Коли влітку 1944 року німецькі літаючі бомби V-1 почали падати на Лондон, британцям довелося боротися з новим типом зброї – безпілотним літальним апаратом, який міг долати сотні кілометрів, доставляти вибухівку без пілота й запускатися масово. Але найцікавіше в цій історії те, що британські інженери почали працювати над подібною концепцією ще за півтора десятиліття до появи V-1.
Історія Larynx, а згодом і проєкту Hoopla, показує, як технологія може бути випереджальною, але залишитися нереалізованою через відсутність військової потреби, фінансування та правильної доктрини застосування. Ще після Першої світової війни Royal Aircraft Establishment (перше фото) у Фарнборо розпочав експерименти з радіокерованими літаками. У 1920-х роках ці роботи привели до створення Larynx — одного з найцікавіших ранніх попередників крилатої ракети. Це був невеликий одномоторний безпілотний моноплан із двигуном Armstrong-Siddeley Lynx, автопілотом і системою дистанційного керування. Його не просто піднімали в повітря як радіокеровану модель: апарат мав летіти за заздалегідь заданим курсом, підтримувати політ без пілота й долати значну відстань. Для запуску використовували навіть корабельну катапульту, оскільки Larynx розглядався як потенційний далекобійний безпілотний ударний апарат, зокрема проти кораблів і берегових цілей.
Під час випробувань 1927–1929 років Larynx продемонстрував, що така концепція технічно можлива. В окремих польотах апарат долав приблизно 160–180 км, використовуючи автопілот і дистанційне керування. Його система не могла «бачити» ціль у сучасному розумінні, але могла підтримувати заданий напрямок і виконувати запрограмований політ. Це був надзвичайно важливий крок: британці вже мали двигун, крила, автопілот, радіокерування та досвід створення безпілотного апарата, здатного летіти на сотні кілометрів. Але саме тут і виникла проблема. Larynx був технологічно перспективним, проте військово незручним. Він міг летіти за курсом, але не гарантував точного влучання в невелику ціль. Для військових це означало, що апарат міг виявитися менш корисним за звичайний пілотований бомбардувальник або торпедоносець. У 1920-х роках ще не було очевидно, що неточний безпілотний апарат може стати ефективною зброєю, якщо його застосовувати масово проти великих міських районів. Тому Larynx залишився експериментом, а не серійною зброєю.
Через роки до цієї ідеї повернувся британський авіаконструктор Майлз. Його проєкт Hoopla був уже спробою створити не просто демонстратор технології, а практичну безпілотну ударну машину. За задумом, апарат мав використовувати відносно дешевий поршневий двигун Gipsy Major, автоматичну систему підтримання курсу й переносити приблизно 1000-фунтову бомбу, тобто близько 450 кг. У наведених описах проєкту фігурують швидкість близько 300 миль/год, або 483 км/год, і дальність приблизно 500 км. Якщо ці характеристики розглядати саме як проєктні, то Hoopla мала стати значно потужнішою системою, ніж Larynx, і могла б виконувати роль далекобійного безпілотного бомбардувальника. Однак Hoopla не була просто британською копією V-1. За своїм задумом вона була ближчою до безпілотного літака-носія бомби, тоді як V-1 була одноразовою літаючою бомбою, у якій сам апарат разом із бойовою частиною летів до цілі. У деяких описах Hoopla навіть розглядається як потенційно багаторазова машина, що могла доставляти бомбу, повертатися та використовуватися знову. Це робило її конструктивно складнішою й потенційно дорожчою за V-1. Тому твердження, що Майлз уже мав повністю готову британську V-1 у 1939–1940 роках, було б перебільшенням. Правильніше говорити про перспективний проєкт, який не був доведений до серійного бойового застосування.
І все ж саме тут історія стає особливо іронічною. Коли в 1944 році британці захопили німецьку V-1 і дослідили її у Фарнборо, виявилося, що принципи її автоматичного керування та навігації мають багато спільного з тими, які британці випробовували ще в епоху Larynx. Для Майлза це стало підтвердженням того, що його ідея не була фантазією. Британці справді вже давно знали, як змусити безпілотний апарат летіти за заданою програмою. Але між експериментом і серійною зброєю лежала величезна відстань: необхідно було створити надійну систему, підібрати двигун, забезпечити виробництво, розробити запуск, логістику, бойову частину та доктрину застосування. Німеччина змогла зробити саме те, чого Британія свого часу не зробила. V-1 була оптимізована не для високоточного ураження окремого об’єкта, а для масованих ударів по великих районах. Її конструкція була відносно простою: фюзеляж, прямі крила, бойова частина, автопілот, система вимірювання пройденої відстані та пульсуючий повітряно-реактивний двигун Argus As 014. Цей двигун був одним із ключів до концепції: він дозволяв створити дешевий одноразовий апарат, який не потребував складного турбореактивного двигуна чи пілота.
V-1 не шукала Лондон за допомогою сучасної системи наведення. Вона летіла за заздалегідь заданою програмою, використовуючи гіроскопи, автопілот і механізм визначення пройденої відстані. Після досягнення розрахункової точки апарат переходив у режим падіння на ціль. Її бойова частина становила приблизно 850 кг, а дальність польоту — близько 250 км. За час кампанії проти Британії Німеччина запустила понад 10 000 V-1, перетворивши експериментальну технологію на зброю масового застосування. І ось тут полягає головна історична іронія. Британці не обов’язково програли Німеччині у винаході самої ідеї. Вони програли в іншому — у своєчасному визначенні того, яка саме форма цієї технології може стати ефективною зброєю. Larynx довів, що безпілотний літак може летіти за програмою. Hoopla показала, що до цієї ідеї можна повернутися вже в умовах сучасної війни. А V-1 продемонструвала, що з цього можна зробити дешеву серійну зброю, здатну завдавати масованих ударів.
