Третя, завершальна частина розповіді про одеську бруківку, біндюжників та фундамент Південної Пальміри. Першу та другу частини ви можете прочитати по ссилкам.
Глава III (Продовження)
Наступного ранку біля парадного під'їзду міської Думи зібралися ми з Янкелем, іще з десяток розлючених ломових візників, кілька стайних конюхів і впливовий купець другої гільдії Хаїм Гусельник.
Хаїм торгував борошном оптом і знався на комерційних рахунках краще, ніж більшість людей на власних родичах. Колись він служив головним прикажчиком у великому торговому домі, що робив справи з самими Ефруссі, і відтоді дивився на будь-який кошторис так, ніби той особисто образив усю його численну родину.
На високий ґанок спочатку вийшов молодий чиновник у строгому темному пальті.
— Панове, міська управа вже найретельнішим способом розглядає це питання, — заявив він з офіційною міною.
— А коні його як розглядають, знаєте? — їдко спитав Янкель. — У них передні ноги в один бік дивляться, а задні — зовсім в інший, щоб я так жив!
— Це лише тимчасова незручність.
— Тимчасова незручність — це коли вам у крамниці наступили на ногу, — відповів я. — А коли важкий віз із чавуном їде поперек жвавої вулиці — це вже пряма загроза громадському порядку!
Чиновник нервово поправив комірець. Але тут на ґанку з’явився інший чоловік — старший, із солідним портфелем і розкішною бородою, яка явно пережила вже не одне штормове міське засідання.
— Панове, спокійніше. Господин Маразлі особисто доручив нашій комісії вислухати всі ваші зауваження, — з особливим значенням вимовив чиновник, піднявши пухку долоню.
— Передайте цій глибокоповажній комісії, — посунувся вперед Хаїм Гусельник, — що ми не маємо сказати жодного поганого слова за прекрасний смак пана Маразлі. Смак у нього — дай Бог кожному, щоб він нам був здоров! Але ми маємо великий галас за цей міський кошторис. А кошторис, панове, це вам не опера, його треба дивитися очима й рахувати руками!
Ці слова подіяли краще за будь-який крик. За кілька хвилин нас усіх офіційно запросили всередину.
Григорій Маразлі сидів у своєму кабінеті за великим письмовим столом, заваленим паперами. Він аж ніяк не виглядав людиною, яку легко вивести з душевної рівноваги.
— Я вже чув, що ваші робочі коні не надто високо оцінили нове європейське покриття, — спокійно сказав він, дивлячись на нас.
— Коні — вони люди прості, пане голово, — відповів Янкель. — Вони щоденних газет не читають і за високий стиль нічого не знають. Їм потрібна дорога під ногами, а не кав'ярня!
Маразлі ледь помітно усміхнувся в вуса: — Але ж новий матеріал укладено лише на пробній ділянці…
— Так хай воно там довіку й залишається! — вставив Янкель. — Навіщо пробувати цим ділом всю Одесу, щоб ми так були здорові?
Інженер Шпігель, блідий і розгублений, стояв біля сусіднього столу з кресленнями:
— Можливо, проблема полягає не в самому клінкері як такому, — спробував виправдатися він. — Певно, дорожні робітники недостатньо якісно підготували основу...
— А я про що кажу?! — різко озвався я. — Ви поклали дорогий закордонний матеріал на мокру сиру землю, а тепер щиро дивуєтеся, що він поводиться саме як мокра земля!
— При правильному й глибокому дренажі…
— При правильному дренажі в нас і звичайний ракушняк не одразу тоне в болоті!
— Але ж клінкер дає ідеально рівну поверхню! — гарячкував Шпігель. — Для зменшення тертя коліс. Якщо ваші коні ковзають — значить, у них неправильно набиті підкови, або у ваших людей відсутнє базове уявлення про вектор сили!
— Рівна поверхня — це чудово для обіднього столу, пане інженере, — відрізав я. — А живому коневі для роботи потрібна надійна шорсткість.
Хаїм Гусельник тим часом неквапливо відкрив свій шкіряний портфель і дістав акуратно складені аркуші з цифрами.
— А тепер, панове, коли ми з'ясували все за коней, давайте поговоримо за те, що болить усім найбільше — за міський кошторис.
Чиновник біля дверей помітно напружився, швидко поправив тугий крохмалений комірець і зробив півкроку вперед, ніби намагаючись заслонити собою стіл:
— Ці папери ще не проходили остаточну комісію Думи! Вони не підлягають розголошенню!
— Саме тому я його і приніс сюди, — холодно сказав Хаїм. — Транспортування партії — дев’ятсот дванадцять карбованців п’ятдесят копейок. Митні збори — чотириста вісімдесят. Страхування на море, перевантаження, укладання. Подальше виправлення того, що вже розвалилося... Окремо — премія майстрам, щоб не забували, яким саме боком класти цю цеглу…
— Але ж це звичайні робочі витрати!
