Ухилеси в Третьому Рейху

Вступ

4 грудня 1940 року близько 22-ї години помічники прикордонників фон Бун і Бройс зупинили поблизу селища Феленгатер у Форарльберзі, приблизно за 800 метрів від кордону Німецької імперії з Ліхтенштейном, двох молодих чоловіків. Ті пояснили, що просто вирушили в гірську подорож на «Три сестри» — гірський масив у північному Раєтіконі. Фон Бун і Бройс затримали їх за підозрою в незаконному перетині кордону та доставили до в’язниці у Фельдкірху, де їх передали у розпорядження Таємної державної поліції, прикордонного посту у Фельдкірху. Затриманих звали Герберт Клейзер і Карл Стеффек, їм було по 18 років, і вони походили з віденського робітничого району Фаворитен, що знаходився на відстані понад 600 кілометрів. Клейзер останнім часом працював канцелярським працівником, а Стеффек — підсобним робітником. Наступного дня їх допитав співробітник Гестапо. Вони дуже швидко зізналися, що „хотіли об'їзними шляхами дістатися до Ліхтенштейну, а точніше — до Швейцарії, оскільки не мали жодного бажання виконувати обов’язки в рамках трудової служби та військової служби“ (1). 6 грудня гестапо Фельдкірха подало на цих двох до прокуратури Фельдкірха “за спробу незаконного перетину кордону та умисне ухилення від обов’язкової служби в трудових загонах та військової служби”. Слідчий суддя провів додатковий допит і на його підставі склав обвинувальний акт. Через місяць після затримання Клейзер і Стеффек постали перед спеціальним судом. Лише через 30 хвилин судового засідання — адвоката не було — суддя, голова окружного суду Генріх Екчер (2), виніс вирок. Обоє, які раніше не мали судимостей, отримали по вісім років ув’язнення за порушення Постанови про паспортні покарання та злочин підриву військової сили. Екчер обґрунтував вирок, зокрема, холоднокровністю підсудних, “[…] що вони неодноразово обговорювали та узгоджували свій план, Кляйзер також мав карту Форарльберга, і обоє сподівалися, припускаючи, що кордон не надто ретельно охороняється, без труднощів виїхати за кордон” (3).

Смертний вирок за ухилення від служби та спеціальні трибунали для ухилесів

Форарльберг, найзахідніша федеральна земля Австрії в період з 1920 по 1938 рік, після „аншлюсу” до Німецького Рейху в грудні 1939 року втратив свою земельну адміністрацію і став частиною рейхсгау Тіроль-Форарльберг. Завдяки кордонам зі Швейцарією та Ліхтенштейном міста та громади Форарльберга в долині Рейну та Монтафоні швидко стали притулком для людей з території колишньої Австрії та окупованої Чехословаччини, які були змушені тікати від політичних та антисемітських переслідувань, були вигнані нацистським режимом з тих самих причин або прагнули уникнути примусу з боку нацистського режиму. Вже 1 квітня 1938 року Швейцарія запровадила візовий режим, що практично зупинило легальний в’їзд. Якщо до серпня 1938 року нелегальний перетин кордону, зокрема єврейськими біженцями, ще в значній мірі допускався, то згодом Швейцарія посилила контроль своїх кордонів і все частіше відмовляла біженцям у в’їзді. Навесні 1939 року німецька поліція також почала посилювати прикордонний контроль, щоб запобігти нелегальному перетину кордону. Спочатку було значно збільшено чисельність персоналу прикордонної служби. Інспектор поліції громадського порядку сформував з посадових осіб митно-прикордонної служби та військово підготовлених призовників з числа прикордонного населення («допоміжні прикордонники») Посилену службу прикордонного нагляду (VGAD). Підрозділи особливо щільно розгорталися поблизу Фельдкірха та в долині Рейну, де через щільне заселення було неможливо встановити загальну заборонену зону, як це було зроблено навесні 1940 року в південній гірській частині країни, Монтафоні, вздовж кордону. Вхід туди дозволявся лише особам, які мали офіційний дозвіл. Між Монтафоном і долиною Рейну поблизу Фельдкірха було зведено 14-кілометровий бар’єр із колючого дроту. Уздовж усього кордону утворився ланцюг пунктів прикордонного нагляду та митної охорони, співробітники яких не лише патрулювали кордон, а й, подібно до жандармерії, проводили перевірки осіб на різних мостах, дорогах, вокзалах та у громадському транспорті поблизу кордону. У разі відсутності документів, що посвідчують особу, або підозри у намірі незаконно перетнути кордон, вони затримували мандрівників ще задовго до кордону, наприклад у Брегенці, що розташований майже за десять кілометрів від Швейцарії. Підозрюваних передавали до відділень прикордонної поліції у Фельдкірху або Лустенау, або безпосередньо до вищого прикордонного комісаріату в Брегенці, який підпорядковувався відділенню Гестапо в Інсбруку.

