з облоги під Бахчисараєм, де сам гетьман Дорошенко наклав головою. Цей епізод довів: козаки могли бути не супротивниками, а надійними союзниками кримської незалежності.

​​Саме на цей досвід спирався Богдан Хмельницький, коли через загрозу від Варшави залучив на допомогу кримського хана.

Згодом цю політику розвинув Петро Дорошенко: після переговорів з османами він ініціював розрив з москвою та Варшавою. 11 березня 1669 року Корсунська рада затвердила об'єднання обох берегів Дніпра під османським протекторатом. Держава Війська Запорозького отримала широку автономію за зразком Молдовського та Волоського князівств, а Дорошенко — офіційну інвеституру від Мехмеда IV.

Логічним продовженням цього курсу стала діяльність Юрія Хмельницького, який у 1677 році із титулом “князя сарматського” намагався розбудувати козацьке князівство з центром у Немирові, спираючись на підтримку султана та кримського хана.

Коли московський наступ почав остаточно нищити вольності на півночі, на зміну великим гетьманським проєктам середини XVII століття прийшов пошук альтернативних гарантій безпеки на півдні. Ці дипломатичні маневри заклали підґрунтя для логічного кроку — переходу від тимчасових військових союзів до розбудови постійних козацьких осередків під протекторатом Кримського ханства.

Ханська Україна (Ганьщина)

Унікальним прикладом співжиття на українсько-кримському порубіжжі стала Ханська Україна, також відома в джерелах як Ганьщина. Ця самоврядна козацька територія під протекторатом Бахчисарая існувала з кінця XVII століття до 1770-х років. 

Географічно вона охоплювала північ Єдисану — межиріччя Дністра (кримськотатарською Турла) та Богу (Ак-Су, зараз Південний Буг) вздовж річок Кодима та Ягорлик, на півночі сучасної Одещини та Миколаївщини.

Варто зауважити, що термін “Ханська Україна” є здебільшого історіографічним поняттям. До наукового обігу його ввів Андрій Лебедінцев в однойменній статті 1860 року.

Кримський хан видавав інвеститури гетьманам та право на самоврядування, а безпосередній нагляд покладався на ханського каймакана (намісника) ногайських орд Єдисану. Проте офіційно на той час ці землі підпорядковувалися османському Силістрійському еялету з управлінням через очаківських пашів.

Територія та центри Ханської України поступово змінювалися у три етапи: від первинного анклаву в Ягорлику (1684–1703) до Дубосар (1703–1740-ві), і нарешті — до максимального розширення з центром у Балті (1750-ті — 1770 рік).

Влітку 1684 року султан Мехмед IV за прямою й наполегливою пропозицією кримського хана проголосив гетьманом козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). Новий володар булави розгорнув діяльність безпосередньо на території Єдисану, обравши своєю першою резиденцією підконтрольний ханству Ягорлик.

Проте довготривалою реальністю Ханська Україна стала у 1690 році, коли кримський хан призначив Степана Лозинського-Ягорлицького гетьманом “ханською милістю”. Це закріпило козацький сотенно-полковий устрій у державній системі Кримського ханства.

Після загибелі Лозинського у 1695 році булава перейшла Петру Іваненку (Петрику) — колишньому старшому канцеляристу Генеральної військової канцелярії. Його діяльність спиралася на військово-політичний договір 1692 року з ханом Сафою Ґераєм.

Гетьман від імені “Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і народу малоросійського” скріпив із ханом договір про “вічний мир і братерство, і спільну оборону від Москви і Польщі”. 

Згодом, на зламі XVII–XVIII століть, протекторат очолював гетьман Іван Багатий. У цей період Ханська Україна перетворилася на повноцінний плацдарм для козацької опозиції, яка категорично не визнавала московського протекторату над Гетьманщиною.

Після поразки виступу Івана Мазепи у 1709 році та невдалого походу 1711 року Ханська Україна отримала новий демографічний та політичний імпульс. Її землі стали головним прихистком для першої української політичної еміграції.

