(Те що робить нас "щасливими")
☠️Янгол що вчинив самогубство
Колись янгол захотів відчути,
як це — народитися людиною.
Він одягнув на себе смертні пути,
почав зростати у сім'ї дитиною.
Його називали дівчинкою,
його ім'я стало іншим.
Він був наодинці з собою,
любов діставалась спритнішим.
Він був завжди милим і щирим,
але діставались синці.
Хоч міг своїм словом щемливим
дати раду ворожій руці.
Він закохався в дівчину —
його охрестили поганцем.
Людина кохає людину,
а він чомусь став самозванцем.
Його покинули ще дитям,
сказали, що він не потрібен.
Він ще залишався янголям,
хоч ставав до людини подібен.
Та з роками, за часом невпинним,
той забув, що вміє літати.
Він лишився милим й невинним,
та пішов із висотки стрибати.
#блуд
😁Вимушена посмішка
Можливо, в когось вдома
Досі стоїть засклена шафа.
Ну, це така реліквія, оздоба —
Там чайник далекого брата.
І чашечки від прабабусь —
Там для всього є містечко.
І ще старий глиняний гусь
Примостився у гніздечко.
Порцелянова лялька —
Сумний вираз обличчя.
Зламалась деталька,
А їй цей вид не личить.
Їй намалюють посмішку,
Яка розповзеться в гримасу, —
І без живого проблиску
Виправлять знов за наказу.
Лялька колись мала душу,
Колись була справді щаслива.
Та, що зауважити мушу —
Зручною була, несмілива.
Вона не вважала себе красивою,
Не висовувалась, терпіла до останку.
Чи справді колись та була щасливою?
За чесність засудили самозванку.
Вона хотіла дарувати радість,
Вона хотіла, щоб її любили.
В очах хотіла бачить гордість, —
Та її вогник люди загасили.
Їй так боліло — вона плакала щоночі,
Ніхто не бачив ні її, ні біль.
Вона жадала назавжди заплющить очі,
Куплет останній дописати свій.
Її тіло вкрили багряні рани,
Які давно зашрамувалися в душі.
Її дії охрестили як погані —
Людина, яка була тихіше миші.
Яка блага прощення за оступ,
Її вважали лялькою на полиці.
Вона ходила, наче живий труп —
І як трофей стояла у скарбниці.
#Ліричнийгерой
🤞🏻Маріонетка
Я кохаю тебе сильно,
Якою б ти не була,
Я повів себе свавільно,
Коли тебе вбива.
Не кажи нікому, люба,
Скажи, що не бачила хто.
Мій хлопець страшніший сукуба,
Тепер ти для мене — ніщо.
А що скажуть люди, кохана,
Недобра слава тобі.
Бо ти мене спровокувала
В нечесній цій боротьбі.
Я просто лежала у ліжку,
Втомилась, за цілий день.
Читала улюблену книжку
Й уже розтелила постель.
Ти їсти мені не зробила,
Кота годувать довелось.
Моє самолюбство убила,
І все це з того й почалось
Я спати хотіла, без сили,
І як ти посміла, кохана?
Мене ти не обслужила,
Як того бажаного пана.
Кохана, ти чуєш мене?
Твоя вина тут велика.
Я чую, та знаєш, для мене
Тепер ти постать безлика.
Тебе посадять на довго,
За замах на вбивство моє.
Тепер я не бачу нікого,
Вказав на єство ти своє.
Він вмить відімкнув апарати
Що їй дарували життя
Не встигнуть її врятувати
Обірвані всі почуття
А дівчина важко вдихнула,
Йому усміхнувшись в останнє.
Розмову вона записала,
Почули його покаяння...
#блуд
🔪Гра з ножем
Сьогодні відчула втрату контролю —
це мало бути лиш на йоту більше,
але я перестаралася з "любов'ю"
і, як завжди, зробила тільки гірше.
На столі — охоловший чай, я ж — холодна,
уже давно нічого не взмозі мене зігріти.
Навколо — юрба, та я неначе знову сама,
і все, на що я здатна, — це себе корити.
Наче вже ніч, але для мене — це зовсім:
немає ніякого сенсу. І просто факт —
що скоро знову дуже гостре кресо
здійме над шкірою мій особистий кат.
