Замкнене коло питань є хорошим у тому плані, що його можна почати розривати у будь-якій точці з однаковим результатом. Тож, починаючи цикл взаємопов’язаних питань, я можу почати з будь-якого, а потім вже систематизувати.
Цикл про дисфункційне суспільство потрібен мені тому, що я, з молодшого дошкільного віку, наштовхуюсь на те, що наше суспільство живе за алгоритмами, наслідуваними ще з радянських часів + моделлю американської мрії ОДНОЧАСНО. І при цьому не має рішень на нагальні потреби людини. Особливо, якщо ця людина має якусь з форм "hidden disability (невидимої недієздатності)" і не може функціонувати на рівні, який очікується від "людини стандартної".
Так, арендодавство є не найбільшою проблемою у циклі питань про житло (вочевидь, ще є питання з безхатництвом, неможливістю виїхати з сім’ї, емоційні маніпуляції на етапі сепарації, загрози втратити домівку, поділ майна при розлученні та супутні проблеми, майнові права, купівля нерухомості, підтримання нерухомості у дієздатному стані до і під час п-масштабної війни, тощо). Але, як я вже казала, вивантажуватись можна почати з точки, яка наразі майоріє найбільш жваво.
Арендодавство: планування на майбутнє
З руйнацією економічної системи під час війни, дуже багато людей почали задумуватись про те, що арендолавство є гарним способом забезпечити собі пенсію (яку держава не забезпечить). Ця проблема існувала ще до війни, оскільки багато людей (кількох з яких я знаю персонально) - отримувала більшість платні у конвертах, отож з великим стажем роботи має гульку пенсії. Більша проблема зараз існує у переселенців які (знову таки, цитуючи канал “Мы выжили в Мариуполе” при втечі могли втратити і трудову книжку і докази про стаж праці. Бо наразі уніфікованої системи відслідкування людського стажу з хмарним сховищем у нас нема. Якась частина людей має інші проблеми, типу праці за кордоном, фрілансу, абощо. Сумарно - багато людей не має пенсії, або матиме мізерну. І однією з теорій що ходять по інтернету - є те, що це можна “вирішити”, якщо здавати квартиру.
Очікування та реальність
Прекол у тому, що щоб здавати квартиру, людина має бути багатою, здоровою та функціональною, зокрема юридично (Бля? раптово). А також мати кк часу для цієї діяльності. Давайте дивитись.
Найпершою проблемою у здачі хати є велика різниця між
1. тим, у чому людина готова жити самостійно
2. і тим, що інша людина готова арендувати.
Коли людина живе у своїй хаті, то часто може доводити деякі речі до занедбаності, або мати не актуальний дизайн, або робити задорогий ремонт і потім не могти його швидко оновлювати. У деяких випадках, псується підлога, вигоряють шпалери, або домашні улюбленці псують щось регулярно (деяких неможливо перевчити, але ми їх все одно любимо). Усе це недопустимо для арендованої квартири. Але мало того, що треба перебудовувати сприяття і дивитись новими очима на свою хату. Треба також багато ресурсів щоб усе це лагодити. І коли я кажу про багато ресурсів - я кажу про багато ресурсів. Які зазвичай не має ані сама людина, ані система навколо.
Наприклад, коли таке питання повстало, людина яка є моїм партнером по питанню вийшла з найпростішим рішенням: викликати майстрів, хай поремонтують. Це питання має свої раціональні аспекти (швидкість, якість). Але це рішення є доступним лише для середнього старшого класу. Чому? Давайте дивитись.
Майстра треба знайти, що загалом не є великою проблемою. Великою проблемою є знайти майстра, який не забухає, не затягне ремонт щоб жити на шару у ремонтованій хаті, і не здере за ремонт усі гроші світу. Зазвичай, знайомі майстри є лише у людей, які мають гроші на ремонт і досвід ремонту. Отож, треба мати хоча б одного умовно заможного друга.
Далі веселіше. Як зазначає знайома мені людина, майстри не беруться за малу роботу. Тобто, знайти людину яка лише покладе підлогу або поміняє двері - зараз важко. Мало людей у доступі, а тим що є - вигідніше братись за масштабні проекти. І далі виникає цікаве питання. Доречність такого підходу для покупця (специфічно - для мене).
У ідеалі, я можу зробити більшість ремонту самотужки, а якийсь хардкор (двері, підлога) віддати майстрові. Це була б ідеальна пропорція часу/грошей, яка б не втягла мене у борговий кредит пов’язаний з завищеними очікуваннями. Бо що пропонують мені?
1. Копити пів року (вже маючи кредити).
2. Найняти майстра на повний цикл ремонту.
Наслідки? поглиблення боргової ями, бо людина з якою я співпрацюю має низьку інформованість щодо ведення сімейного бюджету і досить вразливо реагує на спроби втручання.
Отож навіть на цьому етапі, є конфлікт між інтересами майстра та покупця з одного боку, і нестача інформованості та зв’язків у середньої людини з іншого. Також, як на мене, немаловажливим фактором (який не враховується людьми що здавали квартири і емоційно вигоряли на цьому) - є потреба робити дешевий/мінімалістичний та відновлюваний ремонт, а не довгий та красивий. У цьому плані модернові хати прекрасні. Там білі стіни, мінімум меблів, монолітна підлога і все цьом. Бо бути кишеньковим психологом та цапом-відбувайлом яка любить робити дорого-красіво, а потім жалітись що пора робити наново - я вже не хочу. А коли людина робить щось уходячи в мінус по ресурсах - така проблема виникатиме завжди. Ресурс буде компенсуватись за рахунок когось ще. Дітей? Партнера? Підлеглих? Друзів? Ті гроші того варті?