Після поразки гайдамацького повстання 1734 року, воєнних дій 1735–1739 років, смерті Орлика та виступу 1750 року посаду гетьмана Ханської України об’єднали з посадою каймакана ногайських орд. У тогочасних документах його також іменовано “гетьманом волоським” або “дубосарським”. Місцеві козацькі підрозділи, які не належали до Січі, звели в окремий полк, що складався з 40 куренів.

Для Бахчисарая це була вигідна модель контролю прикордоння. Хан отримував лояльне населення, яке захищало торгові шляхи та забезпечувало регіон хлібом, що дозволяло не утримувати тут великі власні гарнізони.

Сюди масово втікали козаки й селяни з Гетьманщини та Речі Посполитої. Людей приваблювала особиста свобода: тут не було панщини, а єдиним податком була десятина. На думку низки дослідників, аби уникнути депортації за міждержавними угодами про видачу втікачів, частина українців вдавалася до юридичного камуфляжу — вони називали себе “волохами” (румунами).

Оскільки кримський хан мав законне право тримати у підданстві вихідців із Дунайських князівств, цей статус рятував тисячі людей від кріпацтва та повернення до Речі Посполитої чи московії.

Окрім соціальної свободи від кріпацтва, населення отримувало й духовну незалежність від москви. Православні парафії Ханської України підпорядковувалися Браїлівській (Проілавській) митрополії Константинопольського патріархату. Це унеможливлювало використання релігії як інструменту впливу з боку російського синоду та московського патріархату.

У 1765 році булаву від хана Селіма III Ґерая отримав литовський татарин Якуб Рудзевич (Якуб-ага), що офіційно титулувався як “гетьман і поднестровський воєвода і комендант границ українних”.

Свого найбільшого розширення Ханська Україна досягла у 1768 році за правління хана Кирима Ґерая. Вона охопила увесь кордон Кримського ханства з Річчю Посполитою на межиріччі Дністра й Богу.

Проте вже під час війни 1768–1774 років між Османською та російською імперіями Ханська Україна стрімко стислася до початкових меж навколо Дубосар.

Існування цього унікального політичного утворення завершилося у серпні 1770 року. Каталізатором загибелі Ханської України став вступ російської армії на територію Єдисану. Рудзевич, підкуплений царатом, фактично здав територію та перейшов на бік російської імперії.

Запорозькі вольності під захистом хана

Суперництво між Військом Запорозьким Низовим та Кримським ханством дедалі більше поступалося місцем раціональному союзництву, торгівлі, спільному господарству та правовому вирішенню конфліктів. Поруч із козацькими промислами кочували васали хана — Єдисанська, Джембуйлуцька та Єдишкульська ногайські орди.

Стабілізація кордонів та залучення запорожців до орбіти ханського впливу дозволили ногайцям та кримським татарам розширити пасовища для своїх отар. Замість масштабних походів сусіди перейшли до степової дипломатії: будь-які прикордонні інциденти чи збитки тепер розслідували й відшкодовували через спільні комісії.

Проте ці зв’язки мали різну природу. Якщо Олешківська Січ перебувала у прямому васалітеті ханства, то паланки залишалися підрозділами суверенного Запорозького Війська Низового.

Олешківська Січ

Передісторія Олешківського екзилю почалася у 1709 році, коли царські війська зруйнували Чортомлицьку Січ. Козаки, вцілілі після погрому та поразки під Полтавою, врятувалися на території Кримського ханства. Наступну, Кам'янську Січ, вони побудували на самому кордоні з безпосередніми володіннями хана.

У 1711 році, після Прутської кампанії, яка зафіксувала нові кордони та юридично закріпила перебування Запорожжя поза межами царського контролю, у володіннях Кримського ханства в урочищі Олешки на лівому березі Дніпра козаки заснували Олешківську Січ.

Ключовим архітектором цього союзу з козацького боку виступав кошовий отаман Кость Гордієнко. Разом із Пилипом Орликом він послідовно розглядав Бахчисарай як єдиного реального гаранта збереження козацьких вольностей, особисто забезпечуючи дотримання умов ярлика та військовий васалітет Січі перед Девлетом II Ґераєм.

