Цикл «Закоханий Віршомаз»

Вибачте, посмів припустити

Вибачте, посмів припустити,
Що моєю бути можете Ви
Я ж не маю права навіть на думки

Ви, я — небуття
Проміння Вашого тепла
Але ж в серці пітьма

Небесами соловейко літа
Про кохання співа
Та ніколи не станете Ви моя

Не беруть мене з собою журавлі
Не знайду я власні заобрійні теплі краї
Триклятий лежу — роздирають круків зграї

Та серця мого ніяк не знайдуть
Знову злинають у путь
Та серця мого ніяк не знайдуть

Із Вами — міжзоряний політ

Із Вами — міжзоряний політ
Із Вами — сенсу зоряний плід
Вами пройнятий мій небозвід

Вами, Андромедо прикута,
Вами, моя спокута,
Вами живу — невблаганні пута

Прибув на станцію мій зорехід
Чекаю на Ваш прихід
Невже один відправлюсь у похід?

Волів би назвати хоч раз Вас — моя
Та дійсність — безмовна, як тьмяна зоря

Даремне — наступного життя чекання

Даремне — наступного життя чекання
Тривке — сповільнене буття конання
Ми — пил небесного умлівання
Ми — безнадійного шепоту зір пророкування
Усесвіт мовчить — йому не знати втрат
Йому однаково — Бог ти, чи солдат
Покиньмо цей космічний апарат
Зрікаймося усього — я ренеґат
Чи готові Ви — повірити мені
Серцем відчуваю — Ваше ні

День — минув дарма

День — минув дарма
Поцілувала вуста не вона — самота
Шепоче вітер — не буде твоя
Не звикати — гріх минулого життя

Вона — вода, що від спраглого відступа
Вона — плідна гілка, що щоразу відхиля
Тантал — посміхнувсь у вічі мені
Тартар — не те саме, що пекло на землі

Спала ж на долю волоцюзі

Майте на увазі
Ви уб'єте мене невдовзі
Ґліцинії гілку кините у знемозі
Мене знайдуть десь у ярузі
Спала ж на долю волоцюзі
Правда — помремо не в один день
Не присвятити прижиттєвих пісень
А втім — до біса!
Нам не скласти небеса
Із розпорошених зірок
Навіщо Ви звели курок?

Твоє тіло — ранкова роса

Твоє тіло — ранкова роса
Ковзає пальцями спрага моя
Знаю — заборонений плід
Плекаю — розтане лід
На дотик — мов шовк, мов дим на воді
Забудь про все — віддайся мені
Упасти б між вигинів — запалити вогонь
Відчути б пульсацію скронь
Не можу дивитись на Твої вуста
Вони мене тягнуть — серце пала
На дотик — мов шовк, мов дим на воді
Забудь про все — віддайся мені
Жодних "не смій"
Упивайся, зелений змій
Ця ніч — наша змова
Без жодного слова
На дотик — мов шовк, мов дим на воді
Забудь про все — віддайся мені

Я чекаю Війни кінця

Я чекаю
Війни кінця —
Чекаю не дня.
Розумієш, про що я?
У його порожнечі граєш ти роль
Мов акторка у трагедії доль
Тоді як зеленаві очі Твої сняться — мені
У них обітниці наші смертельні
Я пам'ятаю твій голос без маски
І руки, що тягнуться — зовсім не з ласки
І як ти шептала мені в забутті:
"Серце моє належить — тобі!"
Тиша поверне довоєнну ходу
Зустріньмось, мій сон наяву

Проковтнули гранатове зерня

Проковтнули гранатове зерня —
Зостраху... Чи марні мої сподівання?
Між нами не гріх — взаємостраждання
Залишилося нам — мовчазне уповання

Не кличу на зраду, не кличу на біль —
Мрію про Вашу утечу із обіймів божевіль
Хочу Вас вільну — я оживу
Як побачу Вас хоч на мить у льоту

Вам снилися каштани

Вам снилися каштани
Мені — Ваші вуста
Про вінець війни шептали
Мені — Ваші вуста

Каштани заквітли —
Вже пора
Та надії зотліли —
Війні краю нема!

Чутно постріл — убитий солдат
Ви побиваєтесь —
Цвинтарі устелені тілами потерчат
Та вже про інше молитесь:

Не відчуй на устах — його прелюд
Не відчуй — як нам пролітав болід
Не відчуй — паростка етюд
Не відчуй — чий в обіймах залишився слід

Може, насняться й мені каштани
Та поки — сняться Персефони вуста
Та як скидаєте кайдани
І сиплються корали кривавого намиста

Ви подобаєтеся мені у ...

Ви подобаєтеся мені у гніві
Як царство Нептуна закипа
Як віхола все навколо заміта
І небула застигає у співі

Ви подобаєтеся мені у мовчанні
Як пульсар, що згаса
Як принадно віддалена Ерида
І музи, що доспівали свої останні

Ви подобаєтеся мені у ваганні
Як зоря, що мерехтить
Як неосягнена блакить
І Пенелопою затаїлись у чеканні

Та як побачу Вас у зболеному краї
Ваш щем — душу запатрає
У строфах — жалоба залунає
І серце заскніє у обіймах Маї

П'ю Ваш нектар

П'ю Ваш нектар
Згадую — млію
Просто неба цноти вівтар
Уві сні — дотик лелію

Не бавтесь із серцем моїм —
Воно ще не знало втрат
Вже припинило бути моїм
Доведеться — поплічником стане Герострат

