Цикл “Функціональні рішення у дисфункційному суспільстві”. Сюжет другий. Причинно-наслідкові зв’язки.

Міфікація побутових процесів

Проблема дисфункційної системи у тому, що корупція (поломка) - не щось статичне, що можна прибрати прибравши з урівняння якісь гвинтики (вбити людей, відмовитись від якихось дій, внести нові ідеї, тощо). Будь-яка поломка - це частина системи. Годинника який вираховує послідовність дій, наслоєних одна на іншу, і взаємно залежних. Система утворює помилки як наслідок закладених раніше процесів. Щось десь недоробив, зробив погано, або навпаки занадто багато? Це матиме свої наслідки. Тобто, якщо людина не усвідомлює причинно-наслідкових зв’язків і не руйнує певні механізми - вона, можливо, програмує свою передбачувану смерть вже з 5 років.

Найпростіше слово, яким можна назвати таке причинно-наслідкове западло - є індійське поняття “карма”. Сукупність причинно наслідкових зв’язків які формують канву буття. Тобто, раптово, карма це не про міфічну кару небесну, а про те, що у кожної дії є багатовікові наслідки. Так, наприклад, ті динозаври, які не вбили гризунів сотні тисяч років тому і стали корисними копалинами - тепер є вторинною речовиною, що вбиває людей іншими шляхами. Цікаво? Цікаво. І до пори вважалось незмінним, аж допоки у Християнстві і Буддизмі не ввели поняття нелінійного часу та системи рішень, які залежать від людини і існують навіть поза межами універсального закону. Отож людина все ж може вийти за межі того, що усе має свої передумови і очікуваний результат.

Звичайно ж, у сучасному світі ми про це думаємо рідко, бо поняття карми перетворено на поняття міфічного езотеричного пєндєля від третьої керівної персони, ніяк не залученої у процес буття (тобто мова йде про підміну понять між дивом і законом). А потім, саме поняття причинно-наслідкових зв’язків які формують досить-таки невблаганну та об’єктивну (і інколи об’єктивно паскудну) систему, яка була описана різними словами і у Іудаїзмі (закон) і у Індуїзмі (причинно-наслідкові зв’язки у неподільному світі) - навіщось почали порівнювати та протиставляти.

Таким чином, замість рівнянь, які описують розвиток взаємопов’язаних процесів у часі та просторі - маємо якусь дивну езотерику. А інструментів, що детально б описували руйнування системи спричинене бездіяльністю - не маємо. Що саме по собі є досить поганим. І зараз я спробую предметно пояснити, чому саме такі системи обчислень є важливими.

Вирок довжиною у 33 роки

Отож подивимось предметно, і я щедро презентую свою свідомість на наукові досліди ще за життя. Щоб показати, у чому проблема дисфункційності, і чому усе пов’язане між собою не лише у моменті, а і у тривалих проміжках часу.

Беремо предметно ремонт. Ділимо ситуацію на раніше зазначені мною у коментарях слої:

1 рівень: ремонт (процес, методи, знання)

2 рівень: ресурси для ремонту (будматеріали, захисний інвентар)

3 рівень: соціальне становище людини що робить ремонт (перевірка на можливість мати доступ до методів та ресурсів)

4: психо-фізичний стан людини (можливість взагалі рухатись).

5: часо-просторові чинники (логістика доставки матеріалів, доступ до ремонтованого житла, безпека пересування, кількість вільного часу).

Далі (я спробую тут не прописувати усі деталі, а залишити лише найсуттєвіші) - я опишу, що вплинуло на ці чинники у конкретному кейсі у часі-просторі.

Отож, на першому рівні, перевіряю доступність знань щодо ремонту.

