Передмова
Перефразовуючи Еммануеля Жозефа Сієса, «фашизм це все та ніщо». Можна звичайно спертись на відомі 10 критеріїв Ур-фашизму від Умберто Еко, так само як і прочитати не менш відому «Доктрину фашизму» у пошуках оригінального визначення. Однак історичний досвід італійського фашизму, особливо порівнюючи з його іноземними “колегами”, не дозволяє нам вивести якесь конкретне визначення феномену, особливо враховуючи специфічне внутрішнє становище в Італії, яке існувало впродовж всього фашистського Двадцятиріччя. Однією з граней цього специфічного внутрішнього становища були складні відносини між Державою та Національною Фашистською Партією, яка завжди мала певні тоталітарні тенденції. Тут власне може з’явитись питання, а яким саме режимом був італійський фашизм – тоталітарним чи авторитарним? Хоча напевно тут це питання і не стоїть, бо Муссоліні майже завжди ставиться поруч з іншими знаковими фігурами того часу – Гітлером та Сталіним – як взірець тоталітаризму XX сторіччя. Власне, дивлячись на досвід Двадцятиріччя багато хто в Італії приходить до висновку, що фашизм був «тоталітаризмом alla italiana» - себто карикатурним, зроблений так-сяк.
Однак речі як завжди є більш складними ніж може здатися.
Проблема термінології.
Перш за все хотілось би зазначити, що цю статтю варто розцінювати скоріш як замітку на тему радше ніж повноцінну працю – для цього було б потрібно ознайомитись ще з декількома книгами та працями, на що нема ні сил, ні засобів.
Між істориками та політологами є певний конфлікт щодо аналізу фашизму по поняттю «авторитаризм-тоталітаризм», який торкається самих термінів «тоталітаризм» та «авторитаризм».
З політологічної точки зору тоталітаризм сильно відрізняється від авторитаризму наступним:
1) Наявність сильної ідеології мета якої зміна людини та її природи. Авторитарні режими, як правило, роблять «ідеологію» з набору певних цінностей вже притаманних суспільству, мета якої політично «стерилізувати» те саме суспільство;
2) Відсутність будь-якого плюралізму. Авторитарні режими, як правило, дозволяють певному рівню інакомисленню існувати при умові недоторканності самої влади;
3) Тоталітарні режими характерні великою та систематичною мобілізацією мас та капілярною присутністю самого режиму, як і його ідеології, у всіх сферах людського життя;
4) Врешті решт однією з найважливіших характеристик тоталітарних режимів є абсолютний характер їх влади – будь яка конкуренція «нейтралізується», за допомогою терору якщо необхідно.
Якщо дивитися на фашизм під цією лінзою, то можна прийти до досить простого висновку що режим Муссоліні, не дивлячись на його окремі тоталітарні характеристики (які об’єктивно існували), був авторитарним: він не зміг забезпечити собі повноту влади та мав значних конкурентів під боком такі як монархія, деполітизовані Збройні Сили чи Католицька Церква. Можна навіть стверджувати що роль Партії завжди була вторинна у порівнянні з її головою – Дуче, який свідомо зберігав т. з. «діархичний компроміс» з Королем, стримував радикальні елементи всередині Партії та зберіг старий «ліберальний» устрій, звернувши увагу лише на його «авторитарно-бюрократичну» частину.
На це є відповідь істориків, зокрема Еміліо Джентіле.
Італійський шлях до тоталітаризму.
Перш за все Джентіле відмічає, що обмежувати Двадцятиріччя до особистої диктатури Муссоліні помилково: наявність масової партії, яка мала статус єдиної легальної, посилювало культ Дуче, але і ставило його у позицію політичної залежності, бо Партія стала гарантом його легітимності. Тут Джентіле використовує термін «тоталітарний цезаризм», себто:
харизматична диктатура цезаристського типу, інтегрована в організовану структуру тоталітарного характеру, який свідомо використовується для укріплення дисципліни та є відправною точкою для дій щодо організації Держави та мас
(Переклад зроблений на скору руку, надіюсь що зміг передати сенс)
Не можна заперечувати те, що фашизм мав тоталітарні ознаки: бажання змінити природу людини, капілярна присутність Партії у житті суспільства та Держави (яке, однак, встановилось не одразу, про що буде трохи пізніше), мобілізація мас. Не варто забувати, що саме Муссоліні (та Джованні Джентіле, не плутати з Еміліо) мають «авторські права» на термін «тоталітаризм»:
…Фашизм – концепція релігійна, в ній людина розглядається в її іманентному відношенні до вищого закону, до об’єктивної Волі, яка перевищує окремого індивіда, робить його свідомим учасником духовного спілкування. Хто в релігійній політиці фашистського режиму зупиняється на суто опортуністичних розуміннях, той не зрозумів, що фашизм, являючись системою уряду, також і в першу чергу, є система думки…
…і саме тому, що для фашиста все в державі та нічого людського чи духовного не існує і тим більше не має вартості поза державою. В цьому сенсі фашизм тоталітарний та фашистська держава, як синтез та єдність усіх вартостей, тлумачить та чинить розвиток усього народного життя, а також посилює його ритм…
…Поза державою нема індивіда, нема і груп…
…Внаслідок всього цього фашизм не тільки законодавець та творець установ, але й вихователь та двигун людського життя. Він прагне переробити не форму людського життя, але його зміст, саму людину, характер, віру. Для цієї мети він прямує до дисципліни та авторитету, які просякають дух людини та в неї безперечно панують. Тому його емблема лікторська зв’язка, – символ єднання, сили та справедливості.
