Історіографія зазвичай ставить крапку в історії Кримського ханства 1783 роком — моментом анексії півострова російською імперією та примусовим зреченням останнього правлячого на півострові хана Шахіна Ґерая. Проте де-юре та в політичній реальності того часу Кримське ханство не зникло миттєво. Протягом наступного десятиліття воно продовжувало існувати у Буджаку як унікальний геополітичний феномен.
Ця маловідома сторінка історії розкриває спробу династії Ґераїв зберегти суб'єктність. Попри те, що Шахбаз Ґерай та Бахт Ґерай часто згадуються лише як “номінальні” правителі, їхнє правління було спробою військового та адміністративного реваншу.
Буджак перетворився на останній плацдарм кримської державності — затиснутий між імперіями простір, де династія Ґераїв відчайдушно намагалася зберегти традиційні інститути влади. Аж до дипломатичного фіналу в Яссах тут продовжувала діяти звична політична вертикаль із посадами калги, нуреддина та сераскерів, що робило цей регіон не просто табором вигнанців, а життєздатним адміністративним утворенням.
Передумови відновлення ханства
Історично Буджак був західною частиною степових володінь Кримського ханату. Адміністративним центром Буджацької орди і літньою резиденцією ханів був Кеушень (Каушани) у сучасній Молдові.
З кінця XV століття він перебував у подвійному підпорядкуванні. З одного боку, це була земля, де випасали худобу ногайці Буджацької орди, які визнавали зверхність кримського хана. З іншого — стратегічні фортеці, такі як Аккерман (Білгород-Дністровський), Кілія, Ізмаїл чи Бендери, знаходилися під прямим управлінням Османської імперії. Проте, у них мешкали великі громади кримських татар, які займалися транзитною торгівлею.
Ногайці часто демонстрували значну автономію, балансуючи між Бахчисараєм та османськими пашами фортець. Мурзи Буджацької орди часто мали власні політичні амбіції, і Ґераям доводилося витрачати багато зусиль та грошей, щоб утримувати їх від сепаратних переговорів із пєтєрбурґом.
Переломним моментом в історії регіону став 1783 рік, коли російська імперія анексувала Кримське ханство, порушивши умови Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року, який раніше проголошував незалежність ханства.
Османська імперія категорично відмовилася визнавати російську анексію Криму, розглядаючи її як пряму загрозу власній безпеці та реваншистський крок пєтєрбурґа. У цій ситуації Буджак залишився єдиною частиною колишнього Кримського ханства, яка контролювалася Османською імперією. Саме тут у 1787 році було відновлено Кримське ханство, яке Порта намагалася використати як базу для відвоювання півострова.
Територія та населення
Територія ханату 1787–1792 років охоплювала весь Буджак: степовий простір між пониззям Дністра на сході, Прутом на заході та Чорним морем на півдні. Османські фортеці юридично залишалися під прямим управлінням османських пашів, проте в цей період вони стали невіддільною частиною інфраструктури Ґераїв.
Аккерман слугував головним “морським вікном” для експорту солі, шкір та проса, підтверджуючи свій статус стратегічного порту, який ще у 1758 році хан Кирим Ґерай визначив ключовим вузлом для вивозу збіжжя до Стамбула. Ізмаїл став основним військовим хабом, де під стінами фортеці збиралося ханське військо та ногайська кіннота перед походами.
Простір між фортецями був вкритий мережею з понад 200 селищ. Найбільш густо заселеними були долини річок Ялпуг, Когильник та Сарату. Ці селища не були випадковими стоянками, вони мали сталі межі землекористування, що регулювалися ханськими дефтерами (реєстрами). Контроль над цим степовим масивом дозволяв Шахбазу та Бахту Ґераям вважати себе реальними володарями землі, а не просто гостями на османській території.
Загальна чисельність населення у Буджаку у цей період оцінюється дослідниками у 30–50 тисяч осіб. До війни 1768–1774 років воно було значно більшим. Для порівняння — більшість сучасних істориків, зокрема О. Гайворонський та В. Возгрін, оцінюють населення всього ханства у середині XVIII століття у межах 400 000 — 1 500 000 осіб.
