Яким шляхом мусить іти, куди мусить прямувати Україна, щоб осягти свою мету: повне і всебічне визволення?
Се питання підводить нас до іншого питання:
Де шукати поради, відповіді на се питання? Чи треба шукати цієї відповіді у великих і малих славетних людей? Чи шукати її в різних загальних принципах, гучних гаслах, «юридичних дефініціях» і т. п.?
Які б не були корисні ці два джерела вирішень нашого питання, ми не можемо покладатися цілком на них, б о великі і малі славетні люди або мовчать а б о говорять щось таке, що н е дає прямої відповіді, або незрозуміло, чому вони говорять саме так, а не інакше - се раз; а подруге, великі й малі славетні люди хворіють на ту ж таки хибу, що й звичайні люди, а саме, перебувають у стані людей, у котрих der Wunsch ist Vater des Gedankens (бажання — батько думки). Покладатися ж на загальні принципи, юридичні дефініції і т. п. не можна через те, що зміст сих принципів, дефініцій зазначається знов таки людьми, так що навіть проти волі цих людей загальні принципи, дефініції часто грають ролю «юридичного закону”, про який відоме руське прислівя каже: «Закон, что дышло, - куда повернул, туда и вышло».
І через те, що ми себе вважаємо також підлягаючим впливам сього часу і місця, треба знайти таке джерело, котр: могло б найменше підлягати різним «сенатским розʼясненням» і котре само давало б опір різним, вільним чи невільним, перекручуванням.
Мусимо тут же попередити читача, що ми не вільні від українських почувань. Вони «в нас», але не «тільки» для нас, в сьому ми можемо переконати «катеринославців», які вважають себе вмістилищем «чистого інтернаціоналізму», «чистого соціялізму», «чистого комунізму». « В них для них» немає ніяких, скажемо, наприклад, почувань великоросійського націоналізму і шовінізму. Борони Боже, нас навіть подумати про це.
Щоб ухилитися, наскілько можна, від особистих почувань, власних і чужих, навіть почувань «чистих інтернаціоналістів», ми повинні звернутися до реального процесу революційного руху на Україні, прислухатися до мови фактів, намацати тенденцію реального українського руху. Факти — вперта річ, говорять англійці.
Щоб проаналізувати і знати тенденцію українського руху, нам буде досить розглянути розвиток сього руху лише в період останніх 1917 і 1918 років. Попередня історія мас лише підготовчий і пояснюючий характер щодо окремих рис, деталів. Революція, ми се знасмо, розкриває очевидячки дійсні сили і дійсну тенденцію усякого суспільного руху, розриває всяку намітку, якою обгортаються історичні постаті, течії в період «мирного», «органичного» розвитку. Отже, і для зрозуміння характеру і тенденції українського руху революційні роки 1917 і 1918 мають незрівняно більше значення, ніж навіть попередній рух з а ціле століття.
Досить пригадати собі історію України за останні два з половиною століття, щоб переконатися в тих надзвичайно тяжких і скрутних умовинах, в яких жив і розвивався український рух. Всі страшенні сили і страшенна «зброя», яку тільки давали і февдально-кріпацьке і буржуазно-капіталістичне суспільство, було вжито для знищення українського руху не одною лише бюрократією, а і «обществом»: поміщиками, і буржуа, і «третім елементом», і навіть «неукраїнським» пролетаріятом.
Нам можуть кинути докір, що ми порівнюємо пролетаріат «неукраїнський» з поміщиками, капіталістами, і протиставляємо його «українському» пролетаріятові, Нам можуть зауважити, що ми вносимо «розʼєднання» пролетарів різних націй і штовхаємо пролетаріят до «союзу» з буржуазією. Ми живемо в такий час «чистого інтернаціоналізму», що мусимо передбачати ці докори і уваги і серйозно на них оповісти. От тим, хто спитається нас «ловити», ми й мусимо сказати, що у нас іде річ не про те, як повинно бути, а як було на ділі. A на ділі було так, що український пролетаріят ставав неприхильно до українського руху, як і взагалі до національних рухів. Він терпів його, але застерігав од «націоналізму». Проти монархії, поміщиків, капіталістів, як протест, його підтримували не тільки пролетаріят. Але далі... ні, се «шовінізм». Се факт, з яким ще й далі будемо зустрічатися. І се , і тільки се ми й маємо на увазі, говорячи, що для знищення українського руху буливжиті заходи не одною лише бюрократією, а і «обществом». Різними шляхами, різними способами, — але результат був один: умови розвитку були занадто скрутні і неприхильні. Поліцейська заборона , тюрма, церква, преса, школа,— все прилучалося для одної мети, було
«Все к цели одной».
