Щолкіне в тенетах деколонізації

Деколонізація — це не механічна заміна табличок на в’їздах до міст, а злам імперського мислення. Проте, намагаючись вирватися з російського ідеологічного поля, ми подекуди потрапляємо в інші пастки: від античного ескапізму до кабінетного меморіалізму.

На березі солоного Актаського озера височіє занедбаний бетонний скелет Кримської АЕС — монумент збанкрутілій совєтській утопії. Поруч розташоване місто Щолкіне, яке створювали як закритий технократичний рай для інженерів-ядерників. Згодом воно перетворилося на майданчик для постіндустріального рейву дев'яностих і зрештою — на тихе курортне місто.

Сьогодні спроби знайти Щолкіному нове ім’я перетворилися на викривальний процес, який підсвітив приховані пастки в головах тих, хто вперто заплющує очі на історію півострова.

Метаморфози кримського атомограда

Щолкіне — наймолодше місто Криму, засноване у 1978 році як селище-супутник Кримської АЕС і назване на честь російського вченого-ядерника Кіріла Щолкіна. Селище створювали як монумент совєтського технократизму.

У 1984 році будівництво АЕС оголосили “всесоюзним ударним комсомольським”. Проте сейсмічна небезпека та Чорнобильська катастрофа перетворили його на найдорожчий недобудований ядерний реактор у світі, який поглинув понад 500 мільйонів совєтських рублів.

Поруч у 1985 році запустили першу в СРСР промислову сонячну електростанцію СЕС-5. Ця футуристична конструкція з 89-метровою вежею та 1600 керованими дзеркалами пропрацювала лічені роки. У 1990-х її демонтували, здавши унікальні геліостати та парогенератори на брухт. 

За пару десятиліть місто, що отримало цей статус у 1992 році, пройшло шлях від закритого мікрокосмосу інженерів-ядерників до пляжного курорту.

Поруч, у сусідньому селі Казан-Тіп (Мисове), зародився головний український рейв-фестиваль 90-х — “Республіка Казантип”. Етимологія цієї назви походить з кримськотатарського qazan — казан та tip (літературне tüp) — денце, що точно описує ландшафт однойменного мису, схожого на велетенський перевернутий казан, який занурився в Азовське море.

Згодом постіндустріальна руїна породила новий культурний феномен: у другій половині 90-х дискотеки фестивалю перемістилися безпосередньо всередину гігантського турбінного залу недобудованої АЕС.

Створене у 1998–2000 роках на базі АЕС підприємство “Східнокримська енергетична компанія” реалізувало майно станції на 2,2 мільйона гривень, залишивши на балансі лише капітальний технологічний кістяк — спецкорпус, майстерні та реакторний зал.

Зокрема у вересні 2003 року був проданий унікальний данський висотний кран “Kroll”, який до свого демонтажу встиг стати легендарною локацією для українських екстремалів — бейсджампери здійснювали стрибки з його 80- та 120-метрових стріл.

У 2006 році майданчик обрали для пілотного проєкту ревіталізації, а підготовчі роботи зі створення Щолкінського індустріального парку стартували у 2008 році. Міська рада передала у його власність частину споруд колишньої АЕС, розраховуючи залучити 8 мільярдів доларів інвестицій із плановим терміном окупності в 11 років.

Цей масштабний інноваційний хаб мав повністю ліквідувати депресивний статус району, створити нові робочі місця, підняти рівень зарплат і забезпечити стабільні податкові надходження.

Показово, що бетонні руїни приваблювали не лише бізнес, а й науку: у 2011 році тут розгорнувся форум 18-ї Теріологічної школи-семінару НАН України. Місце проведення обрали через розташований неподалік Казантипський природний заповідник.

Після початку російсько-української війни та окупації півострова 2014 року фестивальне та курортне життя міста звелося нанівець. Щолкіне, яке роками трималося на бюджетному сімейному туризмі, кайт- і віндсерфінгу на мисі Казан-Тіп, опинилося в ізоляції.

Втративши українських та міжнародних туристів, місто швидко деградувало, а російський турпотік оминав його через погіршення сервісу та логістичний глухий кут.

Альтернативні спортивні та музичні фестивалі назавжди згорнулися, віндсерфінгові школи закрилися, і місто остаточно перетворилося на депресивний занедбаний апендикс Керченського півострова, де активне життя згасло разом з українським прапором.

Недобудовану АЕС окупанти вирішили утилізувати. Вони розпочали демонтаж реакторних та машинного залів площею 22 тисячі квадратних метрів, щоб пустити бетон на щебінь, а метал — на брухт для будівництва мосту через Керченську протоку.

Так історія совєтського атома в Криму завершилася демонтажем заради будматеріалів для окупаційного проєкту.

Справжня трагедія імперського безглуздя стає очевидною в порівнянні з німецьким двійником станції — недобудованою АЕС “Штендаль”, що зводилася за тим самим совєтським проєктом. Коли Німеччина після об'єднання відмовилася від атомного проєкту, вона повністю рекультивувала промисловий майданчик, відкривши там сучасну паперову фабрику.