(із «Доктрини фашизму», переклад С. Чаплигіна)
За двадцять років влади, Національна Фашистська Партія та її секретарі прикладали все більші та більші зусилля заради тоталітаризації влади, ліквідації політичної конкуренції та посиленню власної ролі у державних справах. Пропоную швидко пройтись по списку «реформ», які були зроблені у цьому напрямку.
В 1925-1926 роках були прийняті т. з. «Особливі фашистські закони», які передбачали: ієрархізацію Ради Міністрів (де Очільник з «першого посеред рівних» ставав просто першим), обмеження на право друкування (редактори газет повинні були отримати дозвіл від прокуратури через суд), заборона на страйки, створення «Спеціального Трибуналу зі справ Держбезпеки» (який встиг винести 42 смертні вироки, з яких 31 будуть виконані).
З 1927 року набір в ряди Партії відбувався виключно серед «випускників» партійних молодіжних організацій. Що цікаво, починаючи з 1928-го по 1931 роки з рядів Партії буде виключено близько 230 тисяч осіб з тих чи інших причин. Мова може йти як і про зачистку внутрішньої опозиції, так і банальні розбірки на середніх та нижчих рівнях партійної бюрократії.
У 1928 році буде інституціоналізована Велика Фашистська Рада, якій надавалися наступні повноваження: прийняття Уставу та директив НФП, призначення або примусова відставка секретаря Партії та не тільки, призначення депутатів у Палату Фасцій та Корпорацій починаючи з 1939 року. Також Велика Рада мала консультативну роль у питанні спадкування трону, повноважень Голови Уряду, відношень зі Святим Престолом та міжнародних договорів. Вже тут можна побачити перше злиття між Державою та Партією, де Велика Рада мала повноваження одночасно в обох сферах.
У 1932/33 – 1938 роках буде введене обов’язкове членство в Партії для усіх бюджетників; сам партбілет буде визнаний документом, еквівалентним до паспорта.
Також у 1932-му під партійне керівництво офіційно перейде Opera Nazionale del Dopolavoro – рекреативна організація режиму, яка нараховувала близько чотирьох мільйонів людей. У 1937-му під партійне керівництво перейде й Opera Nazionale Balilla – молодіжна організація режиму для дітей від 6 до 18 років. Трохи пізніше усі дитячі та молодіжні організації (ONB, жіночі та юнацькі групи) були об’єднані у Gioventù Italiana del Littorio, яка тоді охоплювала людей від 6 до 21 року.
1939 рік зустріло перетворення Палати Депутатів у Палату Фасцій та Корпорацій, члени якої повинні були призначатися Великою Фашистською Радою та, власне, фашистськими корпораціями. Починаючи з 1941-го усі законодавчі ініціативи повинні були отримувати схвалення від секретаря Партії, чия посада тепер дорівнювала міністерській.
Очевидно що не усі були раді подібному курсу. Діно Ґранді, міністр Закордонних Справ (1929-1932 роки) та Юстиції (1939-1943 роки), член Великої Фашистської Ради, відмічав у свій час:
Поступово Партія отримує все більші та більші повноваження. Вона контролює та керує життям країни. Секретар Партії стає людиною номер два у Режимі. Партія втрачає свій характер та стає гігантською казармою… Ця бюрократизація Партії приведе її до краху. Вже тремтять Міністри, Префекти, депутати, Суди та військові. Старачє [Акілле Старачє – секретар НФП з 1931 по 1939 роки – прим. перекладача] був скрізь присутньою тінню Муссоліні. Італійці ненавиділи Старачє, але насправді то все робив Муссоліні… Він став інструментом, яким диктатура вбила фашизм.
Поразки в Африці та падіння Сицилії могли стати можливістю для остаточної трансформації країни у тоталітарний режим. Конфлікт між чорносорочечниками та армією ставав все більш присутнім, бо перші вимагали ще більшого посилення. Так влітку 1943 року була розгорнута перша танкова дивізія чорносорочечників (озброєна та підготовлена німцями, особливо СС), що занепокоїло військове керівництво, яке вже активно дискутувало з Королем щодо військово-політичної ситуації в країні. Паралельно з цим Карло Скорца, тодішній секретар Партії, при підтримці Роберто Фаріначчі – обидва радикальні фашисти з пронімецькою орієнтацією – змусили Муссоліні скликати на 24 липня Велику Фашистську Раду вперше з 1939 року. На той день вони мали свої плани, однак плани мали і монархісти, і «помірковані» фашисти на чолі з Діно Ґранді...
