Автор: Родіон Прішва для hvylya.net
Оригінальний допис був опублікований 20 вересня 2023 року
Панування похмурої сили позиційності стало відмінною рисою російсько-українського протистояння.
«Рух - дух війни, але це жодною мірою не повинно звільняти нас від вивчення того, що припускають позиційні бойові дії; без цього розуміння ми повторюватимемо помилки, зроблені в останній війні, і, можливо, навіть із ще більшими втратами».
Генерал-майор Джон Фуллер
Панування похмурої сили позиційності стало відмінною рисою російсько-українського протистояння. Будучи втіленням Сфінкса, який колись пожинав криваві жнива на полях битв 1914-1918 рр., статична війна знову посилає Україні загадки столітньої давнини, невірні відповіді на які забирають життя солдатів і офіцерів, а також руйнують майбутнє молодої республіки. Звідси випливає твердження, що розуміння природи нинішньої позиційної кризи вимагає звернення до військової думки минулого століття, яка намагалася знайти способи подолання всіх тих негативних явищ, що супроводжували баталії 1914-1918 рр. Так, згубно-прямолінійні дії російських військ на Сході України, так само як і повітряні удари по її об'єктах критичної інфраструктури, змушують у новому світлі поглянути на indirect approach Безіла Ліддел Гарта. З іншого боку, наступ українських військ у Північній Таврії актуалізує проблему темпів операцій, колись глибоко осмислену Міхаілом Галактіоновим у рамках дослідження Марнської битви 1914 р. Крім того, осягнення специфіки позиційних бойових дій спонукає до прийняття тези Джона Фуллера про те, що статична війна є формою облоги.
Напрацювання трьох військових теоретиків, які пройшли через полум'я боїв 1914-1918 рр., формують теоретичне підґрунтя цієї праці, головне завдання якої зводиться до визначення стратегічних перспектив російсько-українського протистояння. Для досягнення поставленої мети в перших двох частинах нарису було проведено порівняльно-історичний аналіз форм воєнних зусиль росії та України - його результати дали змогу узагальнити досвід двох позиційних війн*, що й було зроблено в третій частині.
*Сутність порівняльно-історичного методу ємко описує така цитата Ліддел Гарта: «Практичний погляд на історію полягає в проєктуванні фільму минулого на порожній екран майбутнього».
Нарешті в заключній, четвертій частині нарису було дано відповідь на запитаннядо чого, власне, зобов'язує стратега стан позиційності. Результати дослідження можуть бути виражені таким твердженням: повсталого з попелу минулого століття Сфінкса неможливо здолати у відкритому бою - цю потвору можна перемогти, тільки підкорившись його загадковій природі.
I
Отже, порядок російських військових зусиль може бути осмислений за допомогою звернення до історії кампанії 1914 р. і форм проведення військових операцій 1915-1917 рр. В узагальненому вигляді тут мається на увазі лінійний перехід з динамічного виміру війни в статичний - іншими словами, це процес стрімкого виродження гранд-маневру до позиційних форм ведення бойових дій.
Дійсно, зухвалий прорив росіян до Києва і спроба його оточення можна порівняти з тією частиною плану Шліффена-Мольтке, що передбачала охоплення Парижа* - у двох випадках, якщо згадати слова генерала Жозефа Галлієні, існувала можливість удару по «серцю та мозку» супротивника.
*Історик Герхард Ріттер зазначав, що проблема ізоляції Парижа - цієї гігантської фортеці, що була центром залізничної системи Франції та місцем збору її головних резервів - стала для Альфреда фон Шліффена головоломкою, яку він так і не зміг до кінця розгадати. Зі схожими труднощами зіткнулася і російська військова думка, якій не вдалося розробити виразний план захоплення Києва.
Процеси тертя війни не дозволили сторонам, що наступали, успішно здійснити ці амбітні марш-маневри*, але лише привели їх до провальних боїв, географічно локалізованих у безпосередній близькості від столиць.
*Показово, що під час проведення марш-маневру на Київ російське командування зіткнулося з тими самими проблемами, про які ще в 1919 р. писав командарм Міхаіл Тухачєвскій: «У війнах масових армій головні труднощі в організації та вдосконаленні марш-маневру полягали в нагромадженні великих військових мас на невеликих ділянках місцевості. Це нагромадження призводило до руху глибокими похідними колонами і до всіх труднощів, що супроводжують цей рух».
Згодом, подібно до німців, які відійшли у вересні 1914 р. до річки Ена, росіяни наприкінці березня-початку квітня минулого року відступили з північних областей України, а розпочате Москвою поспішне перекидання військ на Східний театр воєнних дій мало ті самі стратегічні цілі, що й німецька «втеча до моря». Так, якщо командування Німеччини побачило в незайнятих територіях між Ла-Маншем і згаданою Еною простір для реалізації проваленого в серпні охоплення союзних армій, то командування росії сподівалося використати межиріччя Оскілу і Сіверського Дінця як плацдарм для проведення оточення донбаської групи українських військ. Ці маневрені агонії забезпечили німцям першу битву при Іпрі, а росіянам - Ізюмську битву, причому дві операції завершилися крахом задумів атакувальних сторін і остаточним утвердженням позиційної війни*.