Тому тим, хто прибув з наміром втекти, без допомоги місцевих жителів було важко навіть наблизитися до кордону. Як і Клейзер та Стеффек, багато затриманих, не знаючи місцевих умов, обирали маршрут втечі за картою, причому лише меншість наважувалася йти через гори. Більшості з них рівнинний коридор поблизу Фельдкірха та вузька верхня течія Рейну, особливо мілкий Старий Рейн між Альтахом і Лустенау, що утворився в результаті регулювання річки, створювали враження, що втеча буде легкою справою. Дійсно, допити швейцарської поліції дезертирів, яким вдалося втекти, показують, що, маючи певні знання місцевості, переправитися через Рейн у певних місцях було відносно легко (4). Слід також зазначити, що в цілому в процесі втечі у Форарльберзі втікачі з Вермахту становили меншість — вже самі лише реєстри ув’язнених поліцейської в’язниці в Брегенці свідчать, що з 1940 року втекти до Швейцарії намагалися насамперед примусові робітники та військовополонені (5).

Наслідки невдалої спроби втечі могли бути драматичними для тих, кого це стосувалося. Оскільки націонал-соціалісти у 1933 році відновили військове правосуддя та, зокрема, посилили його з початком війни у 1939 році, у їхньому розпорядженні був широкий арсенал заходів для поліцейської та юридичної боротьби з дезертирством та ухиленням від військової служби серед солдатів. На додаток до німецького Військового кримінального кодексу у вересні 1939 року було прийнято Положення про військове кримінальне судочинство (KStVO) та Положення про особливе військове кримінальне право (KSSVO). У § 5 ч. 1 KSSVO було визначено «підрив бойового духу» як новий склад злочину. Рейхська військова прокуратура розуміла під цим поняттям «порушення або обмеження тотальної національної готовності до досягнення остаточної перемоги у цій війні».(6). Цей параграф поділявся на три складові: Під пунктом 1 підпадала будь-яка форма публічного підриву оборонної сили, під пунктом 2 — схиляння солдата або призовника до дезертирства або самовільного залишення частини, а під пунктом 3 — будь-яка форма ухилення себе або іншої особи від виконання військової служби. Кожен прояв підриву бойового духу, як і дезертирство (§ 6), карався смертною карою як основним покаранням; у менш тяжких випадках судді могли призначати покарання у вигляді ув’язнення на строк до 15 років або позбавлення волі на строк до 5 років. Однак KSSVO була не лише інструментом військових судів, оскільки у травні 1940 року її почали застосовувати також у рамках спеціальної судової системи загального судочинства. На тлі описаних обставин вона мала відіграти порівняно важливу роль саме у спеціальному суді Фельдкірха.

На рівні земельних судів після нападу на Польщу у вересні 1939 року указом міністра юстиції Рейху були створені спеціальні суди, внаслідок чого у 1940 році в Німецькому Рейху вже існувало 55 таких трибуналів, причому лише на колишній території Австрії їх було десять. (7) Однією з функцій спеціальних судів було забезпечення під час війни стабільності так званого „внутрішнього фронту“ або „фронту на батьківщині“ та, таким чином, боротьба з будь-яким фактичним або уявним ослабленням націонал-соціалістичної народної спільноти в умовах війни. З точки зору націонал-соціалістичної юстиції це передбачало радикальні заходи проти певних форм злочинності, а також проти будь-якого ослаблення оборонної сили німецького народу.(8) Істотною особливістю всіх спеціальних судів була змінена порівняно з традиційними судами процесуальна практика. Вона виявлялася, з одного боку, у всеосяжній владі судді, а з іншого — у правових обмеженнях обвинувачених. Останні не могли оскаржити вирок у звичайному порядку, через що були повністю залежні від рішення конкретного судді.

