Українські митці ХХ століття, які подарували нам високохудожні твори у галузі літератури, театру, кіно, музики та живопису. Вони збагачували українську культуру попри всі заборони та покарання. Через що і були знищені за часи сталінських репресій. Ми маємо знати злочини російської влади та пам'ятати, завдяки кому зараз у нас є така багата й гідна світової уваги культурна спадщина.
P. S. тут будуть не лише безпосередньо вбиті митці. Також варто згадати заборонених, підлаштованих, тих хто вчасно емігрував чи припинив свою діяльність. Так як без дій радянського уряду їх життя та творчість виглядали б зовсім по іншому.
Микола Хвильовий
(справжнє ім'я Микола Григорович Фітільов) Один з найяскравіших представників розтріляного відродження. Засновник нової, української, пореволюційної прози ХХ століття. Член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій: спочатку “Гарт”, напівофіційна студія “Урбіно” (що збиралась у нього ж на квартирі і була прообразом ВАПЛІТЕ), потім ВАПЛІТЕ, ВУСПП, “Пролітфронт”. Був підданий критиці радянською владою через те, що підтримував і впроваджував у життя політику “українізації”. Виступав проти русифікаційного і “просвітянського” векторів розвитку української радянської культури. У листі “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Це стало сигналом для гострої критики з боку московського та республіканського керівництва. Намагаючись врятувати ВАПЛІТЕ від розпуску Микола змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них. Пізніше працівники ГПУ УСРР заводять справу-формуляр С-183 і починають стеження за його діяльністю. Працював у плані популяризації української літератури за межами України поки був за кордоном на лікуванні. Після того, як на власні очі побачив трагедію Голодомору повернувся фізично й морально розбитим. В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції у будинку письменників “Слово”, покінчив життя самогубством (застрелився). Його смерть стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років (твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні).
Лесь Курбас
(повне ім'я Олександр-Зенон Степанович Курбас) Режисер, актор, теоретик театру, засновник філософського театру “Березіль” (зараз Харківський державний драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка). Був заарештований і ув'язнений на 5 років за звинуваченнями в участі у контрреволюційно-терористичній Українській військовій організації і за намір убити другого секретаря ЦК КП(б)У. Через три роки рішенням окремої трійки Управління НКВД Ленінградської області РРФСР було розстріляно в урочищі Сандармох.
Валер'ян Підмогильний
Письменник і перекладач. Один з найвизначніших прозаїків. Зачинатель психологічного реалізму в літературі українського відродження. Заарештований зі звинуваченням в “участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії”. Засуджений на термін десять років з конфіскацією особистого майна. Але через два роки розстріляний в урочищі Сандармох у Карелії, щоб звільнити місце для нових мучеників режиму.
Микола Вороний
Письменник, перекладач, театральний режисер, актор, театрознавець. Один із засновників Української Центральної Ради та Національного зразкового театру. Був заарештований як польський шпигун і розстріляний із групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.
Микола Куліш
Письменник, режисер, драматург. З початком 1930-х більшість його творів, що доти були досить популярними, зазнають великої критики зі сторони влади та пробільшовицьких критиків. Перед похоронами свого друга, його було заарештовано органами НКВС і звинувачено у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв'язках з ОУН. Виїзною Військовою колегією Верховного суду (разом з Г. Епіком, Є. Плужником, В. Підмогильним, О. Ковінькою та ін.) засуджений до 10 років Соловецьких таборів. За постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області розстріляний в урочищі Сандармох.
Михайль Семенко
Поет, основоположник і теоретик українського футуризму, редактор багатьох видань, організатор футуристичний угруповань. Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою. Запровадив нові образи й створив слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу. Було підготовлено два ордери на його арешт. Письменника звинуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У, який мав нібито відбутися під час демонстрації 1 травня 1937 року (також закинули йому спробу скинути Радянську владу в Україні за допомогою “німецьких фашистів”). Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» приговорила його до розстрілу з конфіскацією усього майна. Семенка було страчено разом з іншими українськими письменниками в одній з київських в'язниць.
Євген Плужник
Поет, драматург, перекладач. Співпрацював із багатьма іншими представниками сталінського терору. Входив до літературних об'єднань “Ланка”, “АСИПС” та “МАРС”. Перекладав відомих російських письменників. Уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він “є членом контрреволюційної організації, був зв’язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів”. На підставі цього зроблено висновок: “перебування його на волі є соціально небезпечним”, а тому він підлягає “утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС”. Через рік йому оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Там Євген помер від туберкульозу.
Микола Зеров
Поет, літературознавець, полеміст, літературний критик, професор, лідер “неокласиків”, майстер сонетної форми, перекладач античної поезії. Його винуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією. Він зізнавався у цьому після тривалих і надзвичайно виснажливих допитів. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні без участі звинувачених й захисту розглянув цю судову справу. Згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна. Через два роки ішенням особливої трійки УНКВС по Ленінградській області був “засуджений” до розстрілу, який відбувся в урочищі Сандармох.
Михайло Бойчук
Художник, маляр-монументаліст, засновник самобутньої школи українського мистецтва “бойчукізм”, лідер групи “бойчукістів”. Один із засновників монументального мистецтва України ХХ століття. Творча подорож за кордон стала однією з формальних підстав для арешту Бойчука з його учнями та дружиною та звинувачення у “шпигунстві” й участі в “контрреволюційній організації”. Через рік після цього він, разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром, були розстріляні а дружина страчена як “шпигунка” і «дружина керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Всі фрески митця були терміново заштукатурені після арешту. За наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв інші фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. У підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед “ідейно шкідливих” експонатів загинуло і 14 творів М. Бойчука (деякі з них вдалося зберегти завдяки львівській художниці Ярославі Музиці).
