Автор: Дмитро Ясельний, стажер-аналітик ГО «Спалах!».
З кінця квітня центральні фігури військово-політичного керівництва України, зокрема головнокомандувач ЗСУ й сам президент, недвозначно заявляють про ймовірну ескалацію на білоруському кордоні. Українці справедливо згадують початок повномасштабного вторгнення.
Березень 2022 року. Багатокілометрові колони російської техніки повзуть з Гомельської області на південь - до Чернігова, до Києва. Далі Бородянка, Гостомель, Ірпінь. Буча... Тоді "Київ за три дні" провалився за місяць, але зараз столиця знов дивиться на загрозливу північ.
Що змінилося і чи змінилося взагалі? Чи є білоруський вектор черговим блефом Кремля - або цього разу ставки справді інші?
Роль Білорусі на сьогодні
Хоча офіційний Мінськ роками підтримує образ нейтральної країни, яка прагне нарешті помирити “братів”, що посварилися. Насправді ж, Білорусь бере активну участь у війні проти України просто зараз, допомагаючи Росії в багатьох аспектах.
Відомо, що Росія використовує територію Білорусі для розташування відповідної апаратури для зв’язку та керування дронами-камікадзе “Шахед” під час проведення атак на Україну. Ба більше, оператори “Шахедів” працюють по Україні безпосередньо з території Білорусі, про що Зеленський заявив у Вільнюсі ще на початку року.
Ракетний та ядерний шантаж - окремий вимір тиску на Україну та Європу. З 2023 року на білоруській території розміщена російська тактична ядерна зброя та комплекси «Іскандер», у 2025 був розміщений гіперзвуковий «Орєшнік», якими білоруський диктатор вже встиг пригрозити Україні та НАТО. Принципово важливо зазначити, що контроль над цим арсеналом Білорусь так і не отримала, він залишається в Москві. Все це має трактуватися як свідома інтеграція Білорусі у російську воєнну машину.
Нарешті - промисловий вимір. За інформацією аналітичного центру “Українська призма”, що посилаються на дані Державного військово-промислового комітету РБ, близько 100 білоруських підприємств постачають 1880 типів різноманітних компонентів озброєння для двох з половиною сотень російських підприємств. З 2023 року в країні будується завод з виробництва боєприпасів. Його розташування в Республіці Білорусь не випадкове, адже на території РФ він автоматично стає легітимною ціллю для українських “далекобійних санкцій”
Білорусь є одним із найтісніших партнерів РФ з самого початку повномасштабного вторгнення, але чи наважиться вона на відкрите протистояння з Україною?
2026 - не 2022: чим ситуація відрізняється з точки зору готовності України
Обороноспроможність України на півночі у 2022 та у 2026 році - це дві принципово різні спроможності. З моменту відступу російських колон з Київщини Україна системно готувалася до того, щоб вони більше не наважились повернутися.
Ешелонована оборона vs де-факто порожній кордон
В лютому 2022 року білоруський кордон був фактично відкритим. Оборона відбувалася “з колес”. Жодних серйозних укріплень, загороджень, дійсно системно підготовлених позицій для протидії 20 батальйонно-тактичним групам (~15-18 тис. особового складу) агресора, а за даними першого заступника міністра оборони Олександра Павлюка - аж до 70 тисяч особового складу. На сьогодні ж картина принципово інша. Україна будує суцільну фортифікаційну лінію з взводних опорних пунктів, тисяч кілометрів протитанкових рвів та інших видів фортифікацій вздовж всього північного кордону з РФ - від Київського водосховища до міста Суми. Поліський кордон з Білоруссю також інтенсивно укріплюється. У підсумку чинник незахищеності кордону у 2022 більше не є релевантним.
Фактор раптовості повністю нівельовано
На ставці Верховного Головнокомандувача 15 травня, зокрема, було порушено питання потенційної активності ворога біля північних кордонів України, на Чернігівсько-Київському напрямку. Показово, що вже 21 травня президент Зеленський відвідав місто Славутич для координації оборони північного кордону, де підтвердив розгортання додаткових сил безпеки і оборони на північному фланзі. Військово-політичне керівництво відкрито заявляє про готовність діяти, давати відсіч, а армія чекає - і знає де чекати.