Буджак не був суто “кочовим табором”, він мав складну соціальну структуру та високий ступінь осілості. Значну частину населення поселень складали осілі буджацькі татари — нащадки кипчаків, ногайців та інших тюркських народів, та переселенці з Кримського півострова. Вони займалися стаціонарним землеробством у долинах річок, вирощуючи ячмінь і просо.
Проте основною військовою та демографічною силою регіону залишалися напівкочові ногайці Буджацької орди. В цей період вони уже використовували плетені будинки (саманні або обмазані глиною), що візуально відрізняло їх від суто кочових юрт східних ногайців.
Кеушень, як адміністративний центр, був повноцінним осілим містом, де кримськотатарська еліта, духовенство та ремісники формували міську культуру, подібну до бахчисарайської.
Осіле немусульманське населення — волохи, вірмени, греки та козаки-некрасівці — відігравало критичну роль у забезпеченні ремісничого виробництва та сільського господарства. Хани підтримували систему “рая” (заступництва), дозволяючи християнам зберігати самоврядування в обмін на податки. В цей період у Буджаку вже активно діяли й задунайські козаки, колишні запорожці.
Окреме значення мала єврейська громада, представники якої займали нішу фінансових та торгівельних посередників. Оскільки господарство ногайців було переважно натуральним, саме єврейські купці забезпечували конвертацію товарів (вовни, шкір, солі) у валюту, необхідну для утримання ханського двору та виплати “сальяну” (жалування) гвардії. Наявність окремих єврейських кварталів із синагогами підкреслювала статус Буджака як повноцінної державної одиниці з розвиненою міською інфраструктурою.
Духовна спадкоємність підтримувалася через інститут кадіїв. У Кеушенській резиденції продовжували видаватися судові рішення, а в місцевих мечетях під час п'ятничної молитви (хутби) ім'я хана згадувалося як законного правителя Криму поруч з іменем султана-халіфа. Це створювало необхідний сакральний фундамент для мобілізації населення, яке бачило в хані не просто вигнанця, а релігійного лідера.
Така багатоетнічна модель, де кочова військова сила поєднувалася з торгівельним капіталом і землеробською працею, дозволяла Ґераям підтримувати життєздатність держави навіть в умовах воєнної ізоляції.
Економіка
Господарство Буджака трималося на екстенсивному скотарстві, розведенні коней, овець і навіть двогорбих верблюдів. Також було розвинене натуральне землеробство, зокрема зафіксовані згадки використання верблюдів для обробки землі. Оскільки господарство було переважно натуральним, гроші використовувалися неохоче — частіше розраховувалися товарами.
Протягом XVI–XVIII ст. економічна система буджацьких татар поступово відходила від напівкочового натурального господарства. Цьому сприяла близькість до дунайських портів, що постачали продовольство до Стамбулу. Осілість сусідів, українців та валахів, спонукала ногайців Буджаку до створення стаціонарних поселень з постійним житлом. Поширення землеробства потребувало збільшення господарського реманенту з Європи. Надлишки проса та ячменю звозили до Аккермана або продавали безпосередньо в селищах вірменським і турецьким купцям.
Підтвердженням цього є згадки французьких мандрівників Ж. де Люка та П. Шевал’є: “Кримські та вірменські купці приїжджали до татар вимінювали продукти скотарства (сир, сало, вовну, худобу) на паперові тканини, сап’ян, ножі та ін… Татари не беруть грошей, оскільки вважають їх не потрібними у господарстві... Інколи вони вимінюють худобу на невільників. Лише татари-землероби використовують гроші для розрахунків з османами та молдаванами”.
Важливим економічним активом анклаву залишалися соляні промисли на лиманах південного Буджака (зокрема Тузлівська група). Попри втрату головних кримських озер, Ґераї намагалися зберегти монополію на видобуток солі в регіоні, яка була критично необхідною для консервації м'яса та шкір — основних експортних товарів ногайців. Видобуток здійснювався силами місцевих громад під наглядом ханських чиновників, а надлишки реалізовувалися через Аккерман.
Окрім самозабезпечення, двір у Кеушені напряму залежав від османських субсидій (сальян): султанський уряд виділяв кошти на утримання “кримської гвардії” та ханської канцелярії, розглядаючи ці витрати як інвестицію в логістику майбутнього реваншу.