Пилип Капельгородський
Поет, публіцист, журналіст, один з найкращих прозаїків українського красного мистецтва (за визначенням Михайла Стельмаха). Як сатирик і публіцист, надрукував на сторінках газет (у яких працював у редакціях після революції) Полтавщини понад півтори тисячі фейлетонів, віршів, гуморесок, статей. Належав до літературної організації “Плуг”. За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині його арештовує поліція, через це він тікає на Кубань. Там учителює і бере найактивнішу участь у революційно-визвольній боротьбі, за що потрапляє до армавірської тюрми). Пізніше був заарештований та засуджений до розстрілу «особливою трійкою» НКВС по Полтавській області Капельгородського на підставі вигаданих звинувачень у націоналізмі.
Іван Микитенко
Письменник і драматург, один з керівників ВУСППу (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). На партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка виключили з партії як “людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами радянського народу — троцкистами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі”. Наступного дня він повідомив дружині, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні його знайшли застреленим на околиці Харкова (за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою).
Остап Вишня
(справжнє ім'я Губенко Павло Михайлович) Письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ століття. Здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр - усмішка (різновид фейлетону та гуморески, термін він ввів сам). Був мобілізований до Армії УНР у медичні частини. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки Української Галицької армії, Дієвої армії Української Народної Республіки. До арешту Вишні доклав руку український письменник Олексій Полторацький, який в журналі “Нова генерація” (№ 2–4) опублікував статтю “Що таке Остап Вишня” із брутальною ідеологічною критикою творчості гумориста. Популярний письменник був превентивно звинувачений у контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху під час жовтневої демонстрації. Запроторений до таборів ГУЛАГу. Після звільнення та повернення до літератури Остапа мали розстріляти, але його врятував щасливий випадок. Гумориста перекинули просто з арештантського барака на Печорі (Комі АРСР) до письменницького кабінету в щойно реокупованому Києві (одна з причин несподіваного звільнення були успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронті. Сталін вирішив, що петлюрівець Остап Вишня своїми гуморесками має спростовувати “наклепи націоналістів”. Нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти “буржуазних націоналістів”, насамперед УПА. Так з'явилась “Самостійна дірка”).
Борис Антоненко-Давидович
Письменник, літературний перекладач. Член літературної організації Ланка-МАРС. Дослідник проблем розвитку й культури української мови. Був членом Української комуністичної партії. Декілька разів арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті (змінили на 10 років ГУЛАГу). Причина репресії над ним була його відмова зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР, як того вимагало “народне” керівництво. А створені ним праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з “інакомислячими”. Ім'я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак пізніше був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю (через два роки помер).
Леонід Чернов
Поет, прозаїк, драматург, перекладач, кінооператор. Учасник літературної групи “Авангард”. Разом з Юрієм Філянським і Олександром Горським заснував власний театр - українське мистецьке об'єднання “Махудрам” (Майстерня художньої драми). Помер від туберкульозу у розпал Голодомору в Харкові. Посмертно він був засуджений як “націоналіст” і всі його твори було заборонено.
Олександр Богомазов
Графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва. Був чільним представником українського й світового авангарду. Брав участь у виготовленні ескізів українських грошових знаків. Практично одразу після смерті його ім'я та творчість викреслили з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х під час “відлиги” його твори були перевідкриті групою молодих київських мистецтвознавців.
Валер'ян Поліщук
Письменник, поет, прозаїк, літературний критик, публіцист. А 30-х роках під приводом недостатнього зв'язку з письменницькими масами й зловживань вузькогруповою політикою влада розпускає так звані пролетарські й усі інші письменницькі організації. Натомість було створено Всесоюзну спілку совєтських письменників з виразно комуністичною ідеологією. На чолі спілки поставили Максима Горького. Українських письменників суворо підпорядкували російському центру. Усі, хто так чи інакше орієнтувався на Захід, на Європу, хто не бажав іти московським шляхом, хто пробував і далі експериментувати з формою, були приречені на знищення. Не оминула ця доля й Валер'яна. Органи ДПУ звинуватили його в приналежності до так званого “Центру антирадянської боротьбистської організації” й заарештували. Після арешту Поліщука його дружина виїхала до Москви з дітьми. Через рік після цього, на закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного суду, ухвалили вирок: 10 років виправно-трудових таборів (покарання відбував у таборі особливого призначення на Соловках). Минуло три роки і окрема трійка Управління НКВС по Ленінградській області оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в'язнів, яких було переведено на тюремний режим. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що: “залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію ‘Всеукраїнський центральний блок’ ”. Вивезений з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми і страчений в урочищі Сандармох у Карелії (тривалий час рідні нічого не знали про страту. Лише через шість років їм видали свідоцтво про смерть письменника, але в тому документі зазначена неправдива інформація — мовляв, він помер у в'язниці від перитоніту. Аж через 42 роки з військового трибуналу Ленінградської області рідним митця повідомили, що його було розстріляно).
