Автор: Marcus Walker / The Wall Street Journal
Переклад: https://t.me/in_factum
В першому році повномасштабного вторгнення українські захисники неодноразово пергравали неповоротку російську армію, покладаючись на імпровізацію та ініціативу бійців на місцях.
Через три роки українські збройні сили повернулися до жорсткішої, ієрархічної моделі ведення бойових дій, корені якої сягають радянської епохи. Це викликає дедалі більше невдоволення через марні втрати, що негативно впливає на моральний стан цивільного населення та рекрутинг до армії. Без докорінних реформ ці радянські звички можуть підірвати здатність України утримувати оборону проти Росії, яка не виявляє жодних ознак послаблення у своєму прагненні завоювати країну.
Українські офіцери та піхотинці скаржаться на централізовану культуру командування, яка часто карає ініціативу та марно витрачає життя бійців. Генерали наказують робити фронтальні атаки, які мають мало шансів на успіх, і відхиляють прохання знесилених підрозділів про тактичний відступ, аби зберегти людей. Втрати накопичуються під час операцій із мінімальною стратегічною цінністю.
«Наша армія тримається переважно завдяки ініціативі людей на рівні до командира батальйону», — каже майор Олексій Пастернак, ветеран, який стверджує, що вищі ешелони командування потребують негайних змін.
Але українська оборона тримається не скрізь. Останніми днями невеликі групи російських військ прорвали українські лінії в критичній ділянці на в Донецькій області, скориставшись дефіцтом піхоти. Наразі Київ поспіхом намагається стримати просування.
Російська армія потерпає від значно більших проблем жорсткої ієрархії, де піхоту вважають витратним матеріалом. Її неефективність пояснює, чому Росії досі не вдалося перетворити свою чисельну перевагу на рішучий прорив, натомість вона просувається повільно, але з величезними втратами впродовж останніх двох років.
Для України ця проблема критичніша, адже вона не може так легко поповнювати втрати, як Росія.
Російський президент зробив це центральним елементом своєї стратегії. Москва прагне з часом змусити Україну до капітуляції, виснаживши її армію та переживши підтримку Заходу.
Припинення вогню залишається малоймовірним, попри саміт у п’ятницю в Алясці між Путіним і президентом Трампом, оскільки Путін вимагає відступу України зі стратегічно важливих територій — вимогу, яку Київ та його європейські союзники категорично відкидають.
Остання крапля
Приватно багато українських військових повторюють гірку фразу: «Велика радянська армія переможе маленьку радянську армію».
Капітан Олександр Ширшин, командир батальйону 47-ї механізованої бригади, публічно висловив своє невдоволення. У травні він засудив армійське керівництво на Facebook. Обурюючись «дурними» наказами та втратами, він говорив про поширений страх в армії перед генералами, які «здатні лише на докори, розслідування, покарання». Звертаючись до Генерального штабу Збройних сил України, він сказав: «Сподіваюся, ваші діти також будуть у піхоті й виконуватимуть ваші завдання».
Він розповів WSJ, що зважився на публічний крок після того, як його батальйон неодноразово отримував від вищого командування накази на атаки, нереальні з огляду на обмежені ресурси підрозділу.
Останньою краплею став наказ повернутися до Курської області — регіону Росії, який українські сили частково захопили рік тому, але зрештою мусили залишити. Напрямок удару був передбачуваним, і росіяни були готові, каже він. Загинуло багато бійців, включно з новими, добре підготовленими рекрутами, яких важко замінити.
«Вони були молодими й мотивованими. Я покладав на них надії. Натомість ми просто втратили їх».
«Нам потрібно змінити методи з кількісних на якісні», — каже Ширшин. «Ми не можемо перемогти Росію ресурсами. Вони більші — нам потрібно бути кращими».
Після допису у Facebook армійське керівництво дорікнуло Ширшину за порушення дисципліни. Головнокомандувач Збройних сил генерал Олександр Сирський відмахнувся від нього як від шукача уваги. Але багато товаришів по службі підтримали його критику.