Що зовсім скоро знову опинюся поміж
байдужого й недалекоглядного люду.
Їхні слова — неначе ржавий в спину ніж,
та це — лиш жменя моїх дурощів та блуду,
що не дають спокійно спати в пізноті,
і що ніколи не лишать мою свідомість
в звичайному й банальному спокої,
не попросивши сліз моїх натомість.
Не попросивши більше й більше болю,
що хоч на мить знімає теплу кров,
який вже не терзає душеньку мою, —
раніше, що назвала я "любов".
"Ти — жахлива, нікому не потрібна,
Грязюка, що налипла на білі кросівки.
Ти не маєш талантів, не здібна,
Завжди робиш все на зло, навпаки.
Ти — нікчема, яких світ не бачив,
Покарання світу — ось що ти!"
Але я все ж слова ці пробачу, —
Взмозі підвестись і знов іти.
"Не вигадуй, коли таке було!"
Ти ж забув — як завжди, друже мій.
Ти забув, але я не забула —
Не дала загасить вогник свій.
І ти знову скажеш, що я дурепа,
А я знову втягнуся в деструкцію.
Як у мене — холод, а навкруги — спека,
Я відчую коротку обструкцію.
Ти — мій особистий й єдиний кат,
Ти — та сама "жахлива частина".
Не сидиш — вириваєшся з ґрат,
Б’єш і дряпаєш, наче тварина.
Тут не буде якогось завершення, —
бо життя скінчиться лиш смертю.
Звісно, він не вельми довершений...
Дуже заздрю своєму — відвертю.
#Ліричнийгерой
🌆Чому саме сьогодні
А що, якщо я справді того варта?
Якщо життя — це просто поганий жарт?
Я певна, що це не велика втрата,
Коли нарешті звільнюсь я із грат.
Я жахлива, через мене погано іншим,
Але мені від цього не краще,
Ні на йоту, навпаки, лиш гірше й гірше,
І я роблю це все, не знаю нащо.
Без мене в світі точно буде краще,
Бо я для себе — головна проблема.
У мене лиш одне питання: нащо?
Жахлива й деструктивна схема.
Я просто хочу перерізати вени,
Я не варта земного життя.
Всі, кого цікавлять мої проблеми, —
Це інші люди, а не я.
Можливо, стрибнути із даху?
Можливо, напитися таблеток?
Та це почуття... страху...
Не буду кидати монеток.
#Ліричнийгерой
#безлад
🌱Коли настане весна
Дивне почуття, коли завтра весна,
І ти сидиш самотня в кімнаті.
Тобі казали, що ти не сама –
Усі вони, наче свідки на страті.
На твоїй страті, де ти – палач,
Вони просто стоять і спілкуються.
Кожен з них – хворий спостерігач,
І десь фрази підтримки скандуються.
Вони такі банальні, але так потрібні,
Але, на жаль, зовсім не для тебе.
Всі люди, звісно, чимось-таки подібні,
Але у кожного із них свої проблеми.
Вони просто дивляться і мовчать.
Ніхто не зрозуміє твого болю.
Це мовчання – найгірше серед проклять,
А смерть – прямий шлях на волю.
Хтось, можливо, сміється десь,
Хтось радіє, а хтось сумує.
Ти ж існуєш, а не живеш
І час у болі своєму марнуєш.
Знаєш, плакати не на часі –
В країні війна і все таке.
Звісно ж, при такій окрасі
Твоє горе – доволі просте.
Зима не має значення,
Весна – це пора року.
Сумнівні передбачення
Замість життя – уроку.
#Ліричнийгерой
#безлад
🐑Звіряче нутро
Мені не боляче, напевно...
Чому ж я плачу у ночі?
Навіщо битися? Даремно...
Щось зламалося в душі.
Я вже не те наївне дитя,
Яке хотіло, щоб його любили.
Було собі пухнастеньке ягня —
Уже нема, вовки його убили.
Воно саме тепер, як вовк,
Загнаний у глухий кут.
А його шерсть — уже не шовк,
І в писку у нього кнут.
Воно гарчить, але безсиле —
Занадто правильна вівця.
Гризе себе створіння миле,
Що обізлилось на гінця.
#Ліричнийгерой