Виходили з різних принципових, ідеальних, корисних, суспільних, особистих міркувань, вживали різні заходи, по-різному ставились, щодо методів, — словом, свідомо чи не свідомо, хотіли чи не хотіли, а результат був один.
Тяжкий стан українського руху під час війни став непереносимим. Преса, яка ще лишалась на Україні, була задушена; всі, хто тільки виказав себе зараженим «мазепинством», були взяті під підозрілу й уїдливу увагу царської поліції, розігнані, розташовані в різних кутках «не столь отдаленных мест», звойована Галичина, — куди перекидалися працівники на українському полі раз-у-раз, як ставало непереносно лишатись на російській Україні, — була «облагодетельствована» добром російської «культури», яка персоніфіцирувалася в особах різних поліцейських, урядових, педагогічних, чорносотенних і ліберальних обрусителях аж до П. Струве, свого entant terrible «опозиции его величества», цілі села і міста руйнувались під гарматним огнем, поля перекопувались шанцями, люд зганявся з своїх осель, країна плюндрувалась. Здавалося, не встати Україні після цих розрухів…
І тим більше значення повинний прийняти той маштаб революційно-національного українського руху, який виявився достементно з перших днів революції 1917 року. Говорити після пережитих днів, що все лишилося по-старому, що є «окупація і лише окупація», можуть тільки люди, котрі нічого не здатні навчитись або не хотять бачити того, що видно кожному, хто тільки не вважає себе (і не тільки «для себе») «сосудом чистого интернационамизма». І лише сліпий також не бачить основної тенденції сього руху — утворити незалежну, самостійну державу. Самостійність можна вважати за результат «отражения» окупації «в головах деяких добродіїв од несподіваного в них для них українських почувань» в такій же мірі, — як, скажемо «катеринославську точку погляду» можна вважати за «чистий в них для них інтернаціоналізм». Самостійність, як мета українського руху, не можна також вважати однаковою з «самостійністю» гетьманщини. Навпаки, «самостійність самостійного Гетьмана і «катеринославська точка погляду» — рідні сестри і обидві карикатури: одна на самостійність, друга н а інтернаціоналізм. І як би самостійність гетьмана була дійсним дзеркалом тої самостійности, до якої стремів і стремить український рух, — то над самостійністю треба було б забить осиковий кілок якнайглибше. І якби «катеринославська точка погляду» була дійсним дзеркалом інтернаціоналізму, а не його карикатурою — то над інтернаціоналізмом давно б стояв хрест. Але карикатура є «карикатурою і лише карикатурою».
Самостійність — се дійсний зміст українського руху. Гадати, що український рух можна задовольнити дозволом надрукувати українського букваря чи часопису, а б о поставить н а сцені українську пʼєсу з «танцями і музиками», або носити червоні штани т а синій жупан, або варити галушки та вареники, сами знаєте добре, хто може так гадтаи. А що ж залишається з «хворобливого», як каже «Коммунист», українського національного питання після того, «частного» вирішення, яке дають«комуністи України»?
Погляньмо на факти. Численні резолюції численних українських маніфестацій, зібрань, війскових, селянських, робітничих зʼїздів, партійних, професійних. просвітніх організацій, домагання українських делегацій д о Тимчасового уряду на початку революції 1917 року ставлять на першу чергу два домагання: 1) національно-територіяльна автономія у федеративному звʼязку з Росією; 2) допущення на майбутню міжнародню конференцію представників України.
Ми не будемо спинятись н а юридичних дефініціях автономії і федерації і на їх різниці. Нас цікавить той зміст, який вкладали відповідні організації українські все домагання. Як би ми не ставилися до факту заклику Ц. Радою окупантів на Україну, не можна віднімати того факту, що Ц. Рада на Україні користувалася досить широким впливом і її домагання і універсали лежали якраз по фарватеру українського руху і кожний раз ставали підрахунком пройденому або вихідним пунктом, початком нової глави в історії його розвитку. Через те для зрозуміння змісту національно-теріторіяльної автономії нам досить лише звернути увагу на акти Ц. Ради.