*Галактіонов зауважив, що процес стативізації Західного фронту почався навколо фортечної зони Франції та всіляких природних перешкод, якими рясніють франко-бельгійські землі. Щодо ж Східного фронту російсько-української війни можна сказати, що його стабілізація мала своїм географічним підґрунтям укріплені райони Донбасу та Сіверський Донець.
Унаслідок таких процесів від початку квітня до кінця серпня минулого року на одних ділянках російсько-українського фронту спостерігався відносний, явно несприятливий для планів Москви застій, тоді як на інших російське просування відбувалося малокілометровими темпами*, характерними для багатьох операцій 1915-1917 років.
*Коментуючи провал десантної операції британських військ у затоці Сувла, який стався в першій половині серпня 1915 р., співробітник штабу генерала сера Єна Гамільтона Джек Черчілль зазначив про схоже явище - «100-метрову війну», - умови якої призвели до деформації тактичного мислення військовослужбовців: «Вони не боягузи - фізично вони такі ж прекрасні чоловічі сили, як і регулярна армія. Думаю, частково це пов'язано з їхньою підготовкою. Вони ніколи раніше не бачили пострілів. Рік вони були солдатами, і за цей час їх навчили лише одному - окопній війні. Їм сказали копати скрізь і навчили очікувати ворога на відстані 100 ярдів. Читаючи всі розповіді про війну, вони навчилися вважати просування на 100 ярдів справою найбільшої важливості».
Не менш показово, що російські оглядачі використовували для опису наступальних поривів власної армії на Східному фронті той самий термін, яким французи в Першу світову війну іменували малопридатний метод подолання німецької оборони в умовах траншейної катастрофи, що склалася, - йдеться про grignotage, прогризання.
Приведення тактичного й оперативного мистецтва до цього прямого підходу мало для росії низку закономірних негативних наслідків. До них, головним чином, слід віднести деструкцію професійної армії - цей процес також наздогнав кадрові війська Антанти і Центрального блоку в 1914-1915 рр. Уже до 8 місяця війни, опинившись перед фактом розвитку подібного явища, Москва ухвалила рішення про оголошення часткової мобілізації, що призвела до зниження морально-бойових якостей офіцерського, сержантського і рядового складу російських підрозділів*.
*Для повноти порівняння слід нагадати висновки генерала-від-кавалерії Алєксєя Брусілова про стан російських військ у 1915 р: «...за рік війни, - констатував він у своїх мемуарах, - навчена регулярна армія зникла; її замінила армія, що складалася з бовдурів».
Крім того, перетворення методу прогризання на основну форму ведення наступальних дій означало і виродження російської стратегічної думки, яка через різного роду об'єктивні та суб'єктивні обставини виявилася більш не здатною до ведення маневреної війни. Розвиток цього катагенезу чітко простежувався вже у квітні-червні минулого року, коли командування росії спершу провалило Ізюмський маневр, а потім загрузло в тривалих спробах оточити такі міста-бастіони Донбасу, як Авдіївка і Лисичанськ. Цілком підкорившись логіці французького прогризання, російські операції були позбавлені раптовості та тісно пов'язаної з нею стрімкості, що в сумі не давало змоги швидко порушити стійкість військ України і кардинально змінити обстановку на Східному театрі воєнних дій.
Все ж, у жовтні минулого року, на тлі успіху українського контрнаступу, російське військово-політичне керівництво спробувало подолати позиційну кризу. Для вирішення цього завдання воно звернулося до тих самих засобів, що й німецьке командування в 1915-1917 рр. На стратегічному рівні це передбачало здійснення переходу до таких форм непрямих дій, які давали змогу придушити волю ворога до подальшого опору і, тим самим, створювали умови для відкриття переговорів про мир.
Саме так росія розпочала повітряну війну*, спрямовану на знищення об'єктів критичної інфраструктури України, а Німеччина - необмежену підводну війну, що передбачала порушення морських комунікацій Великої Британії.
*У роки Першої світової війни Німеччина також проводила активні нальоти на Британію. Цілі німців були ідентичні російським і, якщо згадати слова Вальтера Ратенау, полягали в «систематичному впливі на нерви міст через переважну повітряну діяльність».
Обидва види бойових дій мали чинити найрішучіший тиск на моральний і фізичний стан цивільного населення супротивника: українське суспільство стикалося з перспективою краху інженерних систем життєзабезпечення, а британське - з можливістю настання продовольчої кризи. Характерно, однак, що і повітряна кампанія росії, і підводні кампанії Німеччини не досягли цих цілей.
Паралельно, безпосередньо на Східному театрі воєнних дій російське командування розвинуло своє прогризання до рівня війни на виснаження, найбільш наближеної до тієї, яку на початку 1916 р. розв'язав проти Франції начальник Генерального штабу Німеччини генерал-від-інфантерії Еріх фон Фалькенгайн. Суто теоретично, його концепція є прикладом непрямих дій і заснована на нав'язуванні супротивникові Ausblutungsschlacht (знекровлюючої битви)*, що передбачає систематичне нанесення нелімітованих серій атак з обмеженими цілями.
