«…Спустошеність — най огидніше відчуття… — подумалося так під дощем осінньої днини. — Як би ж то так можна було отак сховатися під парасолькою від тої спустошеності, як від цього дощу…» — спираючись на тростину, я обходив семиповерховий будинок в час свого ранкового променаду. Там он, на третьому поверсі моє трикімнатне помешкання. Аби позбутися важкого відчуття я вже обійшов його вдруге чи втретє — в задумі не рахував, не знаю. Але дощ все не завершувався. І, здавалося, він триватиме так до наступного ранку. Та заходити до помешкання зовсім не мав ніякого бажання, хоча відчував раменами холод мокрого плащу. І… — раптом блиснуло блискавкою мені прямо в очі, віддалено проторохтів грім…дощ почав потроху вщухати. А після чергового кола навколо свого будинку впала остання крапля осінньої грози. «Нарешті!» — пробуркотів я обурений таким довготривалим дощем. Склав парасольку, полегшено зітхнув та попрямував до крамниці (і чому раніше так не вчинив?…), аби купити кави, якогось до кави печення та сигарет. Ідучі по дорозі прислухався до шумів міста… — тихо щебетнула якась пташка, ліниво шелеснуло рідке вже листя тополі, прогриміло розбризкуючи калюжі старе вантажне авто. Чувся монотонний важко вгадуваний вуличний шум, характерний індустріальному місту. А ще — у повітрі пахтіло згорілим заміським величезним смітником, вогонь якого загасив цей ще з ночі дощ…Пахтіло неприємно, хворобно, дурно, з металевим запахом в додаток.
В крамниці стрів добре знайомого. Хильнули з ним скляночку, пожалкувалися один одному на окупацію разом із прокляттям тим окупантам-москалям. Випили ще по склянці, заїли цукеркою, яку запропонував продавець (певне, із солідарності) та й розійшлися. На якусь мить я зупинився вже за порогом крамниці аби запалити сигарету і з неохотою попрямував до своєї квартири, у свою “шпаківню”…
Так розпочався день. Один із безлічі днів в окупації, яку хочуть подовжити до безмежжя закордонні (і свої також!) доброзичливці. Сумно, а з того і оця настирна у своїй огидності спустошеність в душі та у думках…
