Бійня під Чхончхоном

Пейзажі з поля бою

Через сім днів запеклих боїв, що супроводжувалися великими втратами, солдати 8-ї армії прокинулися від ейфорійного запаморочення, яке ще недавно затуманювало їхню здатність тверезо мислити. Що сталося з тим амбітним наступом, який мав повернути їх усіх додому на Різдво? Паради перемоги, парадні мундири та зустріч із рідними здавалися тепер далекою мрією. Уже на другий день боїв більшість солдатів у передових окопах прийшли до переконання, що насправді триває китайська інтервенція грандіозних масштабів. Одні й ті самі чутки за лічені години докотилися до кожного підрозділу, навіть того, що розташовувався найдалі в тилу, і всюди панувала загальна думка, що, мабуть, доведеться застрягнути в Кореї назавжди. Окрім власного досвіду, деякі солдати також розмірковували про ширше значення подій і здебільшого приходили до песимістичних висновків. З огляду на китайські атаки, один солдат 5-го кавалерійського полку вважав, що «кожен усвідомлював: сталося щось надзвичайне. Залишатися на позиції й продовжувати битися зараз означає загинути». Офіцер того самого підрозділу дещо пригнічено писав своїй матері: «Мені здається, що відмовитися від Кореї після всього, що ми досі вклали, — це злочин. Але немає жодної можливості захистити це місце, якщо китайці його хотітимуть. Навіть з нашою перевагою в повітрі їх не зупинити». Особисту образу відчував піхотинець, який не міг зрозуміти, чому армійське керівництво не передбачило великого китайського наступу. Подібні звинувачення лунали й від одного з бійців 61-го польового артилерійського батальйону, розгромленого біля Чхончхона. Цей артилерист відчував себе обдуреним і вважав, що в тих екстремальних умовах просто не можна було викластися на повну.

Різке зниження бойового духу, падіння впевненості в собі та гнів через власну неспроможність були характерними рисами внутрішнього настрою 8-ї армії під час та одразу після битви на Чхончхоні. Постійне відступання перед атаками ворога, якого ще не до кінця розуміли, неминуче змушувало солдатів усвідомити власну вразливість. Обидві ці риси особливо яскраво проявлялися вночі, коли китайські війська переходили до своїх хитромудро спланованих атак. Протягом усієї битви бої в цьому плані мали дивно схематичний характер: день беззаперечно належав збройним силам ООН, які завдяки потужній артилерійській концентрації та безпосередній авіаційній підтримці домінували на місцевості. Однак щойно сутеніло й наставала ніч, ініціатива переходила до китайського супротивника, який тепер, здавалося, єдино визначав хід подій на полі бою. Нічні дії ворога змушували багатьох солдатів 8-ї армії передчувати близьку смерть, що призводило до поширеного безсоння. На зміну освіжаючому сну прийшли короткі дрімання, не надто відновлююче дрімання або навіть просте заплющення очей — все це в надії хоч трохи відпочити. Особливо для офіцерів нічний ворог становив дилему: в очікуванні атаки сон не міг бути дозволений, та й для багатьох він був недосяжним. З іншого боку, солдати, які сильно недосипали, протягом дня виявлялися неуважними та припускалися помилок. Кожен командир роти мав постійно зважувати ці аспекти з урахуванням ситуації, адже серйозного поліпшення обставин у довгостроковій перспективі очікувати не доводилося. У цьому сенсі під час битви при Чхончхоні можна констатувати загальне, стрімке фізичне та психічне виснаження бійців 8-ї армії.

Такий стан виснаження безпосередньо пов’язаний із відчуттям повної безпорадності, яке виникло під впливом усвідомлення того, що китайські війська, ховаючись у темряві, були майже невидимі. Солдат 38-го піхотного полку зазначив з цього приводу: „Я був хворий — хворий від ворога, з яким не можна було боротися на рівних умовах. Це було надто безлике. Як можна воювати проти ворога, якого не бачиш, до якого не можеш доторкнутися?" Зазвичай відповіддю на це питання ставала панічна стрілянина з гвинтівок по всьому, що ворушилося або навіть лише підозрювалося у русі. Загальновідомим є той факт, що навіть звичні предмети, розглянуті в темряві, здаються зовсім іншими. Це пояснює, чому піхотинець, який у темряві в розпачі шукав щось незвичайне, зазвичай і знаходив це. При цьому вогонь вели не лише по шурхотливих кущах і диких тваринах, а й надто часто — по союзних військах, і кілька десятків загиблих та поранених у лавах 8-ї армії можна пояснити саме такими помилками. У темряві все могло здаватися ворогом, але траплялося й так, що ворога приймали за союзника. Так, увечері 26 листопада сапери 2-ї піхотної дивізії очікували на відхід інших підрозділів через їхні позиції, коли в темряві до них наблизилися незліченні тіні. Як Фантоми, вони тихо крокували по снігу й наблизилися на відстань до 20 метрів до саперів, які лише в останню мить зрозуміли, що це були китайці.

У постійній невизначеності деякі солдати незабаром почали вважати, що їм маряться. Інші намагалися розробити стратегії, як впоратися з невидимістю супротивника, і незабаром самі переконалися, що об’єкт набагато краще розпізнається периферійним зором. Натомість сумнівною є практика цілих взводів і рот, які відкривали вогонь, подекуди безпідставно і в приблизному напрямку ймовірного противника, через що власні позиції часто викривалися саме перед китайськими нападниками. Останні не лише чатували в розсіяній темряві, а й були майстрами маскування навіть при денному світлі. Вони ховалися переважно в селянських хатах, складських хатинках, стогах сіна та інших, на перший погляд, непримітних схованках. Патрулі, які ігнорували такі об’єкти, ризикували бути повністю знищеними.

Саме такі неписані правила могли вирішувати питання життя і смерті на полі бою. Опанування та дотримання цих правил, а також уявна повсюдність китайців становили величезний фактор стресу, що викликав у фронтових військ 8-ї армії параноїдальні настрої. Типовим прикладом численних звітів є коментар одного унтер-офіцера, який на початку битви очолював розвідувальний загін і опинився у віддаленій долині: „Це було моторошне місце, безлюдне й холодне. Єдиним звуком було шелестіння зів’ялих стебел кукурудзи на вітрі. У мене було неприємне відчуття, що за нами, можливо, стежать.“

Лише в процесі наближення під час атаки супротивник виринав із постійної невидимості. Зазвичай про вторгнення ворога на власні позиції сповіщали раптові вибухи ручних гранат; проте іноді місячне світло також допомагало розпізнати безпосередньо наближаючуся атаку, огортаючи картаті уніформи китайців сріблястим сяйвом. Часто ворог сам сповіщав про атаку моторошною серенадою з рогів і труб, а також запускаючи світлові ракети. Ще до того, як світлові ракети повільно опускалися на землю й догорали на засніжених полях, наступаючі маси досягали своєї мети. Під бойовими криками вони кидалися до окопів захисників і вигукували «Ша! Ша!», що означає «Вбивайте! Вбивайте!». Усі бігли й спотикалися один об одного, адже рукопашний бій неможливо організувати, і тому бій навіть на найменшій ширині фронту розпадався на незліченні окремі епізоди.

