Є речі, які неможливо відібрати на блокпостах, конфіскувати на кордонах чи залишити в руїнах зруйнованого дому. Мова це єдиний багаж, який завжди з тобою, але водночас безжально видає тебе з першого звука. Один неправильний наголос, одне "характерне" слово і ти миттєво стаєш чужим у власній країні. Для мільйонів внутрішньо переміщених осіб мова перетворюється на прокляття і благословення одночасно. Вона зберігає зв'язок з домом, який більше не існує, але ускладнює життя в місці, яке ще не стало домом.
Кожна велика міграція в історії людства залишала після себе мовні сліди. Геологічні відклади переселень, в яких можна прочитати драму цілих народів. Ці лінгвістичні острівки стають свідками часу, картографами болю і компасами надії в новій реальності.
Коли в 1760-х роках імператриця Катерина II запросила німецьких селян колонізувати поволзькі степи, вона навряд чи думала про лінгвістичний експеримент, що протриватиме три століття. Протягом 1764-1768 років у Поволжі на територіях сучасних Саратовської і Волгоградської областей було утворено 106 німецьких колоній, у яких оселилися 25 600 осіб. Ці люди принесли з собою свої рейнські та швабські діалекти, які в ізоляції російських степів почали жити власним життям.
Діалекти волзько-німецької мови стали дуже схожими на пенсільванську голландську. Іншу франконську мову, що розвивалася в американській ізоляції. Цікаво, що обидві мовні спільноти, розділені океаном, еволюціонували в подібному напрямку, зберігаючи архаїчні форми, які в самій Німеччині давно зникли. Поволзькі німці через сто років говорили мовою, яка була одночасно старішою і новішою за ту, що лунала в їхній історичній батьківщині.
Справжнє випробування на міцність чекало на ці мовні острівки в XX столітті. 1941 рік став роком великого розсіяння для багатьох народів Радянського Союзу. Поволзькі німці, греки Приазов'я, кримські татари. Мільйони людей опинилися в товарних вагонах, прямуючи в невідомість. З собою вони могли взяти лише те, що поміщалося в кілька мішків. Але мову ніхто не зміг у них відібрати.
"Особливо важко було тим, хто погано говорив російською і мав німецькі імена" - ця фраза про депортованих німців відображає універсальну трагедію мовних меншин. Мова, яка століттями була джерелом ідентичності та приналежності, раптом стала клеймом, причиною підозр і дискримінації. У нових місцях поселення мова ставала небезпечною розкішшю. В казахських степах, сибірських таборах, середньоазіатських кишлаках рідна мова могла коштувати занадто дорого.
Радянська система мала чіткий план щодо "малих мов". Офіційно проголошуючи інтернаціоналізм, вона практично створювала умови для поступового зникнення мовного різноманіття. Російська мова стала засобом міжнаціонального спілкування і єдиним шляхом до соціального успіху. Освіта, робота, культура - все відбувалося російською. Інші мови поступово витіснялися в приватну сферу, ставали "кухонними мовами", якими говорили лише вдома, між своїми.
Навіть в цих умовах мова виявляла дивовижну живучість. Бабусі ставали головними хранительками мовної традиції, передаючи онукам слова, які батьки вже не наважувалися вимовляти вголос. Мова функціонувала як код розпізнавання "своїх", як таємний шифр спільності в чужому світі. Діти депортованих народів часто росли трилінгвами. Говорили вдома мовою дідусів, у школі російською, а з однолітками створювали гібридні форми, що поєднували всі три мовні системи.
Особливо цікавим прикладом мовного виживання стали понтійські греки. Нащадки тих, хто ще в XVIII столітті переселився з Малої Азії до Приазов'я. Їхня румейська мова зберігала елементи давньогрецької, яких не було навіть у сучасній Греції. Коли в 1944 році їх депортували до Центральної Азії, вони принесли туди мову, якій було понад дві тисячі років. У казахських аулах лунали слова, що колись звучали в античних театрах.
ЮНЕСКО зарахувало кримськотатарську мову до числа мов, що знаходяться під серйозною загрозою зникнення, але це не зупинило її носіїв. Після анексії Криму у 2014 році кримські татари знову опинилися в ситуації мовного виживання. Цього разу їхні лінгвістичні острівки з'явилися не в далеких степах, а в українських містах. У Києві, Львові, Одесі. Масова депортація кримських татар у травні 1944 року завдала їх мові значного удару, але сучасне переселення стало шансом на відродження.
Сучасні технології дають нові можливості для вивчення мов предків. Онлайн-курси кримськотатарської мови стали доступними для підлітків у великих містах України. Мовні школи та культурні центри організовують заняття для різних вікових груп. Університети запроваджують спеціальні програми вивчення мов корінних народів. Бібліотеки створюють цифрові архіви мовних записів, а музеї розробляють інтерактивні експозиції про мовну спадщину.
