Авторка: Олександра Кушляк, аналітикиня ГО «Спалах!».
Протягом останніх двох місяців сайти провідних новинних служб переповнені кричущими заголовками з приводу війни в Ірані та Ормузької кризи, а міжнародні аналітики не встигають оновлювати свої прогнози після чергових заяв американського президента щодо успіхів славнозвісної операції «Епічна лють». Питання доцільності військової інтервенції Штатів до Ісламської Республіки стало предметом палких дискусій між громадянами ЄС, США та арабських країн. Такий плюралізм думок вже встиг породити безліч міфів, конспіративних припущень та оцінок різного рівня експертності. У цьому інформаційному хаосі вкрай легко втратити розуміння причин, передумов та наслідків, хоча вплив останніх ми зараз яскраво спостерігаємо у власному побутовому житті та популістичних державних ініціативах, на кшталт «єБаку».
Це розуміння, проте, є вкрай важливим для української спільноти, адже поточна ситуація на Близькому Сході засвідчила кризу американського безпекового партнерства із країнами Перської затоки і створила простір для експорту військових технологій України. Регіони Африки та Близького Сходу були одними з основних гепів в українській зовнішньополітичній стратегії через багаторічне спрямування нашої держави на побудову (чи скоріше збереження) зв’язків із колишньою метрополією – РФ. Як саме сучасні реконфігурації в межах близькосхідної регіональної системи відчиняють вікно можливостей для України та чи зможуть українські військові технології забезпечити стратегічне партнерство із ключовими місцевими акторами? На ці запитання спробуємо відповісти надалі.
Присутність США у межах регіону стала можливою й необхідною після завершення Другої світової війни та припинення французьких і британських мандатів на територіях Сирії, Лівану, Іраку, Палестини та Трансйорданії (сучасної Йорданії). Щоправда, навіть після цього Британія чинила спроби зберегти залишки свого впливу на арабські країни, уклавши Багдадський пакт у 1955 році, що започаткував створення оборонного союзу.
Він повинен був об’єднати країни навколо боротьби проти поширення російського впливу на територіях Близького Сходу, проте ключові цілі врешті не були реалізовані, зокрема через Суецьку кризу, вихід Іраку з організації (у країні відбувся військовий переворот, що призвів до повалення монархії та встановлення республіканської влади) та подальший вихід Ірану у 1979 р. через початок ісламської революції. Вихід ключових членів з альянсу призвів до його розпаду, а разом з тим ознаменував кінець британської присутності у регіоні.
Відтоді Близький Схід стає одним із майданчиків протистояння Штатів та СРСР, що й визначило їхні основні зовнішньополітичні цілі у арабському світі. Метою радянської експансії на цих територіях був пошук нових союзників та укріплення комуністичного блоку. Для цього чудово годилися арабські країни, які ще не оговтались від недавно здобутої незалежності та потребували підтримки. В той же час, первинними для американської адміністрації були стримування комунізму, а також забезпечення безперебійного доступу до нафти.
Попри намагання СРСР, лідерські позиції в районі Перської затоки таки вдалося вибороти Штатам. Це стало перемогою у протистоянні за вплив, але й передбачало нові обов’язки та відповідальність за підтримку стабільності в регіоні.
Співпраця між тамтешніми країнами (Саудівською Аравією, ОАЕ, Катаром, Кувейтом, Бахрейном та Оманом) й США мала б відбуватися через взаємодію американської адміністрації із Радою співробітництва арабських держав Перської затоки. На практиці ж визначальними є домовленості з Саудівською Аравією, Катаром та ОАЕ, котрі є основними політичними та економічними центрами регіону. Стабільність монархій всередині країн та відсутність реальних альтернатив дозволяли притримуватися більш-менш незмінної зовнішньополітичної стратегії, завдяки чому США зберігали свої позиції тут протягом довгого часу. Попри це, заяви Трампа щодо атак Ірану по саудівських нафтових об'єктах в Абкайку та Хурайсі у 2019 році, в яких він зазначав, що «Це був напад на Саудівську Аравію, це не був напад на нас» та «Якщо ми (США) вирішимо щось зробити, вони (Саудівська Аравія) будуть дуже активно залучені, і це включає оплату». Таке ставлення шокувало Ер-Ріяд, призвело до переоцінки відносин зі Штатами й змусило розпочати диверсифікацію безпекової співпраці, зокрема, шукаючи підтримки в КНР. Доказом цього стало підписання угоди про нормалізацію відносин між Іраном та Саудівською Аравією в Пекіні за посередництва Китаю.
Останній засвідчив своє прагнення до партнерства у межах Global Security Initiative, але запропоновані рамки співпраці є досить розмитими. До того ж, китайська ініціатива побудована на делегітимізації США, як безпекового гаранта. Погодитися на таку пропозицію – означало б відмову від вже знайомої, хоча й нестабільної американської підтримки на користь потенційних гарантій КНР, які досі залишаються лише планами на майбутнє (готовність Китаю до їхньої реалізації міститься хіба що у загальних заявах про “спільну, всеосяжну, кооперативну та сталу безпеку”).
Враховуючи згадані умови, Саудівській Аравії залишалось лише продовжувати спиратися на Штати та наявну підтримку, але початок війни в Ірані у 2026 та численні атаки на країни Затоки актуалізували пошук більш ефективного захисту та посилення власного військового сектору. Причому присутність американського особового складу на їхніх територіях не вберегла країни від іранських влучань.