*У своїй доповіді, представленій Вільгельму II на Різдво 1915 р., Фалькенгайн наступним чином виклав концепцію такого бою: «За французькою ділянкою Західного фронту знаходяться цілі, які французьке керівництво змушене відстоювати до останньої людини. Якщо воно це зробить, то французькі війська стікатимуть кров'ю, оскільки ухилитися не вдасться, незалежно від того, чи досягнемо ми цілі самі, чи ні. Якщо ж ні, і ціль потрапить до наших рук, то моральний ефект у Франції буде величезним»
Згідно з подібними методичними принципами, які у своєму практичному втіленні гранично виражають, однак, прямий підхід, війська росії перманентно посилали на штурм укріплених районів таких українських міст-бастіонів Донбасу, як Бахмут і Соледар, що логічно наблизило обстановку у відповідних зонах до форм франко-німецького протистояння за форти Верденського укріпленого району. У цьому разі, за аналогією з повітряною і підводною війною, обидві сторони, що наступали, безуспішно намагалися довести живу силу супротивника до стану фізичного і морального колапсу.
Не менш показовим є й те, що під час проведення росією операцій у районах фортів Донбасу окремі її формування почали застосовувати еволюційну для позиційної кризи тактику зламу ворожої оборони. Зокрема, заповзятливі уми з «Групи Вагнера» розвинули німецьку систему Stoßtruppen (штурмовиків), яка в 1915-1918 роках, завдяки гауптману Віллі Рору, набула найширшого поширення в арміях Центральних держав. Варто відзначити схожість у структурі, принципах матеріально-технічного оснащення та деяких способах вживання штурмових формувань росії та Німеччини: як і німецькі штурмтрупери, російські штурмовики, по-перше, забезпечувалися варіативними системами озброєнь, по-друге, об'єднувалися в невеликі за чисельністю групи, по-третє, концентрувалися на захопленні опорних пунктів противника, а по-четверте, при здійсненні своїх атак орієнтувалися на тісну вогневу взаємодію з артилерійськими підрозділами*. Таким чином представлені підрозділи росії та Німеччини перетворювалися на універсальні бойові одиниці, найбільш пристосовані до проведення результативних операцій тактичного рівня.
*В інтерв'ю виданню «Новое время» від 11 січня цього року капітан української армії Тарас Березовець так описав тактику російських штурмовиків: «...ворог сконцентрував зусилля на малих штурмових загонах у кількості від 4 до 15 бійців. Це елітні частини Вагнера, а також десантники, які під прикриттям малої артилерії - мінометів 82, 120 калібрів - постійно здійснюють напади на українські позиції. (...) Як правило, групами по вісім осіб, у складі яких обов'язково є оператор [безпілотного апарату], який засікає позиції українських воїнів. Ворог починає накривати їхні позиції артилерією з мінометів. (...) Також кожен зі штурмовиків має при собі РПГ «Шмєль». Великі групи (понад 10 осіб) також тягнуть за собою гранатомети АГС і великокаліберний кулемет «Утьос».
Однак логіка бою на виснаження вимагала від російської сторони організації перманентного впливу на підрозділи української армії, вельми дорогого з точки зору використання людських ресурсів. Дана обставина привела керівництво «Групи Вагнера» до необхідності задіяння Totentruppen (смертників) - підрозділів, які, за рахунок комплектування декласованими елементами, могли вільно використовуватися для реалізації згубних лобових атак на вузли оборони України в районах міст-бастіонів Донбасу. Залучення зазначеного контингенту давало змогу економити сили регулярних військ росії, що, з одного боку, зменшувало ризики стрімкого розкладання її армії, а з іншого - перетворювало тотентруперів на головний інструмент реалізації концепції знекровлення.
Утім, поки на Східному фронті реалізовувалася концепція Фалькенгайна, на Південному фронті російське командування повторило оборонний маневр Еріха Людендорфа. Подібно до генерал-квартирмейстера німецької армії, який у лютому-березні 1917 р. відвів ввірені йому армії до Siegfriedstellung (лінію Зігфріда)*, військово-політичне керівництво росії в жовтні минулого року евакуювало свої війська на Лівобережну Україну, де на той час уже розпочалося створення глибокоешелонованої системи оборони, яка пізніше дістала назву «лінії Суровікіна»*. Пішовши на такі заходи і росіяни, і німці, помітно зміцнили своє становище, оскільки, по-перше, залишили невигідні для ведення оборонних боїв території, а по-друге, створили умови для ефективного стримування ворожих наступальних операцій.
* Проведення стратегічної операції «Alberich» дало змогу німецькому командуванню ліквідувати множинні виступи і вигини лінії Західного фронту, поява яких стала результатом кампанії 1916 р. У підсумку, відбулося скорочення протяжності фронту на 40 км, завдяки чому німці зуміли вивільнити живу силу, що дорівнює 13 дивізіям. Залишені території зазнали тотального руйнування і мінування, причому саме Людендорф став головним ініціатором застосування такої тактики «випаленої землі».
