До … 2-31 ... Після

Коли  мама і тато довго будили мене зранку, щоб я не запізнилась в школу, то сміялись з мене – «Доню, будуть бомби падати, а ти будеш продовжувати міцно спати». Їх слова стали майже пророчими. Тільки бомби другої світової війни змінились на ракети та шахеди нашої сучасної війни. Перший тиждень повномасштабного вторгнення я ходила в підвал, не тому що відчувала там безпеку, а тому що боялась свого глибокого сну, в якому розчинялись нічні звуки війни. Другою причиною був мій ідіотизм в прямому сенсі цього слова. Аполітична ідіотка в моєму обличчі в підвалі вчилась у досвідчених переселенців зі сходу України розрізняти звуки, що лунали з-над двору, дізнавалась про речі першої необхідності, обговорювала припаси і шляхи відступу, освоювала нові канали новин, думала про способи самозахисту.

               Час не стояв на місці. Перша розгубленість змінилась розумінням, що життя продовжується і під час війни. Пошук роботи, думки про особисте життя. Власні перемоги і розчарування. Наслідки від війни диктували набувати новий досвід. Блекаути та графіки вимкнень світла я навчилась сприймати, як коуча з тайм-менеджменту. Війна йшла… десь паралельно зі мною. Коли я не спала, то чула тривоги, гудіння шахедів, свист ракет. Безпечно лягала лише в білизні в ліжко, під ці звуки засинала, бачила повсякденні сни. Інколи вибухи виривали мене зі сну, я відкривала очі, за мить їх заплющувала та спала далі. Я знала про руйнування, смерті, сприймала страшні новини з емпатією. Про себе ж сміючись говорила -  я фаталістка, від долі не втечеш і взагалі, таке г****о, як я, там не треба.

               Насправді я не пам’ятаю точного часу прильоту в наш ЖК. Чомусь моя пам'ять вирішила закарбувати час – 2-31. Щойно лягла спати і тут тривога. Я як завжди, виматюкалась про себе і підіпхнула зручніше подушку. За хвилину яскраве світло наповнило собою всю кімнату, за мить вибух, ще за мить дзвін розбитого скла. В голові лише одна думка – «Це воно» і я натягнула ковдру на голову. З настанням тиші зриваюсь з ліжка, падаю, заплутуючись у ковдрі. Встаю, вибігаю в темряві боса, по дорозі закутуючись у ковдру. Вже в коридорі одягаю капці, забираю з кухні пришвартований на зарядці телефон. Руками, що трусяться, набираю сестру і тут кімнату знову наповнює світло, вибух я вже чую з ванної кімнати. Мені вже байдуже, що на мені тільки спідня білизна  і ковдра, інстинкт самозбереження диктує вийти з квартири. Я берусь відчиняти замок, серцевина прокручується в мене в руках і розірвана вибуховою хвилею навпіл викидає мені в руку одну з половинок серцевини.

               Більше вибухів тієї ночі в нас в ЖК не було. Через деякий час зашуміли сусіди, перевіряючи наявність ознак життя навкруги себе. Через деякий час загомоніли чати будинку та ЖК, з питаннями та порадами. До ранку, не виходячи з дому, я вже знала, що наш будинок не самий постраждалий, що в нашому ЖК є загиблі, серед них дитина. На адреналіні  не було істерик, мозок працював логічно. Я об’єктивно розуміла, що тієї ночі мені повезло. Скло летіло навкоси, не потрапивши на ту частину ліжка, де я лежала. Чудом, я вийшла боса з кімнати, не наступивши на жодний уламок скла, яких безліч лежало в проході. Враховуючи, що до ранку я була в полоні своєї квартири, чудо що не почалась пожежа, хоча надворі їх довго тушили. Чудо, що друга частина серцевини міцно трималась в замку, і тато з першого разу зміг відімкнути мене ключем ззовні. Чудо, що мої коти встигли з ліжка добігти до ванни між вибухом і дзвоном скла. Дякую тобі янголу-охоронцю чи дякую вам янголи-охоронці.

               Наступні тижні три перетворились в паперову бюрократію та тяганину, яка тягнеться ще й досі. А потім почались сни… страшні, з неприємним післясмаком. Шахеди, бомби, вибухи, пожежі, чорні пакети з трупами, розбомблені лікарні, випалені місця, та постапокаліптичні міста. 2-31 став для мене часом «Х», до якого я боюсь заснути, або прокидаюсь приблизно в цей час. Хотіла розділити свій біль і тривоги з людиною, яка живе в період «До», вона не змогла розділити мої відчуття «Після». Сказала – менше жерти на ніч потрібно, менше всяка гидота снитись буде. Говорила з людьми зі свого ЖК, деякі ще в гіршому стані, ніж я. Біль та страхи не розділяються, а множаться жахливими історіями інших. Вже декілька разів прокидалась від вибухів, фантомних страхів тієї ночі. Кожний масований обстріл сприймається ще гірше. В голові зринають думки про життя в іншому місті, хоча я обожнюю Київ і завжди цупко трималась за життя саме в ньому. Останній обстріл сиділа на стільці в ванній і з кожним вибухом думала про те, що треба корвалол поставити в ванній.  Я вже не ігнорую тривоги, з першими звуками сирени відчиняю замок вхідних дверей. Лягаю спати в сукні, капці акуратно ставлю біля ліжка. З урахуванням, що два останні масовані обстріли були в умовах блекауту техніка завжди заряджена і світильник напоготові. Мій внутрішній контролер максимально готує мене до найгіршого. Місяць назад я склала документи і медичні висновки.

               Але підготуватись до всього неможливо. Вгамувати свої страхи спати, не можу, і не спати, не можу. Я перестала чути свою інтуїцію і підсвідомо боюсь кожної ночі. Довго лежу, вслухаючись в тишу, здригаюсь від кожного шурхоту. Думаю, ці страхи зі мною до кінця війни чи до кінця життя. А зранку, невиспана, складаю весь свій біль і страхи до наступної ночі, одягаю посмішку та йду дарувати радість, начебто не існує часу «Х» в 2-31 ночі, і начебто ніколи «До» не переходило в «Після».