Підпалю Вам цигарку — та піду

Підпалю Вам цигарку — та піду
Тіло — десь у гаю
Не шукайте — у сьоме прибуваю
Я сам накликав на біду

Був вірний Вам до останку
Плекав осіннє кохання повесні
Наважився на світанку —
Проводжали Ваші пісні

Затягнув мотузку та стояв
Щось під ніс бурмотав
Кохаю, ні — кохав, кохав
У зашморгу Ваш портрет малював

***

Окриляли — надірвалися штурвали
Ластились — моєю не зголошувались
Едіпа просились — не розквитались
Свято весни справляли — шкірилися шакали
Януса благав не зачиняти браму
Кірасу зняв — марна справа
Оракула ми потаємна забава
Химера шептала на олтарі храму
Арена забуття мого безталання
Юродивий — звичайно, Вами
Відспівували муку мою списами
Апокрифів каяття — моє писання
Сивілене пророкування — до останнього зітхання

Гадаю, плюнув у душу

Гадаю, плюнув у душу
Потопаю — рятуватись вже не мушу
Ви — примор'я, яке не пізнав
Мене несе хвиля — віддавна чекав

Тепер — у делірії
Осягнув вищі матерії
Та збагнути Вас — збагнути Вас?
Ви пішли — сконав мій Пегас

Лину хвилею, міркуючи
Про Вас — день і ніч про Вас
Той біль, що несе цей час
Лиш Вас кличу, потопаючи

Без Вас — занедбане судно
Без Вас — капітан, якому сниться дно

Пече — ні звуку до вуст не знести

Пече — ні звуку до вуст не знести,
І думки — як попіл крізь пальці
Хотів би Вам лиш тієї весни принести —
Не тіней, що мовчать — мов скитальці

Не здатний я голосом заглушити
Уламків свист і лемент новобранців,
Від того болісного захистити,
Не пустити Вам у душу наївність троянців

Я з тих, хто німіє, коли вимагається крик,
Хто дихає Вами, мов обрій весняний дощами
Умить не перекреслю страх — вірш у смітник
Та житиму Вами — Вами недочитаними словами

Спорудити моста — пройшли б Ви й Ваша дітвора
Та поки лиш існую відгоміном тиші у скроні
Дотиком, що лине крізь час і слова
Променем, що гасне, та все ж повертає в долоні

Між нами — роки, прірви, цілий світ

Між нами — роки, прірви, цілий світ,
Та нишком серце прагло Ваших ранків
Я падав у Вас, мов у промені світанків,
Ви — сонце, я ж — невдалий до сяйва зліт

У Вас — сім'я, де рани замість слів,
У мене — страх, порожні обіцянки
Я з рук пускав на землю надії шляхтянки
Я з кожним днем зривався з берегів

І тривожити Вас більш не маю право
Ви стали дзеркалом незрілости моєї
Збагненням недосяжности емпіреї
Істинною, що душу рве криваво!

Запальничка, дарована Вами

Запальничка, дарована Вами,
Сьогодні не горіла із зірками,
Вірив — вона розпалить світи,
Та мертвою виявилася, як і «ми».

Вона кольору Ваших очей була,
Я тримав її – тремтіла рука,
До крови палець усе черкав,
Я все в думах із собою воював.

Зважував усе: хто я без Вас?
Чого варте життя, коли нараз згас?
Чом серце Ваше обледеніло без вороття?
Чом зрадливою стала колиска чуття?

Який зміст мого буття,
Коли загинули Ваші почуття?

Вам — Востаннє

Попри Ваші слова — я не з колишніх епох
І не до лиця були б аристократичні шати —
Лиш юнак, неспроможний себе опанувати,
Роз'ятрив Вашу душу — через власний переполох...

Ви стали дзеркалом, де я — дитя,
Що тягнеться, не вміючи стояти.
Ох, яким болісним стало слово «дозрівати»!
Без Вас лишивсь я на згарищі буття...

Коли Ви мовчки двері зачиняли,
А я кричав услід: «Верніться!
Змінюсь, на мене подивіться!»
Я опритомнів — вже інше уявляли...

Ваше «пізно» — наче ніж у спину,
Та чесний, справедливий вирок Ваш,
Я не зумів утримати вогонь наш,
Хоч ніс його до свого загину...

І кожна жінка має право вільно
Йти в той бік, де світло — не мій бій,
Я залишатимусь позаду — у борні сліпій;
Відпускаю Вас — майже добровільно...

І все ж — якби на мить хоч повернутись
До обнадійливого погляду зеленавих оченят,
До носика тонесенького, до Ваших губенят,
І у світлі Вашому — востаннє пригорнутись...

У вузлах кармічних плетуться наші долі

У вузлах кармічних плетуться наші долі,
Втілення за втіленням — переді мною знов,
І позбутись не вдається днедавніх заков,
Усе щільніше вузол затиска у єдиному колі.

І вирватись із сього зашморгу силкува́вся,
Та Ра́агу душу смикав у хибнії шляхи,
Ша́ні німотно осягав мої страхи,
Я голосом не власним: навіщо закоха́вся?

Спиняюсь. Що, як не бажаю я завершення уроку —
Навмисно в наступне тягну все лихе, водночас ща́сне,
Щоби вічно плестись колом нескінченного потоку?

Наново повертаючись у щось по-містичному прекрасне,
Не прагнучи зцілення, не кличучи до сердечного кроку,
Я вічність обіймаю — і зроблю усе, нехай вона не гасне!