На цьому тижні суспільство обурили слова міністра соціальної політики Жолневич про те, що «ми маємо знищити все соціальне». Насправді вона мала на увазі боротьбу із патерналізмом і всім цим «а ето страна мнє нічєго нє дала». Але як завжди в нашому уряді, з комунікацією щось пішло не так, і ми знову почули щось в стилі «най тістечка їдять». Всі так цьому дивуються, ніби наша влада вперше собаку елітної породи продати радить.
На фоні цього, коли держава не має достатньо грошей для підтримання власного існування, коли соціальна система скоріше мертва, ніж жива, і утворення прашарку кровосісь наразі останнє, що нам загрожує, давайте поговоримо про цю саму соціалку.
Ви, певно, чули про безумовний базовий дохід. Вид соціальної допомоги, коли кожен громадянин в рівній мірі отримує певну суму від держави, просто за факт свого громадянства. Існує і більш консервативний підхід, коли існує планка, і якщо ви з певних причин маєте дохід нижче цієї планки, держава компенсує вам недозароблені гроші. Такий підхід називається від’ємним податком.
Ви, певно, чули, що в деяких європейських країнах запроваджують подібний підхід, проводять референдуми, і більшість з них успішно провалювалися.
Тож сьогодні ми поговоримо про ББД, які є за і проти подібної системи, і чому насправді роздати всім гроші – не обов’язково погана ідея.
Наввипередки особливо конченим видам лєпратаріанців, маю пояснити, що як така соціальна підтримка, не тільки не обов’язково просто забирає ваші податки, і антиринкова, а ще й важлива для ефективної роботи цього ринку.
Існує популярна думка про те, що основною причиною бідності Африки є бажання корпорацій витрачати менше грошей на видобуток ресурсів і виплати зарплатні. Насправді, це трошки не так. Безумовно, існує чимало компаній, що користуються дешевою робочою силою і таким чином мають змогу менше витрачати. Але правда також в тому, що разом із цим ті ж самі корпорації втрачають мільярди, якщо не трильйони із причини того, що та екстремальна бідність не дає їм же реалізовувати там власний товар. Скільки б заробили всі ці корпорати, якби в кожному великому Африканському місті стояли їх магазини, а місцеві люди могли б дозволити собі в них щось купити? Так, можливо б ресурси і робоча сила обходилися набагато дорожче, але прибуток в такому б разі був вищим.
Так, капіталіст може і не хотів би платити вам зайву гривню, але так само правда в тому, що можливість дістати гроші, що треба виплатити, впирається в те, скільки товару можливо продати. Бідність сама по собі не вигідна.
Але сумна правда в тому, що вийти із бідності, насправді, теж не завжди легко. Ілон Маск – звісно, молодець, але його батько, африканський ресурсний магнат, також не те, що був бідним. Білл Гейтс – дійсно талановитий програміст і підприємець, але чи досяг він того ж успіху, якби не народився у впливовій сім’ї? Чи була б Apple найбільшою в світі за капіталізацією компанією, якби батьки кореша Стіва Джобса не покинули усср?
Пастка бідності – насправді ще те болото. І існує немала кількість факторів, які це болото утворюють: неможливість переїхати, в той час як іноді мова йде про переїзд за кордон, відсутність достатньої освіти, оточення, яке взагалі не мотивує розвиватися, відсутність соціальних ліфтів в державі, у якій вони живуть, доступу до інформації, і достатньої кількості грошей, щоб ризикувати. Позітівноє мишлєніє – це звісно добре, проте не тоді коли ти живеш в КНДР. Тому ті, хто намагаються лякати людей навалою мігрантів із Африки, які масово приїдуть, варто лишень дозволити, помиляються. Тобто хтось приїде, але абсолютній більшості навіть не доводиться про таке думати. Абсолютна більшість людей в найбідніших країнах просто не мають грошей, щоб ризикувати.