З усього вищевикладеного випливає перший висновок: форми військових зусиль росії набули рис, характерних для статичного виміру Першої світової війни. У цьому відношенні російська стратегічна думка пережила еволюцію, яка багато в чому відповідає розвитку німецької стратегії 1914-1917 рр. і передбачає рух від ідеї марш-маневру до ворожої столиці в дусі Шліффена-Мольтке до концепції оборонного маневру Людендорфа. По суті, як і у випадку з протистоянням періоду 1915-1917 рр., спроби Москви застосувати непрямі засоби впливу на супротивника не увінчалися успіхом, а способи вживання командуванням росії власних військ при проведенні наступальних операцій звелися до застосування неефективного прямолінійного підходу. У підсумку російська військова думка зіткнулася з характерною для позиційної війни кризою наступальної стратегії, яка, однак, створила умови для становлення тактичного мистецтва.
II
Дещо іншим є порядок українських військових зусиль, оскільки підставою для його визначення слугує, крім досвіду 1914-1918 рр., історія протистояння союзників і країн «Осі» в 1941-1944 рр. У цьому разі перехід із динамічного виміру війни в статичний відбувався нелінійно - виродження маневру було відтерміновано до жовтня минулого року, хоча позиційні форми ведення бойових дій почали розвиватися вже з другого місяця протистояння.
Фактично, у лютому-вересні минулого року командуванням України було реалізовано динамічний у своїй основі німецький оборонно-наступальний цикл* грудня 1941 р. - червня 1942 р.
*Тут слід нагадати думку Фрідріха Рюстова: «Наступ тільки тоді виправдовується, коли випливає зі свідомості сили, переваги над противником, за бажання якомога швидше скористатися цією перевагою. Оборонно-наступальний спосіб дій випливає з почуття слабкості в даний момент, внаслідок чого намагаються посилити себе за допомогою місцевих закриттів і виграшу часу».
Під час його першої фази, яка тривала з кінця лютого до початку квітня минулого року, українській стороні вдалося зірвати російський бліцкриг завдяки використанню еластичної оборони, вибудуваної навколо таких міст, як Київ, Чернігів, Суми, Охтирка, Харків, Миколаїв та Маріуполь; окрім того, подібна система була гарантована укріпленими районами Донбасу. Ця концепція дефензиви схожа з тією, яку використовувало командування Німеччини для відбиття радянських контрнаступальних операцій грудня 1941 р. - травня 1942 р. У цей період розвинути стратегічний успіх червоної армії завадили німецькі підрозділи, які також закріпилися в bastion-towns - Шліссельбурзі, Новгороді, Ржеві, В'язьмі, Брянську, Орлі, Курсі, Харкові та Таганрозі; так само на Донбасі було створено мережу Stützpunkte (опорних пунктів).
Як результат, географічно розгалуженим і глибоким ударам сторін, що наступали, було протиставлено гнучку оборонну систему, згідно з принципами якої німецькі та українські підрозділи не утримували широкі ділянки фронту, але проводили маневрені оборонні бої в укріплених районах великих населених пунктів. Характерно, що відсутність прогресу в справі подолання оборони таких міст-бастіонів поставила і російські, і радянські війська перед ідентичними проблемами: по-перше, заглиблюючись у проміжки між фортецями, атакувальні сторони підставляли свої фланги під контрудари оборонних сил, як, приміром, це сталося торік у березні біля Макарова і під Броварами, а в липні 1942 р. у значно більших масштабах - під Ржевом; по-друге, зустрічаючи наполегливий і організований опір, енергія тих, хто наступає, нерідко вичерпувалася до того моменту, як їм вдавалося досягти скільки-небудь прийнятних стратегічних результатів.
Такий стан речей зберігся в зоні Ізюмського бою, де контури україно-російського фронту максимально наблизилися до форм Барвінківсько-Лозівської операції РСЧА, що розвивалася в інтервалі між Харковом і Слов'янськом, у січні 1942 р. Це створювало умови для повторення командуванням росії у вересні минулого року помилки 80-річної давнини, оскільки російським військам, які наступали, як свого часу і радянським, перманентно загрожувала небезпека флангового удару з боку Харківського укріпленого району. Зрештою, дотримуючись логіки другої фази згаданого німецького циклу, українське командування перетворило подібну потенційну загрозу на реальний військовий розгром: вересневий контрнаступ України повторив успіх низки операцій*, проведених Німеччиною під Харковом у квітні-червні 1942 року.
*«Fredericus-I» - ліквідація Барвінківського виступу, «Wilhelm» - наступ у напрямку Вовчанська, «Fredericus-II» - наступ на Куп'янськ.
Необхідно додати, що перед реалізацією цієї контрофензиви військово-політичне керівництво України активно застосовувало методи дезінформації противника. Останні, набувши особливо широкого поширення в роки Другої світової війни, є невід'ємною складовою непрямого підходу, бо дозволяють переорієнтувати ворога на другорядні напрямки, тим самим істотно знижуючи його здатність до ефективних відбивних дій на ділянці головного удару.
