Це була рання весна, і важке повітря того дня ніби натякало на бурю, хоча на небі не було жодної хмаринки. Ми з хлопцями сиділи в підвалі — невеликому, трохи захаращеному приміщенні, яке на той момент стало нашим притулком. Село, де ми знаходилися, маленьке й непримітне, досі залишалося відносно цілим. Назви його я навіть запам'ятати не встиг — місце, як місце.
Все тривало у звичному ритмі — тиша, що іноді здавалась надто голосною, змушувала дослухатися до кожного шурхоту. Але раптом цю тишу прорвало. На горизонті почулися віддалені звуки авіації. Здавалося б, нічого незвичного, але цього разу щось було не так: повітря наповнив тихий, майже зловісний шиплячий звук. То був не свист міни, ми це точно знали. На мить я подумав про ПТУР, але це теж було чимось іншим.
Секунди потяглися, ніби вічність, аж поки перший удар не сколихнув землю. Вибух розірвав простір десь зверху. Двері підвалу з гуркотом вилетіли. Мене різко підкинуло в повітря, і вже в наступну мить новий вибух оглушив і позбавив орієнтації. Обличчя охопив хвилею теплого повітря — але його тепло аж ніяк не зігрівало.
По рації передали слово, яке вмить охолодило наші думки: КАБи. Ми всі одночасно видихнули те саме коротке і різке слово — вирок і спасіння водночас: «Пронесло». І хоч в головах досі гула луна вибухів, настрій був один: сьогоднішній день ми пережили.