І-ий універсал, який оголошував автономію України після 3-місячної тяганини з Тимчасовим урядом з приводу «хворобливого» питания, прямо зазначив волю українського народу до незалежности і самостійности у внутрішніх справах України.
«Однині будемо творити наше життя», — говорив універсал.
Як розуміла сю формулу Ц. Рада, показус «Конституція України», статут про Генеральний Секретаріят, ухвалений н а засіданні Малої Ради 16 линня 1917 року, «на підставі згоди з Тимчасовим урядом од 3 липня 1917 року», себто після реакції в звʼязку з наступом на фронті 18 червня і напередодні «липневих днів» (3-5 липня) в Петрограді і Києві, себто в результаті поступок, компромісу з Тимчасовим урядом з огляду на непевний стан революції; себто під упадок революційної енерґії взагалі, українського руху особливо, і під зростом контрреволюції. Не треба забувати, що «згода 3 липня» спричинилася (поруч з іншими подіями) д о липневої катастрофи.
От як зазначає сей статут права Генерального Секретаріату:
§ 1. Вищим Краєвим Органом Управління н а України є Генеральний Секретаріят Ц. Ради, який формується Ц. Радою, відповідає перед нею і затверджується Тимчасовим урядом.
§ 19. Всі закони Тим. уряду мають силу н а Україні з дня проголошення їх в Краєвому Урядовому Вісникові на українській мові.
Примітка: В екстрених випадках Ген. Секретаріят проголошує їх іншим способом.
Всякому відомо, що І-ий універсал був оголошений н а 2-му військовому зʼїзді, д е обурення українських вояків тяганиною з боку Тимчасового уряду, забороною Керенським зʼїзду й і н. дійшло д о найвищого напруження. І-ий універсал можна вважати не досить енергійним у домаганнях, дуже лагідним, всупереч тим палким промовам і гострим почуттям, що виявилися на зʼїзді. Він зменшував, а не побільшував домагання українських мас. В. Винниченко мусив доказувати, що зараз (тоді) не треба домагатись більшого і оголошувати самостійної республіки, бо
ми ще не встигли організуватися,
ми не маємо досить збройної сили саме тоді , коли наші вороги мають військо на Україні,
Великі міста зараз не підуть за нами, через те що в них переважає неукраїнська людність. Виходячи з цих міркувань, треба брати те, що можна взяти, у свій час ми дійдемо і до республіки*)
В. Винниченко висловив «офіційну» думку українських мас. Зараз автономія, щоб потім осягти самостійну республіку — ось зміст сього стремління. Ми бачимо на сьому прикладі виправдання спостереження т. Леніна:
Автономія, як реформа, принципільно відрізняється від волі відокремлення, як революційного руху. Се без сумніву. Але реформа, всім відомо, часто є на практиці лише кроком до революції. Власне автономія дозволяє нації, примусово удержуємій в межах даної держави, остаточно конституватись як нація, зібрати, узнати, організувати свої сили, вибрати цілком відповідний момент для заяви... в «норвезькому» (мається на увазі ухвала норвезького сойму в 1905 році про відокремлення від Швеції) дусі: ми, автономний сойм нації такої то або краю такого то , оголошуємо, що імператор всеросійський перестав бути королем польським і т. i.)
Такий був реальний зміст і І-го Універсалу.
Нам можуть сказати, що другі думали інакше.
Ми згоджуємось і скажемо навіть більше: коли придивляєшся д о керівників українського руху, то бачиш, що вони н е поспівали з а ходом подій, що «сова Мінерва вилітала лише уночі», що am Anfang war die That (спочатку було діло) і лише потім зʼявлялося «слово». Але тим більше значення має се для нас, як показник глибини джерела національно-визвольного руху. Стихійно, помацки, інстинктом вибирали маси свій шлях, рвали всякі «лагідні» форми і «гармонічність» різних солоденьких і гучних теорій.