У цьому сенсі організована українським командуванням у червні-серпні минулого року дезінформаційна кампанія, що мала, як відомо, на меті приховати від росіян підготовку контрнаступу під Харковом, подібна до операцій «Treatment» та «Bertram», які розроблялися британською спеціальною службою «A Force» напередодні другої битви під Ель-Аламейном, у вересні-жовтні 1942 р. На стратегічному рівні українці та британці зуміли дезінформувати супротивників щодо місця докладання своїх основних зусиль: якщо військово-політичне керівництво України створило інформаційний «шум»* навколо визволення Херсона та посилило цей меседж, що вводить росіян в оману, завдяки проведенню фронтальних атак на правому березі Дніпра, то командування Британії налагодило передачу німцям неправдивих відомостей про намір союзників відмовитися від активних дій у Північній Африці на користь захоплення Криту. Варто відзначити і застосування сторонами, які готувалися до наступу, тактичних заходів дезінформації: українці скомпрометували можливі «сигнали» про підготовку контрнаступу під Харковом за допомогою реалізації неправдивих маневрів біля Ізюма, у той час як британці, прагнучи приховати приготування до прориву німецьких позицій на північній ділянці фронту біля Ель-Аламейна, здійснили демонстративні дії на південь від сектору нанесення головного удару. Як підсумок, вищенаведені дезінформаційні кампанії забезпечили раптовість операцій України і Британії, що, відповідно, стало одним із головних чинників успіху проривів під Харковом і біля Ель-Аламейна.
*Під «сигналом» слід розуміти істинну ознаку наближення певної події; натомість «шум» являє собою тільки видиму ознаку, що містить невірну інформацію і вводить реципієнта в оману.
Однак, позитивні результати вересневого контрнаступу також забезпечувалися і кумулятивним ефектом тривалої активної оборони, яку почала вести українська армія після стабілізації лінії фронту, яка намітилася до першої половини квітня минулого року. Саме в цей кризовий для маневреної війни період військові зусилля України набули форм, характерних для статичного виміру війни.
І справді, прийнявши за основу своєї стратегії метод активної оборони, українське командування тим самим обрало шлях, проходження якого розглядалося військово-політичними колами країн Антанти як необхідна умова досягнення переваги на Західному фронті. Приміром, із британського боку відповідну лінію в 1915 р. послідовно проводили секретар з питань війни лорд Герберт Кітченер і член уряду Його Величності сер Вінстон Черчілль*, однак офіційне затвердження розвинутих ними ідей відбулося тільки на початку травня 1917 р., під час Паризької конференції союзників.
* У листі лорду Лансдауну від 2 липня 1915 р. Черчилль так описав своє бачення британської стратегії: «(...) активна оборонна операція, що завдає ворогові якомога більших втрат і гризе по всьому фронту, але ніяких великих наступальних рухів, доки не з'являться достатні запаси боєприпасів».
У контексті її програмних рішень привертає до себе увагу деяка схожість української та Антантівської програм ведення активної оборони в умовах позиційної кризи. Так, реалізуючи план виснаження наступального потенціалу росії, командування України не обмежилося винятково пасивною дефензивою, а прагнуло проводити локальні контрнаступальні дії на різних ділянках фронту; доповнили ці заходи ефективні точкові артилерійські, авіаційні, а також ракетні удари, спрямовані на винищення особового складу російських військ і руйнування їхніх баз постачання. Подібним чином і вище військове керівництво Антанти, відкинувши ідею здійснення прориву на Західному фронті, переорієнтувало свої військові зусилля на виснаження Німеччини через нанесення систематичних, максимально гарантованих підтримкою артилерії атак з обмеженими цілями*.
*Як резюмував результати конференції начальник Генерального штабу Британії сер Вільям Робертсон: «Більше не йдеться про те, щоб націлюватися на прорив фронту противника і на віддалені цілі. Тепер мова йде про виснаження і опору противника, а якщо і коли це буде досягнуто, то про те, щоб використати його в повній мірі. Для того, щоб виснажити ворога, ми згодні з тим, що абсолютно необхідно воювати всіма наявними у нас силами, з метою знищення дивізій противника. Ми одностайно вважаємо, що між цим курсом і веденням бойових дій в оборонному порядку, що на даному етапі війни було б рівносильно визнанню поразки, не може бути півдороги. Ми всі вважаємо, що наш об'єкт може бути досягнутий шляхом невпинної атаки з обмеженим числом цілей, використовуючи при цьому нашу артилерію в повній мірі».
Як видно, важливим елементом і української, і союзної програм активної оборони була ідея серій лімітованих наступів. Саме вона дала змогу армії України в березні-серпні минулого року досягти локальних успіхів під Гуляйполем, у районах Харкова та біля Ізюма, а також чинити вогневий тиск на російські війська та їхню логістику. Відповідно, використання цієї ж концепції командуванням Антанти в червні-жовтні 1917 р. не тільки забезпечило позитивний результат операцій союзників на Мессінському виступі, під Верденом і під Ла-Мальмезоном, а й, окрім усього іншого, дало англо-французьким силам змогу завдати серйозної шкоди живій силі та матеріальним ресурсам німецької армії.
