Автор: Ігор Авдєєв, ГО «Спалах!».
Вступ
11-12 квітня цього року в столиці Пакистану Ісламабаді відбулися американсько-іранські переговори, спрямовані врегулювати конфлікт між двома державами, розпочатий 28 лютого 2026 року. Невипадково саме Пакистан доклав зусилля до перемовин, організувавши їхнє проведення на своїй території. За стратегією балансування Пакистану між двома ворогуючими сторонами та його настільки активним прагненням досягти миру на Близькому Сході криються комплексні стратегічні, геополітичні та економічні причини.
Враховуючи вже існуючі конфлікти з двома сусідніми державами – Індією та Афганістаном, – будь-який сценарій ескалації напруги в пакистансько-іранських відносинах сформує повністю вороже середовище навколо Пакистану.
Проте незважаючи на це, історично саме чинник ворожого середовища й відчуття постійної загрози з боку сусідів сформував основні риси політичної культури й ідентичності Пакистану. Водночас мілітаризація, ісламізація та крихкість цивільних інституцій лягли в основу пакистанської державності, ставши її фактичним альтер-его. Усі ці аспекти в сукупності з розглядом потенціалу співробітництва України та Пакистану посідатимуть центральне місце в даному дослідженні.
Формування ідентичності та політичної культури Пакистану з моменту незалежності до наших днів
Пакистан як молода держава, що утворилася в 1947 році внаслідок розпаду Британської Індії, одразу з моменту здобуття незалежності зіштовхнулася з політичною нестабільністю, неефективністю цивільного управління та відсутністю консолідованого державного керівництва. Це було зумовлено зокрема передчасною смертю двох перших лідерів незалежного Пакистану – батька-засновника країни Мухаммеда Алі Джинни та премʼєр-міністра Ліаката Алі Хана. Перший був прихильником демократичного Пакистану й ефективного цивільного управління за посередництва очолюваної Мухаммедом Алі Джинною Мусульманської ліги, однак передчасна смерть батька-засновника в 1948 році, а згодом і вбивство першого прем’єр-міністра Ліаката Алі Хана в 1951 році значно поглибили політичну кризу й позбавили країну сильного лідерства.
Окрім цього, для політичного середовища тогочасного Пакистану була характерна відсутність стійких демократичних традицій та наявність бюрократизованої адміністративної структури, успадкованої від Британської Індії. Остаточним чинником подальшої кризи державного управління Пакистану став Кашмірський конфлікт 1947-1948 рр. з Індією, який згодом періодично вибухав із різною інтенсивністю й донині закріпив ворожнечу між двома країнами. На фоні відсутності ефективного керівництва й слабкості державних інституцій у поєднанні з бюрократичним контролем численна кількість громадян Пакистану бачила у військових єдину дисципліновану й рішучу силу, що здатна врятувати країну. Однак згодом такі наративи використовувалися в якості маніпуляцій і виправдань надмірного втручання військового керівництва в політику держави, що у свою чергу ще більше поглибило дестабілізацію в країні.
Подією, що ознаменувала початок систематичного втручання військових у пакистанську політику став перший у країні переворот 1958 року, внаслідок якого до влади прийшов генерал Аюб Хан, що правив до 1969. Надалі країна дедалі більше порине в інституційний хаос і безкінечний цикл втручань армії в політику держави. Наступний прихід військових до влади в Пакистані відбувся в 1969 році, коли масові протести, які вибухнули внаслідок посилення економічної нерівності між західною та східної частиною Пакистану, – що пізніше стане ключовою передумовою утворення держави Бангладеш – спричинили відставку Аюба Хана й передачу ним влади іншому генералу Яхʼї Хану. Останній знову запровадив воєнний стан і ще більше посилив роль військових у прийнятті політичних рішень та в управлінні державою.
Згодом, однак відбулася значна подія, яка суттєво підірвала довіру до військових і сприяла короткостроковому переходу влади в руки цивільних. Внаслідок перших загальних виборів 1970 року переважну більшість у Східному Пакистані здобула соціалістична партія Авамі Ліг, очолювана шейхом Муджибуром Рахманом, який пізніше стане першим президентом Бангладеш. Однак замість мирної передачі влади пакистанські військові розпочали жорстокі репресії в 1971 році, що стало причиною вибуху громадянської війни, яка закінчилася військовим втручанням Індії на підтримку бенгальського руху за незалежність Мукті-бахіні. Це у свою чергу закінчилося капітуляцією пакистанської армії та утворення незалежної держави – Народної Республіки Бангладеш.