Пастка бідності добре засмоктує навіть в розвинених країнах. Бідні сім’ї відправляють дітей в школи із низькоякісною освітою, де у дітей немає жодної мотивації, після чого вони не здатні добре скласти екзамени і вступити до хорошого вишу. Замість вишу дитина в крайньому випадку йде в технікуми, або взагалі відразу на роботу із низькою зарплатнею. І людина буде працювати на цій роботі дуже довгий період, тому що для того щоб шукати роботу потрібен час. І цього часу як раз і нема. Більше того часу нема, щоб розвивати те, що потенційно в майбутньому призведе до успіху.
Тому замість розвитку навичок, які в майбутньому могли б принести набагато більше вигоди, люди витрачають час на дешевій роботі. Саме тому, люди замість програмістів стають спеціалістами по наливанню МакФлурі. Ризик, що такий важливий для того щоб найти для себе найкраще застосування, можливість довготривалого планування, впевненість в майбутньому, тобто все те, що робить розвинені країни розвиненими несумісні із бідністю. Бідність мотивує хіба що йти вже протоптаною дорогою.
В кінці кінців, завжди існує опція почекати ваші привілеї. Британець Грегорі Кларк свого часу проаналізував наскільки ж сильною є соціальна мобільність і написав книгу "The son also rises". Він зазначає, що так, в короткотривалій перспективі світ достатньо мобільний, особливо в розвинених країнах, але вже в довготривалій перспективі все в рази прозаїчніше. Так, можна просадити гроші спадкоємця на бухло і жінок, можна стати успішним будучи з бідної родини, але в довготривалій перспективі ймовірність, що ваш рід змінить соціальний стан дорівнює від 10% до 20%. І працює це як в егалітарній Швеції, такі в країнах, де еліти піддавалися чисткам, як Китай.
Це можна пояснити банально. Таланти, характер, вміння чекати, бажання знань передаються у спадок, можливо не тільки генетично, але і через соціальні чинники.
Цинічні ігри в соціал-дарвінізм – це, безумовно прикольно, можна плюватися на велфер, але в цьому світі боротьба з бідністю не стільки про милосердя, скільки про загальне благо, про можливість планувати в довгу. Соціальна допомога – це страхування ризиків, коли в випадку чого, ти можеш бути впевненим, що не лишишся за бортом, що ти можеш очікувати, що ти маєш час, щоб шукати себе, від чого в першу чергу виграє решта.
От тільки-но в цьому світі ресурси обмежені. І допомога різним соціальним групам також. Тут і починаються проблеми. Питання кому і скільки треба допомоги лишається на відкуп політиці, а віддати визначення параметрів на хвилі політичної конюктури – це гірше, ніж відкусити яблоко і побачити там черв’яка.
Зрозуміти, кому скільки треба допомоги, насправді достатньо складно. І водночас всі люблять отримувати виплати. Пообіцяти підвищення допомоги тому чи іншому селекторату для політика виглядає гарною стратегією підняття власного рейтингу, десятки і сотні соціальних груп починають лобіювати власні інтереси, і все це перетворюється в поділ одного пирога. Кожен починає ставати переконаним в тому, що інша соціальна група забирає в них те, що по праву має належати їм, навіть якщо мова йде про виділення додаткових коштів, соціальна група, яка їх не отримає, починає вважати, що ці гроші могли виділити саме ним. Сама ж соціальна допомога із страхування ризиків починає перетворюватися в гідру, що породжує патерналізм. Гідру, що забирає із собою у домовину і всі спроби вивести людей із поганого положення, бо часто самі формулювання причин отримання соціалки говорять, що платять її не для того щоб допомогти знайти хорошу роботу чи дочекатися, коли улюблена справа почне приносити достатньо грошей, а тому що субсидіант жертва. Жертва соціальних порядків, іноді давньої давнини, несправедливості світу, капіталізму. І кожна жертва переконана, що є жертвою в більшій мірі.
Цілий прошарок кровосісь не просто утворився, а веде класову війну. Пенсіонери вважають, що безробітні забирають їх пенсії, безробітні – що цигани, цигани переконані, що біженці, біженці переконані, що цигани, як то кажуть всралась невістка.
Лікувати ж це, як правило, пропонують новими соціальними програмами, новою допомогою, яку встигли наобіцяти на попередніх виборах. І кожна спроба навести у всьому цьому патерналізмі хоч якийсь порядок перетворюються у сльози, драму і звинувачення в латентному фашизмі.