Стан оборонної промисловості
Глобальної трансформації зазнала й оборонна галузь. До повномасштабного вторгнення в Україні було лише близько семи виробників безпілотних систем, на сьогодні їх понад 500. Зокрема й завдяки цьому, за заявою заступника міністра оборони України Олександра Козенка, в минулому році Україна мала спроможності виробляти близько 10 мільйонів БПЛА різного типу на рік - більше ніж усі країни НАТО разом. Виробляється ціла низка “діпстрайків” вітчизняної розробки, ефективність яких сьогодні на собі відчуває нафтогазова, військова, промислова інфраструктура ворога. Саме український “далекобійний спис” може стати аргументом проти розширення зони активних бойових дій та залучення білоруської промисловості та інфраструктури в пул легітимних цілей для удару.
Незважаючи на величезний прогрес в багатьох параметрах обороноспроможності, Україна отримала і цілу низку комплексних проблем. Фронт розтягнутий на тисячі кілометрів, мобілізаційний ресурс обмежений, енергетична інфраструктура знищена. Тому відкриття другого фронту на північ (навіть обмеженого в просуванні вглиб країни) створює реальну дилему розподілу наявних сил та засобів.
Військова логіка РФ
Імовірно, Кремль шукає шляхи зменшення концентрації підрозділів СОУ на сході України, задля досягнення центральної в російському інфополі стратегічної мети - повністю захопити та контролювати Донецьку та Луганську область. В цьому контексті загроза українській півночі - один з логічних кроків, яким може керуватися, а, за заявою президента України, вже керується російська військово-політична еліта.
Стратегічний прорив на Київ потребує свіжого, великого, логістично забезпеченого угруповання військ. Росія виснажена чотирма роками наступальної війни й з поточними темпами мобілізації та виробництва спроможна лише на покриття втрат в особовому складі й техніці, та підтримці, за різними оцінками від 400 до 600 тисяч “штиків” на полі бою. Але ресурсів на суттєве нарощення стратегічного резерву недостатньо.
Другий актор - Білорусь, армія якої налічує 63 тисячі військових переважно на застарілій техніці та без наступального досвіду - не сила для стратегічного прориву, а радше інструмент тиску.
Для наступу на столицю Москві довелося б знімати війська з лінії фронту, критично послаблюючи інші напрямки, де своїх проблем і так вистачає (досвід Малої Токмачки є яскравим прикладом). Альтернативою є оголошення нової хвилі мобілізації, про яку вже заявляв Зеленський, а вона несе очевидні дестабілізуючі ризики для влади Путіна, що підтвердила «часткова» мобілізація 2022 року. В свою чергу, проведення такого роду заходів обов'язково буде завчасно помічено українськими засобами розвідки та спостереження за активністю ворога.
Тому Москва, у випадку реальної ескалації, більш ймовірно, буде керуватися логікою проведення обмежених за масштабом та залученістю ресурсів заходів на кордоні, серед яких: демонстративне нарощування сил, проведення масштабних навчань, обмежене “прощупування” кордону силами спеціальних операцій ворога, діяльність ДРГ на тактичній глибині, атаки ракетами та ударними дронами середнього та далекого радіусу дії. Всі ці заходи не вимагають великого угруповання сил. Опосередкованим підтвердженням цього є те, що у 2025 році Білорусь розпочала формування нових підрозділів спецоперацій та зенітних ракетних полків у південних Гомельській та Мозирській областях. Характер нових формувань - підрозділи спецоперацій, а не загальновійськові, що само по собі є індикатором: це інструментарій точкового тиску, а не масштабного наступу.
Військова логіка дає чітку відповідь: ресурсів для стратегічного прориву на Київ у Росії немає і найближчим часом не буде. Натомість, сил для створення постійної загрози на півночі, яка змушує Україну тримати там резерви - цілком достатньо.
Чи втягнуть диктатори Білорусь в новий цикл агресії - питання відкрите. Для відповіді на яке необхідно оцінити можливість Лукашенка протистояти волі Путіна.
Політична логіка Лукашенка
Чи є Лукашенко самостійним актором, здатним відмовити Путіну? Відповідь парадоксальна: він не маріонетка, але й не суверен. Лукашенко має власні інтереси й певну історію їх відстоювання. Він роками гальмував інтеграцію з РФ, відмовлявся визнавати Крим анексованим Росією, торгувався за ціни на енергоносії й публічно демонстрував самостійність там, де була можливість це робити.
