Політика і суспільство Франції напередодні війни.
У першій частині ми залишили Францію та французів спустошеними, виснаженими та розчарованими. Переможці у найбільш жорстокій війні в історії людства не отримали того, чого хотіли. І насправді не могли отримати, бо компенсувати втрати та страждання 4 років Великої війни (які й на фронті, й у тилу не мали аналогів ані до, ані після) було принципово неможливо.
Також ще в попередньому тексті ми проговорили, що розчарування, втома і бідність, а також “уроки” Першої світової значно посилили й у Франції, й у всій Європі позиції правих і лівих, які ставали все більш і більш радикальними. Хоча спочатку все ж усі зуміли видохнути. Трошки. Трагічні 10-і змінилися трохи більш оптимістичними 20-ми. Економіка зростала, 1926 року Локарнськими угодами була зафіксована недоторканість післявоєнних кордонів, того ж року (чи — за іншими даними — двома роками пізніше) Франція почала будувати монструозну лінію Мажино, яка мала захистити французів від ризику повторення німецького вторгнення.
На кінець 20-х навіть стосунки з Німеччиною більш-менш нормалізувалися, хоча французи й бельгійці продовжували тримати під військовим контролем західний берег Рейну. Так, саме в ці роки німці та французи вперше серйозно обговорювали ідею “об’єднаної Європи” як засобу уникнути нової війни.
Але 1929 року почалася глобальна економічна криза, коли перегріта американська економіка обвалилася й потягнула за собою всю Європу і більшу частину світу. Найбільше з європейських країн постраждала Німеччина, яка критично залежала від фінансової допомоги США у відновленні свого економічного потенціалу, а також позичала гроші на виплату репарацій. Франція ж може бути визнана другою постраждалою.
Країна і так ледь відійшла від економічних наслідків Першої Світової. Точніше, ще тільки відновлювалась.
Виплати Німеччини по репараціях були важливим фактором, що визначав бюджетний баланс. У тому числі вони дозволяли виплачувати американцям відсотки по боргах, які накопичилися за Першу Світову і перші роки після неї.
Відносно поміркованим (щодо внутрішньої політики) урядам Бріана (лівим) і Пуанкаре (правим) протягом 20-х тільки вдалося трохи вгамувати соціальну напругу, яка зі сплеском безробіття й інфляції знову розпалилася.
На цьому фоні радикалізм правих і лівих зростав. У ті роки це означало посилення позицій комуністів зліва й ультраконсерваторів, прихильників сильної руки, аж до відвертого антиреспубліканізму і фашизму справа.
Особливо сильними праві настрої були в армії та серед ветеранів Великої війни, бо “виграли війну жорсткою рукою, такою ж рукою наведемо порядок у країні”. Крім того, республіканський дискурс асоціювався зі світськими правилами й уніфікацією. Так, республіка, в очах консерваторів, знищувала “традиційні цінності”, католицьку Францію, регіональні особливості, традиційну родину тощо. І ці настрої особливо загострилися після початку Великої депресії.
Крім того, відбувався ще один процес, який зіграє свою роль: ці саме генерали й офіцери-консерватори тотально монополізували управління армією, підзакрили кар'єрні ліфти та були дуже скептичні до будь-яких цивільних політиків, які намагалися армію розтрусити. Тому середній вік французького генерала на 1940 рік впевнено перевалив за 70 років. Філіппу Петену 1940 було 84 роки. Так, героєм Вердену він став у 60. Двом головнокомандувачам у травні — червні 1940 було за 70.
Ще серед багатьох правих і консерваторів поступово культивувалися антибританські й антиамериканські настрої. І жили ідеї домовлятися з Німеччиною. В чому теж була певна своя логіка. Бо під час Першої Світової у Франції відразу був другий фронт у вигляді Російської імперії, який відтягував значні сили німців. А зараз Британія, старий ворог і головний союзник зараз, не дала розірвати Німеччину після Першої Світової просто тому, щоб не допустити тотального домінування Франції на континенті. А німці он теж тепер за традиційні цінності й взагалі, гідний же супротивник. Коротше, ми про це ще згадаємо.