У разі, якщо китайців вдавалося стримати, вважалося цілком певним, що вже найближчим часом розпочнеться друга, третя, а можливо, навіть четверта хвиля атаки на позиції захисників. Тому окрема китайська наступальна операція проти певної ділянки місцевості могла тривати кілька годин, хоча прорив оборонних позицій і подальша рукопашна сутичка зазвичай вирішувалися за лічені хвилини. На тих, хто вижив, чекала ще одна травматична картина, яку влучно описав солдат 23-го піхотного полку:

Трансформація битви: від юнака до воїна

Ця жахлива реальність — саме те, до чого солдатів не змогли підготувати належним чином або взагалі не підготували. Проте багато особливо молодих бійців у лавах військ ООН вважали, що після завершення базової військової підготовки вони достатньо готові до повсякденного життя війни в Кореї. Те, що це не відповідало дійсності, вперше стало очевидним влітку 1950 року, коли під час битви на Накдоні деякі американські командири висловили скарги щодо низької якості своїх поповнень. Це спостереження, ймовірно, було пов’язане головним чином зі змінами в системі базової військової підготовки, які були впроваджені в США у перші тижні Корейської війни. Так, починаючи з серпня 1950 року, початкова 14-тижнева підготовка була скорочена до лише шести тижнів. Крім того, внаслідок різкого скорочення бюджету у військовому секторі на момент початку бойових дій у Кореї не вистачало інструкторів для численних новобранців. Скорочення терміну базової підготовки мало на меті отримати значно більше підготовлених резервістів при тому ж обсязі ресурсів. Після базової підготовки солдати зазвичай залишалися у своїх підрозділах ще вісім тижнів, перш ніж їх могли відправити до Кореї. При цьому американська армія, звертаючись до критично налаштованої преси та громадськості, надавала великого значення тому, щоб підкреслити: солдати відправлялися на корейський театр військових дій лише після щонайменше 14 тижнів служби в армії. Для порівняння: у Великій Британії та Австралії у 1950 році новобранці проходили 12-тижневу базову підготовку, перш ніж потрапляли в бій; натомість солдатів Турецької бригади навчали лише на транспортних суднах під час переправи до Кореї. Південнокорейці, у свою чергу, у першій половині війни не дотримувалися єдиної практики, і нерідко новобранців просто з вулиці завантажували на вантажівки та змушували служити, не маючи жодної підготовки.

Головною метою будь-якої базової військової підготовки є придушення цивільної ідентичності та поведінки новобранців, а також виховання військової дисципліни та фізичної витривалості. Очевидно, що дисципліна, фізичні вправи на відкритому повітрі та подолання смуги перешкод недостатньо готують до реалій війни. Лише восени 1950 року це усвідомили й в американських збройних силах, і базову підготовку доповнили досвідом, отриманим у Кореї, зокрема симульованими нічними боями та проникненнями ворога. Однак для більшості американців, які воювали на Чхончхоні, ці нововведення прийшли занадто пізно, і тому один солдат 21-го піхотного полку дійшов висновку, що „американські солдати тих днів були дуже погано оснащені й недостатньо навчені“. Війська з Японії виконували лише гарнізонну службу, маючи дуже незначну підготовку, а ті з нас, хто прибув до Кореї зі Штатів, щойно закінчили базову підготовку. Повірте мені, базова підготовка не готувала до того, що там відбувалося».

Передбачені заходи підготовки виявлялися неефективними, насамперед коли йшлося про те, щоб підготувати новобранців до одного з основних принципів солдатського життя: необхідності вбивати та ймовірності власної смерті. Обидва ці усвідомлення, хоч як би банально вони не звучали, становлять найсерйозніший розрив із цивільним життям і вимагають від солдата проходження особливого емоційного процесу. Однак цей процес відбувається не на полігоні, а виключно на полі бою. Прийняття вбивства та усвідомлення того, що супротивник також прагне власної смерті, є, мабуть, останніми, але найважливішими кроками у трансформації кожного солдата. Які почуття виявляються в ході цього процесу, описав піхотинець після того, як він убив свого першого ворога:

Полегшенню вбивства сприяла дегуманізація супротивника або ж його сприйняття в абстрактній перспективі. Солдати нерідко переставали бачити в китайському ворогові рівноцінну живу істоту: натомість він поставав радше як певне «щось», що підлягало знищенню. Відповідно, супротивника зневажливо називали «чінк» (Chink), «кулі» (Coolie) або «гук» (Gook). Саме остання назва набула особливого поширення під час Корейської війни. Цей термін, що первісно виник на Філіппінах, американці, а також британці під час Другої світової війни спершу застосовували до всіх корінних мешканців Тихоокеанського регіону; згодом його вживання поширили однаково як на корейських союзників, так і на супротивників, а використовували його ще й під час В'єтнамської війни. Уже в період війни в Кореї еволюція терміна зайшла настільки далеко, що він охоплював більш-менш усі азійські народи. Влітку 1950 року Макартур навіть вважав, що широке вживання цього слова може загрожувати союзу з південнокорейцями, тож заборонив будь-яке подальше його використання. Закономірно, що це лише посилило популярність назви; так, один офіцер безтурботно доповідав польовим телефоном: «У нас щойно була невеличка перестрілка, і я собі одного гука вполював». Подібну ситуацію згадував і один піхотинець: «Я йшов до окопу гука, а він уже збирався кинути гранату. Я вистрілив йому між очі. У бою діяло одне правило: або він, або я».

До цього усвідомлення рано чи пізно доходили всі фронтовики в Кореї, і чимало з них саме на річці Чхончхон уперше зіткнулися з ворогом у бойовій обстановці. Якщо розглянути склад 8-ї армії, солдатів можна умовно поділити на дві категорії, причому межа між ними приблизно збігається з межею поколінь. Насамперед ідеться про ветеранів Другої світової війни, які вже воювали на Тихому океані чи в Європі. Вони були обізнані з повсякденням війни, знали правила виживання, а тому вважалися досвідченими й витривалими. Проте навіть загартовані ветерани змушені були визнати, що «Корея стала крижаним пеклом і цвинтарем для багатьох солдатів. Бої тут були щонайменше такими ж жахливими, як усе, що я бачив під час Другої світової війни».