Спадкоємність та державне управління
Першим правителем відновленого ханату став Шахбаз Ґерай (1731–1793), призначений султаном у 1787 році, коли розпочалася нова російсько-турецька війна. Він був третім сином колишнього кримського хана Арслана Ґерая.
Прибувши до Буджака, Шахбаз спробував відновити традиційну структуру управління ханства. За кримською державною традицією, хан призначав своїх найближчих співправителів — калгу (першого заступника) та нуреддина (другого заступника). Шахбаз Ґерай призначив калгою свого молодшого брата Мубарека, а нуреддина — Арслана Ґерая, який був нащадком іншого відомого кримського хана Саадета Ґерая.
Проте реальні можливості Шахбаза Ґерая були вкрай обмеженими. Військова діяльність хана у 1787–1789 роках звелася до невдалих операцій проти об'єднаних австрійських та російських військ у Молдові. Нездатність продемонструвати військові успіхи та несприятливий розвиток подій на фронті призвели до того, що у 1789 році Шахбаза відсторонено від престолу.
Наступним і останнім ханом став Бахт Ґерай (1745–1800), який обійняв посаду в лютому 1789 року. До цього він уже мав значний військово-адміністративний досвід: ще у 1758 році батько призначив його сераскером Єдисанської орди, а пізніше він обіймав посади калги та нуреддина. Він був старшим сином одного з найвідоміших кримських правителів XVIII століття — Кирима I Ґерая.
Вибір його кандидатури був зумовлений тим, що він вважався популярним, хоробрим та шанованим султаном серед кримських татар та ногайців. Його призначення мало надихнути кочові племена на активну боротьбу проти імперського наступу. Бахт Ґерай призначив калгою свого молодшого брата Мухаммед Ґерая, а нуреддином — Бахадир Ґерая, який також походив із гілки Саадета Ґерая.
Попри стиснення територій, у Кеушені діяла повноцінна ханська адміністрація. Ключовою фігурою на місцях залишався сераскер Буджацької орди, який виконував роль військового намісника та посередника між ханом і ногайськими мурзами. У цей період особливу роль відігравали принци з дому Ґераїв, які мали бойовий досвід: зокрема, Каплан Ґерай (брат Бахта Ґерая) фактично очолював мобільні загони кінноти.
Остання битва за спадщину Ґераїв
Правління як Шахбаза, так і Бахта Ґерая відбувалося в умовах запеклої російсько-турецької війни 1787–1792 років. Буджак перетворився на один із головних театрів воєнних дій. Якщо на початку війни Шахбаз Ґерай намагався діяти в Молдові, то згодом бойові дії перемістилися безпосередньо до фортець на Дністрі та Дунаї.
Для посилення збройних сил султан Абдул-Гамід I навіть розсилав укази іншим представникам роду Ґераїв, які мали маєтки в Румелії, вимагаючи від них з'явитися до Ізмаїла під знамена Бахта Ґерая. У воєнних діях на стороні османів також брали участь і українські задунайські козаки. Вони стояли залогою у фортеці острова Бору-Озень (Березань), перебували у складі гарнізону фортеці Озю (Очакова), козацька гребна флотилія брала участь у Кінбурнзькій операції.
У 1788 році російська армія захопила Озю, а в 1789 році впав і Хаджибей. Поразки турецьких армій мали лавиноподібний характер. Особливо трагічним для ханства стало взяття Ізмаїла в грудні 1790 року. Ця фортеця вважалася неприступною і була головним опорним пунктом османів у пониззі Дунаю. Її падіння фактично означало втрату військового контролю над усім Буджаком. У цій запеклій обороні разом із турецьким гарнізоном брав участь рідний брат Бахта Ґерая, Каплан Ґерай, на чолі загону з кількох сотень кримських татар та ногайців.
Бахт Ґерай та його оточення опинилися в ситуації, коли підконтрольна їм територія стрімко звужувалася. Традиційна тактика маневрової війни іррегулярної кінноти виявилася неспроможною подолати вогневу перевагу лінійної піхоти та облогової артилерії модерних армій кінця XVIII століття.