Тут важливими є наступні чинники: зміна стандартів ремонту після 2010, сталість поведінки конкретної людини. Ситуація є такою, що якщо одна конкретна людина у сім’ї керується стандартами ремонту - інші не набувають потрібних навичок і не мають права голосу. Отож процес сповільнюється або зупиняється х2. Далі, ремонт або іде за схемою яку прокладає керівна людина, або, якщо керівна людина втрачає ефективність, іде до сраки. Отож х3. Чому керівна людина може втратити ефективність? У цьому випадку, кілька чинників, включно зі зміною стандартів кілька разів за останні 30 років, зміною пропорцій ціни-якості. Також - фактор віку, бо вочевидь ефективність цієї людини заточена на молоду та “робочу” версію самої себе. Що стається, якщо керівна людина, яка присвоювала собі право на рішення та досвід останні 10+ років втрачає можливість робити щось якісно? Стається завмирання процесів, бо людина по-перше не визнає хибність самої ситуації, де інших (мене включно) відчуджували від рішень, а по-друге, залишається з завищеними очікуваннями, але і з списком досвіду. Тобто, весь досвід залишається у руках людини, нездатної до прийняття якісних рішень. Позбавлення людини контролю у такому випадку є травматичним.

Яким був би здоровий сценарій?

Здоровим сценарієм була б ситуація, де люди з самого початку комунікують про зміни у оселі, зміни у трендах, присвоєння права на єдино правильні рішення не відбувається. І замість витрати ресурсу на пошук інформації з нуля та конфлікти - можна зразу приступати до ремонту. Різниця у витраченому часі та ресурсах між здоровим сценарієм та фактично існуючим може налічувати

1) багато днів часу,

2) можливих грошових втратах (незалежно від того, чи людина зробить чергове економічно застаріле та ідеалізоване рішення, чи доведеться зайнятись плануванням з нуля)

3) значний психологічний тиск на усіх пов’язаних у процесі

Чи можна було б запобігти цьому?

Об’єктивно кажучи, відповідь між теорією та практикою буде відрізнятись. Так, на теорії, уся ця ситуація легко вирішується наприклад утворенням конструктивного діалогу, обміном ідеями, формуванням суспільної стратегії. У минулому - формування монополії на рішення можна також уникнути за допомогою діалогу.

А у лінійному часі-просторі це ніхуя не працює. Зокрема тому, що поняття діалогу на рівних між членами різних вікових груп утворилось умовно нещодавно, а практиці, коли усі рішення у побуті приймає одна людина - десятки років. Тож сама ситуація, де людина бере на себе обов’язок приймати рішення за всіх і піддає незгодних психічному тиску з малого віку - є не змінюваною саме за фактором того, що на момент початку ситуації - не було іструментів для її вирішення.

А далі веселіше. Оскільки ситуація вже утворилась, то і поведінка такого типу вже сформована і діє багато років, на противагу іншим формам поведінки, які треба пробудовувати з нуля. Отож те, що було неможливим до зміни у минулому - стає важкозмінюваним у сучасності, бо має велику фору у укоріненні. Окрім фактичного ремонту, доведеться мати справу з переформуванням чужого мислення. Чи можна запобігти цьому? Нажаль, також ні. Можна або залишатись підрядним та залежати від чужих неефективних рішень, або будувати щось нове.

Завжди є варіант того, що у іншої сторони прокинеться відповідальність та бажання дослухатись до інших. Але, очікувано, цей варіант малоймовірний, бо досвіду переосмислення та діалогу - немає. А якиц досвід є? Є досвід гіпер-самостійності, побудований ще більш давніми конфліктами, які почались ще до мого народження.

Таким чином, щиро кажучи, дуже ймовірно що я вигрібаю за те, що мій прадід якось не так ставився до моєї прабабусі. Що сформувало поведінку бабусі щодо мами, мами щодо мене. До цього доєднались чинники старшого порядку, типу війни, голоду, розвалу Радянського Союзу. І це лише на рівні роботи з ресурсом! Не менш суттєвими є індустріалізація та оптимізація процесів, перехід до капіталізму (що спричинило перехід від самостійного ремонту до виклику майстрів, але не забезпечило усіх вільним доступом до ресурсу і виконавців).

Отож, на першому рівні, === різниця між “ми викликали майстра, бо маємо на це гроші, зв’язки//або зробили ремонт самостійно, швиденько домовившись про деталі”
і
“треба десять разів спробувати проштовхнути план що обтяжує бюджет родини, а потім переконувати, що це не є моєю справою”.