Запорожцям заборонили будувати довготривалі фортеці та мати артилерію. Окрім цього, існували обмеження на діяльність православної церкви, а кримські чиновники намагалися схилити старшину до ісламу. 

Попри тимчасове розширення запорозьких володінь до річок Орель та Самара після поразки росії у війні 1712 року, умови проживання під ханським протекторатом викликали незадоволення серед січовиків.

Це незадоволення призвело до формування проросійської опозиції всередині Січі. У травні 1728 року вибухнуло повстання: козаки скинули прокримського отамана Антона Лапінського та вирушили вгору по Дніпру. Сама фортеця в Олешках була вщент зруйнована козаками Самарської Січі.

Помстившись руйнівникам, товариство вирішило не відбудовувати Олешківську фортецю та повернулося на Кам'янську Січ. Зрештою, у 1734 році запорожці перейшли під протекторат російської імперії, заснувавши Нову (Підпільненську) Січ.

Прогноївська паланка

Навіть офіційний перехід Січі під російське підданство не анулював її тісних зв’язків з Кримом. У першій половині XVIII століття навколо фортеці Ачі-Калє в місті Озю (Очаків) та на Кінбурнському півострові діяли мобільні козацькі загони. Кримські хани та очаківські паші активно залучали їх на службу.

Вихідці з Правобережжя та Запорожжя свідомо обирали ханську протекцію і наймалися особисто до місцевих комендантів та сераскера (прикордонного командувача).

Очаківські козаки охороняли торгові шляхи, стримували хаотичні походи ногайців та забезпечували митний нагляд на користь Бахчисарая. З цього середовища вийшла козацька еліта, яка досконало знала кримське право. Очаківська присутність довела ханству надійність козаків в охороні кордонів.

Найбільш виразним прикладом симбіозу з Кримським ханством стала Прогноївська паланка, яка офіційно існувала у 1735–1769 роках на Кінбурнському півострові. Її адміністративний центр — село Прогноївськ (Геройське) — розташовувався безпосередньо на землях, які належали Кримському ханству.

Головним ресурсом паланки були солоні (“гнилі”) озера. Козаки організували тут масштабний промисел, а найбільше підприємство належало впливовому роду Капустів, який попри всі війни стабільно діяв у Прогноях ще з середини XVII століття.

Участь козаків у соляних промислах не обмежувалася лише Кінбурном. Чумаки та козацькі промисловики масово видобували сіль і на Хаджибейському та Куяльницькому лиманах. Її везли до Гетьманщини, Речі Посполитої, Слобожанщини та росії. Успішність видобутку забезпечувала постійний приплив українського населення на ці землі.

Взаємодія запорожців та чумаків з кримськими чиновниками не була хаотичною: вони купували ханські ліцензії, визнаючи цим правове поле і суверенітет Бахчисарая.

Соляний промисел регулювала тасока (tasdıq — “підтвердження”), спеціальна дозвільна ліцензія, яку ханські сераскери видавали валкам козаків і чумаків. Вона надавала законне право на випас худоби та чітко регламентувала обсяги видобутку солі на Кінбурнських озерах.

У прикордонні діяв ще один офіційний документ — тезкере (tezkere — “записка”), митна грамота та перепустка. Без наявності тезкере жодна чумацька валка чи купецьке судно не мали права перетинати кордон і торгувати на ринках ханства.

Факт взаємовигідної кооперації між християнським козацтвом та мусульманською державою російські історики свідомо замовчували. Окрім господарства, Прогноївський гарнізон забезпечував охорону послів, чумаків і купців, які їхали до Озю та Криму.

Донські козаки-некрасівці на Тамані

Масштаб козацького протекторату ханства виходив за межі України. Після придушення царатом Булавінського повстання 1707–1708 років донські козаки-старообрядці на чолі з отаманом Ігнатом Некрасовим також утекли під захист хана. Загалом з отаманом пішло до восьми тисяч осіб, включно з сімʼями.

Девлет II Ґерай надав їм притулок на Кубані, а згодом — на Таманському півострові, що були під прямим суверенітетом Кримського ханства. Спочатку некрасівці осіли недалеко від гирла річки Лаба, а на Тамані заснували три станиці.