До другої категорії входили ті солдати, які ніколи в житті не бачили, не кажучи вже про те, щоб пережити, справжню битву. На час Корейської війни цим чоловікам було від 18 до 25 років, і тому більшість із них була занадто молодою, щоб воювати в Анціо, Бастоні чи в Гюртгенвальді. Ця генерація знала про війну лише з розповідей своїх батьків, старших братів та двоюрідних братів. Вони стежили за останньою світовою війною переважно крізь призму героїзованих репортажів у пресі чи військових кінохронік і масово відвідували кінотеатри, щоб захопитися войовничими військовими фільмами з Джоном Вейном чи Робертом Мітчумом у головних ролях. Глорифікація бійців Другої світової війни породила серед молоді тугу, яку влучно описав ветеран битви при Чхончхоні: „Ми були призначені пережити ще одну війну, і я буду в ній!“ Відчуття, що вони щось пропустили, одразу після 1945 року спонукало сотні американських і британських новобранців звернутися до вербувальних бюро, і багато хто з них мав у собі бажання отримати піднесений, захоплюючий і задоволення приносячий досвід. У спогадах молодих солдатів, які брали участь у битві, неодноразово зустрічаються вказівки на те, що війна загалом і ця битва зокрема сприймалися як важливий переломний досвід на шляху до зрілості характеру та дорослішання. Таким чином, досвід битви має риси ритуалу ініціації, завдяки якому ще наївний юнак мав перетворитися на зрілого чоловіка.

Дійсно, на полі бою відбувалася зміна особистості, але вона проходила інакше й була важчою, ніж очікувалося. Виснаження, розгубленість, страх і мученицька смерть суперечили уявленням про війну цього молодого покоління, і той самий солдат, який, аби взяти участь у бойових діях, ще недавно з нетерпінням чекав на наступну війну, після свого «хрещення вогнем» на Чхончхоні зізнався: „Я не очікував такої війни. Це було не так, як у фільмах. Зовсім не так.“ Один із членів розвідувального підрозділу 2-ї піхотної дивізії згадував, що бачив речі, „які не повинен бачити жоден дорослий чоловік, а тим більше 17- чи 18-річний хлопець.“ Хоча ця оцінка є слушною, на театрі військових дій також стало очевидним, що вік і зрілість солдата були відносними поняттями. Часто прибували поповнення, які були значно старшими за своїх загартованих у боях товаришів, але незалежно від фактичного віку, «ти просто був набагато старшим і досвідченішим за того, хто ще ніколи не бачив бою», — зауважив один артилерист. З цього приводу 20-річний піхотинець після битви зазначив: „Наша молодість минула, адже тепер нас вважають вже старими чоловіками.“

Еліксир битви: бойове братерство

Щоб впоратися з нестачами та жорстокостями повсякденного військового життя, солдати свідомо та підсвідомо розвинули різні механізми, серед яких насамперед найбільше значення мала товариська солідарність. В принципі, американський, британський чи турецький солдат вважав усіх інших членів військ ООН своїми товаришами. Однак практичний, емоційний та ідеологічний вплив товариського духу проявлявся лише у найближчому оточенні бійця, тобто у його взводі чи стрілецькій групі, де рідко більше ніж півдюжини солдатів налагоджували тісні зв’язки між собою. Зазвичай ці зв’язки мали характер спільноти за інтересами, яка виконувала різні завдання під час бою. З одного боку, вона зміцнювала окремих бійців перед обличчям битви та допомагала подолати страх перед боєм. Таким чином, у рамках групової динаміки вона придушувала відхилення від норми поведінки. Однак товариство також давало безпеку та емоційну опору, адже саме там відбувалося переживання скорботи та опрацювання жахів битви. Тісні стосунки між солдатами перетворювали товариство на замінник сім’ї в зоні бойових дій, і, згадуючи з тугою про тих, хто залишився вдома, чимало солдатів знаходили розраду в товаристві своїх товаришів. Водій танка з 2-ї піхотної дивізії згадував, що він „думав про всіх, хто залишився вдома. Насамперед про свою дружину та дітей. Незалежно від віку, ти відчуваєш тривогу й тугу за домівкою. Тоді треба сказати собі, що ти зможеш повернутися туди, і треба усвідомити, що в цьому пеклі бою ти не сам». Так само розгублений солдат 9-го піхотного полку, який деякий час блукав пагорбами біля Чхончхона, відчув себе як вдома, коли нарешті побачив своїх товаришів.

Крім найближчого кола власних товаришів по службі, багато піхотинців, зокрема, підтримували особливо емоційні стосунки з іншими солдатами у власній роті, а іноді навіть із офіцерами та унтер-офіцерами з інших родів військ. Дивно, що тут вирішальне значення мала не особиста знайомство, а лише той факт, що ці люди полегшували або навіть повністю усували жахи поля бою. На першому місці стояли санітари, які належали до найшанованіших солдатів кожного підрозділу, адже навіть під найсильнішим вогнем противника вони залишали укриття своїх окопів, щоб надати допомогу пораненому, тим самим демонструючи як мужність, так і милосердя. У одній з рот 23-го піхотного полку найдосвідченіший санітар навіть мав прізвисько «Ангел», який, немов ангел без крил, мчав по полю бою, щоб принести полегшення. Один піхотинець так описав свої стосунки з санітарами: „Ми всі дивимося на санітара і бачимо в ньому нашого найкращого друга. Немає нічого, чого б ми не зробили для санітара, адже він сам уже так багато зробив для роти.“

Поруч із санітарами невід’ємною частиною кожного піхотного підрозділу в Кореї були передові артилерійські спостерігачі. Так звані «Forward Observers» — скорочено FO — зазвичай діяли в загонах по чотири людини під керівництвом офіцера або унтер-офіцера і, на думку багатьох солдатів, могли значно полегшити їхнє становище перед або під час запеклих боїв. Звісно, це стосувалося лише солдатів своєї сторони, і в іншому це полегшення суттєво відрізнялося від того, яке надавав санітар. Один-єдиний передовий артилерійський спостерігач мав за спиною вогневу потужність цілої артилерійської батареї і завдяки цьому міг у певних межах відігравати вирішальну роль у бою. Один офіцер, який служив артилерійським спостерігачем у батареї мінометів 2-ї піхотної дивізії на річці Чхончхон, згадував, що "я дуже любив свою роботу. Я був там, на передовій, координував усі залпи, тримав усе під контролем. З цим було пов’язане справжнє відчуття влади — влади над життям і смертю". Дійсно, за умови правильної координації залпи артилерійських батарей могли спричинити руйнівний ефект серед скупчених китайських нападників. Це давало змогу позбавити атаку імпульсу та змусити її загальмуватися або навіть згаснути. На цьому тлі передові артилерійські спостерігачі регулярно здавалися піхотинцям талісманами, які під час бою запобігали найгіршому. Тому вони користувалися дуже високою повагою, і нерідко солдати після пережитого бою особисто дякували їм.