Втім, з кінця минулого року, під час запеклих позиційних боїв за міста-бастіони Донбасу, українські війська поступово перейшли до використання методу активної оборони і на тактичному рівні. Це надало їхнім військовим зусиллям форми, схожі з тими, що їх завдяки старанням Фріца фон Лоссберга розвинули німці під час своєї оборонної кампанії 1917 р. Зокрема, необхідність ліквідації проривів лінії фронту вимагала як від українців, так і від німців проведення локальних контратакувальних дій або спланованих контратак. Для виконання відповідних операцій серед військ України виокремилися особливі штурмові підрозділи*, які представляли собою аналог німецьких Eingreifdivisionen (дивізій «втручання»)** - обидва види формувань у найтіснішій взаємодії з артилерією знищували атакувальні групи ворога і, тим самим, стабілізували обстановку на своїх оборонних рубежах. Подібна система добре себе зарекомендувала під час боїв за такі форти, як Бахмут і Авдіївка, а в другій половині 1917 р. вона до певного моменту дозволяла німцям стримувати натиск союзників у Фландрії***.
* В інтерв'ю виданню «Настоящее время» від 10 березня цього року, учасник оборони форту Бахмут Андрій Бабічев дав такий опис українських контратак: «З нашого боку проводяться стабілізаційні дії. Тобто йдуть маленькі локальні контратаки, відсувають ворога там, де в нас ідуть дороги, що ведуть до Бахмута, для того щоб привезти боєкомплекти та поміняти особовий склад. (...) Якщо ми бачимо, що вони [російські штурмовики] підійшли, поставили міномети та починають нашу дорогу крити, то, звісно ж, спочатку їх відпрацьовує артилерія, потім штурмовики. Вони їх відкидають назад. Але це не означає, що ми там закріплюємося. Ми не закріплюємося - ми далі займаємо позаду укріплені позиції. Зараз не стоїть завдання йти вперед, відсунути їх набагато далі. Наше завдання зараз - зробити так, щоб у Бахмут було вільне просування техніки, особового складу і можна було провозити боєкомплекти».
** Людендорф так визначав завдання цих формувань: «За позиційними дивізіями повинні бути в наявності «дивізії втручання». Вони призначені для перехоплення ворога, якщо він прорветься через позиційну дивізію, і негайною контратакою знову вибити його з його власних позицій. Дивізія, що наступає, як правило, повинна призначатися для кількох дивізійних відділень одночасно; вона повинен бути підведений так близько, тобто на відстань дальнього вогню противника, щоб вона міг негайно втрутитися в бій, якщо це необхідно. З іншого боку, різке утримання не повинно призводити до передчасного витрачання дивізій, що вступають у бій. Мистецтво управління полягає в тому, щоб підтримувати тут правильний баланс».
*** Під час третьої битви при Іпрі генерал Герберт Пламер знайшов тимчасовий засіб проти німецького оборонного методу - згідно з його розпорядженнями, війська 2-ї британської армії не повинні були розвивати свої короткі атаки далі тих рубежів, де припинялася дія артилерійської підтримки. Це давало змогу успішно парирувати ворожі контратаки доти, доки німецьке командування не повернулося до колишньої оборонної системи, що передбачала посилення передових позицій. У певному сенсі російські штурмовики також використовували метод поступової атаки британського типу - потайки підібравшись до позицій українських військ на максимально близьку відстань, вони або залягали, або починали окопуватися, очікуючи, доки артилерія придушить війська противника, що обороняються; одразу ж після закінчення артилерійської підготовки росіяни зав'язували бій у траншеях. Власне, таке step-by-step advancement дало змогу командуванню росії досягти оперативних успіхів у районах Соледара та Бахмута.
Підсумовуючи, можна сказати, що хоча від самого початку воєнні зусилля України розвивалися переважно в рамках динамічного виміру війни, проте надалі вони нелінійно редукувалися до позиційних форм ведення бойових дій. На стратегічному рівні ілюстрацією цього процесу слугує трансформація еластичної оборони німецького зразка 1942 року в оборону активну, антантіантського типу 1917 року. Застосування українським командуванням першого методу забезпечило в лютому-березні минулого року динамічний розвиток оборонного процесу; навпаки, перехід, що розпочався у квітні, до використання активної оборони сприяв переведенню війни в стан статики, який остаточно утвердився на полях боїв після закінчення вересневого контрнаступу під Харковом. Як підсумок, українська військова думка також зіткнулася з виродженням наступальної стратегії, що, однак, дало імпульс розвитку мистецтва тактики.
III
Порівняльно-історичний розгляд способу дій українських і російських військ виразно засвідчив домінантне становище статичного виміру в теперішній війні. Отже, природа протистояння, що триває нині, може бути осмислена за допомогою генералізації досвіду 1914-1918 рр. Це узагальнення ґрунтується на визначенні позиційного конфлікту як форми guerre de siège (облогової війни), що дає змогу висунути тезу про ідентичність методів, які використовуються при веденні статичної війни та облоги*.
* Фуллер виокремлював чотири методи облогової війни - штурм, виснаження, блокаду (starvation) і внутрішній розклад (treachery). Розгляд останнього способу впливу на обложену сторону виходить за рамки цього нарису, оскільки поки що російсько-українська війна не дала прикладів його дієвого застосування.