Комуністи та радикальні соціалісти теж хитали країну зі свого боку. “Успіхи СРСР”, які в повній ізоляції досягали унікального економічного зростання, коли вся Європа падала (про ціну ніхто чи майже ніхто не знав) надихали. Соціальна нерівність і те, що всі ставали біднішими, ліві настрої підживлювали. В підсумку — масові протести, вимоги витрачати гроші на соціалку, а не на війну, розширити права робітників тощо.
Часто доводиться читати чи чути, що зростання правого радикалізму — фашизму в Італії, нацизму в Німеччині, синдикалізму у Португалії, фалангізму в Іспанії — це реакція на успіх комуністів у Росії та комуністичну загрозу. Це скоріше вигадка або як мінімум дуже велике перебільшення. Перша Світова війна і її наслідки призвели до сплеску радикалізму, створили для нього соціальну базу й потрібні настрої в усіх суспільствах, що воювали. А те, що радикали шукають і знаходять ворогів у своїх протилежностях — цілком логічно навіть з суто побутової логіки.
Так, якби не штурми фашистами французького парламенту 1934 року (на хвилі успіхів колег в Італії та Німеччині), можливо, не було б консолідації лівих. А так французькі радикальні й частина поміркованих лівих сформували потужну коаліцію — Народний фронт, яка зуміла отримати владу на приблизно 1,5 роки, але через масову втечу капіталу й інфляцію швидко втратила популярність. І до влади знову прийшли помірковані ліві. А не було б Народного фронту, французькі банкіри не оплатили б створення Французької народної партії (ФНП) — фашистської сили, яка потім буде одним з ключових джерел кадрового резерву для режиму Віші.
Щобільше, “радикали” часто доволі комфортно змінювали свій полюс. Наприклад, лідер німецьких комуністів Тельман називав багатьох своїх однопартійців “біфштексами навпаки” — “червоними зовні, коричневими всередині”. І тому багато комуністів після перемоги Гітлера дуже швидко перефарбувалися у кольори НСДАП. У Франції було ще кумедніше. Жак Доріо, засновник і перший лідер тієї саме ФНП, 10 років був одним з ключових керівників Комуністичної партії Франції. Але через сварку з іншими керівниками був витурений з партії. І радо згодився будувати праворадикальну силу, яка відкрито виступала проти вступу Франції у війну і за союз з Німеччиною. Під час окупації він не отримає ніяких посад, але буде фанатично працювати на Рейх і знайде своє місце прямо в структурах СС.
Хто був популярніший — радикальні праві чи радикальні ліві? У Франції — ліві, десь у співвідношенні 40-45 на 20-25. Але чверть суспільства це теж дуже багато. У Німеччині напередодні перемоги Гітлера було десь 35 на 25, але німецькі комуністи 1932-1933 скорочували дистанцію.
Коротше, якщо робити короткі проміжні висновки:
Ситуація з економікою, політикою та суспільством у Франції була повний швах. Але загалом, вона мало відрізнялася від такої саме в інших країнах, у тому числі в Німеччині.
У Франції ДО війни існували сильні антиреспубліканські й антидемократичні настрої, представлені як радикальними правими, так і радикальними лівими.
У Франції не було можливості фінансувати оборону так, як би було, якби “все було добре”, але погано було всім і всюди. Відкритого чеку не було й у Британії, у Німеччини, в Італії.
Гроші на оборону виділялися, але постійно перебували у конфлікті з іншими пріоритетами — соціальними програмами, відновленням інфраструктури після Першої світової й потрібності розрахуватися з кредитами, які видали США.
Так Франція готувалася чи не готувалася до Другої Світової? Готувалася.
Так, зараз заведено казати, що “Антанта роззброювалася, поки Німеччина озброювалася”, але є нюанс — це неправда. Більша частина зброї, якої позбувалися Британія та Франція — це те, що наробили на Першу Світову. І що більшою частиною застаріло чи просто згнило. Франція у підготовці концентрувалася на двох напрямках — зведення оборонних систем і укріплень + виробництво сучасної бронетехніки. В той саме час Німеччина озброювалася практично “від нуля”. І єдине, де мала беззаперечну перевагу — це в кількості і якості бомбардувальної авіації.
