Місто, в якому оживають спогади. Місто, де історія схиляється у бронзі, де індустріальні легенди і дитячі сни знайшли нову форму — мініскульптури. Дніпро — не лише промисловий гігант, а ще й тендітна душа, яка пам’ятає кожного, хто творив його неповторну мозаїку. Цей лонгрид — прогулянка, у якій ви відчуєте місто кінчиками пальців: через цікавого кота, залікову книжку, знайому кожному, трамвай, що ніколи не зупиняється, і навіть печиво, смак якого пам’ятають усі дніпряни. Це не просто скульптури — це бронзове серце міста.
Кіт Василь: бронзовий вірш у центрі міста
На перетині дитячих спогадів і мистецької вишуканості з’явився він — пухнастий, кумедний, із виразом мудрої недбалості на мордочці. «Кіт Василь», маленька бронзова мініскульптура на Січеславській Набережній, не просто прикраса — це пам’ятник усій епосі дитячої літератури, яка виросла з Катеринослава.
Історія «Кота Василя» почалася не на берегах Дніпра, а в уяві поета Олексія Крилова — людини, яка знала, як смішно і зворушливо розповісти про пригоди вусатого бешкетника.
У 1959 році вийшла збірка віршів із однойменною назвою, і відтоді цей кіт оселився у серцях дітей по всьому Радянському Союзу. Але Крилов був людиною вимогливою до мистецтва. Він не прийняв стандартні ілюстрації, запропоновані видавництвом, і вирішив знайти власного художника. Так на його шляху з’явився 17-річний Володимир Любарський — юний геній з Катеринослава, чия рука вивела Василя на сторінки книги, наділивши його шармом, притаманним справжньому домашньому котові.
У 2021 році, вже у незалежній Україні, Кіт Василь остаточно повернувся додому — у бронзі, з усмішкою і характером. Його скульптуру урочисто відкрили на Січеславській Набережній 4 жовтня — у Всесвітній день тварин. Серед гостей були представники міської влади, митці, журналісти і, найголовніше, донька поета — Марина Крилова. Для неї це був не просто публічний захід, а зворушливе родинне прощання з літературним образом, який багато десятиліть супроводжував її життя.
У бронзі кіт Василь сидить так, як і належить справжньому кицю: злегка нахиливши голову, розумно прищурившись, із легким натяком на витівку. Це ніби мить перед падінням у сметану — ту саму, що віршово описав Крилов, і яку пам’ятає кожен, хто бодай раз читав цей твір. Цей кіт не просто декоративний об’єкт — він має душу, сформовану дитячими спогадами, домашніми вечорами, коли мами читали вірші на ніч.
Ця скульптура — вшанування не тільки Крилова і Любарського, а й усього покоління, яке виросло на щирій, добрій поезії. Вона — доказ того, що культурна спадщина не обмежується архівами чи підручниками. Вона живе — на лавках, в обіймах бронзових вусів і у вигляді мініатюр, які можна намацати пальцями.
У Дніпрі кожен кіт має свою історію. Але Василь — особливий. Бо він — бронзовий вірш, викарбуваний набережною. І якщо нахилитися ближче, здатися може, що він тихо муркоче в ритмі рим: «Кіт Василь був кіт як кіт — пухнастий, м’який і в міру ситий…».
Дніпровські Лоцмани
Дніпро з давніх давен був основною водною артерією на шляху “з варяг у греки”. Тому для всієї Європи велике значення мала його судохідність.
Хвилі нашої унікальної річки Дніпро сповнюють місто життєвою енергією. Її неповторне дзеркальне плесо тисячоліттями відбиває круті береги, затишні заплави та могутні скелі. Саме її води віками вирували поміж нині майже зниклих могутніх порогів, назва яких і досі розбурхує уяву: Ненаситець, Вільний, Дзвонецький… Лише лоцмани, нащадки запорозьких козаків, знали всі куточки Дніпрових порогів та могли провести судна «козацьким ходом». Музей лоцманів Дніпровських порогів – це історія мешканців історичного поселення Лоцманської Кам’янки – центру легендарної професії перевізників через Дніпровські пороги.
Нам важко уявити, що протягом тисячоліть рельєф Дніпра між Дніпром і Запоріжжям був іншим. Тисячоліттями шлях водам Дніпра в цьому місці перетинали знамениті пороги. Лоц-Кам’янка століттями виховувала вольових, мужніх, сильних духом людей. Про цю небезпечну професію і смертельно небезпечні пороги, які піддавалися тільки сміливцям, вам розкажуть у цьому музеї
4 листопада 2022 року пройшла урочиста церемонія відкриття мініскульптури «Дніпровські лоцмани».