Максим Рильський
Поет-академік, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, етнограф, представник неокласиків, літературознавець. Депутат Верховної Ради СРСР 2—6-го скликань. Очолював Спілку письменників України та Інститут мистецтвознавства, народної творчості та етнографії. Належав до угрупування неокласиків, яке радянська влада звинувачувала у декаденстві та відірваності від соціалістичного життя. Його багато критикували за вислови проти панівних політичних ідей у творах. Був заарештований у свій день народження (таке співпадіння було запланованим). У Лук'янівській тюрмі готувався до розстрілу (адже довгий час відмовлявся оспівувати радянську владу). Після року в ув'язненні, через виснажливі допити та бідування (багато книг були відхилені цензурою), змушений писати вірші з лояльністю до влади. Він координально змінив напрям своєї творчості та став єдиним неокласиком, якому вдалося уникнути сталінського терору (завдяки збірці “Знак терезів). Після цього втратив свою високохудожність та професіоналізм (бо більше не мав стільки ж творчої своботи). Під час Другої світової писав патріотичні поезії про біль за долю народу. Після війни деякі з цих творів забороняли друкувати. А постать Рильського була вилучена зі шкільної програми. Тому він вирішив присвятити себе науці та громадській діяльності. Коли минув час, у період “хрущовської відлиги” міг знову писати без страху заборони та доклав багато зусилль до виходу книг раніше зацензурованих письменників.
Марія Галич
Письменниця, авторка імпресіоністичної прози. Членкиня київської літературної групи АСПИС, “Ланка” — “Марс” (єдина жінка в організації). У її творчості відображено тематично-стильову еволюцію української малої прози. У 20-ті роки була досить відома в Україні, зараз майже забута. Була вимушена вилучати з інститутської бібліотеки свої заборонені книжки. Її творчість була далека від соцреалізму і вузьких партійних рамок, тому була засуджена й заборонена радянською владою. Врятувалася від репресій лише тим, що вчасно відійшла від активної діяльності.
Сергій Єфремов
Громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук, віце-президент ВУАН, публіцист, один із творців української журналістики. Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Саме він запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тому вважається «хрещеним батьком» УНР. Також очолював Українську партію соціалістів-федералістів. За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період його неодноразово заарештовувала російська влада. Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Його заарештували й звинуватили в організації та керівництві СВУ (засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією) Загинув за три місяці до закінчення терміну покарання у Володимирській в'язниці ГУДБ.
Гнат Хоткевич
Театральний і громадсько-політичний діяч, інженер, винахідник, композитор, письменник, перекладач, бандурист, скрипаль, піаніст, співак, сценарист, драматург, історик, мистецтвознавець, етнограф, педагог. Зазнав репресій під час російського окупаційного режиму на території України. Втратив державні посади, його твори заборонили а самого Гната, за єжовщини, заарешували. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області засуджений до розстрілу за “Участь у контрреволюційній організації і шпигунство на користь Німеччини”.
Павло Тичина
Поет, перекладач, публіцист, політик. Був народним комісаром освіти, а згодом і головою Верховної Ради УРСР. Член ВКП(б). Також номінантом на Нобелівську премію з літератури (від нагороди відмовився). Автор слів Гімну Української РСР. В атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій “Сонячні кларнети”, у якій він дав своєрідну українську версію символізму базовану на поетиці Грицька Чупринки з впливом німецького експресіонізму та інфантилізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — “кларнетизм” (це були ранні роки поета, коли він вільно користувався своїм талантом як хотів. І світ це високо оцінив). Пізніше входить до літературної організації “Гарт”, потім до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації його гостро критикували, обвинувачуючи його в “буржуазному націоналізмі”. Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк. З початком німецько-радянської війни Тичину та його родину було евакуйовано до Уфи та через час стає міністром освіти (війна посилила партійну “витриманість” збірок Павла з патріотично-оборонною тематикою. Можливо, на його бачення також вплинув арешт його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, органами ДПУ, коли довелося писати розписку, гарантуючи, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу). Його зміну у гіршу сторону помічав і народ. Казали про нього так: “Тичина — славний наш поет, він також ходить у клозет, та він не сам туди іде — його скрізь партія веде” (цей вірш гарно змальовує ставлення радянської влади до світових талантів, разом з якою вони просто гинули). Сам він знав і розумів свій занепад, визнавав що йому не вистачало сили протистояти відверто гнилій тодішній політиці. Після перемоги відправлений у відставку за спробу захистити українську мову (виступав за повернення в українську абетку літери [ґ]. Був проти постанови про російську мову викладання в усіх школах союзних республік). Про себе казав — “моя творчість пішла за водою”.
Михайло Яловий
Поет, прозаїк, драматург. Належав до літературної організації “Гарт” і ВАПЛІТЕ. Найближчий однодумець Миколи Хвильового. Від початку Лютневої революції очолює революційний комітет. Провадить активну підпільну роботу в Одесі та на Херсонщині, зорганізовує боротьбу з німецькими окупаційними військами, гетьманцями. Пізніше його, Досвітнього та Хвильового виключили із ВАПЛІТЕ з метою збереження організації, але врешті-решт організація також мусила “добровільно” саморозпуститися. Ялового було заарештовано та виключено з лав КП(б)У за контрреволюційну діяльність. Було звинувачено в шпигунській діяльності, “шумськізьмі” та підготовці замаху й засуджено до 10 років виправно-трудових таборів. На засіданні особливої трійки УНКВД Ленінградської області справу було переглянуто повторно й за рішенням засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок було виконано в урочищі Сандармох. 20 років потому вирок було скасовано за “відсутністю складу злочину”.
Олекса Слісаренко
(справжнє ім'я Олекса Андрійович Снісар) Поет і прозаїк. Громадський обвинувач на процесі СВУ. Його заарештували органи ГПУ УРСР і через рік військовий трибунал засудив його до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках. Два роки потому окрема трійка Управління НКВД СРСР по Ленінградській області переглянула справу Слісаренкв й ухвалила застосувати до нього найвищу кару. Розстріляний в Карелії (урочище Сандармох).