Спеціальні суди мали, на розсуд судді, виносити вироки швидко й драконівськи, тобто не проводити тривалих розслідувань. Державний секретар Міністерства юстиції Рейху Роланд Фрайслер назвав спеціальні суди «танковими військами правосуддя» і закликав суддів «бути політичними солдатами Фюрера у сфері права». Суддями були досвідчені юристи, здебільшого голови відповідних земельних судів. У справі Фельдкірха це був Генріх Екчер, уродженець Південного Тіролю, який з 1911 року переважно працював суддею у Форарльберзі. Його членство в НСДАП з 1933 року принесло йому в 1939 році посаду голови земельного суду Фельдкірха. З осені 1943 року він також виконував обов’язки голови спеціального суду Бозена.

Ще одне уточнення щодо компетенції спеціальних судів: розгляд справи про дезертирство належав виключно до компетенції військових судів. Дезертирувати міг лише той, хто вже був призваний на військову службу. З моменту початку дня призову починала діяти юрисдикція військової юстиції. Вона була організована не за принципом походження чи територіальним принципом, а, в основному, за принципом приналежності солдата до військової частини. Тому дезертирів, затриманих у Форарльберзі, зазвичай передавали до дивізійних судів.

Натомість спеціальні суди притягували до відповідальності осіб за ухилення від військової служби, якщо вони в принципі підлягали призову, але (ще) не перебували на військовій службі. Крім того, до відповідальності притягували цивільних осіб, якщо вони підбурювали призовників або солдатів до втечі від служби у Вермахті та/або надавали їм у цьому допомогу — чи то допомагаючи втекти, чи то не повідомляючи про це, чи то надаючи притулок та забезпечення. В якості правової основи спеціальні суди в колишній Австрії могли застосовувати не лише § 5 KSSVO, а й Австрійський кримінальний кодекс (ÖStGB) із статтями § 220 (сприяння дезертирству), § 221 (сприяння дезертирству) та § 222 (підбурювання або сприяння порушенню військового обов’язку)24. Крім того, для нашого дослідження важливе значення мала Постанова про захист Рейхської служби праці (§ 4 «Дезертирство», § 5 «Службовий обов’язок»). Місцева юрисдикція спеціальних судів могла ґрунтуватися на місці вчинення злочину, місці проживання злочинця, місці затримання та місці ув’язнення; вона була «широкою та гнучкою» — це надавало суду певну свободу дій щодо самостійного проведення кримінального провадження або передачі справи до інших судів.

Діяльність спеціального суду на прикладі Фельдкірху

Для аналізу ми мали в розпорядженні загалом 133 справи зі 179 обвинуваченими. відповідних матеріалів судових процесів свідчать, що зрештою проти 76 осіб було висунуто обвинувачення, 69 з них отримали вирок, який майже у всіх випадках звучав як «винен». Щодо п’яти обвинувачених вступ французьких військ на початку травня 1945 року призвів до того, що судовий розгляд так і не відбувся. Щодо 103 обвинувачених (58 відсотків) попереднє слідство у Фельдкірху завершилося без висунення обвинувачення: щодо 36 осіб справу було закрито (20 відсотків), щодо 35 — передано до інших судів (20 відсотків), дев’ятеро уникли можливого основного судового розгляду, втікши, у 14 осіб попереднє провадження завершилося через закінчення війни, трьох обвинувачених було передано гестапо, а в ще 6 випадках обвинувачення не було висунуто з нез’ясованих причин. Вже сформульована теза про те, що в поле зору Спеціального суду Фельдкірха потрапляли переважно особи, які не проживали у Форарльберзі, переконливо підтверджується: Лише третина обвинувачених, за даними про місце походження, проживала у Форарльберзі (52 особи), тоді як переважна більшість походила з Пруссії (35), Баварії (23), Саксонії (10), Вюртемберга (6) та інших земель «Старої імперії» (10), з решти колишньої Австрії (21) або з окупованих територій (6). Метою більшості затриманих була Швейцарія (або, по дорозі туди, Ліхтенштейн). Про це свідчать місця, де підозрюваних було затримано. Серед 164 випадків, які можна класифікувати, можна констатувати абсолютну перевагу прикордонних міст. У Фельдкірху30 було затримано 30 відсотків (50 осіб), у Лустенау — 11 відсотків (18 осіб), у Брегенці — 7 відсотків (11 осіб). Разом з іншими меншими населеними пунктами поблизу кордону затримання в прикордонних районах становлять значну більшість порівняно із затриманнями у внутрішніх районах країни.