Мініскульптуру відкрили начальник управління культури міськради Євген Хорошилов, голова художньої ради при міському голові Григорій Гельфер, представниця Музею лоцманів Дніпрових порогів Людмила Стахів, скульпторка Надія Отряжа, представник річкової лоцманської служби України Григорій Черняк та автор проєкту «Відчуй Дніпро» Карен Агаджанян.
На початку березня 2025 року було вкрадено мініскульптуру «Дніпровські лоцмани», 2 квітня 2025 року вона була наново встановлена. Зробила її та сама скульпторка з Дніпра Надія Отряжа.
Кобза Яворницького
Дмитро Яворницький за життя зажив від друзів та шанувальників прізвище "Козацький Батько", - оскільки працею всього життя для нього стало вивчення феномену Запорозького козацтва.
Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940) - український історик, музейник, археолог, фольклорист, етнограф, письменник, громадський діяч.
Другу половину життя Яворницький прожив у нашому місті. Головним його дітищем став історичний музей (нині носить його ім'я), який він очолював з 1902 по 1933 рік, і який став скарбницею культурних надбань Степової України.
Символічно, що одними з найцінніших предметів, які збирав та музеєфікував Дмитро Яворницький, стали "кам'яні баби", предмети запорозької старовини, зокрема шаблі та люльки, та кобзи - символ музичної культури. Ці предмети зображені на мініскульптурі.
Загалом Дмитро Яворницький є автором більше ніж 100 книг і є взірцем академічного рівня досліджень історії України.
Символічно, що мініскульптура встановлена біля "Садиби Дмитра Яворницького", яка є культурною оазою Дніпра. Це єдина повністю збережена міська садиба початку ХХ ст., яка знаходиться в самому історичному середмісті. Тут з 1905 по 1940 рр. мешкав і творив Дмитро Яворницький.
Його садиба-музей - це поєднання інтер'єрів, які зберігають особливу ауру, з потужним історичним бекграундом центру українського руху в місті на Дніпрі.
5 серпня 2024 року мініскульптуру відкрили голова художньої ради при міському голові Григорій Гельфер, завідувач відділу Дніпропетровського національного історичного музею імені Д.І. Яворницького, кандидат історичних наук Максим Кавун та автор проєкту «Відчуй Дніпро» Карен Агаджанян.
Печиво “Дніпро” - смак дитинства
На оглядовому майданчику в найулюбленішому парку Шевченка— бронзова мініскульптура печива. Так, саме печива. “Дніпро” — прямокутне, з рельєфною назвою, упізнаване з першого погляду. Його смак пам’ятають усі, хто зростав у місті в радянські та пострадянські роки. Це було те саме печиво, що клали в торбинку в дорогу, на перерву в школу, до чаю у бабусі на кухні. Звичайне, без шоколаду чи крему, але з таким самим сильним емоційним зарядом, як найкращі десерти. Мініскульптура — не лише про печиво. Вона — про дніпровську ідентичність. Про те, як навіть печиво може стати містобудівним знаком, якщо через нього проходить ниточка спогадів тисяч людей. Бо “Дніпро” — це вже не просто солодке. Це бренд любові, що ніколи не псується.
Пилосос «Ракета»: привид радянського побуту
Він стоїть скромно, майже непомітно. Пилосос — без дії, без звуку, без мережі. Маленький, бронзовий, із гофрованим шлангом, що закрутився, мов старі спогади. Мініскульптура «Ракета» біля музею історії Дніпра — це не просто копія побутового приладу. Це застиглий спогад про те, як шумів світ у квартирах радянського часу. Історія, що пахне порохом, старими килимами й дитячими спробами включити техніку, поки мама не бачить.
У 1950-х роках у Дніпропетровську на заводі «Південмаш» почали виробляти пилососи під брендом «Ракета». Іронія долі — це підприємство було серцем радянського ракетобудування.
І от, поміж бойових систем і супутників, у тому ж самому виробництві з’являються… побутові пилососи. Витончені, сріблясті, футуристичні. Справжній космос на кухні.