Генеральний штаб Збройних сил України у заяві для WSJ визнав деякі проблеми, але зазначив, що вдосконалення тривають, включно з переглядом підготовки та переходом до американського стилю командування, який делегує більше рішень на місця. У заяві йдеться, що строгий контроль згори іноді необхідний, коли підрозділи не виконують завдання, а командирів бригад замінюють, якщо втрати надто великі.
«Повномасштабна війна виявила як сильні сторони, так і вразливості на всіх рівнях», — ідеться в заяві Генштабу.
Ознакою тривалого конфлікту культур стало звільнення генерал-майора Михайла Драпатого — 42-річного офіцера, якого вважають одним із найталановитіших генералів України з молодшого, пострадянського покоління, — з посади командувача Сухопутних військ у червні.
Драпатий заявив, що бере на себе відповідальність за російський ракетний удар по тренувальному табору, внаслідок якого загинуло 12 військових. Але він також розповів про свою боротьбу за зміну інституційної культури, заснованої на «атмосфері страху, відсутності ініціативи, закритості до зворотного зв’язку» та «глибокій прірві між штабами та підрозділами». Він зазначив, що запустив реформи, але потрібні подальші кроки.
Радянська традиція
Уздовж 750-мильної лінії фронту багато українських бійців розповідають історії, подібні до Ширшина. Одна з поширених: вищі командири неодноразово відмовляли в дозволі на вчасний тактичний відступ, залишаючи людей під загрозою оточення. Офіцери на передовій кажуть, що такі відмови свідчать про марнотратне ставлення до життів бійців з боку вищого командування, яке не хоче брати на себе відповідальність за втрату позицій.
Наприкінці минулого року підполковник Сергій Костишин хотів вивести свій батальйон Президентської бригади з вкрай вразливої позиції на півдні Донецької області. Він перехопив російські плани з оточення батальйону, але штаб постійно наказував триматися, навіть коли російські сили обходили його підрозділ з флангів. Тож Костишин ухвалив рішення вивести людей самостійно.
Протягом трьох дощових днів він спланував бойовий відступ. Більшість батальйону вирвалася з пастки, але взвод, який залишився для прикриття, був майже повністю знищений.
Протягом місяців після цього справу Костишина розслідувала військова поліція та СБУ, українська контррозвідка. За самовільне зняття з позиції. Зрештою допити припинилися.
«Якщо ти дурний і слухняний, тебе не чіпають», — каже Костишин. «Це радянська традиція».
Пізніше Костишина підвищили до заступника командира бригади. «Хтось нагорі, мабуть, побачив логіку моїх дій», — каже він.
СБУ відмовилася від коментарів. Генштаб зазначив, що ініціатива на полі бою заохочується, якщо вона не порушує наказів чи не призводить до самовільного залишення позицій.
Напруженість в українській армії відображає ширшу боротьбу країни за відхід від авторитарного минулого до західнішого, демократичнішого суспільства. Драматичні зміни в Україні з часу незалежності 1991 року часто походили від спонтанних ініціатив громадянського суспільства, включно з двома масовими протестами проти влади. Але багато інституцій України досі несуть спадщину радянського минулого, включно з бюрократичними інстинктами контролю.
На початку війни бійці вирушали в ліси разом із ветеранами та цивільними, озброєні “солянкою” західної, радянської та саморобної зброї. Їхня винахідливість — як-от використання комерційних дронів для виявлення просуваючихся російських колон — призвела до низки успіхів 2022 року. Всупереч очікуванням як у Москві, так і в західних столицях, українські захисники повернули половину захопленої окупантами території.
“М’ясник”
Однак незабаром виявилася старомодна структура командування. Вона ухвалила контроверсійне рішення, яке мало тривалий вплив на мораль: обороняти місто Бахмут на сході України впродож дев’яти місяців, кидаючи багато досвідчених армійських бригад у м’ясорубку. Битва за Бахмут тривала довго після того, як стало зрозуміло, що українським силам доведеться відступити з розбитого міста, що вони й зробили в травні 2023 року. Це залишається найкривавішою битвою цієї війни.