Не враховуючи осіб, вік яких не вказано (19), аж 35 відсотків обвинувачених були віком від 16 до 20 років. Для порівняння: група осіб віком від 21 до 35 років, що охоплювала втричі більше вікових категорій, становила точно такий самий відсоток; 23,5 відсотка мали вік від 36 до 50 років, решта — понад 51 рік. 72 відсотка обвинувачених звинувачували у власному ухиленні від військової служби або службових обов’язків. Це відбивається на розподілі за статтю: самовільне ухилення від військової служби стосувалося виключно чоловіків. Підбурювання, пособництво, сприяння, неповідомлення про ухилення від військової служби та дезертирство були правопорушеннями, в яких переважно звинувачували жінок, але загалом вони становили лише 20 відсотків правопорушень, пов’язаних з ухиленням від військової служби, — 36 обвинувачених та дев’ять засуджених. (9) Отже, у цілому молодих чоловіків з-поза меж Форарльберга, яких звинувачували в ухиленні від військової служби згідно зі ст. 5, ч. 1, п. 3, становили набагато найбільшу групу серед обвинувачених та засуджених. Якщо розглянути динаміку в часі, то домінуюча структура за походженням, віком та складом злочинів найяскравіше проявилася в період з 1941 по 1943 роки.

Ці результати підтверджують у кількісному плані висновок, який голова Спеціального суду Фельдкірха виклав у травні 1942 року в — як висловився Мартін Ахрайнер — «надзвичайно незвичайному листі» до голови Вищого земельного суду Інсбрука, згідно з яким „Спеціальний суд Фельдкірха, з огляду на своє розташування, має розглядати, зокрема, справи підлітків, які, через свою необачність та незрілість і не зваживши на тяжкі наслідки, намагаються перетнути кордон до Швейцарії тощо […]“(10).

На думку Екчера, було „сумно судити підлітків і тим самим, принаймні, значно ускладнювати їхнє подальше життя“. Прокуратура Фельдкірха намагатиметься „якщо це хоч якось можливо, утриматися від висунення обвинувачення“. Крім того, він запропонував домогтися від Міністерства юстиції видання спеціальної інструкції для окружного суду Фельдкірха, „яка пом'якшить серйозні перешкоди для подальшого розвитку підлітків і може стати орієнтиром на майбутнє“(11).

Якщо розглянути діяльність прокуратури Фельдкірха до кінця 1942 року, то стає очевидним досить неоднозначне ставлення до описаного Екчером явища. З одного боку, справді прокуратура Фельдкірха закрила значну частину порушених попередніх розслідувань або передала їх до інших судів (1940 рік: 39,1 відсотка; 1941: 57,6 відсотка). У справах 1942 та 1943 років цей показник також залишався високим, проте у справах 1944 року він знизився до 27,3 відсотка, насамперед — як ми ще побачимо — через зміну структури правопорушень. З іншого боку, у справах, що дійшли до судового розгляду, Екчер виносив досить суворі вироки: із 30 відомих вироків до кінця 1942 року більше половини (17, або 56,7 відсотка) передбачали багаторічні покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до 15 років, п’ять (16,7 %) — від двох до трьох років ув’язнення, щодо шести обвинувачених (20 %) він обмежився покаранням у вигляді ув’язнення на строк до одного року, а двох виправдав.

