Кримські топоніми в степах Надазов’я

Чи знаєте ви, що в Україні є три Ялти? Два Старих Крима? Гурзуф та Урзуф? Багатир і Богатир?

Паралельна географія на мапі Криму та Надазов’я — це не випадковий збіг, а зафіксовані в топонімах сліди російської операції кінця XVIII століття. Тоді росія вирвала християнські громади з Криму, переселивши десятки тисяч людей у надазовський степ.

Сьогодні топоніміка Надазов’я виконує роль своєрідного “відбитка пам’яті” 1778 року. Попри зачистку совєтським режимом автентичних назв в обох регіонах, на карті Надазов’я збереглася більшість “кримських” перенесених топонімів. Вивчення цих назв дозволяє не лише реконструювати втрачений культурний ландшафт Криму, а й простежити тяглість російської політики заміщення місцевого населення, яка триває донині.

Християнський світ Кримського ханства

До кінця XVIII століття християнські громади були невіддільною частиною економічного та культурного ландшафту Криму. Тюркомовні уруми та грецькомовні румеї, вірменська громада, а також невеликі групи картвелів та волохів творили спільний простір із кримськими татарами, караїмами та кримчаками.

Уруми та вірмени домінували в ремеслах і торгівлі передгір’я, а румеї були майстрами терасового виноградарства на південному узбережжі Криму. Система мілетів забезпечувала їм релігійне самоврядування, а статус основних платників податку джиз’ї робив християн фундаментом ханської скарбниці.

У 1777 році історик Йоган Еріх Тунманн з подивом відзначав, що кримські татари надають християнам і юдеям свободу віросповідання.

Для тогочасної Європи це був унікальний прецедент: у рідній для Тунманна Швеції сповідувати католицизм і юдаїзм дозволять лише у 1781–1782 роках, у Франції переслідування протестантів припинять у 1787-му, а в російській імперії вже у 1791 році з’явиться дискримінаційна “смуга осілості” для юдеїв.

Усупереч фактам, пєтєрбурґ активував пропагандистський міт про “нестерпний мусульманський гніт”. У 1778 році під приводом “захисту одновірців” російські війська конвоювали з півострова 31 386 християн до Новоросійської та Азовської губерній, створених на землях ліквідованого Війська Запорозького.

Мета переселення була прагматичною — спровокувати фінансовий колапс Ханства і зробити його залежним від російських субсидій, а також розбавити українське козацьке населення на землях колишньої Кальміуської паланки.

Попри міти російської історіографії про “добровільність”, переселення відбувалося під конвоєм. Кримські татари намагалися переховувати сусідів, а цілі громади переходили в іслам, аби залишитися вдома.

Російський історик французького походження Александр Бертьє-Делаґард зазначав: “Виходили християни з гіркими риданнями, бігали, ховалися в лісах і печерах, ба більше, переходили в мусульманство, лише б тільки залишитися в рідній землі.”

Для тих, хто пішов, шлях став катастрофою: перехід із великих міст та захищених кримських долин у відкритий степ призвів до загибелі кожного п’ятого переселенця від хвороб та голоду в перші ж зими. Унікальна культура виноградарства була знищена — вчорашні садівники стали аграрним ресурсом імперії для колонізації солончакових степів.

Топонімічне відлуння

Потрапивши у степи Надазов’я, уруми та румеї опинилися в абсолютно чужому для них середовищі. Для російської адміністрації всі вони були об’єднані під узагальнювальним терміном “греки”, що слугував для зручності обліку та адміністративної уніфікації.

Найвиразніше перенесений кримський ландшафт утілився в Маріуполі. Його назва безпосередньо походить від урумського містечка Майрєм під Бахчисараєм (нині урочище Марʼям-Дерє), де розташовувався Успенський монастир та резиденція православного митрополита.

Тривалий час місто зберігало поділ на квартали, засновані вихідцями з кримських міст: Кєфє, Ґьозлєвє, Карасу, Мерьєм (пізніша російська назва Мар’їнка), Бахчисарай. Сам Маріуполь як метрополія для сіл надазовських греків повторював структуру Криму, де Бахчисарай та Кєфє (Феодосія) були центрами тяжіння.

Надазовські села та селища, засновані у 1779–1780 роках, також стали дзеркальним відображенням кримської топоніміки.