Постає логічне запитання: як арабські країни можуть підсилити власний власну оборону в умовах геополітичної архітектури, що пропонує лише нестабільну співпрацю із Заходом, який, до того ж, пропонує обмежений, вже застарілий військовий інструментарій? Саме тут очевидною є поява простору для позиціонування України як держави, що володіє сучасними військовими технологіями, методиками і — що не менш важливо — спеціалістами, які готові втілювати нові ідеї та ділитися набутим досвідом.
Цього разу український уряд вдало використав таку можливість, про що свідчать результати успішних переговорів із Саудівською Аравією, Катаром та ОАЕ (а також з Йорданією) й укладання безпекових угод. Досягнення партнерства із ключовими акторами регіону матимуть довгостроковий вплив на підтримку України на міжнародній арені. Глави держав підписали договори про стратегічну співпрацю строком на 10 років, проте пункти домовленостей не були оприлюднені. На цьому етапі доступна лише загальна інформація про договори: ключовими сферами співпраці стануть розвиток мілтеху, протиракетної оборони та постачання енергетичних ресурсів. Це передбачатиме передачу технологічних ноу-хау та досвід інтеграції антидронових систем із більш традиційним військовим інструментарієм.
Щодо питань енергетики, то мова йтиме в першу чергу про дизель, що наразі є найбільш дефіцитним в Україні. Як зазначав президент Зеленський: «Насамперед, йдеться про дизель. Оскільки близько 90% потенційного дефіциту припадає саме на дизельне пальне. Тому саме на вирішенні цієї проблеми ми зосереджуємо наші зусилля».
Наразі Україна вже відправила понад 200 спеціалістів до країн затоки для початку передачі військового досвіду. Важливість української антидронової технології на Близькому Сході вже була засвідчена запитами 11 держав про допомогу у протистоянні шахедним атакам. Іронічно, що, попри відкидання Трампом української допомоги на початку вторгнення до Ірану, ще до цих заяв було відомо про надіслані українські дрони-перехоплювачі та їхніх операторів для захисту баз США в Йорданії. Крім того, нещодавно з’явилась інформація про передачу антидронових технологій України американським військовим на території військовоповітряної бази США “Принц Султан” в Саудівській Аравії. Президент Штатів не дав жодних коментарів з цього приводу. Йтиметься про навчання з застосування системи з виявлення БПЛА Sky map.
Рішення щодо залучення українських військових технологій було ухвалене адміністрацією США після втрати щонайменше 45% запасу високоточних ударних ракет; щонайменше половини арсеналу ракет THAAD і майже 50% запасу ракет-перехоплювачів для систем ППО Patriot за 7 тижнів війни.
Нові постачання зброї обмежені виробничими можливостями, тож запити на поповнення систем ППО та ракетного арсеналу задоволені менш, ніж на половину. Крім того, використання складних дороговартісних систем для збиття шахедів (на виробництво яких витрачається 20000-50000$) є винятково непрактичним рішенням в умовах сучасної війни. В той же час, оборонні технології, випробувані російсько-українською війною, як-от комплексні антидронові системи, РЕБи, система Sky Map, антидронові набої стали провідними інструментам і вже зараз підтверджують свою дієвість.
Щодо більш глобального впливу України на близькосхідну систему, то варто також оглянути її військову присутність у країнах Магрибу, а також у Судані. За джерелами RFI понад 200 українських офіцерів та військових експертів знаходяться на трьох об’єктах у Лівії.
Також у 2024 році повідомлялося, що українські спецпризначенці діють у Судані, підтримуючи армію країни в боротьбі проти місцевого корпусу ЗС РФ, які виступають на боці повстанських Сил швидкого реагування (RSF).
В Малі українські військові ще у 2024 навчали туарегів (місцевих повстанців, які виступають проти чинного уряду та борються проти російських військ) оперувати дронами для ефективніших боїв проти військ «Африканського корпусу» армії РФ (вони переважно складаються з колишніх вагнерівців) та малійських солдатів, також передавали їм розвідувальні дані.
Отож, вже достатньо широка присутність України на територіях держав Північної Африки засвідчує можливі перспективи подальшого її утвердження в ролі надійного союзника для місцевих країн. Початок активної розбудови партнерств із країнами Затоки підтверджує попередню тезу, але також сигналізує посилення української суб’єктності у відносинах з багатими економіками й можливість паритетних співпраць із довгостроковими вигодами. Враховуючи ці фактори, цілком ймовірно, що Україна зможе стати безпековим гарантом не лише для країн Затоки, а й для інших держав у регіоні Близького Сходу та Північної Африки. Це стане можливим лише за умови подальшої розбудови оборонного сектору, підтримки державою проєктів оборонних ініціатив й залученню інвестицій до цієї галузі. Також критично важливо налагодити вільний експорт технологій та озброєння національного виробника до інших країн. Це дозволить переспрямувати запити ринку на сучасні пропозиції України й знизити прибутки Росії у сфері озброєнь, які зросли в звʼязку із постачанням зброї до Ірану. Хоча за даними Світового банку в період 2022-2024 експорт озброєння РФ знизився із 2,51$ млрд. до 1,34$ млрд., проте вона продовжує намагання відновити провідне становище на ринку і Близький Схід є чудовим майданчиком для реалізації цієї мети. Саме тому, означені вище пріоритети мають стати ключовими у зовнішній політиці України щодо регіону. Це зможе забезпечити чітко структурована зовнішньополітична стратегія та її подальша якісна імплементація.