Також при визначенні міри покарання голови спеціальних судів мали певну свободу дій, навіть якщо — як було показано на початку — існували чіткі політичні цілі та очікування Міністерства юстиції Рейху. Про це свідчить такий приклад: 9 січня 1941 року Екчер засудив 19-річного лісоруба Франца Фішера з Судетської області, який раніше не мав судимостей, до дванадцяти років ув’язнення за ухилення від військової служби. Фішер скоїв у своєму рідному місті Брансдорф (Брантіце) крадіжку, яка була кваліфікована як тяжка, щоб незадовго до призову встигнути втекти до Швейцарії через Відень, Інсбрук та Фельдкірх. Ріхспрокурор, згідно з розпорядженням міністра юстиції Рейху, подав скаргу на скасування цього вироку. У серпні 1941 року Рейхссуд скасував вирок як щодо міри покарання, так і щодо висновків, на яких він ґрунтувався. Під час повторного розгляду справи в листопаді 1941 року головний прокурор Герберт Меллер — відповідно до розпорядження Міністерства юстиції Рейху — вимагав смертної кари, проте Екчер наполягав на тому, що це був менш тяжкий випадок, але підвищив міру покарання до максимально можливого терміну ув’язнення — 15 років. Проти смертної кари він аргументував „несприятливими сімейними обставинами“, в яких виховувався Фішер (12). Його батько, за його словами, був політично ненадійним і тривалий час перебував у попередньому ув’язненні. Екчер також згадав про політичну ситуацію в Чехословаччині, де „комунізм мав широкі можливості для діяльності“, а в школі „виховувалася ненависть до Німеччини“. За таких обставин, на думку Екчера, «почуття обов’язку перед державою та народом» не могло сформуватися. Також спосіб втечі — Фішера затримали на головній дорозі біля Тісіса (Фельдкірх) за кількасот метрів до кордону — Екчер розцінив як ознаку незрілості та легковажності. Загальне враження Екчер полягало в тому, що Фішер „вихований у нацистському дусі, дисциплінований у праці та морально стійкий, але все ж зможе виконувати плідну роботу“ (13).

Лише через два місяці Екчер розглядав справу Клейзера та Стеффека, про яку йшлося на початку. Прокурор вимагав для кожного з них по десять років ув’язнення. Екчер призначив покарання у вигляді восьми років ув’язнення для кожного та обґрунтував своє рішення так само, як і у справі Фішера: „Розгляд справи показав, з одного боку, що вони усвідомлювали свою протиправну поведінку, але, з іншого боку, у своїй юнацькій недостатньо усвідомлювали тяжкість та наслідки своїх дій; у підсудних не проявилися моральна серйозність, твердість характеру, а також юнацький ентузіазм щодо подвигів Вермахту та нового Рейху”. Однак він поклав відповідальність не на самих підсудних, а знову на їхнє соціальне оточення: вони покинули школу ще до „аншлюсу”, не були членами жодної націонал-соціалістичної організації, крім того, жили „у Відні […], де аж до переломного моменту в колах робітників та дрібних службовців плекалася ненависть до націонал-соціалізму та до Великої Німеччини” (14). Проти цього вироку більше не подавали апеляцій про визнання недійсним. Після 1942 року Екчер виносив значно м’якші вироки: у майже двох третинах випадків за злочин ухилення від військової служби він призначав покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років. Загалом кількість кримінальних справ щодо ухилення від військової служби у 1944 році порівняно з 1943 роком зменшилася більш ніж наполовину (з 27 до 13). Того ж року окружний суд Фельдкірха вперше виніс вироки за злочини, пов’язані зі сплатою внесків на ухилення від військової служби та дезертирство.

Але той факт, що Еккер не призначав смертних покарань за ухилення від військової служби, не означає, що обвинувачені в усіх випадках вижили після поліцейського та судового переслідування. Франц Фішер помер майже через рік після винесення вироку у виправній колонії Бріг, де він був змушений виконувати важку примусову працю. Ще четверо засуджених до ув’язнення в виправній колонії померли під час відбування покарання — або під час спроб втечі, або внаслідок умов утримання. Дві єврейки, Едіт Мейєр та Елізабет Словес, які намагалися втекти до Швейцарії разом із дезертирами, загинули в концтаборі Аушвіц. Трьох дезертирів розстріляли під час їх затримання або арешту. Звісно, збережені матеріали окружного суду Фельдкірха далеко не вичерпно відображають усі випадки ухилення від призову до Вермахту або втечі з Вермахту у Форарльберзі. Так само не можна поширювати стриманість Еккера у застосуванні смертної кари за ухилення від військової служби на всю його судову практику, адже можна довести щонайменше десять смертних вироків щодо так званих «небезпечних рецидивістів», шість із яких — за злочини проти власності.