На момент початку Другої Світової Франція мала більше артилерії калібром 75 мм+ (майже вдвічі, нагадаю, перед початком Першої Німеччина переважала Францію у 20 разів), більше танків (в 1,5 рази), приблизно стільки ж літаків як Німеччина. А з британськими літаками — більше в 1,5 рази. Навіть спеціалізовані танкові підрозділи у французів були. Хоча, звісно, набагато менше.
До речі, про ще один міф — ні, німецькі танки технічно не переважали союзні. А кращі моделі танків, якими користувався Вермахт, — Pz.3 та Pz.4 — були чехословацькими (про що ми нижче скажемо). ⅔ німецького парку складали легкі танки Pz.1 і Pz.2. Французькі танки були кращими майже за всіма технічними характеристиками.
Тепер про систему укріплень і тактику зі стратегією. Ні, французи не були ідіотами і їх генерали не були ідіотами. Хоча їхнє мислення й було консервативним. Тому план полягав у створенні складної системи укріплень на території Франції та Бельгії. А — можливо — й Нідерландів. Але Нідерланди у Першій Світовій були нейтральними, тому головні укріплення планували будувати не там.
На своїй території французи будували самі, а бельгійцям було прийнято рішення видати кредитів. Початково система важких укріплень на франко-бельгійському кордоні не передбачалося, бо французькі урядовці резонно думали, що якщо відгородитися від Бельгії системою укріплень, то бельгійці можуть почати сумніватися в тому, що союзники прийдуть на їхню територію їх захищати. І це штовхне Бельгію до перемовин з Німеччиною.
Що в підсумку набудували?
Франція побудувала реально монструозну систему оборони від кордону зі Швейцарією до кордону з Бельгією. Сильні укріплення були й далі на південь, аж до Середземного моря.
Головна лінія оборони, побудована між 1928 і 1934, простягнулася на 400 кілометрів по лінії фронту вздовж безпосереднього кордону Німеччини та Франції, глибина — від 10 до 20 км, смуга забезпечення — до 15 км. Сукупно французи побудували понад 100 км тунелів, 900 км автомобільних і залізничних доріг для забезпечення лінії оборони, більш як 2000 укріплених точок оборони. Лінію вздовж кордону з Бельгією — 620 кілометрів — теж чимось укріплювали, але по мінімуму.
Тепер Бельгія. До середини 30-х бельгійці побудували кілька потужних фортів, найбільший з яких був і найпотужнішим у світі. Але кількість укріплень була явно недостатньою й поступалася такій саме мережі, яка надовго затримала німців 1914 року. А тим часом Гітлер наказав ввести війська у демілітаризовану область вздовж Рейну і бельгійці трохи перелякалися.
Треба розуміти, що в Першу Світову Бельгія постраждала ще сильніше за Францію. І точно не хотіла повторювати цей сумний досвід. Тому 1936 року бельгійці випустили декларацію власного нейтралітету. Що, на думку бельгійців, мало забезпечити їм відносну безпеку на випадок початку нової війни. Тобто вони декларативно відмовилися і від союзу з Антантою, і від союзу з Німеччиною. Франція і Британія були шоковані. Чому?
А тут ми скажемо про стратегічний задум союзників — французи та британці розраховували на наступне:
В разі повторення війни з Німеччиною лінія укріплень і Франції й Бельгії затримає натиск німців.
Це дасть можливість зібратися основним силам союзників, увійти на територію Бельгії й завдати звідти удар через Маас на Рейн.
Це відріже Німеччину від Саару і його вугілля, від промислових потужностей на Рейні.
Підтримку з повітря силам французів і британців мала надати переважно британська авіація, яка мала б діяти з безпечних баз на острові та працювати переважно над територією Бельгії.
Далі розгром Німеччини мав бути справою техніки. Бо перевага в силах і засобах була на боці союзників.
Так ось. Бельгійський нейтралітет цей план зламав.