Григорій Косинка
(справжнє ім'я Григорій Михайлович Стрілець) Письменник-новеліст, козак Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого, перекладач. Був однією з найяскравіших постатей серед київських письменників. Часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів. Входив до літературно-мистецької групи “Гроно”. Викрадений органами НКВС СРСР і засуджений за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти зверхників російських комуністів. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця “розстріляти”. За свідченнями дружини письменника страта відбулася у Жовтневому палаці в Києві.
Павло Филипович
Поет, літературознавець, перекладач, педагог. В ІНО (Інститут народної освіти), разом із професором Миколою Зеровим, вів семінар з історії української літератури, керуючи працею над темами, що стосувалися кінця ХІХ ст. і початку ХХ ст. Свою поетичну діяльність почав російською мовою під псевдонімом Павєл 3орєв. Але через сім років перейшов виключно на українську мову. Він був чужий і далекий до настанов і директив комуністичного режиму в літературі й тому несприйнятний та ворожий для нього. Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано НКВС і суджено разом із Зеровим за приналежність до “шпигунсько-терористичної організації” (нею мав бути нібито семінар української літератури в Київському ІНО). Засуджений до страти. Невдовзі вирок замінили на 10-річний термін ув'язнення. Відбував покарання на Соловках. Вивезений звідти з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми і страчений в урочищі Сандармох. Через рік була засуджена і заслана на 5 років в Караганду також його дружина, скульпторка Марія Андріївна Михайлюк-Филипович.
Людмила Старицька-Черняхівська
Письменниця, громадська діячка українського жіночого руху. У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. Була обрана до Української Центральної Ради. Одна з засновників Товариства (комітету) “Український національний театр”, входила до його президії. Її заарештували і звинуватили в приналежності до так званої Спілки визволення України. Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР, Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона: “а) була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв'язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав”. Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки. Але через три місяці звільнено з-під варти і строк замінено на умовний. У часи Другої світової війни, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі де проживала Людмила співробітники НКВС провели обшук, конфіскували паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою її вивезли вантажівкою до Харкова. Тут вона була звинувачена в антирадянській діяльності та вивезена під конвоєм у телячому вагоні до Казахської РСР. Проте в дорозі 73-літня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі.
Володимир Сосюра
Письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, бунчужний 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. Належав до низки літературних організацій того періоду — “Плуг”, “Гарт”, “ВАПЛІТЕ” та ін. Брав участь в Українській революції в Армії УНР, пізніше перебував у Червоній армії. Попри заборони, у його творчості того часу потужно пробивається мотив українського патріотизму. На початку 30-х років це призвело до конфлікту з комуністичною партією, членом якої він був. На тлі голодної смерті мільйонів українських селян, і репресій та розстрілів діячів української культури за постишевщини це довело його до межі психічного розладу. Не дивлячись на відзначення найвищою тоді нагородою — Сталінською премією він знову зазнав гострих нападів критики. Приводом цього була стаття в газеті “Правда”, яка обвинувачувала Сосюру у “буржуазному націоналізмі” за патріотичну поезію “Любіть Україну”. Наприкінці життя пережив інфаркт. Відтоді перестав вживати алкоголь, курити та грати в улюблений більярд. А після другого майже не виходив з помешкання та незабаром помер.
Михайло Драй-Хмара
(справжнє ім'я Михайло Опанасович Драй) Поет, літературознавець, перекладач. За життя не один раз був заарештований. Наступний раз раз його безпідставно заарештували та нахабно звинуватили в приналежності до контрреволюційної організації у Кам'янецькому університеті. Однак слідству забракло доказів, тому ученого випустили, а справу припинили та звільнили під підписки про невиїзд. Але ні влаштуватися десь на роботу, ні щось надрукувати опальний професор уже не міг. Останній арешт і заслання на 5 років не забарилися. Драй-Хмара був одним із небагатьох, хто на допитах не зламався, не наговорив ні на себе, ні на товаришів. Через чотири роки київський ЗАГС повідомив його дружину про смерть. Місця і причини в повідомленні не вказано. У документах про реабілітацію Драй-Хмари зазначено, що він помер “від ослаблення серцевої діяльності”.
Володимир Свидзинський
Поет, перекладач. Член Спілки письменників СРСР. Життя Володимира обірвалося трагічно. Коли німецькі війська наближалися до Харкова, НКВД заарештував тих харків'ян, які ще не евакуювалися, зокрема представників української інтелігенції. Свідзинський знав, що приречений на арешт, тому переховувався у друзів. Але через час таки був арештований за звинуваченням в антирадянській агітації. Разом із іншими арештантами його гнали під конвоєм на схід. Довгий час вважалося, що коли виникла загроза оточення німецькими загонами, арештантів в селі Непокрите загнали в покинуту господарську будівлю, яку облили бензином і підпалили. Кільком іншим особам вдалося врятуватися. А слідча справа поета завідомо фальшиво подає інше місце загибелі (село Бутирки Уразовського району Курської області). Тоді у полум'ї згоріли й рукописи його ненадрукованих творів.
Майк Йогансен
(справжнє ім'я Михайло Гервасійович Йогансен) Поет, прозаїк, перекладач, критик, лінгвіст, сценарист. Один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Під враженням від Радянсько-української війни та кривавих розправ денікінців у Харкові, за його власним свідченням: “поклав різку лінію у світогляді і пристав до марксівського”. Відтоді почав писати вірші українською. Заарештований співробітниками НКВС у своїй харківській квартирі в будинку “Слово”. На допитах не приховував своїх політичних поглядів: “В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист. Що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і Радянської влади”. Йогансену пред'явлено обвинувачення у тому, що він “брав участь в антирадянській націоналістичній організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади методами терору й збройного повстання, завербував чотири особи для участі в повстанні, погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і радянського уряду”. Розглянувши на закритому засіданні цю судово-слідчу справу, Військова Колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: “засудити до вищої міри кримінального покарання — розстрілу з конфіскацією всього майна, що належить йому особисто”. Вирок виконано в тюрмі НКВС у Києві.