Хоч поразка пакистанської армії й сприяла короткочасному переходу в 1971 році до цивільного управління на чолі з президентом, а пізніше премʼєр-міністром Зульфікаром Алі Бхутто, однак почуття приниження постійно нависало над військовими колами як ярмо внаслідок капітуляції. Тож у перший сприятливий момент генерал Зія-уль-Хак очолив державний переворот 1977 року, поваливши Зульфікара Алі Бхутто. До того ж, допомога Індії в здобутті незалежності Бангладеш була сприйнята деякими пакистанцями як посилення екзистенційної індійської загрози, що військові використали на свою користь.
Не менш важливою складовою військового правління й пакистанської політичної ідентичності загалом стала апеляція до ісламських чеснот і позиціонування Пакистану як «праведного захисника всіх мусульман по всьому світу». Саме Зія-уль-Хак, за правління якого був зокрема створений Федеральний суд шаріату, розпочав активну ісламізацію країни. Подією, яка суттєво прискорила ісламізацію, стало вторгнення СРСР в Афганістан 1979 року. Під час радянської агресії Пакистан надавав матеріальну, технічну та фінансову підтримку афганським моджахедам, одночасну слугуючи форпостом такої самої допомоги з боку США та Саудівської Аравії. З цього моменту бере свій початок впровадження ісламістської доктрини в пакистанську політичну культуру та ідентичність, водночас джихад та ісламська солідарність лягають в основу зовнішньої політики країни.
Незважаючи на мілітаризацію та ісламізацію Пакистану, в країні все ж були спроби встановлення демократичного правління й затвердження цивільних при владі. Так, у 1988 році відбулася безпрецедентна подія, а саме перемога на виборах першої жінки-премʼєр-міністра Беназір Бхутто. Це вселило неабиякі надії на демократизацію країни. Однак Беназір Бхутто зіштовхнулася зі значними обмеженнями з боку військових кіл, а вже в 1990 році її уряд був відправлений у відставку. Наступний премʼєр-міністр Наваз Шаріф, що прийшов до влади в 1993 році, також був змушений піти у відставку внаслідок конституційної кризи й втручання військових. Після цього відбулася ротація влади між знову-таки Беназір Бхутто й Навазом Шаріфом, а згодом, у 1999 році, стався черговий військовий переворот. Ця подія привела до влади генерала Первеза Мушаррафа та ознаменувала тривалу еру військового правління, яка тривала до 2008 року й характеризувалася придушенням опозиції, цензурою та контролем військових над цивільними установами. Після провальних для союзників Мушаррафа парламентських виборів Первез змушений був піти у відставку у 2008 році.
Повалення військової диктатури, однак, не ознаменувало різких демократичних змін. Військові продовжували зберігати значний вплив у ключових питаннях, таких як національна безпека, ядерна програма, зовнішня політика загалом та відносини з Індією, США та Афганістаном передусім. Усунення прем’єр-міністра Наваза Шаріфа у 2017 році відбулося значною мірою у звʼязку з його конфліктом із військовими колами. Не без підтримки останніх до влади прийшов і наступний премʼєр Імран Хан 2018 року. При цьому військові продовжували зберігати вирішальний вплив у формуванні відносин Пакистану з Індією, США та Афганістаном. Наразі хоч у Пакистані й існують формальні багатопартійні вибори та парламентська система, однак значення представників армії в державній політиці залишається дуже значним, а мілітаризація й суттєва роль ісламу в країні є невідʼємними складовими політичної ідентичності й феномену Пакистану як держави.