Ухилення від військової служби та спеціальні суди: регіональне порівняння

Дані, отримані в результаті аналізу судової практики Спеціального суду Фельдкірха щодо ухилення від військової служби, є особливо цікавими, зокрема, у порівнянні з відповідними справами Спеціальних судів Інсбрука та Больцано. Спочатку про Спеціальний суд Інсбрука: у Тірольському земельному архіві збереглися виключно справи категорій KL та KM, тобто справи про тяжкі та менш тяжкі кримінальні злочини, за якими було висунуто обвинувачення. Тому неможливо провести порівняння щодо справ, які були припинені або передані до інших інстанцій. Згідно з реєстраційними номерами справ, до суду було передано 1 078 справ; матеріали справ та записи щодо складу злочинів і обвинувачених збереглися щодо 966 (89 відсотків) справ, причому 67 з них мають значення для нашого дослідження — це, з огляду на значно більшу судову округу, в абсолютних цифрах лише трохи більше, ніж у Спеціальному суді Фельдкірха.39 Різниця стає очевидною у співвідношенні до загальної кількості головних судових процесів: в Інсбруку це 6,9 відсотка відомих справ, у Фельдкірху — 19 відсотків. Структура інкримінованих злочинів також суттєво відрізняється. В Інсбруку 66 із 94 обвинувачених (70,2 відсотка) мали відповідати за супутні злочини, пов’язані з дезертирством, більшість із яких була передбачена Законом про військову службу (ÖStG). Лише 16 випадків ухилення від військової служби розглядалися в суді. У Фельдкірху співвідношення було зворотним: 72 відсотки випадків ухилення від військової служби та лише 21 відсоток супутніх правопорушень.

Отже, ситуація з ухиленням від військової служби та дезертирством у Тіролі, як випливає зі спеціальних судових матеріалів, має зовсім інший характер. Спроби втечі до Швейцарії, щоправда, також відігравали певну роль, але коротка гірська межа приваблювала значно менше бажаючих втекти, ніж межа на Рейні чи рівнинна сухопутна межа з Ліхтенштейном у Форарльберзі. Тому випадки ухилення від військової служби та пособництва в дезертирстві в Тіролі стосувалися переважно втеч у межах країни — чи то в місті Інсбрук та його околицях, чи то в численних гірських долинах із розкиданими поодиноко фермами та альпійськими пасовищами. У зв’язку з цим у матеріалах справи Спеціального суду Інсбрука з’являється явище, яке у Форарльберзі було малопомітним: позасудове попереднє ув’язнення як засіб переслідування родичів дезертирів, які перебували в бігах, що супроводжувалося конфіскацією ферм, що можна назвати колективною відповідальністю (15). Приводом стала дезертирство шести місцевих солдатів із Пфундса до Швейцарії навесні 1943 року. Хоча не було жодних доказів причетності сімей, гестапо Інсбрука взяло під захисний арешт батьків та братів і сестер дезертирів, що мало «діяти превентивно та відлякуючи на інших мешканців села». Цей захід було здійснено, як було чітко зазначено, „за тісної згоди та з дозволу відповідного керівництва округу та гау НСДАП“, тобто, зрештою, гаулітера Франца Хофера (16).

Саме Гофер, як верховний комісар оперативної зони «Альпенфорланд», у листопаді 1943 року створив спеціальний суд оперативної зони «Альпенфорланд» у Больцано. Якщо розглядати практику спеціального суду в Больцано щодо ухилення від військової служби, то, по-перше, слід зазначити, що феномен ухилення від військової служби в Південному Тіролі мав два аспекти, які слід розрізняти: Згідно з «Опцією» (17) 1939 року, всі чоловіки підлягали призову до збройних сил, які добровільно записалися до Вермахту та/або обрали німецьке громадянство, навіть якщо вони продовжували проживати в італійській провінції Больцано. Однак націонал-соціалістична держава не могла карати в Італії за ухилення від військового обов’язку чи супутні злочини і була змушена покладатися на екстрадицію з боку італійських властей. Після утворення оперативної зони на підставі постанов Гофера, що суперечили міжнародному праву, починаючи з 7 січня 1944 року відбувалося поступове розширення військового обов’язку на чоловіків, які проживали в провінціях Больцано (Bolzano), Тренто (Trento) та Беллуно, навіть якщо вони були громадянами Італії . Створивши спеціальний суд, Гофер запровадив інструмент боротьби з ухиленням від військової служби на місцях.

