Якщо ти став гіршим, злиденнішим, став більш вразливим і їдким одночасно; якщо в твоїх реакціях на події постійно трапляється латентний снобізм і злість; якщо ти зриваєшся до знетямлення на чашку, котра вислизнула з твоїх рук; якщо ти перетворюєшся на примару, на бляклий серпанок; якщо тобі "погано", і це відчуття не знаходить синонімів; якщо ти занедбав себе і своє життя — одяг дрантя, їжа дрантя, мрії дрантя; якщо ти відчуваєш, як тебе полишають сили, наче день за днем із тебе витягують по одній кістці; якщо ти відчуваєш, що робиш черговий крок, але знову в прірву, як і сотню до того, щоб знайти вихід, та імла не зникає; якщо тебе паралізує холодом посеред аномально пекельного липня; якщо ти не можеш видихнути — наче ніч за ніччю хтось приземлює в сонячне сплетіння битку; якщо одразу під шкірою тонкий пласт армованої палахкотливої отрути; якщо німієш і погляд нескінченно висвердлює лише асфальт; якщо почуваєшся на ланцюгу, іржавому такому, корабельному ланцюгу, якір котрого вчеплено у твої легені — іди геть...
Геть! В пустелі! На льодовики! На безводні супутники і скам'янілі планети! Деінде геть, але йди звідси. Бо краще вічні піски і палюче сонце, краще сліпуча мерзлота, краще постійна спрага і мертве каміння скрізь — все краще, ніж втрачати себе посеред чужого серця, вибудовуючи цілі міста на честь сурогатної душі, душі-імітації. Душі пластикової, одноразово пластикової. Душі, котра має тебе за розвагу, за корисну копалину.
Тому йди. Поспіхом збирай власне важливе і залиш все спільне. Не чекай світанку, йди в ніч. Ніч сховає тебе і твої сліди, щоб ані спецпідрозідли із вівчарками, ані гвинтокрили не знайшли. Кілька годин узліссям, ще годину вздовж урвища і до річки, до першого її містка. А далі насипна дорога приведе до лісової хатини — там поспи, до світанку рівно година. Так, замало, так, втомився, так хочеться назад до улюбленої гватемальської кави, на улюбленій кухні поряд з тією коханою душею сміятися, дивитися одне одному в очі, дарма, що душа дивиться не кохаючи... Ти здригнешся уві сні від цього погляду, одразу прокинешся з присмаком тортурного, жахливого сновидіння і наспіх почнеш готувати падлючо-кислу розчинну каву. Додай зайву ложку цукру — мерзенно солодке краще просто мерзенного. Далі все тією насипною дорогою. За пів дня дійдеш до шосе. Тепер лови щедрих водіїв. Отак автоспином крізь дощ проїдеш майже добу. Змарнілий, промоклий, скалічений і зневірений опівночі потрапиш у своє нове життя. У нового життя будуть хірургічно білі стіни, здоровенний камін і штабелі голих поличок.
Нове власне життя здаватиметься прісним і пустим. Стіни давитимуть безбарвністю, дрова постійно затухатимуть, а тому камін не грітиме, полички дратуватимуть постійним пилом. Не одразу ти збагнеш, що стіни того і білі, щоб ти мав змогу вибрати їм будь-які кольори. Що в каміні треба керувати засувками. Та ти й дрова не одразу знайшов, згадай. І сірники спочатку то ламались, то вогкі були. І пилу на поличках ставатиме в рази менше, коли ти нарешті почнеш розставляти там прочитані книжки, пам’ятні дрібнички, статуетки з відпусток, подарунки-сувеніри, фото близьких і рідних. Згодом збоку ти знайдеш якийсь вмикач і здивовано заклянеш — полички мали приховане підсвічування, яке ти жодного разу не помітив, поки розставляв нові предмети і літературу. Ураз весь твій скарб осяється і ти усвідомиш, що майже не лишилось пустих місць для пилу — життя твоє наповнене теплом і спокоєм. Життя твоє розбудоване великими яскравими містами. Твоє життя в твоєму серці. І ніяких їдких серпанків, ніяких корабельних ланцюгів. І поряд справжні душі.