Нейтралітет Бельгії не дозволяв у випадку початку війни превентивно ввести на територію королівства французькі й британські війська, закріпитися на лінії укріплень і разом з бельгійською армією (майже 500 тисяч людей після мобілізації) відбивати німців.
Весь кордон Франції з Бельгією був майже не укріплений, а через економічну кризу грошей на нову потужну лінію укріплень не було. І доводилось одночасно фінансувати танки й літаки, і тут же — нові укріплення. В підсумку обмежившись тільки легкими укріпленнями.
У підсумку, хоча за 1936-1940 було зведено ще кілька тисяч точок оборони й сукупно 15 тисяч блокпостів, “бельгійська” гілка лінії захисту була значно слабшою за основну. Але крім бельгійських і французьких укріплень, ще була річка Маас з її мостами у Бельгії, Нідерландах і Франції, які союзники планували підірвати.
А ще Арденський ліс, який мав бути складною перепоною для масового руху піхоти. Тим більше, що французьке командування підстрахувалося, і у вразливому місці — відразу за Арденським лісом і містом Седан, яке стояло по обидва береги Маасу, було дві лінії оборони. Так, це була “легка” частина лінії Мажино. Але тим не менш. Тож все мало вирішуватися у Бельгії.
Давайте наостанок скажемо пару слів про моральний стан суспільства.
Так, у Франції й Британії ніхто повторення жахіття Першої світової не хотів і обидві країни робили все, щоб війни не сталося. Так, всі були готові пожертвувати Чехословаччиною, “щоб не було війни”. Але коли Гітлер “кинув” і окупував Чехословаччину, бажання миритися з цим пішло вниз.
У міжвоєнний період з лояльністю до держави були дуже великі проблеми, особливо серед французів. Але “капітулянтів” було не дуже багато. Було бажання зосередитись на внутрішніх проблемах.
Хоча повторення війни ніхто не хотів, коли Німеччина напала на Польщу, більшість політичних еліт і суспільства (крім французьких фашистів) підтримали рішення оголосити Німеччині війну.
Країна доволі успішно пройшла перший етап мобілізації (в армії на початок кампанії було більш як 2 мільйони солдатів) і продовжила нарощувати власні бронетанкові сили й артилерію.
Щодо противників війни з Німеччиною, знову, як і у Першу Світову, працювала цензура. А всі ультраправі партії було заборонено.
Напередодні катастрофи. Німецькі план і переваги.
Після нападу на Польщу Бельгія й Нідерланди продовжували зберігати нейтралітет. Хоча обидві країни готувалися до війни, але не лишали надії "відпетляти". У нідерландців план був відступити за Маас, підірвати мости та тримати оборону. У бельгійців був план дочекатися французів і британців, захищаючи свою лінію укріплень на Маасі. Мости теж планували підірвати. Враховуючи, що 1914 року німці два тижні втратили тільки біля Льєжу, план не виглядав безнадійним.
Французи тримали кращі свої сили навколо Лілля на бельгійському кордоні, щоб за першої можливості рушити вперед. Британці теж прибували туди. Лінію оборони за Арденнами біля Седану тримали дві дивізії. Лінія Мажино теж була готова.
Невідомими були дві речі: план німців і дата, коли вони вдарять. Тому не було зроблено двох речей — не було проведено евакуації мирного населення і не вдалося домовитись з Бельгією і Нідерландами про превентивне введення армій.
Ще одна байка, яка впевнено перекочувала до нашої реальності з переважно радянської історіографії — що французи й британці могли легко здолати німців, поки ті воювали з Польщею, бо мали велику чисельну перевагу. Так, велику чисельну перевагу вони мали, але по той бік кордону їх чекав Рейн і оборонні лінії німців — лінія Зігфріда. А після того, як Польща зазнала поразки за 2 тижні, сама ідея швидкої атаки втратила привабливість.
Коротше, обидві сторони почали чекати можливості реалізувати свої плани.