Олесь Досвітній
(справжнє ім'я Скрипаль-Міщенко Олександр Федорович) Політик та письменник. Захоплений революційним піднесенням він особисто брав участь у суспільних подіях, виступаючи з кореспонденціями у місцевій пресі, а також у київській газеті “Рада”. За що, напевно, його і звільнили з посади. Займався пропагуванням москвофільства, під приводом спростування зазіхань Польської республіки на західноукраїнські землі й піднесення в боротьбі за приєднання до УСРР. Разом зі своєю дружиною, з-поміж інших професійних пропагандистів і організаторів, поїхав у Галичину, де діяло західноукраїнське та польське підпілля. Проте належно розгорнути запрограмовану роботу не вдалося. Група Досвітнього опинилася в руках польської дефензиви, тому письменника кинуто до в'язниці. Піся цього повернувся в Україну і очолював Українське товариство драматургів та композиторів, же потрапив уже в зовсім інше оточення. Але, на думку радянських ідеологічних працівників, письменників підхід до опису дійсності докорінно розходився з єдиним методом соціалістичного реалізму, що автоматично ставило Досвітнього в розряд ворогів народу. Тому його було заарештовано в Харкові. Слідство вів уповноважений ДПУ УСРР Грушевський сказав: “участь у терористичній діяльності, зокрема підготовку замаху на Постишева”. На черговому допиті Олесь “визнав” себе причетним до контрреволюційної організації, а пізніше звернувся до слідчого із заявою, де засуджував свої злочини і просив дати змогу “відданою роботою на соціалістичному будівництві довести свою відданість великій справі партії і Радянської влади”. У винувальному висновку слідчий запропонував судовій трійці ув'язнити підсудного у виправно-трудові табори на 10 років. Заступник прокурора ДПУ УСРР наклав свою резолюцію, де запропонував розстріл. Судова “трійка” на закритому засіданні це підтримала.
Дмитро Фальківський
(справжнє прізвище Левчук) Поет, прозаїк, перекладач, сценарист. У часи УНР займався терором у більшовицькому підпіллі. Служив у Червоній армії (в органах ЧК), по демобілізації з радянського війська жив у Києві, де змінив прізвище з огляду на небезпеку помсти на участь у масових убивствах на території нинішньої Білорусі. Попри його спецслужбістське минуле, більшовицький режим ставилася недовірливо до його творчості. Коли у зв'язку з убивством сталінського начальника влаштовано новий терор, його, разом з Г. Косинкою, О. Влизьком, К. Буревієм та іншими, було ув'язнено та розстріляно у групі 28 осіб української творчої інтелігенції.
Олекса Влизько
Поет, прозаїк, футурист. Раніше в пресі вже з'являлося повідомлення про його загибель. Чільний тогочасний критик Володимир Коряк у центральній харківській газеті “Комуніст” умістив некролог, у якому назвав юного поета “українським Пушкіним”. Однак інформація виявилася звичайнісінькою містифікацією, що їх так полюбляли футуристи. Сім років потому арештований та страчений нарівні з багатьма діячами української культури, після того, як виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні, офіційно ухвалила йому смертний вирок за приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації.
Ґео Шкурупій
(справжнє ім'я Георгій (Юрій) Данилович Шкурупій) Письменник, кіносценарист та журналіст. Представник напряму панфутуризму. Арештовано було письменника в Києві за звинуваченням у приналежності до “київської терористичної організації ОУН” (Об'єднання українських націоналістів). Відбулося два судових засідання військового трибуналу, на яких Шкурупій категорично заперечував висунуті звинувачення й навіть подав письмову заяву-скаргу на неправомірні методи слідства. Після першого суду справу повернуто на додаткове розслідування. На другому судовому засіданні він знову доводить свою невинність і конкретними аргументами намагається спростувати звинувачення. Однак в результаті його засуджено на 10 років виправно-трудових таборів із дальшою трирічною поразкою в політичних правах та конфіскацією майна. Покарання відбував у концтаборі на Соловках. Дружина Георгія потрапила в більшовицьку категорію ЖИР — “жена ізмєнніка родіни”. Разом із сином Георгієм їх виселили з Києва. Два роки потому “особлива трійка” переглянула справу Шкурупія й засудила його до смертної кари. Вирок виконано у Ленінградській області.
Мирослав Ірчан
(справжнє ім'я Андрій Дмитрович Баб'юк) Поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, літературознавець, журналіст, історик, видавець. Під час Першої світової війни служив підхорунжим у Легіоні Січових Стрільців у складі австро-угорської армії, був редактором газети “Стрілець”. Але пізніше разом із Першою Галицькою бригадою УСС перейшов на бік Червоної армії. У Харкові очолював літературну організацію “Західна Україна”. Його заарештували в приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої розмови. Звинувачений у приналежності до націоналістичної української контрреволюційної організації. Рік потому судова “трійка” і Колегія ГПУ засудили письменника на 10 років концтаборів. Там разом із Лесем Курбасом брав участь у роботі над багатьма виставами. Через три роки “трійка” УНКВС Ленінградської області засудила Ірчана до найвищої кари в сфабрикованій справі на 134 “українських буржуазних націоналістів”, які нібито створили на Соловках контрреволюційну організацію “Всеукраїнський центральний блок” і підлягали розстрілу (твори Ірчана було заборонено видавати, а вже видрукувані було вилучено з бібліотек).