Одні і ті ж ввідні дані, один і той же фізичний ресурс. Але, залежно від “операційної системи людей” - буде або оптимальне договірне рішення побудоване на доступному досвіді, або лайка і газлайт.

Якщо ж зважати, що монополія на досвід значить системне повторення помилок - то вийде, що від точки відліку 10 років тому до теперішнього часу одні і ті ж люди дійдуть у першу чергу з різною кількістю бюджету і різним здоров’ям. А отож і з різною спроможністю робити хоч щось.

Таким чином, те, що з вами трапилось у 5-10 років так чи інакше формує контексти того, як ваше життя працює зараз. Хіба що вам вистачило клепки, ресурсу та волі щоб переписати хоча б частину причинно-наслідкових сценаріїв навколо себе. І про це хочу поговорити детальніше.

Заворожене коло розривається у будь-якому місці

Я помічаю, що навколо мене усе досить погано, але могло бути колосально гірше. Так, за сукупністю вольових дій закладених моїми батьками, зараз я могла б бути недієздатною, можливо до рівня неможливості спілкуватись (що дуже іронічно, бо вони заохочували мене до спілкування). Чому так? Радяньска “найкраща медицина у світі”, яка знає психологію лише як інструмент карального законодавства + неможливість розпізнати мої складнощі у адаптації до світу (включно з незасовєнням великої кількості продуктів). Тобто, їх жести допомоги мене заганяли у дуже поганий стан (хоча для людини з нормальним організмом це спрацювало б і пішло б на користь). І це не питання їх провини (я дійсно не вважаю їх винними у чомусь). Скоріше, це питання їх неспроможності бути позитивним діячем у певних ситуаціях. А отож, питання того, що існувала вірогідність, де я або проявляю конфліктний намір і іду шукати щось принципово нове, що існує поза відомою мені системою цінностей, навичок та ресурсів. Нове харчування, нові моделі мислення та поведінки, нові способи освіти, а отож іншу ціннісну канву та інший стиль ведення бюджету.

Таким чином, проявляючи конфліктну творчу волю, можна досягти нових варіантів мислення та дій, уникнути деяких передбачуваних але поганих наслідків. Але не у всіх випадках. Так, вочевидь, прояв такої конфліктної волі забирає більше ресурсів, ніж наслідування вже існуючих сценаріїв. Особливо якщо людина мала позитивний досвід з цих сценаріїв і отримує з них пряму вигоду. Як наслідок, допоки я формую нові алгоритми, деяка кількість передбачуваних негативних дій вже стається, примножуючи негативний досвід, який впливає на мене у подальшому (наприклад, відсутність активних реабілітаційних заходів на перших роках життя і заборона до активних видів спорту - не сприяли розвитку мого і без того не достатньо розвиненого тіла. Зарядки робленої на перші два роки з дня народження було не достатньо. Це вплинуло на мою витривалість, самовпевненість та здатність до безпечного пересування. Відповідно, і на мою затність бути пунктуальною та фізично здатною робити той самий ремонт.

Таким чином різниця між відіграванням існуючого сценарію та утворенням нового виглядає так:

Існуюча стратегія: (працює допоки працює)→(утворює проблеми для когось)→(або діалог та зміни)→(або руйнування чужих систем та закріплення права на домінантне рішення)→(поступова втрата функціональності)→(виснаженість, недієздатність та борг)

Нова стратегія: (поки існуючі стратегії ВЖЕ працюють, проходить етапи тестування у умовах неконкуретноздатності)→(доходить до конкурентності і отримує конфлікт з переважаючою за ресурсом системою)→(або зазнає руйнування незважаючи на свою користь)→(або формує дієздатну нову систему і працює допоки працює, але сильно пізніше ніж вже готові системи почали працювати, і з пошкодженнями залишеними від конкурентної боротьби за існування)…

Тобто, не поламана система відрізняється від поламаної саме тим, що поламана на кожному етапі має проходити через боротьбу заради вирішення найпростіших побутових питань. Не через діалог та вирішення, а саме через нефункціональні конфлікти, у яких сторони не здатні досягти порозуміння, бо не мають досвіду пошуку порозуміння та балансу.