Основні принципи зовнішньої політики Пакистану: балансування, співпраця з Китаєм та захист інтересів мусульманського світу
Однією з ключових рис зовнішньої політики Пакистану протягом останніх десятиліть стало прагнення поєднати балансування між великими геополітичними центрами сили з одночасним позиціонуванням держави як захисника інтересів мусульманського світу. Історичні наративи про «ворожу індуїстську Індію», «зраду мусульман Заходом» та «особливу місію Пакистану» стали важливими складовими державної ідеології. Водночас саме військові дедалі частіше представляли свої кампанії, зокрема в Кашмірі та Афганістані, не лише як безпекову необхідність, а й як релігійно санкціоновану боротьбу. Особливо активно такі тенденції посилилися після приходу до влади генерала Зії-уль-Хака в 1977 році. Саме в цей період остаточно формується концепція так званої «стратегічної глибини», відповідно до якої ісламістські угруповання почали використовуватися як інструменти зовнішньополітичного впливу Пакистану. Такі організації, як Лашкар-е-Тайба, Джаїш-е-Мухаммад та мережа Хаккані, на думку численних аналітиків, стали елементами асиметричної стратегії Ісламабаду, спрямованої на виснаження Індії в Кашмірі, розширення впливу в Афганістані та посилення ролі Пакистану в мусульманському світі.
Не менш важливим елементом зовнішньої політики Пакистану стало балансування між провідними державами мусульманського світу, Китаєм, рф та Заходом. Що стосується ісламських країн, протягом десятиліть однією з найбільших опор пакистанської зовнішньої політики в мусульманському світі залишалася Саудівська Аравія. Після радянського вторгнення в Афганістан у 1979 році співпраця між Ер-Ріядом та Ісламабадом суттєво поглибилася, а саудівські кошти активно використовувалися для підтримки афганських моджахедів та ісламських освітніх установ у Пакистані. Водночас значно посилилася співпраця Пакистану з Туреччиною за президентства Реджепа Таїпа Ердогана. Ісламабад та Анкара дедалі активніше використовують риторику ісламської солідарності та «спільної боротьби проти несправедливості Заходу». Туреччина постачає Пакистану безпілотники, військово-морські системи та інші види озброєнь, а спільні військові навчання на кшталт «Ататюрк XI» супроводжуються наголосом на єдності мусульманських держав.
Особливого значення двосторонні відносини набули після запуску Китайсько-пакистанського економічного коридору (CPEC) у межах ініціативи КНР «Пояс і шлях». У травні 2026 року прем’єр-міністр Шехбаз Шаріф під час візиту до Пекіна заявив про досягнення «нового широкого консенсусу» щодо поглиблення стратегічного партнерства. Паралельно Ісламабад намагається позиціонувати себе як регіонального посередника й балансира. Так, у квітні 2026 року саме Пакистан за підтримки Китаю організував американсько-іранські переговори в Ісламабаді, спрямовані на досягнення припинення вогню між двома державами.
Подібна дипломатична активність пояснюється прагненням Пакистану уникнути формування повністю ворожого оточення в умовах напружених відносин з Індією та Афганістаном, а також залежністю від економічної та енергетичної підтримки країн Перської затоки. Водночас враховуючи Угоду про взаємну оборону між Пакистаном і Саудівською Аравією, підписану восени 2025 року, що закріпило традиційно союзницькі відносини між країнами, в Пакистану зʼявилися нові зобовʼязання щодо захисту королівства на Аравійському півострові. Цей чинник, у свою чергу, кардинально змінив зовнішньополітичні розрахунки Пакистану. Відтак він, намагаючись уникнути сценарію подій, за яким Пакистану довелося б застосовувати Угоду про взаємну оборону на практиці, а отже, ризикувати потенційним збройним конфліктом з Іраном, спрямовує зусилля на деескалацію у відносинах між США, Іраном та монархіями Перської затоки.
Висновки для України та перспективи українсько-пакистанського співробітництва у сфері безпеки й оборони
Кейс Пакистану становить особливий інтерес для України як приклад держави, в якій надмірна мілітаризація політики та дисбаланс цивільно-військових відносин поступово призвели до послаблення демократичних інституцій і трансформації армії на самостійний політичний центр сили та фактично державу в державі. Особливо небезпечним стало поступове поширення військового впливу не лише на сферу безпеки, а й на економіку, судову систему, правоохоронні органи та державне управління загалом. Пакистанська політологиня Аєша Сіддіка у своїй праці “Military Inc. Inside Pakistan’s Military Economy” зазначає про існування окремого військово-бізнесового комплексу («Мілбус»), який являє собою окрему економічну імперію, оперує активами вартістю понад 20 мільярдів доларів та не підпорядковується цивільному контролю.