Ще більше переконує нас друге домагання — допущення представника України на майбутню мирову конференцію. Якшо не помиляємося, українці перші з усіх народів Росії виступили з таким домаганням. Як і взагалі український рух у Росії був зразком, на якому вчились, до якого прислухались, за котрим поспішали інші національні рухи Росії. Не треба мати «в себе для себе» великого розуму, щоб зрозуміти, щ о виступити н а міжнародній арені представникові народу, який перебуває в межах чужої держави, поруч з представниками цієї держави, можна лише тоді, коли фактично сей народ став самостійним, і тільки не хватає зачіпки зробить заяву у «норвезькому» дусі; а виставляти таке домагання може тільки той народ, який наважився стати самостійним, зробити заяву у «норвезькому» дусі, — хоч він «в себе для себе» не спромігся усвідомитися в сьому. Яко ілюстрація д о цього ось заява одного з делегалів н а 2-му військовому зʼїзді:
Як ми стали самостійними? Узнали про заборони зʼїзду, про відповідь на наші домагання Тимчасового уряду і зрозуміли, що годі просити, треба самостійно переводити в життя свою роботу — і через те назвали себе «самостійниками». Але тепер ми побачили, що є самостійники, які бажають утворити окрему українську державу. До такої партії ми не належимо.
«Катеринославська точка погляду» може на сьому прикладі переконатися, що в масах «в них для них» ідея самостійности може бути «дискредитованою» (кажучи словами резолюції про Україну і Росію, яку ми навели раніше), і саме тоді вони будуть заявляти — годі просити, треба самостійно переводити в життя свою роботу. А який народ може самостійно переводити в життя свою роботу, як не самостійний? Спитайтесь укласти їх на ложе — «пролетарського централізму», як-що се слово брати в його реальному змісті, і ви побачите перед собою самостійника. А с е може статись, наприклад, у такому випадкові. На Україні знову постануть Совіти. «Катеринославський» уряд, щоб виконати своє обіцяння, скликає зʼїзд, або він сам збирається. І о т виявляється, що н а зʼїзді беруть верх самостійники, скажемо, люди, що захочуть оголосити самостійність Совітцької України.
Що мусить робити «катеринославський» уряд? Розігнати, бо се «шовіністи», бо вони проти чистого інтернаціоналу» і т. д.
Що заспівають тоді маси, які «ізжили» «в них для них» самостійність? Певно: годі просити «катеринославців», треба самостійно переводити в життя свою роботу.
«Однині сами будемо творити наше життя».
Але не так склалося, як дбалося. Наступ 18 червня, події 3-5 лишня в Петрограді, 5-7 липня в Києві (обеззброення полуботківців), розстріл богданівців, смертна кара на фронті загальмували справу автономії України, аж поки корнилівська авантюра не розбила морок контрреволюції. Революція в жовтні розбила контрреволюцію. Бувша Російська імперія розпалася на окремі елементи, «власть опинилася на місцях». Центральна Рада захоплює владу, у неї є фактична змога, і через те вона вже не боїться оголосити Українську Народню Республіку в федеративному звʼязку з Росією (7 листопада). Тепер уже така республіка не задовольняє маси, але... далі поки що не можна було іти: на Україні перебувало козацьке й російське військо, яке ставилося вороже до відокремлення. «До сього (самостійности) прийде само собою - з часом».) А голова Центральної Ради М. Грушевський, закриваючи І-ий Київський зʼїзд, на якому стався розкол, в своїй короткій промові зазначив пройдений шлях і додав, що шлях с е й прямує до самостійности і щ о самостійність мабуть буде осягнена скоріше, ніж чекали. Ми знаємо, що В. Винниченко на 2-му зʼїзді числив, що до республіки дійдемо лише років через 2-3.
Про самостійність, як конечну мету, свідчить і та кумедна і , як на ті часи, цілком контрреволюційна теорія «соціялістичного федеративного уряду», яка не здійснилася і яка була висунена Ц. Радою. Центральна Рада хотіла утворити російський уряд за згодою окремих частин бувшої Російської імперії: Україна, Росія, Дін, Кавказ, Сибір і т. д. Але така згода могла бути дійсно лише в тому випадкові, якби ці країни були політично рівноправні, незалежні, самостійні. Хиба цієї теорії полягала не так у ній, як в тому часі і обʼєктивному стані України. Центральний російський уряд був — Совіт Народніх Комісарів, — а Ц. Рада заявляє, що його немає, і бажає увійти з ним у згоду, яко урядом лише Росії, Україна — чистина Росії (так воно було і такою її вважала і Ц. Рада), а веде себе, як незалежне і рівноправне з нею ціле, — ось протиріччя того стану, в якому перебувала тоді Україна.