Але 2020 рік став переломним. Путін став рятівником Лукашенка, надавши 1.5 млрд. дол. кредиту та запевнивши у допомозі з західними санкціями, після того, як останній фальсифікував вибори та придушував великі акції протесту. За це Білорусь інтенсифікувала інтеграційні процеси з РФ. Санкції значно ускладнили торгівлю з ЄС, економіка остаточно переорієнтувалася на Москву. На сьогодні республіка глибоко залежна від російського капіталу, кредитування та прямої фінансової допомоги. У 2024 році Договір про гарантії безпеки інтегрував Білорусь у ядерну стратегію РФ та врегулював постійне розміщення російських баз на території країни. За декілька років формально “незалежна” країна перетворилася на державу-сателіт.
І все ж вступ у війну суперечить не тільки інтересам республіки, але й інтересам виживання режиму та персонально Лукашенка. Мозирський НПЗ та калійні підприємства поруч із кордоном неодмінно стануть цілями для українських FP-1 та Ан-196 “Лютий”. Суспільно-політичний вимір теж не варто недооцінювати. Лукашенко роками продавав білорусам мир, а відправка військ в Україну знищить цей наратив. В найбільш проактивних елементів суспільства знов постане питання, навіщо взагалі потрібен такий “гарант миру”.
Насправді, існує й зворотна залежність. Білорусь залишається єдиним буфером між РФ та НАТО, “бекдором” для обходу санкцій й логістичним плацдармом для так званого “паралельного імпорту”. Кремль вимушений давати Лукашенку більше “пряників” аніж “кнута”, оскільки альтернативна людина в Мінську може виявитися значно менш піддатливою Москві й вимагати ще більше суб’єктності.
Лукашенко вже поступився територією, небом, промисловістю й ядерним суверенітетом. Залишилося одне - не пустити білоруського солдата на українську землю. Це його “остання карта”, за яку, використовуючи термінологію Трампа, він буде триматись до останнього й буде готовий розмінювати лише дуже дорогу ціну та вкрай переконливі гарантії для себе.
Інформаційна логіка
Щоб зрозуміти природу наративу загрози з півночі, варто поставити просте запитання: кому вигідний цей наратив саме зараз - коли просування на фронті зведено до мінімуму, а перемовини, за заявою Держсекретаря США Марка Рубіо, зайшли в глухий кут?
На нього дав відповідь Андрій Коваленко, керівник Центру протидії дезінформації РНБО, заявивши: “Не сприймайте серйозно заяви Лукашенка про "вибіркову мобілізацію". Все під контролем наших сил. Чоловік працює через російський інформаційний порядок денний…”. Таким чином підкресливши позицію ЦПД - білоруський трек це не більше ніж інформаційна операція. Цілком можливо, але інформаційна операція та реальна загроза далеко не взаємовиключні категорії. В цьому й полягає складність та ефективність білоруського вектору, тому до заяви варто ставитися з адекватною критикою.
Очевидно, що бенефіціаром наративу є Росія. Новий цикл загрози з Білорусі “випадково” загострився в критичний момент - Україна ледве може дозволити собі створювати резерви для ведення оборони на значно ширшому театрі бойових дій. Паралельно загроза вчасно слугує важелем на переговорному треку. Москва наче недвозначно натякає: “Відновлюйте перемовини на наших умовах або отримаєте другий фронт”. Лукашенко, в свою чергу, обслуговує російський інформаційний порядок денний й сам від цього програє. Наратив про “північний плацдарм Росії” остаточно знищує образ Білорусі як нейтрального майданчика.
Україна в цій логіці є стороною, яка вимушена задіювати всі свої розвідувальні потужності задля верифікації реальності загрози, чи, навпаки, спростування цієї інформаційно-психологічної операції. Варто підкреслити, що такі загрозливі наративи можуть справді лякати жителів півночі України, які ще кілька років назад бачили російські колони з вікон власних будинків. “Партія капітуляції” та політичні опортуністи отримують можливість використати ці емоції та продовжувати “розкачувати човен”, заявляти про мир будь-якою ціною та акумулювати електорат, що поступово буде втрачати віру у справедливий мир для України.