У 1735–1739 роках пєтєрбурґ кілька разів пропонував некрасівцям повернутися на батьківщину, але ті відмовили.

Юридичним фундаментом союзу також були ханські ярлики. Вони гарантували козакам широкі вольності: право зберігати віру, власне самоврядування (козацьке коло) та повне звільнення від податків. Замість цього вони мали єдиний обов'язок — виставляти кінноту для спільних походів.

Ця інтеграція виявилася міцною: донські козаки-некрасівці безкомпромісно воювали на боці Бахчисарая проти російських військ. І лише під фінал існування ханства, у 1770-ті роки перебралися в османську Добруджу з дозволу султана.

Ці приклади доводять, що ханський суверенітет у XVIII столітті був надійною правовою брамою для всіх антиросійських сил степового порубіжжя.

Повсякденне життя на ханському прикордонні

У першій половині XVIII століття стосунки між запорожцями та ногайцями трималися на пасовищному компромісі: останні часто віддавали свою худобу козакам для спільного випасу. Тут переважала прагматична степова дипломатія, де рішення ухвалювалися не в палацах, а в козацьких зимівниках та ногайських таборах, що дозволяло десятиліттями утримувати баланс сил. Проте в середині століття баланс зруйнувався.

На Запорожжі, особливо за кошового Петра Калнишевського у 1760-х роках, відбувся стрімкий перехід до осілого землеробства — замість промислів масово росли хутори, зимівники та слободи. Водночас на кримському боці різко зросла кількість населення через переселення ногайців із Північного Кавказу. Дві різні економіки зіткнулися на обмеженому просторі, викликавши гостру земельну кризу.

Козацькі поселення почали будувати безпосередньо в межах ногайських кочовищ на лівобережжі Їлки-Сув (Кінської), в низов'ях Богу (Ак-Су) та у глибині ханських володінь.

Так виникли Аджамська слобода біля річки Білозерка (Аджи-Су) або велике козацьке селище в урочищі Кам'яному (Кам'янка-Дніпровська) навпроти Микитиного Рогу (Нікополя), де діяли базар і 10 кузень. Навіть спалення цього поселення російськими військами у 1754 році не зупинило козаків, які вже наступного року відновили роботу ринку.

З точки зору ногайців, ця козацька експансія була не економічним розвитком, а прямим захопленням їхніх давніх кишлаків (зимовищ). Вони опинилися між двох вогнів: з одного боку — тиск демографічного потоку з півночі, з іншого — політика ханської адміністрації. Заради стабільних митних надходжень від чумаків та постачання хліба вона змушувала своїх кочових васалів іти на земельні поступки українським поселенцям.

Попри суперечки, сторони уникали великої війни. Будь-які крадіжки коней чи підпали пасовищ розслідували спільні комісії з козацької старшини та кримських чиновників. Запорожці неодноразово підкорялися рішенням “татарського суду”, сплачуючи грошові штрафи та повертаючи викрадене майно потерпілим ногайцям, що забезпечувало збереження стабільності.

Степ перестав бути нічиїм. Зіткнення двох економік — кочової ногайської та хутірської козацької — потребувало не шабель, а щоденної роботи судів і митниць.

Головним чинником стабільності стала торгівля. Чумаки з Гетьманщини та Слобожанщини регулярно ходили через запорозькі степи до кримських і кінбурнських озер по сіль. На ринки Бахчисарая, Кєфє (Феодосії) та Кєзлєва (Євпаторії) вони везли збіжжя, шкіру й ремісничі вироби. Цей рух товарів не зупинявся навіть під час політичної напруги: Крим гостро потребував українського хліба й лісу, а українські землі — кримської солі та фруктів.

Паралельно діяв тіньовий сектор — викуп бранців. Сім'ям заможних полонених офіційно дозволяли викупити родичів із Криму. Після сплати грошей звільненому видавали спеціальну ханську довідку про вільний прохід через кордон. Цей процес вимагав постійних посередницьких контактів між старшиною та кримською адміністрацією, що створювало неформальні дипломатичні канали між Бахчисараєм і Січчю.