І се протиріччя виявилося і н а другому полі. Ц. Рада послала свою окрему делегацію в Берестя-Литовське, на мирні переговори, «Катеринославська точка погляду» з погрозою, з виглядом ментора, кріпкого «заднім умом» (щоб не сказати інакще), говорить про помилку «визнання всеросійською делегацією в Бересті делегації Ц. Ради».) А хай поміркує «катеринославська точка погляду» та пригадає обʼєктивний стан не тільки України і її делеґації, а й Росії і її делегації. Щоб зробила «катеринославська точка погляду»? Не визнала б? Але тоді кінчаються «пшиком» і всі переговори, які були збудовані на «праві націй на самовизначення», на § 9 програму большевиків, на тому пункті, який визнається і зараз «катеринославцями».
Російська делеґація мусіла визнати делеґацію Ц. Ради, бо « з фактами числяться», як відомо було ще голові Тимчасового (не теперішнього) уряду кн. Львову, б о «факти - уперта річ», 1 треба мати «катеринославську» голову, щоб сього не розуміти.
Не визнати не можна було. Визнання було неповне, недоговорене, н е щире. Як, з другого боку, заява делеґації Ц. Ради була теж неповною і нещирою, коли вона, руйнуючи революційний «фронт» перед австро-германськими імперіялістами і «полемізуючи» (фактично дискредитуючи владу російського уряду), рівночасно заявляла про єдність «фронту», про т е , що вона стоїть н а одному боці барʼєру з російською делеґацією.
Сей протирічний стан України очевидячки виявився, коли прибула друга Українська делегація, від ЦВК України.
Який міг бути інший вихід н е тільки перед Ц. Радою, а й перед Україною, хто б не стояв на місці Ц. Ради? Вихід міг бути лише один — оголошення самостійности.
І цей логичний висновок був зроблений Ц. Радою на засіданні 11-24 січня 1918 року; 4-ий Універсал оголошував самостійність, незалежність, суверенність Української Народньої Республіки.
Точки над і були поставлені, і протиріччя вирішилося. Делегація Ц. Ради заключила сепаратно мир, делегація російська порвала перетовори, оголосивши відому заяву: ні мир — бо се означало би погодитись з ультимативними вимогами Германії, і тим самим визнати договір з Ц. Радою, значить визнати Центральну Раду за «законний» український уряд, а себе нападаючою стороною, визнати правильність твердження Ц. Ради, що війна між Центральною Радою і большевиками є війною України і Росії; — ні війна — бо воювати не можна було з а браком війська і т. д.
Так Центральна Рада, не свідомим керівництвом, а відштовхуванням фактів дійшла до самостійности. « В неї для неї» були лагідні солоденькі міркування про лагідний організаційний рух, щоб поволі, з «передишками», осягти повне визволення, а «по-за нею» було «щось сильніше з а неї»: факти, обʼєктивний, реальний процес реального життя, який штовхав, будив думку, примушував робити відповідні логичні висновки.
Погляньмо тепер на стан і роль другого фактора революційного українського процесу - на Совіти і партію большевиків зокрема.
Наведена вище цитата з «Коммуниста» ч. 5 говорить: «Ми не давали загальної відповіді на питання, яких же форм обопільних стосунків домагається пролетаріят України: чи домагається він краєвої автономії, федерації, самостійности, чи, може, він не бажає ніякого політичного виділу України, домагаючись безпосереднього звʼязку кожного місцевого Совіту з всеросійським центром».
В сьому твердженні є багато правди. Ми дійсно ніякої відповіді на українське питання не давали, бо ми його і не знали, вважаючи його лише «дрібнобуржуазними витребеньками»; се ми говоримо про фактичне відношення большевиків на Україні, а не про окремих осіб. А через те саме, що тоді «в нас для нас» не було ніякої України, а була лише «південна Росія», м и вже давали відповідь: «Ніякого політичного відокремлення, безпосередній звʼязок кожного місцевого совіту з всеросійським центром». Правда, до цього прилучилося ще «право націй на самовизначення», але то «потім» - «авось, небось, как-нибудь». А зараз «ніякого політичного відокремлення, безпосередній звʼязок кожного місцевого совіту з всеросійським центром».