Дмитро Бузько
Письменник і поет. Вів пропагандистську діяльність, взяв участь в організації Всеросійського страйку семінаристів. У віці сімнадцяти років його заарештувала поліція і він на чотири з половиною роки потрапляє до в'язниці й каторги, а після на заслання. Перебуваючи там, із мрією про втечу за кордон юнак вивчив англійську мову. Через рік втік за кордон (жив у Німеччині, Швейцарії, Італії та Бельгії). Під час Першої світової війни працює в організації датської соціалістичної молоді, в гуртках революційної еміграції. (коли відбувся обмін військовополоненими, Дмитро скористався такою нагодою і разом з сім'єю повертається в Україну). Після початку української революції приєднується до петлюрівців і займає дипломатичну посаду в Міністерстві закордонних справ УНР. Два роки потому Бузька заарештовує особливий відділ 14-ої Червоної армії і засуджує до страти. Під загрозою розстрілу органи НК обіцяють звільнити його, доручивши, спокутуючи “провину”, виконати “важливе завдання”: знайти і викрити ватажка Чорноморського козацького війська, організатора антибільшовицького повстанського руху на Одещині, який уорганізовував широкомасштабний терор щодо представників радянської влади і чекістів. Тоді в ролі уповноваженого Одеської губернської НК по Балтському повіту, під псевдонімом “Професор” (а у документах НК позначений як “Боско”), він погоджується на “полювання” на отамана. Таким чином, молодий письменник попадає в своєрідну екзистенційну пастку. Пізніше на загальних зборах Одеської організації Спілки письменників у своєму виступі він, висловлюючись про боротьбу за ідею й ідейні помилки, обмовився, що помилятися можуть всі, навіть сам “великий, мудрий Сталін”… На тих же самих зборах “за контрреволюційний виступ” його виключають з Спілки письменників. Потім арештовують і звинувачують в тому, що “займав ряд посад у петлюрівських організаціях, був учасником націоналістичної організації, вів контрреволюційну агітацію на зборах письменників”. Трійка НКВС засудила письменника до вищої міри покарання і через два тижні його розстріляли (точна дата смерті письменника довго була невідома. Адже на основі “Свідоцтва про смерть”, виданого лише через 20 років, після реабілітації Бузька “за недоведеністю складу злочину”, вважалося, що він помер аж у 1943 році “від крупозного запалення легень”. Лише на початку 90-х, після розсекречення архівів КДБ, стала відома справжня дата смерті письменника).
Володимир Ярошенко
Поет, байкар, прозаїк, драматург, літературний критик, кіносценарист. Член УКП(б). Працював в українській секції Всеукраїнського видавництва. Перебував під арештом за підозрою в належності до української націоналістичної контрреволюційної організації. Три роки потому заарештований вдруге, де його обвинувачено в належності до української націоналістичної терористичної організації і засуджено до розстрілу.
Василь Вражливий
(справжнє ім'я Василь Якович Штанько) Письменник, перекладач. Спочатку він належав до Спілки селянських письменників “Плуг”, потім увійшов до ВАПЛІТЕ, після її ліквідації — до “Пролітфронту”. Будучи другом Євгена Плужника та Григорія Епіка, Василь Вражливий потрапив і до однієї з нібито створеною ними “контрреволюційної організації”. Про свої політичні погляди письменник на допитах після арешту в Харкові заявив, що не був членом жодних партій, був просто націоналістом. А також, перебуваючи під впливом Миколи Хвильового, його вихованцем. Письменника засудили до 10 років концтаборів. Відбував покарання на Соловках, але через два роки, за рішенням окремої трійки, у сфабрикованій новій справі, Василя Вражливого-Штанька вирішено розстріляти.
Сергій Пилипенко
Громадський діяч. Під час Першої світової війни призвали в російську армію і відправили на фронт. Там він пройшов шлях від рядового до капітана, здобув усі бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений і двічі контужений. У військовому середовищі вів революційну пропаганду, редагував у Ризі фронтову газету “Український голос”. Після демобілізації повернувся до Києва, примкнув до місцевої групи УПСР, що гуртувалася навколо газети “Народна воля”, став її редактором. Брав участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, за що три місяці відсидів у в'язниці. Працював переважно як редактор партійних і радянських газет. Постановою партійної колегії ЦКК КП(б)У Пилипенка виключено з партії “як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів”. Після трусу на квартирі в будинку “Слово” його арештували. Судова “трійка” порушила клопотання перед Колегією ОДПУ застосувати до Пилипенка “найвищу міру соціального захисту — розстріл”. Колегія ОДПУ УРСР затвердила цю пропозицію.
Кость Буревій
Поет, драматург, театрознавець і літературний критик, перекладач. Також революційний діяч. Активно бореться проти більшовицької диктатури, стає одним з керівників повстання на Поволжі. Працював в самарському комітеті Установчих зборів. У боротьбі з імперсько-реставраторськими нахилами ПСР Буревій з однодумцями організовує групу “меншість ПСР”. Вперше заарештовано органами ЧК. Переконавшись, що демократичні сили неспроможні протистояти диктаторському режимові «всеімперства», він припиняє активну політичну діяльність. Певний час працює редактором-економістом у “Сельхозсоюзе”, звідки виходить на пенсію по інвалідності через туберкульоз кісток. Пресинг влади та злидні стають аж надто відчутними, тому Буревій залишає родину в Харкові та їде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. У наступному місяці родина отримала від нього листа, а далі — мовчанка, перервана урядовим повідомленням, поміщеним у більшості радянських газет про арешт української групи “терористів-білогвардійців”. Виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями “в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади” Костя Буревія було засуджено до розстрілу. Вирок було виконано у Жовтневому палаці Києва.