— Звичайні?! — Хаїм підняв сиві брови так високо, що вони ледь не злилися з капелюхом. — За ці божевільні тисячі, що ви написали на французькому папері, можна вимостити три такі улицы нашим чорним лавовим каменем! І ще залишиться на те, щоб зробити людям людський водовідвід, а не це болото. Я вас питаю як розумних людей: навіщо нам купувати дорогі закордонні синяки під очі? Я не порівнюю тут якість глини, інженери хай порівнюють глину в університеті. Я порівнюю, скільки розуму лежить у цьому кошторисі. І знаєте що? Я його там не бачу.
Він повільно розгорнув останній аркуш.
— І ще одне, пане голово. В офіційному договорі немає жодного слова за те, що місто зобов'язане продовжувати закупівлю після невчасного завершення пробної ділянки…
У кабінеті запала важка тиша. Усі уважно дивилися на Маразлі. Він узяв папери з рук купця, швидко пробіг очима кілька рядків і поклав їх перед собою.
— Нових замовлень на клінкер поки не буде, — тихо сказав він. — Усі подальші роботи передаються на розгляд технічної комісії.
— І коли ж вона збереться? — єхидно спитав Хаїм.
— Коли збереться, тоді всі і побачимо результати…
Нас ввічливо попросили вийти. На широких мармурових сходах Хаїм Гусельник ще раз перерахував папери, знайшов у власних розрахунках помилку на сімнадцять копійок і довго мовчав, роздумуючи про міську владу. Янкель питав, куди тепер їхати. Я сказав — до складів на Херсонській, довгим і перевіреним шляхом, виключно по старому доброму чорному каменю.
Глава IV. Дорога до порту
Через кілька днів я знову їхав наповненим возом до порту.
На одних вулицях металеві колеса дзвінко й впевнено стукали по чорному камінню: дроб-дроб-дроб. На інших — набагато м'якше йшли по насипному щебню, а деінде ще безнадійно грузли в м’якому ракушняку. Одеса ніколи не була вимощена чимось одним. Кожна вулиця тут мала власну історичну помилку, власний характер і власний унікальний спосіб псувати взуття людям.
Що саме зрештою сталося з тими злощасними жовтими смугами на Пушкінській, я достеменно не пам’ятаю. Злі язики в трактирах казали, що їх ще довго підсипали і перекладали за рахунок інженера; інші запевняли, що більше ніякого клінкеру місто вже ніколи не купить; ходили й зовсім дивні чутки. Комісія, наскільки мені було відомо, так і не зібралася в повному складі.
Чорний вулканічний камінь теж аж ніяк не був ідеальним. Колеса часом ковзали й по ньому, якщо камінь відполіровували до блиску сотні екіпажів або заливало густим липким брудом, і просідав він під вагою так само, якщо його кидали в землю без розуму й науки. Але поверхня в нього завжди була шорсткою, зчеплення з підковою — надійним, і головне — він уже давно був тут, на нашій землі.
Неподалік від портових складів Родоканакі, які за стільки десятиліть анітрохи не змінилися, я помітив старий чорний уламок, міцно втиснутий у самий край дороги. Може, то був зовсім не той самий камінь, який колись давно возив мій дід Прохор. А може, й саме той. Ніхто в цій метушні цього спеціально не перевіряв, та я й не став шукати правди.
Я зліз із високих козел, підійшов до краю і звичною рукою торкнувся темної поверхні. Камінь був холодним, шорстким на дотик, а в його глибоких вибоїнах білів застарілий слід від розсипаного пшеничного борошна.
Поруч якийсь франт неквапливо вів під руку пані в елегантному капелюшку зі страусиним пір’ям. Вона з огидою глянула на темну мостову й зморщила носик:
— Скажіть, мій добрий чоловіче, чому в цій Одесі всі дороги такі похмурі й чорні? Чому благородному місту не зробити їх по-справжньому золотими?
— Бо золотий ум у нас, пані, тримається виключно в головах, — відгукнувся з сусіднього воза Янкель, який якраз порівнявся зі мною. — А під копита коням треба ставити те, дай йому Бог здоров’я, що не боїться нашого болота. Поїхали, Грицю, хай дамочка не псує собі нерви за наш камінь!
Янкель хвацько свиснув, його коні рвонули вперед. Я важко виліз на козли, підібрав віжки й торкнув своїх ломовиків. Важкі колеса миттєво підхопили знайомий, упевнений ритм, перекриваючи шум порту: дроб-дроб-дроб, дроб-дроб-дроб. Цей чорний везувіанський камінь під нами вже точно знав, що він легко переживе і цю пані, і міську управу, і нас із вами…
Одеса, жовтень 2026 року