Головним із таких прийомів є штурм, спрямований на оволодіння ворожими укріпленими позиціями. Практика Першої світової та російсько-української війн показує, що звернення до цього способу ведення бойових дій підтверджує властивий боротьбі за фортеці принцип переваги оборони над наступом*. Інакше кажучи, в умовах позиційної кризи наступальні операції часто не дають прийнятних стратегічних результатів, а лише тягнуть за собою виснаження атакувальних військ; навпаки, сторона, що обороняється, навіть за умови нанесення їй важкої шкоди, зберігає свою стратегічну стійкість. Виразом цього принципу стала знаменита фраза генерала Фердинанда Фоша «cramponnez partout» (чіпляйтеся скрізь), яку він вимовив у важкі для Антанти весняні дні 1918 р.**.
* З цього приводу після закінчення Першої світової війни класик військово-історичної думки Ганс Дельбрюк зробив такий висновок: «Сталося те, чого не міг передбачити жоден теоретик: лінії фронту розширилися до абсолютних кордонів, які вже не могли бути охоплені жодною операцією: від Англійського каналу до швейцарського кордону; від Балтійського моря до Румунії. Таким чином, тактика повинна була повернутися від флангової атаки до фронтальної, до прориву, від переваги наступу до переваги оборони.»
** Показовим у цьому сенсі є діалог між Ллойд Джорджем і Фошем, що відбувся під час конференції в Бове 3 квітня 1918 р.
Однак, інші висновки можна зробити, якщо розглянути проблему штурму в оперативному контексті. Практика двох досліджуваних війн показує, що форми проведення наступу за позиційного характеру протистояння ідентичні класичним способам активного оволодіння фортецями.
Першою такою технікою є атака відкритою силою - вона передбачає взяття укріплень ворога після артилерійської підготовки, але без тривалих облогових робіт. У подібних боях атакуюча сторона, розраховуючи на перевагу власних сил, намагається прямолінійно подолати опір свого супротивника, унаслідок чого війська, які йдуть на приступ, зазнають важких втрат і, найчастіше, не досягають поставлених цілей. Цей тип атаки став відмінною рисою багатьох наступальних операцій Першої світової війни, особливо 1915-1916 рр., коли протиборчі сторони тільки починали адаптуватися до умов позиційної кризи. Що ж стосується російсько-української війни, то в ній особливу прихильність ідеї відкритого штурму продемонстрували російські командири - вони нерідко втрачали тисячі своїх солдатів у погано спланованих, а тому безглуздих спробах подолати оборону противника в районах міст-бастіонів Донбасу
Друга техніка штурму - поступова атака - ґрунтується на ізоляції укріплень ворога, послідовному придушенні всіляких засобів його оборони і забезпеченні безпечного наближення облогових військ до позицій противника. Важливо додати, що обов'язковою передумовою успіху такого нападу є наявність у сторони, що атакує, достатньої кількості живої сили, матеріальних засобів і часового ресурсу. Розроблений маркізом де Вобаном у другій половині XVII ст., цей вид атаки виявився затребуваним союзною військовою думкою в 1916-1918 рр.*. Наприклад, французи розвинули ідеї свого співвітчизника в рамках концепції bataille conduite. Даний тип бою являє собою детально сплановану, централізовану атаку з обмеженими цілями: потужна артилерійська група за спеціально розробленим планом попередньо пригнічує всю оборонну систему противника та ізолює загороджувальним вогнем зону бою; далі, на тлі тривалого інтенсивного бомбардування піхота, маючи чітко визначені цілі, починає штурм - всі наступні дії наступаючих з'єднань суворо синхронізовані з переміщенням артилерії, яка їх прикриває. Іншими словами, принцип де Вобана «brûlons plus de poudre, versons moins de sang» («Давайте спалимо більше пороху, проллємо менше крові») трансформувався в принцип Філіпа Петена «l'artillerie conquiert et l'infanterie occupe» («артилерія перемагає, а піхота займає»).
* Найближче до реалізації техніки поступової атаки де Вобана підійшов британський генерал Пламер: його Мессінська операція травня-червня 1917 р. була проведена за всіма канонами облогової війни.
Одне з ранніх застосувань представленої концепції бою - з певними, однак, варіаціями - відбулося в жовтні 1916 р., коли війська генерала Шарля Манжена успішно відбили форт Дуомон. Роком пізніше, у жовтні 1917 р. вживання цього підходу генералом Полем Местром принесло французам перемогу при Ла-Мальмезон. Нарешті в серпні 1918 р. дотримання принципів штурмового методизму дало змогу генералу Марі-Ежену Дебені зломити німецькі сили при Мондідьє. Характерно, що і російсько-українська війна дає приклади поступової атаки французького типу. Як показав досвід минулорічної кампанії, повільне просування військ росії в районах міст-бастіонів Донбасу забезпечувалося масованим застосуванням артилерії, яка за допомогою створення вогневого валу або повністю пригнічувала ворожі з'єднання, або змушувала їх відступати з позицій, що зазнавали тотального руйнування. Іншим зразком методизму слугують нещодавні сплановані контратаки українських військ біля Бахмута - взяття укріплень супротивника відбувалося тільки після прицільної артилерійської підготовки і повітряної дорозвідки обробленої зони, що давало змогу зменшити вогневе навантаження на наступаючу піхоту*.