Клим Поліщук
Письменник, публіцист, автор історичних романів. Дослідник культури народу комі. Арештований і, через рік, рішенням Колегії ОГПУ СРСР дістав покарання — 10 років ув'язнення в таборах (того ж року заарештована й вислана до Казахстану його дружина). Відбував покарання в концтаборі. Постановою окремої трійки Управління НКВД СРСР по Ленінградській області дістав найвищу кару (розстріл). Разом з великою групою діячів культури (Микола Зеров, Григорій Епік, Марко Вороний та інші) розстріляний у лісовому карельському урочищі Сандармох під містом Медвеж'єгорськ.
Григорій Епік
Письменник, перекладач і публіцист. Брав участь у діяльності культурно-просвітницьких товариств, входив до Спілки селянських письменників «Плуг», згодом пристав до групи Хвильового ВАПЛІТЕ. На початку 1920-х вступив до більшовицької партії і став працювати в ревкомі. Згодом переїхав до Полтави, був інструктором політпросвіти, секретарем та головою повітового виконкому. Також був в культвідділі окружкому КП(б)У, а потім у губкомі комсомолу. Навчався в Інституті марксизму-ленінізму. Заарештований нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду. Виключення з партії і арешт. Без опору визнав свою приналежність до міфічної терористичної організації. Через рік багатьох письменників вразив лист Епіка на ім'я наркома В. Балицького, в якому письменник розкаювався за злочинні наміри всієї групи і визнавав, що їх усіх варто постріляти, “як скажених псів”. Цього листа на пленумі правління Спілки письменників України зачитав секретар ЦК КП(б)У. Як засвідчують документи, засудженого до 10-річного ув'язнення спільним вироком на 17 осіб, Григорія відправлено відбувати покарання на Соловки. Коли пройшло два роки, його справу, як і інших українських письменників і митців, несподівано переглянула трійка УНКВС Ленінградської області й винесла новий вирок — розстріл. Вирок був виконаний того ж року в Сандармоху. Родині страченого письменника згодом видали довідку з неправдивою інформацією про те, що він помер.
Василь Бобинський
Поет, журналіст, перекладач. Член літературної організації “Західна Україна” та ВУСПП. Зазнав переслідувань польської влади, черкз що емігрував з Польщі до Харкова, в більшовицьку Україну. Майже відразу потрапляє під вогонь хамської більшовицької критики. Невдовзі (через три роки після еміграції), заарештований командою НКВД СССР нібито як член УВО, посаджений у підвал спецкорпусу тюрми НКВС на Чернишевській у Харкові. Прокурор, якого самого невдовзі уб'ють комуністи, вимагав для поета три роки концтаборів. Бобинського вивезли у телячих вагонах на каторжні роботи каналу Волга — Москва. По етапу за ним пробувала мандрувати молода дружина із маленькою дитиною, але невдовзі зникла. Після (3 роки потому) його знову заарештовано. Через рік засуджений до страти і розстріляний.
Дмитро Загул
Поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог, громадський діяч. Як члена літературної організації “Західна Україна”, його звинуватили в націоналізмі й засудили до 10 років концтаборів. Після вбивства Сергія Кірова справу Дмитра Загула переглянули й перевели його в північно-східні табори. Тут він був і асистентом фельдшера, і помічником маркшейдера, і заготівельником деревини, й обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків, і обмірником забоїв, і днювальним у бараку, і просто різноробочим. Загальні роботи вимагали твердих м'язів та фізичного здоров'я, коли Загулові вже перевалило за п'ятдесят. Відбувши визначений строк Дмитро просив законного звільнення, але йому, як і іншим, відповіли, що до “особливого розпорядження” вони “сидітимуть” далі. Після звістки про можливе довічне ув'язнення він занепав духом, на важких роботах фізично ослаб і помер від паралічу серця (за іншими джерелами, був заарештований та засланий, і про дальшу його долю відомостей немає. Смерть його підтверджена в радянських джерелах згадкою, що ”помер наприкінці 30-х років”).
Олександр Соколовський
Письменник-романіст. Як колишній есер не один раз арештовувався органами ЧК-ДПУ. Останній раз був заарештований зі звинуваченням в тому, що нібито 5 років тому увійшов до складу антирадянської есерівської організації, пізніше перевербований в антирадянську українську націоналістичну організацію і очолив терористичну групу, яка ставила за мету насильницьке повалення радянської влади в Україні. Соколовський був засуджений до страти виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР і того ж дня розстріляний. Військовою колегією Верховного Суду СРСР (19 років потому) цей вирок було скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину.
Василь Чечвянський
(справжнє ім'я Василь Михайлович Губенко) Письменник-гуморист, старший брат Остапа Вишні, довголітній співредактор і секретар журналу “Червоний Перець”. Член літературних організацій “Плуг” і ВУСПП. Працював у військових госпіталях. Учасник Першої світової війни. Потім служив у Червоній армії, займаючи низку високих інтендантських посад у Північно-Кавказькому окрузі. Через нещасливий випадок (напад психічно хворої людини на популярну особу) залишився без ока. За звинуваченням в участі в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації був заарештований. В Києві виїзна сесія Військового трибуналу Верховного суду СРСР на підставі ст. 54-8, 54-11 КК УРСР ухвалила вирок про розстріл Василя Чечвянського й наступного дня його стратили. Репресіям піддалася і вся його родина — дружина і сини.