Німецький план — який змінювався й еволюціонував кілька останніх років і який доформувався тільки взимку 1939-1940 — якщо спрощувати й максимально уникати непотрібних деталей — передбачав наступне:
Напрям головного удару передбачався через Арденський ліс і далі через лінію Намюр-Седан в обхід головних сил союзників в бік Ла-Маншу з наміром оточити сили Британії та Франції у Бельгії.
Паралельно передбачалося швидко вивести з війни Нідерланди, форсувати Маас і просуватися через Бельгію назустріч головним силам союзників.
Ключова ціль — захоплення головних логістичних маршрутів і просування дорогами силами танкових підрозділів за підтримки авіації та мобільної піхоти.
Німці не збиралися штурмувати оборонні лінії союзників, а натомість прорватися у кількох ключових точках у кожній з країн і далі виходити в тил основним силам.
Ключові укріплені райони, а також мости планувалося захопити силами десанту (привіт, містер парашут) на планерах.
Кінцевою ціллю було відрізати Францію від Британії та змусити їх до мирної угоди.
На які свої переваги розраховували німці?
Німецькі танкові сили були краще натреновані діяти автономно від піхотних підрозділів. Сама доктрина використання танків німцями передбачала їхню автономність. Для більшості французьких і британських танкістів єдиною формою бою була підтримка дії піхоти. Крім того, майже усі німецькі танки мали радіозв'язок, що значно покращувало координацію.
Німецька авіація діяла з більш зручних баз, ніж французька та особливо англійська. І мала більше плече дії й можливості підтримувати наступальні операції Вермахту.
Тактична і стратегічна гнучкість. На цьому етапі війни німецькі генерали та старші офіцери на чолі своїх підрозділів могли й діяли доволі автономно. Крім того, шалена рішучість Гудеріана, Роммеля й інших командирів призвела до того, що вони просувалися швидше, ніж чекало навіть їхнє командування.
Високий бойовий дух і впевненість у собі після безкровного захоплення Чехії та швидкої перемоги над Польщею.
Впевненість союзників, що їх план надійний як “швейцарський годинник”, а тактичні та стратегічні знання ще не застаріли.
Фактор раптовості. Ти можеш знати, що на тебе нападуть, можеш навіть знати, звідки. Але якщо в тебе немає точних відомостей до хвилини й години, до місця на карті — ти завжди будеш атакований раптово.
Кожна з цих переваг не була вирішальною. План німців все одно залишався дуже ризикованим. А провал будь-якого етапу чи навіть невдача могли уповільнити німців достатньо, щоб план союзників почав працювати на повну. Зрештою, Наприклад, проблеми з форсуванням Маасу і його каналів чи затримка в Бельгії чи неможливість швидко захопити Седан могли сприяти цьому. Або ж танкові підрозділи, якби британці та французи встигали перекидати резерви й сили хоча б на запланованому рівні, могли бути відрізані від піхоти та логістики. І з часом знищені. Як, наприклад, це сталося з російськими танковими підрозділами на півночі України чи з авангардними підрозділами біля Миколаєва.
За союзниками все одно залишалися перевага в сухопутній техніці, приблизний паритет у чисельності особового складу, більша сукупна потужність економіки, а також величезна система укріплень.
Коротше, не можна сказати, що скептики концепції бліцкригу були так і не праві. Значна частина генералів вважала план божевільним, а повторення катастрофи Першої Світової неминучим.
Ми останні 80 років (і навіть зараз) сприймаємо події, що відбулися тоді, як неминучі. Це взагалі властивість людської психіки — раціоналізувати події ретроспективно. Підбирати обґрунтування, чому та чи інша подія була неминучою, відкидаючи аргументи та логіку, яка суперечить кінцевому результату. Тому і виходить, що “1940 перемога німців була неминуча” чи “напад Росії на Україну 24 лютого — це щось історично детерміноване”. Хоча що в першому, що в другому випадку це неправда. Але помилка логіки та спрощення працюють безвідрадно.
Насправді сценаріїв тоді було більше одного. Як і завжди буває в історії. Жодна подія не визначена заздалегідь і жоден сценарій заздалегідь не написано. Так було і тоді. А як сталася катастрофа і до чого це призвело ми поговоримо в третій частині.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