Водночас офіцери у відставці часто займають посади в бюрократичному апараті, державних компаніях та дипломатичних структурах, що ще більше посилює політичний вплив армії. Україна з метою запобігання систематичної політичної нестабільності та напруги в тандемі військові-цивільні може зробити кілька важливих висновків. По-перше, навіть в умовах війни та високого рівня суспільної довіри до армії надзвичайно важливим залишається збереження цивільного контролю над військовими структурами та чітке розмежування їхніх функцій. По-друге, мілітаризація державної системи не повинна призводити до послаблення демократичних процедур, незалежності судової системи та свободи політичної конкуренції. По-третє, досвід Пакистану демонструє небезпеку використання релігійних чи ідеологічних наративів для виправдання необмеженого впливу силових структур. Важливими залишаються також антикорупційні реформи, прозорість діяльності правоохоронних органів та створення ефективних механізмів парламентського й громадського контролю над сектором безпеки.
Водночас попри суперечливий характер пакистанської політичної системи Україна та Пакистан мають значний потенціал співпраці у сфері оборони та безпеки. Двосторонні військово-технічні відносини між державами розвиваються ще з 1990-х років. Особливе значення мало постачання Україною понад 320 танків Т-80УД для пакистанської армії. За останні десятиліття загальна сума українсько-пакистанських оборонних контрактів оцінювалася приблизно в 1,6 мільярда доларів. У травні 2021 року міністр оборони України Андрій Таран провів переговори з начальником штабу сухопутних військ Пакистану генералом Камаром Джаведом Баджвою, під час яких сторони домовилися про поглиблення співпраці у сфері оборонного виробництва, боротьби з тероризмом та військових технологій. Важливу роль також відіграє співробітництво між українським оборонно-промисловим комплексом та Pakistan Ordnance Factories – пакистанською оборонно-промисловою компанією, яка підпорядковується Міністерству оборони. Ще у 2018 році представники «Укроборонпрому» обговорювали з пакистанською стороною можливість постачання боєприпасів для Збройних Сил України та запуск спільного виробництва високоточних ракет.
Після повномасштабного вторгнення росії особливого розголосу набули повідомлення 2022–2023 років щодо можливого постачання Пакистаном 155-мм артилерійських снарядів Україні через американські та європейські компанії-посередники. Зокрема, BBC Urdu повідомляло про контракти на суму 364 мільйони доларів між пакистанськими структурами та американськими компаніями Global Military і Northrop Grumman. За повідомленнями, зброю, передану вищезгаданим компаніям, було доставлено з Пакистану до Румунії, звідки потім імпортовано в Україну. Хоча офіційний Ісламабад продовжує дотримуватися політики «формального нейтралітету» щодо російсько-української війни, сам факт існування настільки масштабної військово-технічної взаємодії свідчить про значний потенціал співпраці між двома державами. Для України Пакистан може становити інтерес як виробник боєприпасів, партнер у модернізації техніки радянського зразка та потенційний учасник спільних оборонних проєктів. Водночас для Ісламабаду співпраця такого роду з Україною є можливістю диверсифікувати оборонні зв’язки та отримати доступ до українських військових технологій, випробуваних досвідом ведення сучасної війни.
Висновок
Таким чином, політичний розвиток Пакистану після здобуття незалежності продемонстрував складний і суперечливий процес формування державної ідентичності та політичної культури. Мілітаризація, ісламізація та слабкість цивільних інституцій поступово стали визначальними рисами політичної системи країни. Що стосується зовнішньої політики, Пакистан прагне поєднувати роль регіонального балансира, ключового стратегічного партнера КНР у регіоні та одного з провідних лідерів мусульманського світу.
Водночас пакистанський кейс є корисним прикладом для України. Він демонструє, що навіть за умов зовнішньої загрози та необхідності процесів мілітаризації критично важливим залишається збереження демократичних інституцій, цивільного контролю над урядовими структурами та прозорості державного управління. Попри суперечливість внутрішньополітичної моделі Пакистану, українсько-пакистанські відносини мають потенціал для розвитку, особливо у сфері оборонної промисловості, військових технологій та безпекового співробітництва.