Аспект часу та здоров’я
На цьому етапі якраз хочу прописати проблему, яку маю. Я вже писала вище, наявність деяких особливостей робить мене інколи тимчасово неспроможною робити деякі побутові речі. І, наприклад, якщо у функціональній фазі я легко можу пофарбувати щось ну за дня два? Все, питання закрите? У нефункціональній фазі я можу не мати цих двох днів, а інший час матиму присвятити роботі, чи тренуванням (тренування з медичної та іншої термінової допомоги ніхто не відміняв). Це викликає конфлікт, бо не маючи вільного часу який від мене очікується - я отримую критику. Бо проблема (ймовірно спадкова) стає моєю провиною і причиною того, що щось не робиться.
І людина знову повертається до намагань протягти ідею зробити ремонт за усі гроші світу і у черговий кредит. Ідею, яка вже не працювала багато разів і утворила ситуацію, яку маємо зараз. При цьому, не вміючи комунікувати чи аргументувати, а просто висміюючи мою недієздатність і протиставляючи власній швидкодіяльності. Ммм, марожено. Думаю, не треба пояснювати, чому така поведінка не допомагає.
У чому тут тоді дисфункція суспільства?
Давайте рахувати. Лише на підставі озвученого.
Велика кількість людей не вміє у розуміння збалансованого бюджету і сприймає стан життя в кредит як щось природнє. Боргування комусь триває роками, сприймається аспектом чиєїсь гаданої ефективності, бо дає короткострокові результати. Про довгострокові негативні ефекти і те, на кого лягають наслідки - говорити не прйнято. Тобто, існують сегменти суспільства з нульовою економічною освітою. Або з освітою, направленою на обслуговування системи, а не людей. Бо знаю принаймні одного бухгалтера в боргах.
Велика кількість людей не вміє у діалог. Варто підняти тему, де треба приймати довгострокові рішення - хтось самоусувається зразу, а хтось намагається продушити свій варіант, інколи дуже вразливо і регулярно атакуючи найбільш чутливі аспекти чужого життя. Якщо чесно, я звикла “тримати щити” і хіба що втрачаю ресурсність на кілька годин (а не тижнів, як у дитинстві). Але це все ще втрата ресурсів. Суспільний договір мав би включати в себе спосіб дискусії, але цього просто нема.
Невидима недієздатність залишається невидимою. Зокрема тому, що дієздатних людей настільки заєбали, що вони нехтують навіть власним станом. Не кажучи вже про людей які не просто “лінуються”. Наслідок - неможливість відділити лінощі, депресійні стани чи втрату функціональності. І неможливість повернути собі функціональність. Тобто, нема етичного аспекту регулювання праці. Людей вже притрушує, формуючи кілька поколінь нездорових звичок. Вигрібати - мені.
Час на розвиток не передбачено, що також є суттєвою проблемою. Технічно, у мене вихідні і так ідуть не під відпочинок, а відпустки я не мала ані цього, ані минулого року. Бо я витрачаю свої вихідні на напрацювання навичок, якими мене мала забезпечити, але не забезпечила держава. Окда? В результаті, це стосується не лише ремонту хати, а будь-якого проекту по збільшенню капіталу. НА ЦЕ ТРЕБА ЧАС. А зайвого часу система людині не передбачає. Хочеш бути багатшим? Маєш бути вже багатим достатньо, щоб мати собі додатковий час.
Що з цим робити?
Індивідуальні рішення
Щодо індивідуальних рішень - все досить просто.
1.1 Налагодити форму діалогу-баоансу, де я не отримую пошкоджень, не маю потреби наносити ударів по болючих точках у відповідь (ну бо я єбала на це витрачати час, ок?) і можу на рівних говорити, що робити варто, а що не актуально і є витратою часу та ресурсів. Це досить послідовна робота, але це робиться.1.2 Розподілити обов’язки щодо роботи, і подивитись що можу робити не я, зокрема у час коли я поза зоною, чи не маю сил ворухнутись.
1.3 Розробити мінімальний за вартістю та відновлювальним потенціалом ремонт, обдумати що з цього я можу зробити, а що делегувати.
1.4 Включити совість. Мінімальний за вартістю ремонт це зокрема ремонт у якому нормально та безпечно жити.
1.5 Розрахувати строки та виділення бюджету за вже існуючих обмежень.
Системні рішення
2.1 обов’язкова економічна освіта. БО НУ НАХУЙ ШО ЗА ПИЗДЕЦЬ.
2.2 обов’язкова культура діалогу та подолання generation gap trauma.
2.3 обов’язкова культура догляду за житлом, яка побудована з урахуванням того, що роль ідеальної домогосподарки яка тягне на собі усе - ніхно не має виконувати.\
2.4 утворення більш реалістичних стандартів життя, де людина чітко усвідомлює, чого і скільки у неї є, і як це примножити+не прожбати.
І якщо з індивідуальними рішеннями я якось нарішаю, хоча мій стан зараз трохи іде по пизді параболою, системні рішення потребують знань (і можливо вищох освіти) яких у мене поки що немає.
А я маю причини думати, що така проблема, де для вирішення однієї проблеми спочатку треба вирішити віз інших - це не моя ексклюзивна погана карма, а проблема, з якою стикається багато людей.