В підсумку, загроза з півночі може бути одночасно як реальною, так і повністю сконструйованою - в цьому її стратегічна цінність для Москви.
Сценарії розвитку подій
Військова, політична та інформаційна логіка окреслюють діапазон можливого розгортання ситуації. Але конкретний розвиток подій залежить від одного питання, яке виступає точкою біфуркації: чи переконає Путін Лукашенка? У цьому контексті найбільш імовірними видаються такі сценарії:
Сценарій І - збереження тиску без реальної ескалації
Найімовірніший. Білорусь залишається плацдармом, але не фронтом. Росія досягає частини своїх цілей без єдиного пострілу через кордон. Київ змушений тримати резерви на півночі та продовжувати інвестувати в укріплення фортифікацій у регіоні. Лукашенко зберігає вищезгадану “останню карту” та ніколи безпосередньо не задіює свою армію. Регулярні навчання на кордоні підтримують постійну загрозу без реальної ескалації. Наратив живе - армія кордон не перетинає.
Проміжні індикатори реалізації:
Відсутність фіксованих розвідкою масових переміщень техніки і особового складу
Підтримка загрози на рівні заяв і навчань.
Сценарій ІІ - обмежена ескалація
Дії без прямого залучення білоруських збройних сил. Росія інтенсифікує точкові операції з використанням білоруської території: диверсійно-розвідувальні групи на тактичній глибині Чернігівщини, можливо Київщини та західних регіонів, удари дронами з білоруського напрямку. Лукашенко зберігає формальний нейтралітет та не залучає до атак свою армію, але білоруська земля працює як плацдарм на повну.
Проміжні індикатори реалізації:
Зростання активності ДРГ на північному прикордонні
Нові маршрути польотів далекобійних дронів та ракет з території Білорусі
Сценарій ІІІ - другий фронт
Найменш імовірний, але повністю його не можна виключати. Путін ставить Лукашенку ультиматум, той капітулює. Білоруська армія перетинає кордон разом із російськими підрозділами. Мета - не повторення вологих мрій про «Київ за три дні», а розтягування ЗСУ до критичної межі одночасно на декількох напрямках. Навіть обмежений наступ змушує Київ активно перекидати сили з Донбасу - і саме це може бути справжньою стратегічною метою.
Проміжні індикатори реалізації:
Підтверджене розвідкою масове перекидання техніки до кордону
Оголошення додаткової мобілізації в РФ
Висновки
Три аналітичні лінзи: військова, політична та інформаційна - дають одну спільну відповідь. Білорусь найімовірніше не відкриє повноцінний другий фронт. Принаймні не зараз і не за поточних умов. Військова логіка не на боці прориву. Ресурсів для стратегічного наступу немає, а Лукашенко особисто зацікавлений не переступати останню червону лінію. Інформаційна операція працює і без реальних дій, достатньо змусити Київ вірити у загрозу і тримати там резерви. «Вічний тиск» дешевший і ефективніший за реальну ескалацію.
Але є дві змінні, які в комбінації здатні змінити все:
Межа поступок Лукашенка. Він вже віддав територію, небо, промисловість і ядерний суверенітет. Кожна наступна вимога Путіна коштує йому дорожче і наближає момент коли відмовити стане або неможливо, або єдиним способом залишитися головою держави.
Можлива російська мобілізація. Зараз у Росії немає ресурсів для стратегічного наступу на північ без критичного послаблення Донбаського фронту. Але нова хвиля мобілізації принципово змінює цей баланс. У випадку залучення достатньої навчальної та матеріально-технічної бази (ресурс яких на сьогодні вкрай обмежений) з'являється угруповання достатнє для реального тиску на Чернігівсько-Київський напрямок. Саме тоді сценарій «вічного тиску» може поступитися місцем сценарію «другого фронту».
Окремо варто визнати, що навіть якщо обидві змінні залишаться під контролем - дестабілізація регіону вже відбувається. Дрони у Балтії, невизначеність навколо американської присутності в Польщі, розпорошена увага Заходу на Іран та Ізраїль. В цьому контексті білоруська загроза є лише одним із векторів ширшої картини.
Блеф, який змушує супротивника реагувати - вже далеко не блеф. Київ дивиться на північ.