Те, що піхота виявляла таку повагу до артилеристів, значною мірою було пов’язано з органічним поєднанням піхотного полку та артилерійського батальйону в рамках так званої «регіментальної бойової групи». Тісна співпраця обох підрозділів під час походу сприяла формуванню довірчих відносин між родами військ. Особливе значення при цьому мали передові артилерійські спостерігачі, адже їх частково призначали до піхотних рот на кілька місяців, вони жили разом із піхотою в найпередніших окопах і в усьому іншому також розділяли всі тяготи повсякденного військового життя з рядовими піхотинцями. Цей досвід, а також той вирішальний вплив, який служба передових спостерігачів регулярно чинила на хід бою, змушували офіцерів піхоти в Кореї регулярно приходити до переконання, що „треба витрачати снаряди так, ніби ми мільйонери, а життя солдатів — так, ніби ми жебраки, і при цьому польова артилерія є найкращим другом піхотинця на полі бою“. Передові артилерійські спостерігачі виступали головними проповідниками цього погляду.

Особлива, часом суперечлива форма товариських стосунків існувала між американськими солдатами та їхніми південнокорейськими колегами, причому так звана програма KATUSA стала найважливішим елементом взаємодії в цьому контексті. Акронім KATUSA розшифровується як «Korean Augmentation Troops to the United States Army» (Корейські підкріплення для армії США) і позначає ініціативу, започатковану в серпні 1950 року штабом Макартура. На тлі нестачі поповнення та з огляду на те, що піхотні підрозділи 8-ї армії на початку війни в основному вступили в бій лише зі слабким миротворчим контингентом, ці війська мали бути поповнені корейськими солдатами. У співпраці з урядом Сеула в рамках програми KATUSA десятки тисяч південнокорейських новобранців були направлені до підрозділів США, де вони несли службу пліч-о-пліч з американськими солдатами. Оплату праці цих чоловіків, а також юрисдикцію над ними взяв на себе уряд Південної Кореї, тоді як армія США забезпечувала їх спорядженням та харчуванням.

До середини листопада 1950 року чисельність південнокорейських військовослужбовців у американських підрозділах 8-ї армії та X-го корпусу становила приблизно 25 000 осіб, а під час битви біля Чончхона в американських піхотних полках I-го та IX-го корпусів перебувало близько 7 500 південнокорейських бійців. Одночасні опитування у 27-му та 35-му піхотних полках показали, що приблизно 15 відсотків усіх піхотинців у цих підрозділах становили південнокорейські солдати — цей результат є цілком репрезентативним для всього театру військових дій. На практиці в одному американському стрілецькому взводі перебувало від двох до трьох південнокорейців, тобто приблизно від 30 до 40 осіб на піхотну роту.

Як і багато інших південнокорейських новобранців, так званих «КАТУС», їх здебільшого забирали просто з вулиці й примушували до служби, причому нерідко у пастку вербувальних загонів потрапляли школярі та підлітки. Тому новобранцям від самого початку бракувало згуртованості, мотивації та дисципліни — якостей, яких не змогла компенсувати навіть п’ятиденна експрес-підготовка. Таким чином, ці нові бійці потрапили на фронт як «необроблені» солдати і в руки американських унтер-офіцерів, які мали опікуватися ними за принципом приятельської підтримки.

На папері KATUSA, звичайно, заповнювали штат рот, але на практиці, у повсякденному військовому житті, їхнє застосування виявлялося складним. Головною проблемою був мовний бар’єр, адже у програмі KATUSA не передбачалося залучення перекладачів чи мовної підготовки, тож брак знань англійської чи корейської мов регулярно призводив до непорозумінь. Більшості американців бракувало не лише тактовного розуміння культурних відмінностей, а й необхідного терпіння, щоб зважати на особливості південнокорейців. Зрештою, саме через це зазнав невдачі й метод «принципу напарника», і хоча один із основних принципів програми KATUSA забороняв відряджати південнокорейців до окремих та ізольованих стрілецьких взводів, на практиці саме це часто й траплялося.

Військові офіцери США несли виключну відповідальність за те, як саме використовувалися КАТУСи в зоні бойових дій. Оскільки багато командирів назавжди засвоїли спотворене уявлення про південнокорейців, які погано воювали в перші тижні війни, КАТУСи здебільшого опинялися на полі бою в ролі носіїв тяжких вантажів. Там вони тягли кулемети та міномети на вершини пагорбів і копали окопи для своїх американських товаришів. Будучи приреченими лише на найнижчі роботи, південнокорейським солдатам незабаром почали давати зневажливі прізвиська. Хоча їх зазвичай називали ROK (Republic of Korea) або KATUSA, для чималої кількості американців вони були просто «гуками», тоді як один піхотинець називав корейців у своєму взводі не по іменах, а просто «Джес, Джеймс, Дік, Поп, Сіам і Біг Ступ». Неповагу, з якою ставилися до KATUSA, особливо в перший рік війни, ілюструє лист, надісланий генералом Кайзером до штабу 8-ї армії: „Через труднощі, пов’язані з мовним бар’єром, а також через те, що більшість підрозділів повідомляють, ніби їхні солдати з Республіки Корея ліниві й їдять удвічі більше, ніж американські солдати, моя дивізія віддає перевагу переведенню американських запасних підрозділів.“