Генерал Сирський, тоді командувач Сухопутних військ, керував цією похмурою війною на виснаження, заробивши прізвисько «м’ясник» серед рядових. Бахмут започаткував тривожну тенденцію для української армії —обирати битви, які її обмежений людський ресурс не міг собі дозволити.
60-річний Сирський, який став головнокомандувачем Збройних сил 2024 року, залишається непопулярним серед українських військових, багато з яких бачать у ньому втілення радянського синдрому: офіцера, навченого в Москві, який мікроменеджує підрозділи на місцях, затримує відступи чи дає накази на атаки, що призводять до деморалізуючих втрат заради лісосмуг чи інших об’єктів із мінімальною стратегічною цінністю.
Генштаб заявив, що збереження життів і здоров’я бійців — ключовий пріоритет для керівництва армії. Сирський з 2024 року впроваджує заходи для збереження життів через кращу підготовку, використання дронів та вивчення бойового досвіду, ідеться в заяві.
Але багато українських офіцерів кажуть, що проблеми глибші, ніж Сирський. Штаби досі включають багатьох офіцерів, які навчалися в радянському стилі багато років до війни. Через швидке розширення армії багатьох витягли з пенсії, і вони не розуміють швидкої еволюції високотехнологічної дронової війни на місцях, кажуть ветерани боїв з 2022 року.
Деякі офіцери зазначають, що ситуація зараз покращується, оскільки люди з фронтовим досвідом піднімаються на вищі посади.
«Зміни не гігантські, але вони відбуваються», — каже підполковник Єгор Дерев’янко, командир батальйону 93-ї механізованої бригади, ще одного загартованого в боях підрозділу на східному фронті.
Крики по рації
Впродовж років до повномасштабного вторгнення Росії країни НАТО організовували навчання для українських офіцерів, аби допомогти модернізувати армію країни.
2022 року український військовий на псевдо “Пастернак” пройшов курс у Великій Британії, вивчаючи концепції НАТО, як-от місійне командування — підхід до війни, де вищі командири ставлять мету, а підлеглі на місцях самі визначають, як її досягти. Це протилежність радянській традиції згори донизу.
“Пастернак” звільнився на початку цього року з 108-ї бригади територіальної оборони через фрустрацію від небажання командирів впровадити західні методи.
«Доктрина НАТО про місійне командування відсутня в усій армії, за винятком хіба кількох бригад», — каже він. «Вони застосовують радянські принципи. Вони не довіряють людям нижче».
Під час невдалого контрнаступу України 2023 року в Запорізькій області генерали з вищих штабів кричали по рації на командирів бригад і навіть сержантів на полі бою, наказуючи атакувати знову й знову, навіть коли втрати робили підрозділи небоєздатними, каже Пастернак.
Він згадує бій минулого року, коли 14 українських піхотинців, підтриманих артилерією та дронами в тилу, обороняли будівлі в Запорізькій області від атаки кількох сотень росіян. Вищі командири наполягали на утриманні позиції, каже він.
Вони не знали, що сусідня бригада втратила ділянку на правому фланзі, але не сказала про це. Росіяни зайшли з флангу й убили всіх 14 піхотинців.
Страх звільнення часто змушує командирів бригад не повідомляти про втрату позиції, кажуть Пастернак та інші офіцери.
Пастернак нині тренується в новоствореному 3-му армійському корпусі, побудованому навколо елітної бригади, відомої відходом від радянських традицій: вона покладається на швидкі рішення на нижчих рівнях і намагається зберігати бійців через сувору підготовку та постійний аналіз і вдосконалення тактики.
Запасання дровами
Українські сили зазнали близько 400 тисяч загальних втрат, включно з до 100 тисяч убитими, згідно з нещодавньою оцінкою Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні. Російські втрати наближаються до мільйона з щонайменше 250 тисяч убитими. Але населення Росії майже вчетверо більше.
У країні, де в кожного є друг чи родич на фронті, історії про призовників, кинутих у бій після мінімальної підготовки, заважають набору до армії. Після початкової хвилі патріотичного ентузіазму 2022 року добровольці стали рідкістю. Деякі військові радять своїм друзям не йти до армії.