В цьому якраз і полягає ідея безумовного базового доходу. Створити може й не такий гнучкий, але чіткий механізм, за яким видаватимуть подушку безпеки всім в рівній мірі, існують багато варіантів дизайну.
Відмовитися від битви на ножах, перевірок привілеїв, і нагадати, що це не компенсація жертва, не привілей, а саме соціальне страхування.
Можливо, хтось не буде мотивованим шукати за таких умов роботу, можливо хтось лишиться на дивані і буде продовжувати соціально розкладатися, як воно відбувається і зараз. В розвинених країнах давно існують цілі династії тих людей, які навіть не стараються (так як часто такі династії утворюють саме «жертви» всякого роду гонінь, конфлікт з легкої руки часом перетворюється в етнічний). Допомоги таким людям буде достатньо щоб підтримувати кінці з кінцями, а іншого їм і не треба, але для когось вона ж буде реальною підтримкою, можливістю навчатися і більше присвячувати себе творчості.
Та коли політики знову прийдуть просувати якісь окремі трансферти, то у суспільства виникатимуть питання, а чому саме вони, в рази частіше, стримуючи розростання цього конфлікту знову.
Існує багато варіацій дизайну даного інституту, чи отримуватимуть його діти, безробітні, і який час. Чи взагалі ставити межу, після якого виплати не нараховуватиметься, платити повну міру, чи доплачувати допоки у людини не буде той мінімум коштів, чи мова йде про домогосподарство, чи про кожного окремого члена родини.
Але всі ці підходи мають переваги. По-перше, розлучення політики і розподілу соціальної допомоги, по-друге, спрощення адміністрування, позбавлення бюрократизованої машини, над якою працюють багато дипломованих соціальних інженерів, і в якій кожного разу знаходять лазівки, пошук яких часом в суспільстві не сприймається навіть чимость постидним. І через це все починається по новій, і інженіряться нові ще більш бюрократизовані інстиути.
А тепер час поговорити про підводні камені. В ідеалі, безумовний базовий дохід має замінити усі попередні соціальні виплати, але в жорстокій реальності класову боротьбу, що утворилася, навряд чи хоче зупиняти хоч хтось. Надто це вигідно із політичної точки зору. І спроби ведення чогось подібного знову ж такии перетворюється в драму і сльози.
В реальності, ББД стає не альтернативою, а доповненням до вже існуючої соціальної системи, що нівелює наведені вище переваги.
Більше того, сам безумовний дохід стає надто непід’ємним для бідних і середньорозвинених країн. Подібні експерименти провалился в Ірані і Монголії і всі вони приводили тільки до дир в бюджеті. Та навіть для США встановити ББД на рівні 500 доларів коштуватиме 10% ВВП, це при тому що прожитковий мінімум в США вдвічі вищий. Щоб забезпечити хоча б 30 мільйонів українців ББД хоча б по 150 доларів, прийдеться витратити приблизно 55 мільярдів доларів, що дорівнює річному бюджету.
Так, проблема в дизайні інституту, пропонується найбільш дорогий варіант реалізації, наприклад, негативний податок, як альтернатива нинішній соціальній системі не був би таким проблемним, і навіть навпаки, але в реальному житті настільки сильно реформувати стару соціальну систему, вкрай складно через банальну політичну кон'юнктуру.
Величезна дороговизна такого підходу призводить до того, що виплати неможливо в повній мірі індексувати, і вони поступово починають знижуватися.
Людям притаманно жаліти тих, хто страждає, проявляти до них емпатію. Але разом із емпатією забувати, що на неї претендує не тільки ця людина. І перебороти це досить складно.
На жаль, сьогодні соціальна допомога, як в Україні, так і на Заході, давно злилася з політикою. Бюрократичний штат розростається, витрати ростуть, а патерналізм лишень підіймає голову. Зараз наша соціальна система в кризі, і потребує реформ, які сильно визначатимуть, як виглядатиме соціальна ситуація в країні на прийдешні десятиліття, та чи не повторимо ми ті помилки, на які напоролися інші країни? Навряд.