Початкові труднощі та, можливо, прихований расизм призвели до того, що протягом першого року дії програми KATUSA по всій 8-й армії надходили схожі повідомлення. При цьому не бралося до уваги, що терпіння та професійна підготовка були ключовими факторами, які дозволили перетворити KATUSA на повноцінних солдатів. Про це, зокрема, свідчить приклад 702-ї інженерної роти 2-ї піхотної дивізії, де 50 південнокорейських механіків та помічників з технічного обслуговування виконували цінну роботу. Загалом переваги цих військ мали б проявитися чіткіше, адже хто ще на Корейському півострові володів знаннями про місцеві структури та традиції? Хто в цьому плані міг би краще виконувати функції посередника, перекладача чи розвідника? Там, де таке використання мало місце, воно завжди ґрунтувалося на особистій ініціативі окремих офіцерів. Щоб у вирі критики дати слово й іншим, ще в 1952 році офіцер піхоти та учасник битви при Чончхоні вважав за необхідне наголосити, що „південнокорейці наполегливо працювали під час підготовки, щоб стати солдатами, а в бою вони заслужили право бути частиною війська. Озираючись назад, я кажу: мої південнокорейці були хорошими!“

Поле битви чуттів: життя і виживання в екстремальних умовах

На полі бою солдати спочатку були змушені опановувати те, чого не встигли навчитися під час базової підготовки або чого не вдалося донести до них. В центрі цього навчального процесу лежала адаптація солдата до специфічних умов поля бою, насамперед оцінка загроз та формування логічних дій, що забезпечували виживання. У цьому контексті людські чуття виявилися надзвичайно важливими. Саме вони перетворювали поле бою на справжній простір досвіду, який сприймався не лише за допомогою очей і рук, а й через звуки та запахи. Це було тим більш актуально, що бої біля Чхончхона переважно відбувалися вночі, а отже, втрата здатності орієнтуватися була суттєвою рисою бою. Солдат 38-го піхотного полку згадував, що „це було одне з тих речей, які постійно тримали нас у напрузі, а саме те, що половину часу ми не знали, що взагалі відбувається“, а командир роти, який був втягнутий у запеклі бої, одного разу зазначив, що „зазвичай ані полковник, ані його штаб не знали, що ми перебували у великій загрозі“.

Зокрема, непримітність противника, а також бойові зони, що часто були віддалені одна від одної, надавали слуху великого значення для оцінки подій поза межами власного поля зору. Окрім темряви, саме горбистий ландшафт обмежував поле зору та приховував події, що відбувалися у сусідніх підрозділах. Крім того, сучасні, але відомі своєю ненадійністю радіостанції також робили свій внесок у невизначеність на полі бою. Як розвивався бій на флангах роти? Як поводився сусідній підрозділ у складній ситуації? На ці та подібні запитання в розпалі бою ніколи не можна було відповісти однозначно, і справді, загальна необізнаність щодо конкретних ситуацій є типовою темою у багатьох спогадах фронтових солдатів на Чхончхоні. Однак задіяння всіх органів чуття іноді дозволяло компенсувати брак інформації. Не раз у темряві лише шурхіт снігу вказував на таємне наближення китайського супротивника. Також характерний звук пострілу з російського ППШ-41 міг сповіщати про майбутню атаку. Наближення допомоги часто давало про себе знати завжди бажаним ревом двигунів винищувача F-80. Не дивно, що в цій ситуації загартовані в боях солдати незабаром перетворилися на експертів зі звуків, здатних розпізнавати китайські мінометні снаряди за їхнім звуком. Солдат 23-го піхотного полку поетично описав це, сказавши, що «раптом гранати знову падають на нас». Знову чуємо знайомі звуки виючих снарядів, що летять у наш бік. Я ненавиджу ці минометні снаряди — шипіння, свист, дзижчання, шепіт, виття, гудіння, ревіння; усі ці жахливі звуки, що передують удару, — попередження про смерть».

Окрім звуків, поле бою було також наповнене запахами, які, особливо під час Корейської війни, завдяки новим технологіям озброєння утворювали цілком особливу суміш. Очевидці регулярно відзначали різкий запах сірки та селітри під час бою, але й їдкий білий фосфор чи маслянистий напалм також вносили свою ноту в «аромат» поля бою. Один піхотинець описував: «Нас оточує їдкий запах сірки та диму. У повітрі відчувається сама смерть». Сенсорне сприйняття мало для кожної людини в бою екзистенційне значення, адже життя було під загрозою в кожну мить. У цьому хаосі, сповненому напруги та невизначеності, солдати, так би мовити, сформували внутрішній компас, заснований на особистому досвіді, який у певний момент дозволяв їм інстинктивно робити те, що було необхідно й правильно. Іншими словами: вони набули бойового досвіду.

Поле битви почуттів: емоційна притупленість, внутрішній спокій і екстаз бою

Більшість китайських і північнокорейських бійців, а також численні солдати ООН, ще до початку битви при Чхончхоні мали значний бойовий досвід, набутий, з одного боку, під час китайської громадянської війни, а з іншого — у боях на Накдоні. Хоча безпосередньо перед битвою на Чхончхоні 8-а армія мала у своїх лавах лише кілька загонів поповнення, у бою вони фактично довели, що отримана раніше базова військова підготовка була малопридатною. Загони поповнення — які зазвичай називали «реплейсментами» — завжди складалися з дуже молодих чоловіків, сповнених ентузіазму та бойового духу, але абсолютно недосвідчених у повсякденному побуті в Кореї. Вісімнадцятирічний новоприбулець до 35-го піхотного полку відверто зізнався, що „здавалося, ніби ми всі панікували, але, можливо, це стосувалося лише мене. Я бачив лише те, що було безпосередньо переді мною, і просто слідував за іншими“. Поповнення завжди становило меншість у своїх підрозділах, тому їх легко було інтегрувати в бойовий колектив. Зазвичай кілька досвідчених солдатів брали на себе роль наставників, щоб навчити та інтегрувати щойно прибулих нових солдатів, причому догляд за зброєю та облаштування достатньо глибокої стрілецької ями належали до найважливіших уроків. Однак у хаосі бою новачки були залишені напризволяще, адже навіть найдосвідченіший наставник, як правило, не мав часу виступати в ролі їхнього захисника та порадника. Під час китайської атаки один солдат озирнувся й помітив, як швидко гинуть новобранці: „Вони падають, як мухи, бо не знають, коли треба ховатися. Вони боязко кубляться в купі й не бачать, що відбувається. Вони кричать: „Що нам робити?“, і мені хочеться плакати, коли я бачу їх такими, зарізаними, наче овець на бійні».