Найцікавіше відбувається з мовами сучасних українських переселенців. Східноукраїнський діалект із його особливою інтонацією, характерними словами та фразеологізмами раптом опинився в західноукраїнському мовному середовищі. У фонофонді Інституту української мови зберігаються записи з 26 сіл Донецької та 118 населених пунктів Луганської областей — найбільша колекція говірок поряд з Київщиною та Черкащиною. Ці архівні записи, найдавніші з яких датуються 1967 роком, сьогодні набули особливої цінності, адже як зазначає діалектологиня Наталія Вербич: "Я наголошую з великим знаком оклику — це українські говірки, це не російське мовлення. І отой міф про російський Донбас вони якнайкраще розвінчують".
Східностепові говірки Донбасу зберегли унікальний лексичний скарб: "тормозок" (перекус шахтаря), "баранчик" (серединка кавуна), "випихач" (кисіль, яким на весіллі натякали гостям на завершення свята), "тремпель" (вішак), "дурівка" (самогонка), "захолод" (холодець). Ці слова — не суржик, а живі українські говірки XVI-XVII століть, які лише частково зросійщувалися під впливом індустріалізації. Акцент став новим маркером ідентичності переселенців. Їх пізнавали з перших слів, і це не завжди працювало на їхню користь. У деяких регіонах донецький чи луганський акцент автоматично асоціювався з проросійськими поглядами, хоча його носії часто були найбільш українськими патріотами, які втратили все через війну. Водночас активісти україномовного руху західного регіона іноді виявляли незрозумілу принциповість щодо переселенців з російськомовних регіонів. Звучали вимоги негайно перейти на українську, ніби мова була лакмусовим папірцем національної лояльності. Ця ситуація ускладнилася після прийняття у 2019 році Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної".
Сьогодні перед нами стоїть загроза втрати цього мовного багатства. "Фактично знищене село — це знищена говірка", — застерігає Наталія Вербич. Масові переселення, руйнування населених пунктів, зміна демографічного складу можуть призвести до зникнення цілого діалектного ареалу. Інститут української мови закликає переселенців записувати мову своїх родичів, створюючи живий архів говірок, що можуть зникнути назавжди. Парадоксально, але донецький суржик, харківський говір чи одеський акцент виявилися ближчими до української ідентичності, ніж "чиста" російська мова. У цих регіональних варіантах української завжди пульсувало українське серце, навіть якщо воно билося в ритмі, змішаному з російськими запозиченнями. Переселенці з цих регіонів часто легше адаптувалися мовно, ніж очікувалося. Їм потрібно було не вивчати нову мову, а лише "очистити" свою від російських домішок, повернутися до тих українських основ XVI-XVII століть, які ніколи повністю не зникали з їхнього мовлення.
Повномасштабна війна 2022 року кардинально змінила мовну карту України. Мільйони переселенців з різних регіонів опинилися в нових містах, і раптом україномовне середовище наповнилося різноманітними акцентами та діалектами. Якщо раніше харківський чи дніпровський говір можна було почути хіба що від поодиноких гостей, то тепер ці мовні варіанти лунають у львівських трамваях, ужгородських кав'ярнях та чернівецьких школах. Мовна картина України стала набагато складнішою і багатшою, ніж будь-коли раніше.
Мовна адаптація дітей ВПО окрема драма. Вони опиняються між двома світами. Вдома звучить одна мова, в школі інша. Навіть якщо це варіанти тієї ж мови, діти гостро відчувають різницю. Виникає феномен "напівмовності", коли дитина не повністю володіє жодною з мов. Але водночас ці діти стають найкращими мовними інноваторами, створюючи нові способи вираження, що поєднують різні мовні традиції.
Тут виникає філософське питання про природу рідної мови. Що це таке? Чи це обов'язково державна мова країни, чи та, якою ти промовив перше слово? Для багатьох переселенців російська залишається мовою найглибших емоцій та спогадів дитинства. Водночас українська стає мовою громадянського вибору, мовою майбутнього своїх дітей. Цей внутрішній конфлікт особливо гостро переживають ті, хто народився в російськомовних сім'ях, але усвідомлює себе українцем. Їм доводиться перевчувати не лише мову, але й емоційну пам'ять.
Психологи говорять про "мовну депривацію" дорослих переселенців. Втрату емоційної палітри рідної мови, неможливість висловити тонкі нюанси почуттів чужими словами. Але паралельно відбувається і зворотний процес. Переселенці збагачують мови приймаючих регіонів новими словами, виразами, способами мислення. Мова перестає бути статичним багажем і стає живим містком між культурами.
Успішні моделі мовної політики в Канаді, Швейцарії, Фінляндії показують, що суспільство може бути одночасно згуртованим і мовно різноманітним. Кожна збережена мова розширює палітру людських можливостей, кожен діалект, що вижив у переселенні, доводить простую істину. Дім можна знести, але слова залишаються назавжди. І якщо залишаються слова, залишається надія на повернення додому, навіть якщо цей дім доведеться будувати заново.