По-друге, емпірична база для опису діяльності спеціального суду в Больцано є порівняно слабкою. Наразі з приблизно 600 судових засідань було знайдено лише 27 справ та згадки про 9 кримінальних справ. П’ять із них стосуються справ про ухилення від військової служби, причому, за даними Штайнахера, у чотирьох з них трьох чоловіків засудили за «невиконання наказу про призов», а двох — за «відмову від військової служби». Дві з трьох смертних карів були замінені на багаторічні терміни ув’язнення (таким же було покарання і в четвертому випадку). Ще одна справа стосувалася п’яти італійських громадян з долини Гадерталь, які «не виконали наказ про явку» і були засуджені до багаторічних термінів ув’язнення.

Привертають увагу дві особливості: перша стосується повноважень спеціального суду. Призовників, які не виконували наказ про призов, у Німецькій Імперії зазвичай притягували до відповідальності військові суди. Ті, хто відмовлявся навіть від медичного огляду (як це задокументовано, принаймні, в одному випадку у Больцано), підпадали під юрисдикцію спеціальних цивільних судів. У зоні операції «Альпенфорланд» Гофер передав обидві форми ухилення та відмови до юрисдикції спеціального суду, тим самим розширивши, порівняно з судовою системою Вермахту, власні інструменти влади для дисциплінування регіонального населення. Однак судді не могли посилатися на § 5 абз. 1 п. 3 KSSVO як правову основу щодо італійських громадян. Тепер їхні відмови каралися як правопорушення проти постанови Гофера про військовий обов’язок від січня 1944 року, що викладені в § 4. Таким чином, спеціальна судова влада в Больцано в сфері забезпечення виконання військового обов’язку діяла цілком як інструмент націонал-соціалістичної держави, що вживала примусових заходів.

(Припущена) частота розгляду справ про ухилення від військової служби, з огляду на спеціальний суд у Фельдкірху, не є унікальною особливістю спеціального суду в Больцано, як припускав Штайнахер. Причини та цілі в Больцано та Фельдкірху були різними: У зоні операцій Гофер створив для себе гнучкий, довільний інструмент влади для репресій проти дисидентів серед місцевого населення (він також мав право надавати помилування), тоді як у Фельдкірху спеціальний суд діяв як прикордонний пост Вермахту і засуджував переважно неповнолітніх дезертирів з усієї території Рейху до покарань у вигляді ув’язнення у виправних колоніях та в’язницях. Втручання Гофера у Фельдкірху не помітні. Судова практика щодо підданих Рейху — смертних вироків не було — була значно м’якшою, ніж у Больцано, де спеціальний суд намагався забезпечити дотримання встановленого Гофером обов’язкового військового призову та лояльності до Німецького Рейху в національно неоднорідному суспільстві з різним громадянством. Другою особливістю є — наскільки це можна оцінити на основі обмежених емпіричних даних — відсутність судових процесів щодо побічних злочинів. Тут Гофер, здається, зробив правилом те, що в Тіролі навесні 1943 року випробовувалося за допомогою гестапо, але згодом залишилося скоріше винятком: У § 4 постанови від січня 1944 року в Південному Тіролі позасудове переслідування родичів дезертирів та осіб, які ухилялися від військової служби, стало загальним заходом. Дружин, батьків, братів і сестер, дітей старше 18 років тепер можна було без вагань заарештовувати до затримання розшукуваних осіб і утримувати у в’язницях та таборах (наприклад, у транзитному таборі Больцано). Крім того, родинне ув’язнення мало на меті запобігти подальшим втечам дезертирів через долину Мюнстерталь до Швейцарії або змусити їх повернутися. У будь-якому разі, виявляється, що Генріх Еккер у Фельдкірху рідко, а в Больцано, судячи з усього, взагалі не мав справ із випадками пособництва в дезертирстві. Причини цього, звісно, були різними: у Форарльберзі «місцеві» випадки дезертирства порівняно рідко розглядалися спеціальним судом, тоді як у Південному Тіролі з ними боролися навіть поліцейськими методами, застосовуючи жорсткі позасудові заходи. На тлі цих регіональних відмінностей у практиці управління гендерні відносини також мали свої особливості: у спеціальному суді Фельдкірха 83 відсотки обвинувачених становили чоловіки, у спеціальному суді Інсбрука — 60 відсотків обвинувачених — жінки. Щодо спеціального суду в Больцано через незадовільний стан архівних матеріалів неможливо зробити однозначного висновку, але у відомих випадках звинувачувалися виключно чоловіки, тоді як у деяких місцях жінки піддавалися безпосередньому поліцейському насильству.