Ті, хто серед запасних підрозділів пережив своє перше бойове випробування, незабаром ставали старшими, досвідченими та шанованими. Ці колишні солдати, насамперед, усвідомили, що на війні не все можна було навчитися чи передбачити, і що удача, доля та випадковість відігравали значну роль у реальності бою. Змирення з тим, що вони перебували в важкозрозумілому й неконтрольованому середовищі, з часом притупило емоції солдатів. Кожен окремий бойовий досвід ставав шоком для тіла й душі, а кожне його повторення посилювало внутрішню байдужість, яка нерідко робила солдатів абсолютно нечутливими до жахів війни. Як інакше можна пояснити, що водій танка навмисно переїхав групу поранених ворожих солдатів, а навіть піхотинці, які були поруч, не зреагували на це жодним рухом, хоча „хмара пилу, змішана з кров’ю, нутрощами та уламками кінцівок, кружляла в повітрі“. Такі та інші подібні випадки, можливо, є звичайними явищами будь-якої війни, але роздуми про те, як ці переживання вплинули на солдатів, що брали в них участь, допомагають глибше зрозуміти повсякденне життя та умови бою. Виникає неминучий висновок, що трагічний досвід постійної втрати побратимів, а також повсюдна присутність руйнувань і смерті з часом призвели до повного фізичного та емоційного виснаження солдатів. На початку китайської атаки один піхотинець влучно зауважив: „Ми знову перетворилися на тварин, керованих тваринним інстинктом виживання. Наша єдина думка — вижити, тому ми не вагаємося забрати чиєсь життя. Дійшовши до цього, вбивство людини вимагає не набагато більше роздумів, ніж сісти й викурити сигарету”.

Безумовно, байдужість була поширеним способом впоратися з жахами битви, і очевидці боїв на Чхончхоні регулярно зазначають, що вони просто виконували свої обов’язки та реагували на ситуації майже механічно. У багатьох ситуаціях солдати були змушені, заради власного виживання, поводитися так, за що пізніше, на їхню думку, їм слід було соромитися. Одного разу мертвих товаришів використовували як живий щит під час китайського обстрілу. Іншого разу спраглий солдат знайшов полегшення, випивши бурульку із замерзлої крові, а ще в іншому випадку піхотинець відчував провину за те, що грівся біля мертвого тіла свого друга. „Я соромився того, що робив“, — писав він, — „і уявляв собі, що якби люди вдома тільки дізналися про це, вони вважали б мене садистом або аморальною людиною“. У такі моменти солдати усвідомлювали, яким кардинальним переломом був досвід битви порівняно з „нормальним“ життям.

Від майже гнітючої байдужості слід відрізняти те приємне відчуття внутрішнього спокою, яке більшість солдатів відчували перед боєм. Якщо перше наближається до апатії, то друге характеризується дивною ясністю та пов’язаним із нею усвідомленим прийняттям того, що має статися. Піхотинець, який брав участь у кровопролитному прориві 2-ї піхотної дивізії, так згадує:

Інші учасники битви вважали, що цей спокій був спричинений поєднанням виснаження, страху та голоду. Дехто дотримувався думки, що задоволення виникало з того, що, можливо, люди вже змирилися зі смертю, тоді як інші вважали, що це дивно затишне відчуття охоплювало їх лише тому, що просто не було часу на страх. Здається, що спокій у бою значною мірою виникає з усвідомлення того, що страх та інстинкт втечі не приносять користі, коли ситуація є незворотною й об’єктивно не залишається нічого іншого, як фаталістично змиритися з нею. Такий момент пережив і командир роти рейнджерів під час бою за висоту 205. Поранений осколками гранати в обидві ноги, стегна, ліве плече та спину, офіцер беззахисно лежав на землі, поки китайські солдати штурмували позицію:

Інший піхотинець з британського батальйону «Мідлсекс», який пережив подібне, зазначив, що „це відчуття спокою тривало в мене довго, і я не думаю, що тепер ще боюся смерті“. У 5-му кавалерійському полку один офіцер заспокоївся, втішаючи себе думкою, що китайці все одно не можуть зробити нічого більше, ніж убити його. Той самий офіцер через тиждень написав своїй матері стурбований лист:

Не кожен солдат був здатен довго витримувати ці емоційні гойдалки, що виснажували тіло й душу до межі. Деякі бійці в ході битви втрачали самовладання або зазнавали психічних травм. Тим самим вони ставали втратами, не спричиненими безпосередньою дією зброї. Хоча військова адміністрація фіксувала такі випадки вибуття, кількісно оцінити їх складно, оскільки джерела зазвичай не розрізняють конкретних типів випадків. Винятком є окреме зведення з документації санітарної роти 24-го піхотного полку, яке засвідчує, що в листопаді 1950 року загалом троє солдатів завдали собі поранень, щоб уникнути участі в боях. Навіть з поправкою на певну кількість неврахованих випадків психічний зрив серед солдатів, імовірно, залишався винятком. Того ж, хто ламався під тягарем пережитого, зазвичай швидко евакуйовували й замінювали поповненням. Один командир танка 2-ї піхотної дивізії згадував, що прибув на заміну офіцерові, у якого під тягарем бойових навантажень у Кореї розвинулися маячні ідеї і якого довелося евакуювати. Британський унтер-офіцер, своєю чергою, спостерігав за солдатом, який безупинно повторював: «З мене досить! З мене досить!» — а тоді вийшов із похідної колони й побіг у бік навколишніх пагорбів. Зрештою його знайшли на певній відстані: він сидів на землі; після цього ним зайнялися санітари. Схожим чином поводився передовий артилерійський спостерігач при 2-му інженерно-саперному батальйоні під час китайської атаки. Він стояв на повен зріст в окопі, але лише крутився на місці й апатично повторював сам до себе: «Вони всюди! Вони всюди! Вони всюди!» Не так розпачливо поводився офіцер роти рейнджерів, що воювала в авангарді тактичної групи «Долвін» (Task Force Dolvin). На другий день битви командир рейнджерів знайшов одного зі своїх командирів взводів, який лежав обличчям до землі:

З огляду на страждання, з якими солдати стикалися щодня, не дивно, що в 8-й армії поширювалася така приказка: „Солдат на фронті живе лише заради трьох речей — гарячої їжі, листа з дому та перемоги в бою“. Крім того, досвідчений солдат жив також заради гострих відчуттів бою. Це відчуття регулярно виявлялося у вигляді ейфорії, яку, мабуть, найкраще можна описати як особливо інтенсивне усвідомлення того, що ти живий, на тлі жахів битви. Існування цього почуття, а також прагнення його відчути, спочатку здаються парадоксальними, адже ті, хто його відчував, ні про що так не мріяли, як про те, щоб залишити позаду жах, поранення та смерть. Йдеться про емоційний процес, у якому вирішальну роль відігравали не стільки розум, скільки екстаз і любов до ризику.