Дмитро Тась
(справжнє ім'я Дмитро Могилянський) Письменник, поет-неосимволіст, журналіст, перекладач. Працював журналістом у газетах і журналах “Пролетарська правда”, “Знання”, “Піонерія”, “Соціялістична Харківщина”. Заарештований НКВС 28 і засуджений до розстрілу (страчений у в'язниці ймовірно в Московській області).
Юрій Вухналь
(справжнє ім'я Іван Дмитрович Ковтун) Письменник-гуморист і сатирик. Уповноважені Харківського обласного управління НКВС провели трус на квартирі й заарештували письменника. Йому пред'явили звинувачення: “участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду”. На численних допитах і на суді ні в чому себе винним не визнав. За особистої санкції сталіна і його найближчих соратників по Політбюро ЦК ВКП(б) Військова Колегія Верховного Суду СРСР засудила Ковтуна-Вухналя до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією належного йому майна.
Гордій Коцюба
Письменник. Член літературних організацій Спілка пролетарських письменників “Гарт”, ВАПЛІТЕ, “Пролітфронт”. Також член Української партії соціялістів-революціонерів і Української комуністичної партії. Заарештований органами ГПУ. Військовий трибунал Харківського військового округу засудив його до розстрілу.
Іван Падалка
Художник та педагог. Учень Опанаса Сластіона та Михайла Бойчука. Професор живопису Київського художнього інституту, автор теоретичних праць у журналах “Нове мистецтво”, “Мистецтво”. За рік до смерті його викрала група НКВС. Згодом знайдений у тюрмі, де працівники російської спецслужби катували митця. Військова Колегія Верховного Суду СССР засудила І. І. Падалку як “учасника націонал-фашистської терористичної організації, що ставив за мету відторгнення України від СССР та реставрацію капіталізму” до смерті. Того ж дня художника убили в тюрмі НКВС СССР (лише через 21 рік комуністи самі реабілітували убитого. Військова Колегія Верховного Суду СРСР визнає справу на Падалку сфальсифікованою працівниками органів НКВС. Проте рідні не отримали жодних компенсацій).
Василь Седляр
Художник, митець-монументаліст, графік, художній критик, педагог, належав до творчої групи “бойчукістів”. Один із засновників та ідеолог-теоретик Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). Член художнього об'єднання «Жовтень», викладач і директор Межигірського художньо-керамічного технікуму та Технологічного інституту кераміки і скла в Межигір'ї, викладач Київського художнього інституту. Страчений органами НКВД СРСР.
Антон Приходько
Державний діяч. Постійний представник УСРР при Уряді СРСР. Член ВУЦВК. Виключений з КП(б)У за нещирість при дачі пояснень ЦКК КП(б)У про зв'язок з контрреволюційним, націоналістичним елементом. Заарештований Державним політичним управлінням (ДПУ) СРСР у Харкові як член та керівник Харківської терористичної організації та учасник контрреволюційної української повстанської організації, що ставила за ціль повалення Радянської влади збройним шляхом. Через пів року засуджений до 10 років виправно-трудових робіт судовою трійкою Колегії ДПУ СРСР. Пізніше (через 3 роки) трійкою Управління НКВС Архангельської області йому була винесена вища міра покарання - розстріл (виконана у наступному році).
Матвій Яворський
Історик, політичний діяч, військовий, академік ВУАН. В 1920-х одного дня московською владою була ініційована “дискусія серед істориків України”. Там він був звинувачений в “антибільшовицькій системі поглядів”, у “фактичному запереченні закономірностей пролетарської революції на Україні”. Через місяць харківська преса оприлюднила допис Яворського “Про мої помилки в концепції історії України”. Це було своєрідне “каяття”, після якого його було обрано дійсним членом ВУАН. Але пізніше все одно звинувачено в “націоналістичному ухилі” й усунено з історичного відділу Інституту марксизму. У наступному році Матвія Яворського звинувачено в приховуванні “контрреволюційного минулого”, виключено з партії й зі складу ВУАН. Незабаром заарештований і засланий на Соловецькі острови. У неволі перебував під пильним наглядом оперчастини табору, залишався палким патріотом Україні і непримиренним ворогом більшовизму. Одверто виявляв лють і презирства до НКВС і радянського режиму загалом. Завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах. Приходячи на працю, працював самотньо, ні з ким не розмовляючи. Під кінець свого ув'язнення пише листа сталіну. Він був коротким, але грізним. І закінчувався тим, що зрікався права звільнятись з тюрми доти, “доки Україную будуть правити Сталін з москалями” (за це термін був подовжений на 5 років). Після місяців в ізоляторі вивезений з острова етапом, а згодом розстріляний разом з іншими в'язнями табору в урочищі Сандармох.
Іван Багряний
Поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст. Голова Української національної ради. Останній герой розстріляного відролження. Людина, яка втекла з ГУЛАГу. Номінант на Нобелівську премію з літератури (за автобіографічну сповідь “Сад Гетсиманський”, яку написав після спроби вбити його агентами КДБ у Німеччині). Учасник літературного угрупування МАРС (Майстерня революційного слова). Співпрацював з ОУН-УПА під час Другої світової війни (очолював відділ пропаганди УПА). Автор всесвітньо відомого памфлету-відповіді радянській владі на прохання повернутися з еміграції у Німеччину “Чому я не хочу вертатись в СССР” - перший у світі офіційний лист-викриття злочинів Радянського Союзу. Помер у санаторії в німецькому Шварцвальді після тривалих недуг - туберкульоз, діабет, хвороба серця.
- Це всі, про кого я знайшла інформацію. Ці люди жадали творити, але їм це заборонялось через любов до своєї країни. За це вони помирали, залишаючи відбиток на українській культурі. Сьогодні наша задача це не втратити та гідно відстояти.