Пошук нової назви

Спроби позбутися імені совєтського творця термоядерної зброї почалися ще до війни, але російська окупація Криму звела ці спроби нанівець.

Коли у 2015 році Україна ухвалила перші закони про декомунізацію, Щолкіне також випало з-під їхньої дії — Кіріл Щолкін не належав до партійних функціонерів чи каральних органів СРСР. Його постать спрацювала як класичний колоніальний щит “поза політикою”.

Лише закони про деколонізацію 2023–2024 років визнали цей мілітарно-науковий спадок імперським маркером. Саме тому настав час обрати Щолкіному нову назву.

Маркетинговий компроміс

Ще у 2013 році виникла ідея перейменувати місто на Казантип задля приваблення туристів. Водночас варто враховувати, що це історична назва сусіднього населеного пункту.

Намагання зберегти бренд “Казантип”, який завдяки фестивалю отримав міжнародну впізнаваність, породжує компромісні, але штучні ідеї. Перейменування Щолкіного на Казантип позбавить сусіднє село Казан-Тіп (Мисове) права на його автентичне ім'я.

Як варіант, Щолкіне можна назвати Яни-Казан-Тіп (Yañı Qazan Tip — Новий Казан-Тіп), а за Мисовим закріпити назву Ескі-Казан-Тіп (Eski Qazan Tip — Старий Казан-Тіп). Проте, попри історичну органічність елементів yañı та eski для півострова, логіка такого кроку залишається вимушено компромісною.

Феномен “Республіки Казантип” — це яскрава сторінка новітньої української культури, символ низової свободи та постіндустріального освоєння простору в 90-х. Цей бренд назавжди вписаний в історію. Проте намагання перетворити соціокультурний маркер на офіційну назву міста створює географічну плутанину й експропріює ім'я сусіднього села Казан-Тіп (Мисове).

Пастки кабінетного неймінгу

У січні 2024 року в межах дискусії про деколонізацію було запропоновано чотири варіанти: вже згаданий Казан-Тип, Кемське, Сонячне та Гераклій. Кожен із цих топонімів спирається на окремий концепт, проте кожен є чужорідним для локального контексту міста.

Пропозиція назвати місто “Кемське” апелює до регіональної пам'яті Керченського півострова, але не самого міста. Вона меморіалізує політолога, журналіста та Героя Небесної Сотні Сергія Кемського, який народився у Керчі.

Цей варіант пропонує ціннісний контраст: замінити ім'я совєтського фізика-ядерника, який ніколи не жив у цих краях, на ім'я сучасного героя України з цього району. Проте Сергій народився в Керчі, і саме там його ім'я має стати топонімічним маркером. Спроба механічно перенести пам'ять про героя з одного міста на інше, хоч і сусіднє, не розв'язує проблему локальної ідентичності Щолкіного.

Натомість варіант “Сонячне”, попри прив'язку до технологічної спадщини (будівництва першої промислової сонячної електростанції), концептуально є кроком назад. Це класичний зразок совєтського кабінетного неймінгу.

Подібні стерильні й ідеологічно порожні назви масово насаджувалися на півострові після насильницького виселення кримськотатарського народу, щоб затерти автентичні топоніми. Крім того, в Криму вже є два села з такою назвою, і для одного з них ця назва є оригінальною. Цей вибір не деколонізує простір, а лише дублює совєтські патерни знеособлення.

Зрештою, ініціатори обрали варіант Гераклій, який викликає застереження. Місто під такою назвою згадується у Страбона та Птолемея, але воно зникло ще під час навали готів у III столітті нашої ери. Спроба штучно перенести це ім'я на сучасне місто — це намагання штучно сконструювати “давньогрецьку” ідентичність.

До того ж на локацію Гераклія досі претендують два античних городища — одне на мисі Казан-Тіп, інше біля Керчі. Їхня історична цінність, як і назва, нікуди не зникне, так само як не зникли назви Херсонес чи Ольвія.

Ця пропозиція наслідує єкатєрінінський “грецький проєкт” XVIII століття, коли російська імперія масово роздавала захопленим містам античні та псевдоантичні імена, щоб штучно прив'язати себе до візантійської спадщини й, головне, стерти кримськотатарську топоніміку.

Повернення до таких практик зараз — це пастка колоніального мислення, яка ігнорує середньовічну та модерну історію на користь античності. Замість реальної деколонізації пропонується історичний стрибок через півтора тисячоліття.

У підсумку ініціативи демонструють ідейний глухий кут. Намагаючись деколонізувати простір, вони залишаються в полоні російської імперської та совєтської парадигми неймінгу.

Ці ідеї зводяться до трьох колоніальних шаблонів:

• Античний ескапізм (“Гераклій”) — спроба сховатися за стерильним грецьким мітом, що повністю повторює російську практику “грецького проєкту”.