Тривала конфронтація з жахами бою, безсумнівно, спонукала бійців до складних питань і роздумів. Однак у бою складні обставини зводилися до чогось надзвичайно простого, тож повсякденні роздуми в ці моменти відходили на другий план. Один унтер-офіцер, зокрема, описав відчуття гострих емоцій у бою як те, чим він «насолоджувався». Це було ніби життя на межі прірви. Саме це й становило суть солдатського життя. Я просто кричав і стріляв зі своєї зброї». Отже, певним чином ця своєрідна простота бою мала заспокійливий вплив на солдатів. Той підйом, якого не знали в цивільному житті, для декого став бажаною відміною від звичайної нудної буденності на фронті.

Це повсякденне життя, по суті, складалося лише з їжі, сну та переходів. Воно зводило життя до найнеобхіднішого, тоді як бій давав можливість вирватися з цієї монотонної тісноти. Якщо до того ж врахувати, що дуже молоді солдати 8-ї армії належали до «кінопокоління», яке знало війну лише з екрану, то не дивно, що тепер у реальному бою вони вбачали нагоду наслідувати героїв екрану. Відповідно, у свідченнях очевидців досить часто трапляються посилання на військові фільми. Показовим прикладом цього може слугувати спостереження одного піхотинця, який помітив, як «водій вантажівки, що з’їхала з дороги, стояв біля кулемета калібру .50, встановленого на кільці, і стріляв у всі боки. Сміючись і кричачи, наче божевільний, він лише вигукував: «Як у фільмі! Як у фільмі!» Інший солдат сказав про себе:

Аномалія поля бою: естетика перед обличчям жаху

У попередніх пунктах було показано, що емоційний світ солдатів під час бою визначався насамперед відчуттями відрази, страху, жаху, огиди та смерті. Тому, здавалося б, важко було б знайти щось естетичне в цих травматичних і смертоносних подіях на полі бою. Проте у великій кількості мемуарів та свідчень очевидців подій на Чхончхоні неодноразово зустрічаються вказівки на те, що перед обличчям жаху існувала зачаровуюча краса і що ця естетика на полі бою була присутня як у прекрасному, так і в потворному.

Як можна охарактеризувати цю естетику битви? Як вона виникає і як її тлумачили? Захоплення війною значною мірою ґрунтується на подиві та повазі до величі. Естетика поля бою тісно пов’язана з цим. Естетичні враження сприймалися та оброблялися майже виключно візуально; вони виникали завдяки ефектним світловим ефектам або незвичайній атмосфері, яка настільки разюче контрастувала з насильницьким простором битви, що її можна вважати аномалією поля бою.

Те, що поле бою може мати природну красу, стає особливо очевидним саме на тлі корейського горбистого ландшафту. Нескінченні, наче океан, пагорби тягнуться вздовж горизонту і під час війни зачарували багатьох солдатів. Однак «Країна ранкової тиші» особливо виправдовувала свою назву в долині Чхончхон, коли після сходу сонця над пагорбами регулярно опускався синювато-сірий туман. Один піхотинець писав про це так: «Вранці панувала абсолютна тиша — як завжди в Кореї, коли війна точилася десь деінде». Інший солдат зауважив, що: «краєвид вражаючий, куди б не поглянути. Віддалені пагорби вкриті снігом, і цей краєвид нагадує мені Італію». Зазвичай саме в ці рідкісні хвилини спокою у солдатів з’являвся час, щоб замислитися над тим, що їх оточує. Перерви в боях давали можливість на короткий час втекти від воєнної буденності та подумки відправитися в подорож ідилічним краєвидом. Однак такі миті, тобто спокійний день на фронті, були настільки рідкісними, що солдати зазвичай вбирали в себе оточення з усіма деталями і ще довго зберігали ці пейзажі в пам’яті.

Так само, як світло в повній темряві сприймається ще яскравіше, саме загострені бойовим досвідом чуття солдатів сприяли сприйняттю тих естетичних моментів тиші та затишшя. Так, перед обличчям незайманої північнокорейської флори та фауни навіть загартовані ветерани та неспокійні мешканці великих міст раптом виявилися витонченими любителями природи. Це особливо помітно під час спостереження за корейським тваринним світом, насамперед за птахами та оленями, для чого надавали можливість численні віддалені місця на полі бою біля Чончхона. Один із солдатів описав це так:

Подібні спогади про цю битву мав один із бійців 2-го саперного батальйону, який особливо запам’ятав той день, коли «рано-вранці повз нашу позицію пробігли три олені». Враженням від мирної природи був зрештою здивований один офіцер, коли намагався у темряві вигледіти китайського ворога:

Поза природною ідилією поля бою сприйнята естетика битви визначається насамперед штучними ефектами. Тишу та спокій тут витісняє грандіозне й гучне видовище вибухів та перестрілок. Якщо зазвичай усі дії солдата в бою слугували певній меті, то спостереження за видовищною сценою відбувалося лише заради самого спостереження. Таким чином, солдат був не лише учасником бою, а й глядачем, а в крайніх випадках — навіть роззявою. Тому не дивно, що численні бійці проводили паралелі з кіно чи театром і сприймали події бою як суто сценічні декорації. Один солдат зазначив, що «мій розум завжди зберігав певну відстань від боїв. Я пам’ятаю, що відчував себе як глядач військового фільму». Так само артилерист, який спостерігав за китайською атакою здалеку, описав цю сцену як «фільм жахів, у якому вимикають звук». Ще більш очевидно висловився офіцер, який на третій день битви спостерігав за артилерійським вогнем та повітряними ударами по «Чінаменс-Хат». У пеклі танкового обстрілу, кулеметного вогню, вибухів гранат усіх видів та танків, що вибухали від напалму, цей очевидець побачив «видовищне дійство грандіозного масштабу, квитки на яке, без перебільшення, коштували б надзвичайно дорого». Деякі солдати, які під час битви стали свідками руйнування корейського села, справді вважали себе глядачами на трибунах, коли говорили: «Над селом з’явилися бомбардувальники й скинули бомби, напалм та ракети. Вони підпалили село. А ми мали для цього місця на трибунах».