Один 50-річний чоловік із Києва розповів, що добровільно пішов до армії на початку цього року й незабаром пошкодував. Підготовка полягала в збиранні дров. Коли вступав, йому обіцяли роботу водієм у підрозділі безпілотних систем, але відправили в піхоту на передову поблизу Покровська. Він поїхав назад до Києва, приєднавшись до десятків тисяч чоловіків, які самовільно залишили частини чи дезертирували.
«Я радий служити», — каже він. «Але я не хотів іти на фронт без знань, навіть не пострілявши зі зброї».
Генштаб заявив, що підготовку покращили з минулого року, і всіх бійців навчають базовим навичкам, включно зі стрільбою.
Хаос у Курській області
Для багатьох бійців вторгнення до Курська стало символом того, як радянські звички коштують життів. Операція почалася добре. Деякі з найкращих штурмових підрозділів України перетнули кордон минулого літа, заставши росіян зненацька й захопивши понад 400 квадратних миль території. Київ сподівався, що ця територія стане розмінною монетою в мирних переговорах. Перенесення бою на територію Росії мало змінити світове сприйняття та підняти мораль удома.
Але Курськ швидко перетворився на чергову війну на виснаження. Росія підтягнула підкріплення, включно з найкращими підрозділами безпілотних систем та близько 10 тисячами північнокорейських військ.
«Вони почали перерізати нашу логістику», — каже Ширшин, чия 47-ма механізована бригада брала участь у наступі.
«До зими ми не могли ефективно продовжувати операцію»
Він каже, що писав звіти з описом проблем і пропозиціями рішень, але командири не хотіли ухвалювати важкі рішення. «Нам потрібно було або змінити ситуацію на полі бою, або відступити. Але ми просто чекали, доки все не почало розвалюватися».
Страх ухвалювати рішення призвів до паралізації. Двоє бійців із 41-ї механізованої бригади розповіли, що їхній підрозділ помітив групу російських солдатів на відкритій місцевості й попросив командира про мінометний удар. Але той відмовився, доки не отримає дозвіл згори.
«Якщо не спрацює, мене звинуватять», — сказав командир. Коли він отримав дозвіл, росіяни вже зникли.
В іншому випадку молодщий офіцер із 41-ї бригади розповів, що він і п’ятеро інших бійців ховалися в окопі, який обстрілювали російські дрони та артилерія. Їхнє укриття було зруйноване. Вони попросили дозволу відступити на кількасот метрів до іншої лісосмуги.
«Квадрат тримається?» — відповів командир, маючи на увазі кольоровий квадрат на армійській сітковій мапі. Оскільки відповідь на той момент була ствердною, він відмовив у дозволі на відступ.
Лише після годин артилерійських обстрілів їм дозволили відійти, несучи двох бійців, які вже не могли йти самостійно.
«На мапі це зелені квадрати — виглядає все акуратно», — каже боєць. «Але рішення потрібно ухвалювати на основі того, що відбувається на місцях».
Коли українці нарешті відступили з Курської області, це часто було відчайдушно й хаотично. Підрозділи кидали техніку. Бійці йшли пішки довгі відстані. Головна дорога назад до України, вже під інтенсивним російським вогнем, була всіяна трупами українських бійців і пошкодженою технікою із зашиблими бійцями всередині, за словами відступаючих.
На деяких командирів взводів, які відступили без дозволу, аби зберегти життя бійців, завели справи. Інших бійців залишилися напризволяще в Курській області, не давши відповідних наказів.
Оператор дрона з 17-ї важкої механізованої бригади, відомий під позивним “Барсик”, розповів, що його група опинилася в оточенні росіян після того, як отримала наказ триматися. Він і троє побратимів змогли вирватися.
Пізніше “Барсик” покинув бригаду й приєднався до «Вовків Да Вінчі» — батальйону, який воює в Донецькій області. Цей батальйон, який покладається на добровольців і волонтерські пожертви, має високий ступінь автономії й відомий турботою про бійців. Інші бійці з «Вовків Да Вінчі» кажуть, що набирають все більше бійців, які до цього самовільно залишили колишні підрозділи.
«Люди гинули, не розуміючи чому. Командири не дбали про особовий склад», — резюмує Барсик.