Здавалося б , що ся точка погляду захищає від усякого «шовінізму», від усякої самостійности, — навіть «в нас для нас».
А на ділі до чого ми дійшли? До самостійности.
Се ж факт.
Тут нас, «катеринославська точка погляду» перебиває і з погордою і обуренням кричить про «скоропалительное призначение за федерацией самостийности ЦИК Украйны и вся эта игра ЦИК Украины в правительство и т. д.». Але ж іншого шляху фактично не було. Якби «катеринославці» уміли «числитись з фактами», то вони б се зрозуміли. Їм би тоді став зрозумілим і той «факт», що вони сами віднімають навіть і на України, утворюють окрему партію і окремий уряд для неї, неіснуючої країни, і що «в них для них» іншого шляху немає, і що вони тим самим, несвідомо «в собі для себе» затверджують існування, яко державно-політичної одиниці, цієї країни, існування якої вони заперечують, але роблять се помацки, псуючи власну справу. Факти — вперта річ, і навіть мідний лоб з ними нічого не вдіє.
Ми домагалися «безпосереднього зв’язку кожного місцевого совіту з всеросійським центром», а під примусом подій повинні були скласти «катеринославці» ЦВК України, себто центр, який мав зібрати розʼєднані українські совіти, стати «між» кожним місцевим совітом і всеросійським центром.
Ми не бажали «ніякого політичного відокремлення» — і мусили «скоропалительно визнати за федерацією самостійність», бо ми проспали український рух і не виробили в «нас для нас» «позитивної відповіді» — так або ні (та тоді і не можна було сього зробити) щодо України. Ми мусіли «скоропалительно» робить, бо факти — вперта річ, як мусіли «катеринославці» зараз поспішати «петушком-петушком» за Директорією, хоч вони возились і кричали весь ч а с про повстання.
Щоб боротись з Ц. Радою на Україні, м и мусіли утворити ЦВК Совітів України, і через т е саме закінчити організацію України, яко державно-політичної одиниці, і затвердити її фактично. Хай спробують «катеринославці» викреслити сей «пункт» з історії України. Щоб боротися з Ц. Радою на міжнародній арені, ми мусіли послати делегацію до Берестя, себто, не бажаючи, не свідомо, ми закріплювали на міжнародній арені стан України, яко державно-політичної одиниці. Хай спробують «катеринославці» викреслити сей «пункт» з історії конституювання української нації.
І сміх і сльози, коли читаєш, як сучасний ЦК «катеринославської» партії «загибает салазки» німецькому «соціялістичному» «уряду з Полтави», тоді як до Полтави ще було дуже далеко і як там сидів не то Скоропадський не то Петлюра. Але яким би «курйозом» ми не вважали сей «акт», а й він, в карикатурі, свідчить про те ж: факти — вперта річ.
Щоб боротись з німцями, яких закликала Центральна Рада — мусили оголосити самостійність України. Ми мусили, мусили, мусили...
Якщо про Центральну Раду можна сказати лише cum grand salis з значними зауваженнями, — т о про нас тоді можна без усяких зауважень проспівати:
Без меня меня женили, -
Я на мельнице был.
На тій самій «мельнице», де мешкають і досі «катеринославці». Не даром вони навіть пишуть на зразок цієї пісні: «в них для них» і «без меня меня».
Отже, під примусом фактів, подій, логікою реального революційного національно-визвольного руху на Україні — обидві найбільш авторитетні організації України: Центральна Рада і Центральний Виконавчий Комітет Совітів прийшли до самостійності.
Були різні заміри, різні погляди, різні бажання, різні філософічні, соціяльно-політичні, ідеологічні взагалі міркування — а результат, кінцевий пункт, у який уткнулися всі, був один: самостійність.
Були помилки, були хитання, була непослідовність. Але пояснювати с е й результат лише «помилками», «непослідовністю», «хитаннями» — се ж...
«Все удача та удача, - дайте ж хоть каплю розуму», - говорив Суворов тим, хто поясняв всі його „победы и одоления” тілько «удачею», «випадком».
«Все помилки та непослідовність, — дайте ж хоть каплю історичного змісту сьому процесові» — скажемо ми , і додамо: бо тоді взагалі не можна нічого зрозуміти в історії, як що ми будемо керуватись методом «катеринославців».