Захоплення руйнівною силою битви значною мірою пояснюється тим, що ті вражаючі сцени, які відкриваються перед очима солдатів під час бою, не зустрічаються у повсякденному житті. Ці картини можна милуватися та вбирати в себе виключно під час битви, і нерідко для тих, хто вперше побачив таку картину, це було абсолютно приголомшливе відчуття. При цьому спостерігачеві, очевидно, вдавалося повністю відключити контекст руйнування та страждань і зосередитися виключно на вражаючій руйнівній силі застосованої зброї. Мабуть, таким чином обходиться емоційне переживання жаху, притаманного цим подіям, що дозволяє без обмежень насолоджуватися їхнім естетичним характером. Отже, емоційна дистанція була передумовою естетичного досвіду, і нерідко її значною мірою сприяла реальна відстань до події. Те, що зблизька об’єктивно виглядало жахливо, з віддаленням зазвичай перетворювалося на захоплююче видовище. Однак така фізична відстань може бути забезпечена навіть кількома міліметрами броні, навіть якщо жах відбувався лише за кілька метрів. Солдат, який у таких умовах просто не міг відвернути погляд, 30 листопада перебував у танку на «дамбі» Рйонвеон і, незважаючи на небезпеку для життя, був паралізований тим, що розгорталося перед ним: «Я притиснув праве око до окуляра і міг спостерігати за всім у значному збільшенні. І яке це було видовище! Те, що я бачив, було схоже на сцену з «Пекла» Данте».

Однак саме нічні бої біля Чхончхона викликали подив у всіх учасників. Насамперед вогняні сутички зі світловими снарядами, а також світлові ракети та артилерійський обстріл створювали на тлі нічного неба візерунки з кольорів та руху. Один солдат порівняв артилерійський вогонь із «вогняними кулями, що летіли в повітрі». Інший із захопленням спостерігав за ознаками ворожої атаки й сказав:

Шляхи виходу з битви: поранення та смерть

Однак навіть ідилічні моменти спокою не могли приховати від солдатів того, що вражаючі пейзажі корейських пагорбів були зоною бойових дій. Вид спалених сіл, віддалений гуркіт артилерії чи оглушливий шум реактивних бойових літаків раз по раз нагадували солдатам про реалії поля бою. Той факт, що смерть могла чатувати за кожним кутом, сприяв постійній внутрішній напрузі, причому найвагомішими емоційними рушіями зазвичай були зловісні передчуття та пов’язаний з ними страх за власне життя. У цьому контексті солдат 38-го піхотного полку під час битви розмірковував про свою майбутню долю і зауважив: «У мене було дивне відчуття, що я не вийду з цього живим». Щоб уникнути постійного напруження та зіткнення з жахами війни, багато фронтовиків відчували глибоке бажання бути пораненими. Однак це поранення ні в якому разі не мало бути надто серйозним, а найкраще — так званою «пораною на мільйон доларів», яка не залишала тривалих наслідків, але була достатньою, щоб потрапити до польового госпіталю або навіть бути евакуйованим до Японії. З цієї ідеї й виникла так звана «молитва піхотинця», яка звучала: «Боже, дай мені лише невелику рану!» і яку повторювали всюди вздовж річки Чхончхон. Скільки солдатів, можливо, самостійно завдавали собі таких ран, щоб втекти від повсякденності війни, точно підрахувати неможливо.

Неофіційне опитування в складі 8-ї армії показало, що самостійно отримані поранення становлять менше одного відсотка від усіх травм, хоча реальна кількість таких випадків, ймовірно, є значно вищою. Однак 85 відсотків усіх поранень становили так звані небойові поранення. До цієї категорії належали насамперед падіння та обмороження, причому останнім сприяли сувора корейська зима та недбалість багатьох солдатів щодо кліматичних умов. Лише за шість тижнів після 12 листопада 1950 року 121-й евакуаційний госпіталь зареєстрував загалом 850 випадків обмороження в секторі 8-ї армії та визнав обмороження найпоширенішим клінічним проявом, що спостерігався на театрі військових дій. У зв’язку з цим 29 листопада — у розпал битви при Чхончхоні — в Осаці було відкрито спеціалізований центр допомоги при обмороженнях, який протягом наступних років війни досяг значних наукових успіхів у діагностиці та лікуванні обморожених кінцівок

Однак корейський холод не лише спричиняв обмороження, а й впливав на бойові поранення: з одного боку, завдяки звуженню кровоносних судин він міг захищати від кровотечі, а з іншого — сприяв виникненню шоку. Тому за мінусової температури навіть проста «поранення на мільйон доларів» могла швидко призвести до фатальних наслідків. «Одного дня один з товаришів загинув так, що це нас справді розлютило», — згадував один із солдатів. «У нього була лише вогнепальна рана в нозі, але він переніс шок і помер. Це здавалося такою безглуздою смертю».

Ця смерть сприймалася як безглузда, оскільки неписаний закон фронту вимагав, щоб поранений із таким ушкодженням вижив. При цьому загартовані фронтовики інколи забували, що на полі бою не існувало жодного закону, який би щось гарантував. У цьому вакуумі багато бійців — як віруючі, так і атеїсти — зверталися до релігійного світогляду, який, можливо, міг внести порядок у хаос. Перед обличчям китайської «дамби» в Рйонвеоні солдат 9-го піхотного полку вірив: «Ситуація була безнадійною. Я промовив свою коротку молитву й втішав себе думкою, що з настанням ночі я буду або мертвим, або полоненим, або опинюся на іншому боці перевалу. Що б там не сталося, я лише сподівався, що не доведеться надто страждати». Звернення до Бога, як правило, супроводжувалося численними, часом нездійсненними обітницями, і чимало солдатів після битви відвідували своїх священиків, щоб ті звільнили їх від цих обітниць. Однак траплялися й випадки серйозної саморефлексії, адже не кожен американський солдат у цивільному житті був «покірним ягням». Посеред китайського блокпоста біля Рйонвеона артилерист із 503-го польового артилерійського батальйону молився до Ісуса: «Я сказав Йому, що якби я тільки зміг вибратися з цієї халепи, якби я тільки якось зміг пережити цю ніч, то я б ніколи більше не став проблемою для когось, ніколи більше. У ту мить я усвідомив, що за своє життя спричинив чимало проблем». У той самий час солдат 23-го піхотного полку запитував себе: «Я прожив гріховне життя, сповнене жадібності та егоїзму. Чому Бог мав би дозволити мені жити далі? Я думаю про те, як загинули добрі й молоді люди, тоді як грішник, такий як я, продовжує жити». Такі роздуми відкривали двері почуттю провини, особливо якщо раніше загинув близький друг. Що ж тоді залишалося, як не сказати собі, що померлий товариш може вважати себе щасливцем, що вибрався з цієї халепи? Багато солдатів відповідали на це відчайдушне запитання суцільною люттю до супротивника. Зрештою, думали вони, саме ворог був відповідальним за травми, скорботу та всі військові події, і саме таке тлумачення в окремі моменти втрати самоконтролю могло призвести навіть до жорстокого поводження з військовополоненими.