Поведінкова психологія(«біхевіоризм»)- це один з найбільших напрямів сучасної психологічної науки.
Вона виникла у США, на початку 20 сторіччя, через бажання вчених-психологів замінити психологію вивчення внутрішнього світу людини на дослідження поведінки. Вивчення думок, почуттів, відчуттів, переживань вважалося некорисним. Психічне життя людини відкидалося. Свідомості, несвідомого чи особистості, індивідуальності просто не існувало для такої науки. Поведінкові психологи прагнули вивчати лише поведінку людини - об'єктивно вимірювальний феномен, що добре піддається кількісному рахунку та математизації. Вони вважали людину пасивною машиною, що лише сприймає стимули зовнішнього середовища, утворює асоціації та реагує на подразники. Сукупність таких реакцій - і є поведінка.
З подальшою експериментальною роботою були виявлені нові факти, що змінювали теорію(перетворювали біхевіоризм на необіхевіоризм):
- між стимулом та реакцією відбувається опрацювання інформації, а отже, психіка має значення(хоч і другорядне);
- поведінка формується не лише через поведінкові впливи(вироблені навички), але й соціальні(вплив інших людей) та когнітивні(думки, рішення);
- людина є активним діячем, що сама може формувати свою поведінку.
Суть поведінкової психології у тому, що вчені спочатку дресирували тварин, а потім використовували отримані знання на людях(досить успішно). Відносно природи людини вважалося, що є лише впливи на організм та відповідне вроджене/завчене реагування, ніякої волі та саморегуляції, людина – «чорний ящик». Вона мала, насамперед, прикладний характер, оскільки виникла як реакція на потребу американського суспільства у вирішенні проблем управління(сама ідея “людина-автомат-який-можна-дресирувати-під-свої-потреби” є досить красномовною). У цілому, робота була зорієнтована на научіння певному типу реацій(вироблення навичок ефективного виконання завдань).
Одним із пояснень такого погляду є те, що досліди проводилися на тваринах, іноді - на дітях, але, загалом, не на дорослих людях.
У цілому, біхевіористи вважали людину наперед визначеним життєвим минулим у поведінці автоматом, позбавленим свободи волі.
Відкидаючи поняття про спадковість поведінки, вони вважали, що малозначні поведінкові форми (схожі у дітей), хоч і присутні, проте формування дитини йде по визначеному шляху, передзаданому у процесі оволодіння зовнішнім середовищем. Для них це означало потенційну можливість «створювати» людину з потрібним набором рис шляхом маніпуляції зовнішніми подразниками(природа стимулів середовища детермінує розвиток психіки). Основним прикладним завданням біхевіоральної психології було вивчення умов та факторів, що впливають на научіння.
Найбільшим недоліком підходу було те, що біхевіоризм вважав «свідомість» суб’єктивним поняттям, недоступним для об’єктивного вивчення і бачив адекватним предметом зовнішню поведінку – результатом взаємодії біологічних потягів (потреб) та сумою надбудованих над ними умовних рефлексів. Таким чином, вивчення суб’єктивного світу особистості було відкинуто, а закони зовнішніх форм поведінки трактувалися, як механічно утворена система навичок, складні закономірності формування котрих і вивчалися.
«Необіхевіоризм»(2 покоління поведінкових психологів) визнав наявність та значимість внутрішніх реакцій для пристосування у середовищі, враховуючи їх як другорядну змінну.
Біхевіоризм був одним із найважливіших напрямів психології 20 сторіччя. Він був революційним рухом наукової думки про психічне.
Врешті - решт, значною мірою біхевіоризм був поглинений більш досконалою та сучасною когнітивною психологією. Зараз такий гібрид відомий під назвою когнітивно - біхевіоральної терапії.
Найвідоміші спеціалісти напрямку: Тітченер, Уотсон, Скінер, Толмен, Бандура.
