Чи іноді у вас виникає відчуття, що президент Байден насправді не хоче, щоб Росія зазнала гучної поразки у війні в Україні? Або, навпаки, адміністрація у Вашингтоні хоче всебічної перемоги України над окупантом? Про це я запитав радника уряду президента Зеленського під час своєї поїздки в Україну минулого місяця. Він відповів з посмішкою: «Ця теорія існує з самого початку».
Варто нагадати, що коли Путін розпочав повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року, у Вашингтоні (і навіть майже повсюдно) вважали, що опір був марним. І американці, і британці запропонували Зеленському притулок. Борис Джонсон, тодішній британський прем’єр-міністр, постачаючи зброю, найбільш придатну для партизанського опору наступаючим російським танкам, згадував, як помічник німецького канцлера Олаф Шольца сказав йому: «Якщо це [російська анексія України] має відбутися, то найкраще, щоб це сталося швидко».
Але запеклість і згуртованість українців у національній обороні відкинули путінські війська з околиць Києва, завдавши сотні тисяч втрат російській армії, яка була більш ніж будь-хто здивована масштабами опору, ніж будь-хто інший.
Натхненні, американці та європейці щедро допомагали Збройним силам України. І це незважаючи на попередження Путіна Заходу, який оголосив про свою «спеціальну військову операцію» і сказав: «Той, хто спробує нам перешкодити… повинен знати, що відповідь Росії буде негайною і приведе вас до таких наслідків, яких ви ніколи не відчували у своїй історії». Для тих, хто не зрозумів, Путін додав, що Росія «сьогодні є однією з найпотужніших ядерних держав».
Захід втрутився в безпрецедентному масштабі і викрив цю загрозу як порожню. Проте занепокоєння Вашингтона тим, що Путін може «використати ядерний аргумент», є однією з причин, чому він послідовно відмовляється надавати Києву зброю великої дальності, яка дала б йому найкращі шанси перекрити російські військові шляхи постачання. Це стосується не лише ракетних систем, які дозволили б Україні завдати удару по військових базах у самій росії; Вашингтон також відмовляється постачати зброю, яка дозволила б Києву рознести вщент Керченський міст, який з 2018 року з’єднує росію з окупованим Кримом.
Німеччина, чия реакція загалом викликає захоплення, враховуючи її колишні дуже тісні економічні відносини з Росією, також відмовляється постачати Києву свої ракети «Таурус», щоб 12-мильний міст, який любить Путін та його армія, впав у Керченську протоку.
Німеччина стверджує, що необхідно вирішити «технічні проблеми» (обмежити дальність польоту ракет, щоб українці не могли використовувати їх для атаки на материкову частину Росії). Але, як зауважив минулого місяця колишній голова комітету Бундестагу у закордонних справах Норберт Реттген: «Справжня, дуже цинічна причина відмови від постачання цієї зброї полягає в тому, що вона надзвичайно ефективна, і Шольц побоюється, що успішне застосування цієї зброї може призвести до ескалації з боку Росії». Реттген, найкращий канцлер, якого Німеччина ніколи не мала, додав, що мантра Шольца – «Росія не повинна перемогти, Україна не повинна програти» – ретельно уникає будь-якої прихильності до ідеї української перемоги.
Те ж саме можна сказати і про американського президента, який був старанно неточним щодо своєї кінцевої мети в конфлікті (і це не пов’язано з будь-якими інтелектуальними порушеннями). У цьому контексті, а також з огляду на законодавчий параліч щодо подальшої підтримки України у Вашингтоні та ЄС, візит британського прем’єр-міністра до Києва у п’ятницю та обіцянки подальшої значної військової допомоги мали стати своєрідним прикладом. Так само, за часів Ріші Сунака Велика Британія першою з союзників України надіслала основні бойові танки, першою відправила ракети дальнього радіусу дії (Storm Shadow) і першою почала тренувати українських пілотів-винищувачів. Він також, на відміну від Байдена і Шольца, прямо говорив про необхідність для України «перемогти».
Британці, як і американці, мають особливі зобов’язання перед Україною як підписанти Будапештського меморандуму, який у 1994 році запропонував гарантії територіальної цілісності України в обмін на згоду Києва здати ядерну зброю, успадковану від Радянського Союзу.
Минулого року Білл Клінтон висловив жаль, що, будучи президентом, втягнув Київ у цю угоду, нагадавши, що українці попереджали його, що ця зброя була їхнім найкращим шансом стримати «експансіоністську Росію». Але Клінтон був набагато більше стурбований тим, щоб зменшити занепокоєння Москви щодо її статусу наддержави по відношенню до США.
Візит у 1990-ті роки, за часів безпосереднього попередника Клінтона в Білому домі, проливає додаткове світло на багаторічну стратегію Вашингтона. Саме в серпні 1991 року президент Джордж Буш-молодший відвідав Київ і застеріг його законодавчий орган: «Свобода – це не те саме, що незалежність. Американці не підтримають тих, хто прагне незалежності, щоб замінити далеку тиранію місцевим деспотизмом». Лише в листопаді того ж року Вашингтон неохоче визнав переважне прагнення українського народу до незалежності від Москви (оформлене наступного місяця 92,3 відсотками українських виборців на референдумі).
Як зазначив історик Сергій Плохій у своїй книзі «Остання імперія – останні дні Радянського Союзу»: «Політика Буша сприяла розпаду Радянського Союзу, але вона часто робила це незалежно від бажань його адміністрації, або навіть всупереч їм».
Так само сьогодні у Вашингтоні існує невисловлений страх, що якщо Путін зазнає повної поразки в Україні, то це призведе до хаотичного розпаду російської держави. Або, як написав минулого місяця Річард Гукер, колишній старший директор з питань Європи і Росії в Раді національної безпеки США: «Існує тривога, що рішуча поразка Росії в Україні призведе до повалення Путіна, за яким, ймовірно, послідує хаос… [і] переконання, що Росія повинна бути збережена як великий гравець і важливий елемент міжнародної системи». Але Гукер відкидає ці аргументи: «Путін не хоче стабільної міжнародної системи і навряд чи коли-небудь буде діяти в ній як відповідальний гравець». Його стаття для Atlantic Council називається: «Захід повинен вирішити, чи хоче він перемоги України».
Москва, безумовно, недвозначна: Путін залишається непохитним у тому, що він не прийме жодного врегулювання, яке не покладе остаточного кінця незалежності Києва від Москви – або, як він висловився минулого місяця, «денацифікації України [та] її демілітаризації».
Президенту Байдену давно пора продемонструвати подібну ясність. Інакше можна було б зробити висновок, що Вашингтон не поділяє прагнення України до повної поразки кривавого тирана, який справді прагне відтворити радянську імперію.