Прямі омоніми

Частина назв були перенесені з Криму без змін, ставши “двійниками” рідних поселень. Більшість із них у самому Криму були згодом стерті совєтськими перейменуваннями.

Надазовська Ялта заснована румеями з кримської Ялти, а також Марсанди (Масандра), Аутки (Чехове) та навколишніх поселень південного узбережжя. Пізніше вихідці з урумського села Комар (Камара) заснували ще одну Ялту на річці Вовчій.

Зазвичай назву давала найчисленніша або найзаможніша група переселенців, або громада, яка привезла з собою церковне начиння зі свого кримського храму.

Назва Урзуф — це фонетична адаптація назви кримського Ґурзуфа, також його заселили румеї з села Кизил-Таш (Краснокам'янка).

Село Сартана засноване румеями з однойменного села Сартана (Алексєєвка), а Чермалик (Чулмалих) — вихідцями з кримських сіл Чулмалик, Айлянма (Поворотне) та Капсіхор (Морське).

Старий Крим (Есті-Хирим) поєднав урумів з міста Ескі-Кирим (Старий Крим) та сіл Орталан (Земляничне) та Топлу (Тополівка).

Мангуш заснований вихідцями з однойменного села Манґуш (Прохладне), Багатир — з села Багатир (Богатир), а Улакли — з сіл Улакли (Глибокий Яр), Отар та Бєльбєк (Фруктове).

Топоніми зі збереженим коренем

Також є група назв, де памʼять про Крим збереглася через корінь слова або через уточнення “Старий/Новий/Малий” для відрізнення від інших поселень або для підкреслення звʼязку із залишеною батьківщиною.

Роздольне (Велика Каракуба) та Нова Каракуба засновані румеями з кримського села Буюк-Кара-Коба. Малоянисоль (Єні-Сала) — румеями з кримських Єні-Сали (Красноселівка), Джемрека (Кизилівка) та Ішуня (Дозорне), а Велика Новосілка / Великий Янисоль (Салгир-Єні-Сала) — румеями та урумами з сіл Салгир-Єні-Сала (Чайківське) та Ай-Ян.

Уточнення “Салгир” вказувало на конкретну річку у Криму. Це пояснює, чому назва змінилася у степу, де її вже не було — люди намагалися зберегти ієрархію селищ без прив’язки до кримського контексту.

Старомлинівка (Старий Керменчик / Керменчик) об’єднала урумів із кримських поселень Кєрмєнчик (Високе), Албат, Бія-Сала (Верхоріччя), Улу-Сала (Синапне) та Шурі (Кудрине), Староласпа — мешканців сіл Ласпі, Алсув (Морозівка) та Толє (Дачне), а Старобешеве заснували вихідці з села Бєшуй.

Назви нової спільності

Окремі поселення отримали назви, не повʼязані з конкретними кримськими селами, а обумовлені політичним або етнічним складом громад чи пізнішими хвилями грецької міграції.

Костянтинопіль був заснований румеями з Демірджі / Фуни (Лучисте), Алушти, Улу-Узеня (Генеральське), Кючук-Узеня (Малоріченське) та Куру-Узеня (Сонячногірське). Початково село називали Фуна та Демірджі, але пізніше воно отримало назву на честь столиці Римської імперії (Візантії). Надалі такі топоніми з'являлися під впливом показової совєтської коренізації 1920-х років — зокрема у 1927 році переселенці з Чердакли заснували село Афіни, назвавши його на честь головного культурного центру грецького світу.

Старогнатівка (Ґюрджі) — це унікальний приклад консолідації християн, засноване спільно урумами, картвелами (грузинами) та волохами (румунами).

Назва “Ґюрджі” урумською мовою якраз і означає “картвел”, що пояснює етнічний склад села.

Особливе місце посідає село Анадоль, засноване в 1826 році анатолійськими греками з Османської імперії, які тікали від османських репресій під час грецької революції 1821–1829 років. Назва походить від грецького ἀνατολή (“схід”) та османського Anadolu (Анатолія). Це переселення принесло в Надазов'я понтійський діалект новогрецької мови, додавши ще один вимір до етнічної мозаїки регіону.

Кримські вірмени на Дону

Трагедія 1778 року не обмежилася лише надазовськими греками. Одночасно з ними під конвоєм російських військ Крим примусово залишили понад 12 тисяч вірмен. Якщо інші християнські громади спрямували в Приазов’я, то вірменську громаду — у пониззя Дону.

