Що-що?…За мемуари сів до столу?!…Минулим жити захотів?…В минуле зазирнув — а там пустеля!
________________________________
Нотатками неспішно шурхотиш. Туди-сюди папір перекладаєш. Вдивляєся. Читаєш…Казна-що!
Не рзумієш — пройшли роки, а там кругом господарює владний блазень. Булькатий, хитрий та лукавий він все! та всюди. Згин та вигин, злам, відтинок, злом та заворотом він. І закрутом, коліном річки часу, якою є він сам — собі самому литки лиже.
У річці тій там десь є ти — лисун старий, хромий та п’яний на костурі стрибаєш поміж риб та литкуєш у них, німих, байдужих — пропливають із хижим поглядом повз тебе рибини одинокі, помахують плавцями, жорсткими перами рідинний час (не муляться!) розрізують та далі вже скеровують свій рух хвостами.
І рух той є віщун на смерть! Кончиною всього…але не блазня.
Мов булавами часом тим все грається сміхун. Підкидує його, кидає порухом стрімким руками вгору. Підхоплює затим усміхнено той час, що планерує вниз…Підхоплює так шкодно… — від реготу аж пузика порвеш! А як не злове — темні води уносять водоплавних в нікуди, у ніщо, у непроглядну тінь від неба чорного у хмарах, китом яка зависла над тобою.
…То ж, так пиши… — я є ніхто. Амебна клітка всесвіту буття. Я —німота, суфлер в рибинній суті тиші. Кисневих бульбашок порожніх легкий нечутний порух у супільстві…Піщаний осад я. І баговиння річок великих та малих, морів та океанів. Я — хвилею біди, цунамі в середині самого себе я.
Напишеш так, простав три крапки в речені останнім — бо час є вільна течія.