Ясський мир та ліквідація ханства
Успіхи російської армії та виснаження ресурсів Османської імперії змусили нового султана Селіма III погодитися на мирні переговори, що проходили в місті Ясси. 9 січня 1792 року було підписано Ясський мирний договір. Згідно з договором Османська імперія офіційно визнала анексію Кримського півострова та Тамані російською імперією, здійснену в 1783 році.
Новий кордон між двома імперіями в Європі встановлювався по річці Дністер. Це означало, що Єдисан відходив до росії. Водночас території Буджаку, Молдови та Валахії залишалися під контролем Османської імперії.
Проте це не означало збереження інституту ханської влади. Султанський уряд більше не мав потреби підтримувати кримського хана, який би символізував претензії на півострів, оскільки ці претензії були офіційно зняті самим договором. Важливою була також стаття миру, яка дозволяла мусульманському населенню земель колишнього ханства переселятися в межі Османської імперії. росія вимагала видачі Ґераїв, але Порта відмовила, продемонструвавши залишки поваги до династії.
У червні 1792 року, незабаром після ратифікації договору, Бахт Ґерай був викликаний до Стамбула. Там його офіційно відправили у відставку з посади кримського хана. Щоб уникнути можливих політичних інтриг з боку впливового принца з династії Ґераїв, який мав авторитет серед кримських татар та ногайців, османський уряд вдався до традиційного методу нейтралізації небезпечних вельмож — заслання. Бахта Ґерая було відправлено у фортецю на острів Крит, де він і прожив решту свого життя до смерті в 1800 році.
Після 1792 року Буджак залишився під владою султана, проте статус Кримського ханства як автономної одиниці був остаточно ліквідований на договірному рівні. Таким чином, інститут Кримського ханства, який проіснував понад три з половиною століття, припинив своє існування не лише у Криму в 1783 році, але й у Буджаку в 1792 році.
Трагічною була й доля місцевого населення. Рятуючись від російських військ під час війни 1806–1812 років, понад три чверті населення перебралися до Добруджі в сучасній Румунії та вглиб Османської імперії в Анатолію. Понад 5 тисяч ногайців, що залишилися, у 1807 році росіяни насильно переселили, а 212 селищ було зруйновано.
Цей процес радикально змінив етнічну карту регіону на користь нових переселенців та колоністів, зокрема українців, болгар, німців, росіян тощо. Представники старого населення, що залишилися, поступово асимілювалися: одні прийняли румунську або українську ідентичність, інші частково зберегли свої традиції. І сьогодні у Буджаку ще можна знайти родини зі слідами ногайської культури — зокрема в традиційних піснях, кухні, іменах.
Висновки
Відновлення Кримського ханства в Буджаку є прикладом використання юридичних хитрощів в міжнародних відносинах модерного часу. Османська імперія, не маючи військових сил для негайного повернення Криму в 1783 році, використала титулатуру династії Ґераїв як інструмент делегітимізації російської анексії на міжнародній арені. Відновлене ханство не давало остаточно закрити питання Криму в правовому полі Європи того часу.
Для кримської державності цей період довів її спроможність адаптуватися навіть до екстремальних умов. Буджак 1787–1792 років був не просто “табором”, а дієвою державою з податками, судами та дипломатією.
Доля Шахбаза та Бахта Ґераїв яскраво ілюструє трагедію династії Ґераїв та всього кримськотатарського народу в умовах імперського зіткнення. Колись могутні володарі, які змушували тремтіти Москву та Варшаву, наприкінці XVIII століття перетворилися на пішаків у великій грі між пєтєрбурґом та Стамбулом.
Поразка у війні 1787–1792 років та остаточна втрата Криму, зафіксована Ясським миром, стали потужним шоком для османської еліти. Саме ці події змусили султана Селіма III усвідомити критичне відставання імперії від європейських держав і розпочати масштабні реформи.
Коротке правління Шахбаза Ґерая та Бахта Ґерая в Буджаку було закономірним, хоча й приреченим на поразку, намаганням традиційної кримсько-османської системи протистояти експансії модерної російської імперії. Воно зафіксувало останній подих кримської державності, яка зникла з політичної карти Європи наприкінці XVIII століття.
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до мого каналу у тґ або у вотсапі, а підтримати мене копійчиною ви можете на donatello.