Вірменська громада назвала своє головне місто на Дону — Нор-Нахічеван (“Новий Нахічеван”, нині у складі Ростова-на-Дону), назва якого апелювала до їхньої прабатьківщини, пам’ять про яку вони принесли до Криму ще в середньовіччі.

Проте навколишні села отримали суто кримські імена: Чалтир, від поселення в районі скельного монастиря Чілтєр-Коба, Султан-Сала, перенесене з околиць Акмєсджита (Сімферополя), а село Крим прямо зберегло імʼя втраченої другої батьківщини.

Переселенці привезли з собою не лише назви, а й духовну тяглість, заснувавши на Дону монастир Сурб-Хач (Святий Хрест) на згадку про однойменний вірменський монастир XIV століття біля Ескі-Кириму.

Надазов’я як живий архів Криму

Сьогодні більшість цих населених пунктів розташовані на території Донецької області, за винятком Новомлинівки (Дерт-Оба), що належить Запорізькій області. Разом із назвами поселень, уруми та румеї везли в приазовські степи свій матеріальний світ.

Найвідоміший приклад — ікона Божої Матері “Панагія”, вивезена з Успенського монастиря в Майрємі під Бахчисараєм. Вона стала головною святинею Маріуполя, символічно переносячи духовний центр із Бахчисарайської долини в гирло Кальміусу.

Коли ви бачите церкву в Сартані чи Мангуші, знайте — її фундамент духовно стоїть на кримських скелях.

Це стосувалося і побуту: перші будинки в Маріупольському грецькому окрузі будувалися за кримськими зразками — з саману, з характерними критими галереями та черепицею-“татаркою”. Навіть гастрономічна спадщина, як-от знаменитий чір-чір, який зараз є частиною традиційної кухні Донеччини — насправді є кулінарним відлунням передгірного Криму, збереженим протягом століть.

Тяглість імперського насильства

Спільна топоніміка Криму та Надазов’я — це свідчення тяглості імперської політики. Вимушене переселення у XVIII столітті, геноцид 1944 року та сучасна російська агресія є етапами одного процесу — заміщення місцевого населення та стирання його історичної памʼяти.

У 1778 році російська імперія вирвала християнські громади з їхнього дому, перетворивши їх на інструмент колонізації Надазов’я. У середині XX століття совєтський режим спробував завершити те, що почав царат. У травні 1944 року відбувся геноцид кримських татар, а у червні 1944-го з Криму насильно виселили залишки грецької та вірменської громад.

Саме в цей період відбулася масштабна топонімічна зачистка. У Криму історичні назви замінювали на безликі совєтські: так Камара стала Оборонним, Манґуш — Прохладним, а Сартана — Алексєєвкою. Те саме відбувалося і в Надазов’ї: у 1940-х роках надазовська Сартана стала Приморським, Урзуф — Приморським-2, а Малоянисоль — Куйбишевим. Імперія намагалася вбити пам'ять в обох регіонах одночасно.

Сучасна російська агресія продовжує це криваве коло. Окупація Криму у 2014 році призвела до нового витіснення корінних народів та активізації міту про “ісконнорусскій” край. А у 2022 році російські війська прийшли фізично знищити ті самі поселення в Надазов’ї, які заснували насильницько виселені кримські християни 250 років тому.

Висновки

Топонімічні паралелі між Кримом та Надазов’ям є символом безперервного зв'язку цих двох регіонів України. Ці назви — зафіксована в просторі історія боротьби за право бути господарями на власній землі.

Сьогодні відновлення та збереження історичних назв у Криму та Надазов’ї — це не лише шана пам’яті корінним народам України — кримським татарам, караїмам, кримчакам, а також автохтонному народу надазовських греків — урумам та румеям. Це руйнування імперських мітів про “ісконноросійські” території та повернення суб’єктности народам, чию історію намагалися стерти.

Крим і Надазов’я мають спільний біль, але й спільну місію — відновити справедливість і повернути імена, що століттями стояли на варті культурної спадщини.

***

Дякую за увагу! Висловлюю вдячність ГО “Надазовські греки” за фахову консультацію та уточнення деталей — раджу підписатися на їхні сторінки. Долучайтесь до моїх каналів у Telegram, WhatsApp та на інших платформах, а підтримати мою роботу ви можете через Donatello або PayPal.