Пройшло вже більше ніж пів року, з моменту як я опинився в армії. Це найдивніший час в моєму житті, і він таким залишається і досі.
В цілому я розумів, що мій "час настане" і я опинюсь тут. Але ж процес адаптації в мене до сих пір не завершився повністю. Вирватися домівки, котра була для мене і місцем роботи, в якісь ліси, палатки, спальники, окопи, бліндажі, чужі хати, більшість з яких існували як "дачі" і умови в них - це окрема тема....все це, відчуття відповідальності, величезної відповідальність за свою поведінку, дії та слова, перед собою і побратимами. Це втомлює, дуже сильно втомлює, більше ніж коли "працюємо". Але колектив у нас дуже файний. Всі різні, характерами, звичками, чим займалися до армії, короче ми як оті фломастери - всі різні, але загалом виходить *бейший такий набір, де кожен доповнює, підтримає, чи збадьорить при необхідності.
Але, найтяжчим видалося їздити додому. Ні, нас відпускають, з цим проблем немає. Проблема приїжджати в пусту квартиру, де ніхто тебе не чекає. З самого початку повномасштабки, я думав що так буде краще, і продовжую себе в цьому переконувати, але вже вкотре мене накриває десь на 2-3й день, як я вдома, доволі неприємні відчуття... Хотілося б проводити час з кимось близькою. Але ще пару днів,і я знов поїду в сектор, і це відчуття пройде, або стане менш вираженим...
✍️ Telegram