Або це я складними словами намагаюсь пояснити, що мені доводиться робити багато зайвих рухів. Бо навіть якщо в роблю правильні рішення - від правильних результатів мене відділяє зокрема нестача досвіду, чужа ініціатива вирішувати замість мене, і сукупність передбачуваних подій, за яких люди що на мене тиснуть - не мали можливості сформувати більш здорові стратегії поведінки.

А до чого тут моя сметрь запрограмована у 5 років до ремонту квартири? Заради драми? Не зовсім. Як я вже казала, проблема системних поламок - у тому, що вони через повторюваний вплив формують досвід. Тож, допоки моя модель поведінки не стала конкурентною, я знаходилась у середовищі, де я жила у контексті вивченої бездіяльності, жалю до себе, відсутності права до рішень. За умов коли мої фізичні потреби не розпізнавали, а мій організм потроху переставав засвоювати їжу - мої шанси залишитись “постільною тваринкою” на даний момент були досить високими. І залишаються такими у випадку, коли за мене вирішуватимуть люди, які не розуміють механізми мого виживання. Тому, що ці механізми “працювали десь колись раніше”. Наразі те ж саме - з сімейним бюджетом і ремонтом. Механізми та обставини протилежні до тих, коли стратегія яку людина хоче використати - ще діяла. Я передбачаю погану ситуацію, від вирішення якої мене хочуть відсторонити під аргументацією того, що у людини є досвід. А я бачу, що у людини є сукупність кейсів, яка призвела до нинішнього тупіку.

Тож яка користь з такої дискусії?

1. Зважати не лише на тимчасову успішність одноразових рішень, але і наслідки та причини.

2. Закладати ресурс на амортизацію корупції та трансформуючі процеси.

На цьому місці я завжди зупиняю свої нариси, бо моєї профільної освіти та “слабкого” мозку не достатньо щоб працювати над програмуванням багатовимірного плану.

З того, як це співвідноситься з колективним дослідом?

Запит на включення людини у процес планування процесів у суспільстві є. Тим більше, що зазвичай планування враховує пропорцію зовнішніх ресурсів та фізичний результат, але аж ніяк не метафізичні процеси типу мозкової потужності чи культурного впливу, що формує або руйнує цю потужність через традиційно властиві дії, реакції та способи імпровізації. Тож я не йобнута, я не “вередлива”. Я просто досить чутливо сприймаю деякі неочевидні речі

Практичне застосування

1. У планування будь-якого процесу закладати зокрема ресурс на амортизацію шкоди, якої я зазнаю при взаємодії з людиною яка має звичку ламати тих хто з нею не згодний (свідомо чи не свідомо).

2. Шукати шляхи оптимізації, бо я за замовчуванням маю менше ресурсу, ніж людина яка наразі претендує на одноосібне керівництво.

3. Зокрема тому, що людині з якою я взаємодію не треба хоча б планувати резервний ресурс на пом’якшення збитків від взаємодії зі мною. Бо амортизацію своєї токсичності я вписую у свої ресурси.

   Переходячи з абстрактного на точне, це значить що треба ЗОКРЕМА мати власні стратегії збереження психіки, які побудовані на виживаннї за нездорових обставин, а не на утворенні ідеально здорової кукухи, яка починає помирати стикаючись з нездоровим світом. БО СВІТ НЕ ПОГАНИЙ ЧИ ХОРОШИЙ У ФІЛОСОФСЬКОМУ СЕНСІ, світ зруйнований та хворий. І прирожно говорити про те, що пора закладати ресурс зокрема на його поступове відновлення та зменшення ризиків від взаємодії.
   
   Тоді матимемо формулу, де на кожному кроці, забезпеченому амортизацією, кількість нанесеної шкоди і негативного досвіду спричиненого цим - меншатиме. А отож меншатиме і сукупний вплив накоплених травм, який модна виміряти, скажемо, в болі за годину (жартую, було б важко утворити одиницю в один біль).
   І збільшиться ресурс та ефективність.