У ті роки «Ракета» була мрією кожної домогосподарки. Вона виблискувала на фотографіях у журналах, стояла в почесному кутку шафи й ставала приводом для гордості: «У нас — Південмашівська!» І кожен, хто тримав у руках її гофрований шланг, ніби торкався дотику до великої космічної епохи. Бо дійсно — що може бути ближче до зірок, ніж ракета… яка прибирає пил?
Скульпторка Неля Швець створила бронзову «Ракету» з точністю і ніжністю. Вона не просто зліпила прилад, а вдихнула в нього дух епохи. Тут кожна деталь — із любов’ю: вигин трубки, старовинний логотип, крихітна ручка. І ось він — музейний експонат не тільки фізично, але й емоційно. Поруч — табличка з QR-кодом, за яким можна дізнатися, як все починалося.
Мініскульптура «Ракета» не викликає пафосу — вона викликає посмішку. Вона говорить не мовою гучних слів, а шепотом родинної ностальгії. Вона — ще одна грань Дніпра, міста, де між зірками і пилом є тонка, бронзова межа.
Дніпровський трамвай: колія пам’яті
Бронзовий трамвайчик на перетині вулиць Короленка та Глінки виглядає майже іграшковим. Але він — не про гру. Він про шлях, що почався ще 1897 року, коли в тодішньому Катеринославі з’явився перший електричний трамвай — третій в імперії після Києва та Нижнього Новгорода.
Цей транспорт став символом змін: індустріалізації, модерності, руху вперед. І хоч у різні часи трамвай у Дніпрі намагалися витіснити автобусами й маршрутками, він вижив. Він досі везе пасажирів на завод, у центр, до Дніпра.
Мініскульптура зберігає дух першого маршруту — від вокзалу до Нагірного району. Маленькі віконця, обтічні форми, рейки під колесами. Це все — про стійкість. Про те, як місто рухається крізь час, залишаючись собою. І трамвай — його бронзове серце на колесах.
Залікова книжка: у бронзі, як у житті
Десь між корпусами Митного університету на стіні сховалася вона — залікова книжка. Мала бронзова мініскульптура з впізнаваними рисами: напис “Залікова книжка”, таблиця оцінок, навіть графа з підписом викладача.
Це — символ цілого періоду життя, знайомий кожному студентові. Радість від “автомата”, стрес перед заліком, щастя після “п’ятірки” чи тривога через “не зараховано”. Залікова — як індикатор дорослішання, першої самостійності, першої відповідальності.
Вона не лише про навчання. Вона про спогади: гуртожиток, каву з автомата, ніч перед іспитом, першу сесію, перший диплом. Залікова в бронзі — це не стільки предмет, скільки відчуття, вписане в місто. Таке знайоме, таке рідне. Як і Дніпро, де ця книжка — частина великої історії молодості.
Марафонець Дніпра: біг здається простим: взув кросівки — і вперед, та чи справді так?
Багато людей думають, що зайнятися бігом досить просто. З одного боку – це так, взув кросівки й побіг, але з іншого – це ціла методика.
Для популяризації здорового способу життя, розвитку масового спорту та клубного руху, інтеграції України у світовий біговий марафонський рух, розвитку стратегії «Дніпро – спортивна столиця України», мотивування української аудиторії, допомоги в досягненні нею особистих і спортивних цілей, стимулювання росту спортивних досягнень у людей різних вікових груп в м. Дніпро проходять різноманітні забіги та марафони.
«Ми дуже радіємо, що такий символ бігового руху з’явився на набережній нашого міста. Таким чином ми нагадуємо людям, що піклуватися про своє здоров’я, займатися фізичною культурою та спортом – це найкращий внесок у своє майбутнє», – зазначила під час відкриття скульптури президент Федерації легкої атлетики м. Дніпра та Дніпропетровської області Марина Філатова.
25 грудня 2020 року пройшла урочиста церемонія відкриття мініскульптури «Марафонець Дніпра».
На церемонії були присутні представники туристичної індустрії, засобів масової інформації, екскурсоводи та мешканці міста.
Мініскульптуру відкрили президент Федерації легкої атлетики м. Дніпра та Дніпропетровської області Марина Філатова, начальник Управління спорту Дніпровської міської ради Олександр Осипов та автор проєкту «Відчуй Дніпро» Карен Агаджанян.
Це лише маленька частина всіх мініскульптур Дніпра, більше читайте в наступних лонгридах =) Будемо вдячні за активність!
Авторства Л. Ященко, А. Столяр, О. Чекменева.