• Ідеологічний меморіалізм (“Кемське”) — підхід до топоніміки як до “дошки пошани”, коли ім'я героя присвоюють суто за географічною близькістю, без зв'язку з власною історією міста.

• Знеособлена нейтральність (“Сонячне”) — класичний безликий совєтський топонім для затирання пам'яті.

Найбільша трагедія цих проєктів — повна сліпота до автентичної історії, яка закарбована в самому ландшафті. Ігнорування кримськотатарського топонімічного пласта важко списати на звичайне незнання контексту. Це демонструє небажання повертати суб'єктність Криму та прагнення законсервувати простір у звичних імперських та совєтських рамках, аби лише не маркувати його кримськотатарським іменем.

Географічна пам'ять Акташа

Найбільш логічною та історично обґрунтованою альтернативою для Щолкіного є назва Акташ — на честь історичного села на південному заході міста.

Хронологічний розрив між його існуванням та заснуванням Щолкіного становить лише двадцять п'ять років, а не тисячоліття.

З кримськотатарської aq перекладається як білий, а taş — камінь. Ця назва ідеально римується як із диким ландшафтом Приазов'я з його вапняковими скелями та вибіленими сіллю берегами озер, так і з сучасним архітектурним силуетом самого міста, зведеного з біло-сірих бетонних панелей.

Історичний Акташ — це не просто крапка на карті, це село, чиє коріння сягає епохи кіммерійців. За часів Кримського ханства воно входило до Арабатського кадилика Кефінського каймакамства, а станом на 1864 рік було відоме як приморське село з власною мечеттю.

Його зникнення не було природним процесом, це прямий наслідок депортації кримськотатарського народу у 1944 році. У 1948 році спорожніле село перейменували на Білокам'янку, а у 1952 році остаточно викреслили з совєтських реєстрів — якраз напередодні старту ядерного проєкту.

Надання місту назви Акташ — це не абстрактна творчість, а усталена практика української деколонізації. Україна вже має успішні прецеденти, коли міста, названі ідеологічними совєтськими іменами, повертали собі назви зниклих або поглинутих ними сіл.

Подібну деколонізацію ми вже бачили на прикладах Вараша чи Горішніх Плавнів. Ці назви стали основою для віднайдення ідентичності, назавжди витіснивши совєтські конструкції. Вже сьогодні мало хто згадає їхні старі назви.

Це не просто випадкові перейменування, а повернення до кореня, який маркує історію землі до приходу совєтського будівництва.

Показовим прикладом збереження історичної тяглості є Нетішин. На відміну від Щолкіного, де будівництво міста велося вже після зникнення села Акташ, у Нетішині історичне село збереглося. Нові житлові масиви атомнограду зводили на його околицях, і місто успадкувало імʼя села.

Для Щолкіного назва Акташ виконує ту саму функцію: вона легітимізує простір, підкреслюючи, що тут існувало життя до того, як місцевість відвели під ядерні потреби.

До того ж місцевим мешканцям цей топонім добре відомий завдяки розташованому поруч Актаському озеру (Aqtaş gölü). Цей солоний безстічний басейн площею майже 27 квадратних кілометрів входить до Керченської групи озер і є найсолонішим на півострові. 

Цю природну солону водойму інтегрували в ядерний проєкт як ставок-охолоджувач. Для цього навколо озера звели масштабну земляну дамбу та проклали обвідний канал.

Проте у 1989 році весняна повінь зруйнувала дамбу, затопивши довколишні села. Відновлювати дамбу не стали, через що озеро значно зміліло і продовжує пересихати щоліта.

Руйнування цієї інженерної системи триває й за окупації. У 2015 році зафіксовано факти варварського вивезення близько 5 тисяч тонн щебеню з конструкцій дамби, що призвело до руйнації обвідного каналу.

Висновки

Деколонізація Криму — це не бездумна заміна совєтських маркерів на кабінетні чи маркетингові симулякри. Це складний і подекуди болючий процес повернення суб'єктності півострова, чию пам'ять намагалися стерти спочатку імперськими багнетами, потім совєтськими депортаціями, а тепер — ігноруванням локального контексту.

Історія Щолкіного доводить: справжня деколонізація починається не з псевдоантичності чи безликих совєтських назв, а безпосередньо в історії прямо під нашими ногами. Вона вимагає від нас відмовитися від ролі чергових кабінетних проєктувальників, які дивляться на Крим як на чисту дошку для власних експериментів.

Надання місту імені Акташ — це пряме подолання наслідків насильницького виселення 1944 року, геноциду та подальшого стирання пам'яті.

Це фіксація факту: історія цих місць не почалася з совєтського атомного проєкту, а присутність корінних народів України — це не випадковий епізод, який можна назавжди сховати під бетонними плитами.

***

Дякую за увагу! Долучайтесь до моїх каналів у Telegram, WhatsApp та на інших платформах, а підтримати мою роботу ви можете через Donatello або PayPal.