Наступ росії та імперська уніфікація

Напередодні російсько-османської війни 1768–1774 років ситуація на Січі загострилася через системний наступ імперії на автономні права. У цей період на Запоріжжя приїздили представники кримського хана, які апелювали до часів, коли запорожці перебували у кримському підданстві.

Це активізувало в середовищі рядового козацтва “кримську легенду” — переконання, що під зверхністю кримських ханів життя було вільним і справедливим, тоді як російське підданство принесло лише жорсткі утиски.

Наслідком невдоволення стало січневе повстання 1768 року, спрямоване проти проросійського курсу. Останньому кошовому отаману Петру Калнишевському навіть довелося рятуватися від розлюченого натовпу й тікати. Попри те, що виступ вдалося придушити за допомогою російських військ, ці настрої засвідчили глибоку ностальгію частини козацтва за захистом Бахчисарая.

Початок війни між російською та Османською імперіями у 1768 році та окупація регіону царськими військами зруйнували сам фундамент ханського прикордоння. Ліквідація Прогноївської паланки у 1769 році та розгром Запорозької Січі у 1775 році стали наслідками курсу пєтєрбурґа на повну уніфікацію.

Коли російські війська взяли під контроль Кінбурнський півострів, промисли козаків, які сплачували податки Бахчисараю, оголосили “державною зрадою”.

Анексія Кримського ханства росією у 1783 році ліквідувала як кримську державність, так і її козацькі автономії. Населення примусово інтегрували в імперську систему, а кордони, що десятиліттями залишалися зоною компромісу, перетворилися на звичайні губернські межі.

Козацько-кримський симбіоз отримав свій епілог у Буджаку у 1787–1792 роках. У відновленому ханстві, перетвореному Османською імперією на плацдарм для реваншу під проводом останніх Ґераїв, козаки продовжували стояти залогами у фортецях та брати участь у боях проти росіян спільно з кримськими татарами й ногайцями.

Проте загальна модель козацького васалітету під мусульманською протекцією виявилася надзвичайно життєздатною. Її прямим інституційним продовженням стала Задунайська Січ, де втікачі зберегли свій військово-адміністративний устрій та вольності під зверхністю османських султанів аж до 1828 року.

Висновки

Для української козацької еліти Бахчисарай і Стамбул були законними політичними арбітрами. Засновані під зверхністю хана автономії довели, що Кримське ханство виступало надійним гарантом українського самоврядування в умовах московського наступу та нищення вольностей.

Залежно від регіону Бахчисарай застосовував різні стратегії. У Ханській Україні, що існувала понад 80 років, через статус гетьманів “ханської ласки” та правові хитрощі рятувалися тисячі втікачів від кріпацтва. У народній пам'яті ХІХ століття вона закріпилася під назвою “Ганьщина”, убравши не лише складний історичний досвід, а й стійкі спогади про колишню козацьку і селянську волю. В Олешківській Січі та Прогноївській паланці козаки інтегрувалися в ринок та фіскальну систему ханства, сплачуючи податки безпосередньо до його скарбниці.

Історія цих вольностей спростовує нав’язаний російською та совєтською історіографією стереотип про “вікову татаро-козацьку ворожнечу” як суцільну війну на знищення. Натомість реальне українсько-кримське прикордоння століттями функціонувало як простір гнучкої дипломатії, взаємовигідної торгівлі та правових угод, де прагматика стабільно брала гору над інерцією конфліктів.

Крапку в історії цих автономій поставила не їхня внутрішня криза чи мітічний “цивілізаційний конфлікт”, а загарбницька хвиля російської імперії. Ліквідувавши козацькі осередки та анексувавши Кримське ханство, пєтєрбурґ примусово перетворив простір гнучкого степового компромісу, права і торгівлі в уніфіковані імперські губернії.

***

Дякую за увагу! Долучайтесь до моїх каналів у Telegram, WhatsApp та на інших платформах, а підтримати мою роботу ви можете через Donatello або PayPal.