Таблиці

Таблиця 1.

Хід розглянутих справ у районному суді Фельдкірха щодо ухилення від військової служби, дезертирства, пов’язаних з ними злочинів та відповідних супутніх злочинів

Таблиця 2.

Рішення Суду у справах соціального забезпечення міста Фельдкірх щодо злочину ухилення від військової служби. Сіра зона відображає 17 суворих вироків, винесених до кінця 1942 року. Щодо вироку, винесеного у 1941 році, розмір покарання невідомий

Примітки

1. Таємна державна поліція, прикордонний поліцейський пост у Фельдкірху до прокуратури Фельдкірху, 6 грудня 1940 р., Архів землі Форарльберг (VLA), Спеціальний суд Фельдкірху (SGF), SLS 27/40.

2. У літературі існують два варіанти написання прізвища: Eccer та Eccher. Ми зупинилися на останньому. Екчер походив із дворянського роду „Екчер з Екко [Екко, Ехо] та Марієнберга“. На початку травня 1911 року Генріх фон Екчер аб Ехо та Марієнберг був призначений суддею в Брегенці; до цього він був стажистом у окрузі Вищого земельного суду Інсбрука. У 1918 році він став окружним суддею Брегенца, згодом — радником земельного суду та радником Вищого земельного суду, а в 1933 році — головою сенату Земельного суду Фельдкірха.

3. Рішення від 9 січня 1941 року, VLA, SGF, SLs 27/40.

4. Для прикладу протокол допиту дезертирів, Федеральний архів у Берні (BAR), E27#1000/721#9928.

5. Реєстри ув’язнених суду Брегенца, 1940–1945 рр. VLA Рукописи, окружний суд Брегенца; Піхлер, «Опір».

6. Цитата за працею Манфреда Мессершмідта Die Wehrmachtjustiz, 1933-1945, сторінка 73

7. Лист головного прокурора окружного суду Фельдкірха до генерального прокурора Вищого регіонального суду Інсбрука від 20 вересня 1939 р., VLA, Окружний суд Фельдкірха (LGF), Управління юстиції, Загальні справи, 32E.

8. Окрім KSSVO, слід згадати ще п’ять «воєнних постанов»: Постанову про радіомовлення, Постанову про воєнну економіку, «Постанову про шкідників населення», Постанову про захист оборонного потенціалу та Постанову про насильницьких злочинців.

9. Найбільша справа стосувалася надання допомоги дезертирам Мартіну Лоренцу, Вільгельму та Леонхарду Бурчерам; див. Барнай, «Дезертири Вермахту».

10. Лист до голови Апеляційного суду Інсбрука, 25 серпня 1942 р., Тірольський земельний архів (TLA), Апеляційний суд Інсбрука, загальні та збірні справи, № 41E-81

11. Там само

12. Рішення від 27 листопада 1941 року, VLA, SGF, SLS 6/41.

13. Там само

14. Рішення від 9 січня 1941 р., VLA, SGF, SLS 27/40.

15. Родичі затриманих дезертирів у громаді Зонтаг у районі Блюденц були звинувачені перед спеціальним судом у співучасті у злочині. Їхнє ув’язнення не можна назвати колективною відповідальністю. VLA, SGF, KLs 52/44, Js 175/44. Справа KLs відсутня у VLA.

16. Відділення Гестапо в Інсбруку, звіт про затримання, 1 вересня 1943 р., TLA, SGI, KLs 3/44.

17. Згідно з угодою між Італією та Німеччиною, у 1939 році представники німецько- та ладинськомовного населення провінції Больцано, а також певних долин та мовних островів у провінціях Тренто та Удіне мали вибрати між прийняттям німецького імперського громадянства та переселенням до Німецького Рейху («оптанти») або залишанням в Італії («ті, хто залишився»).

18.