* В інтерв'ю журналістці Раміні Есхакзай командир 2-ї самохідної артилерійської батареї 3-ї штурмової бригади України дав такий опис методичного штурму: «Спочатку йде [безпілотний апарат] дальньої дії. Він дивиться які резерви, де скупчення техніки, де скупчення особового складу. Потім передають на штаби, робиться інформаційна довідка. Потім працюють коптери над лінією розмежування. Коли вони все передали, доповідають, що піхоті неможливо йти, тому що там є ПТРК, ПЗРК, «Гради» стоять, артилерія - піхота не пройде. Передають на артилерію, артилерія відпрацьовує. Тоді знову проводиться дорозвідка - дивляться, що основні засоби вже ліквідовані і піднімають техніку. Йде техніка; (...) якщо починають працювати ПТРК, то знову передають на артилерію, ми відпрацьовуємо по гніздах ПТРК. Останній раз (...) було 6 ПТРК, які були спрямовані на перехід нашої техніки - ми їх знищили і пішла техніка, за технікою пішла піхота. Піхота, яка йшла, потім нам говорила, що були гори трупів - тобто до перших позицій дійшли без опору. Це говорить про те, що артилерія і авіарозвідка зробили свою роботу, тим самим дала просування для піхоти...».
Останньою, третьою технікою штурму є раптова атака - засіб швидше тактичного мистецтва, ніж оперативного. Перед її початком не проводиться артилерійська підготовка, а самі штурмовики, розраховуючи на ефект раптовості, потайки підбираються до ворожих позицій і беруть їх. Цей вид штурму був особливо популярний на рубежі 1914-1915 рр., коли сторони, що зіткнулися, намагалися поліпшити своє тактичне становище шляхом захоплення більш вигідних для оборони позицій. Тут новаторами виступили британці, які в листопаді 1914 р. почали проводити рейди в розташування свого супротивника; німці, однак, перейняли подібну тактику, і незабаром вона стала використовуватися їхніми штурмовими підрозділами*. Тим часом техніка раптової атаки набула поширення і в російсько-українській війні - підрозділи двох протиборчих армій зі змінним успіхом проводять несподівані штурми окремих позицій противника**, а також рейди в його тилові райони.
* Прикладом раптової атаки німців може слугувати операція Вюртемберзького гірського батальйону біля Лаченкьопфле 4 жовтня 1916 р.
** 30 січня цього року прес-служба 79-ї десантно-штурмової бригади України опублікувала опис невдалої раптової атаки росіян у районі Мар'їнки: «Ворожа піхота силами до роти намагалася непомітно наблизитися до позицій десантників, щоб штурмом захопити їх. Підступність задуму ворога полягала в тому, що в цей же час він без упину атакував інші підрозділи бригади, активно застосовуючи на тих ділянках підтримку своєї артилерії. На цій же ділянці його штурмовий загін намагався підійти «тихо», без вогневої допомоги своєї артилерії. Втім, аеророзвідка миколаївських десантників не «дрімала» - рух противника було вчасно виявлено, і по ньому було нанесене вогневе ураження з активним застосуванням скидів боєприпасів з дронів. Це призвело до того, що ворог уже на підступах до нашого переднього краю зазнав втрат. (...) Зазнавши значних втрат, противник відмовився від своїх планів і під прикриттям димової завіси окупанти втекли, кинувши на полі бою своїх загиблих».
Загалом, згідно з природою позиційної та облогової війн оперативний контекст штурмових дій часто перебуває в розриві з контекстом стратегічним. Інакше кажучи, успіх штурмової операції - не настільки важливо, йдеться про захоплення системи укріплених позицій або окремої фортеці* - вкрай рідко призводить до стратегічних результатів. Причина тому криється у врівноваженні сил, яке неминуче настає внаслідок втрати стороною, що атакує, оперативної і тактичної рухливості. Своєю чергою, ця втрата темпу, що стала відмінною рисою Першої світової та російсько-української війн, є результатом досягнення воюючими сторонами відносного паритету в інтелектуальних, технічних і людських ресурсах, а також збільшення ефективності вогню оборони, причому останнє забезпечується за рахунок воістину революційних змін у сфері повітряної розвідки. Повсюдно використовувані засоби аерозйомки розсіюють Kriegsnebel (туман війни), так само, як і надії на проведення стратегічного маневру, оскільки швидкість реакції сторони, що обороняється, на наближення тактичних і оперативних криз неминуче випереджає той темп, з яким атакуючий долає опір свого супротивника**. У підсумку, наступальні операції втрачають ефект раптовості і вироджуються до рівня малокілометрових просувань.
* Варто звернути увагу на такий висновок історика Яна Фербрюггена: «Якщо загалом середньовічна оборонна стратегія ґрунтувалася на тому, щоб уникати, а не пропонувати бій, то тільки тому, що величезна кількість замків і укріплених міст давала змогу захисникам замкнутись у собі й терпляче чекати, щоб спостерігати за тим, що трапиться. (...) Захоплення замку приносило невелику перевагу завойовникові, якому доводилося розміщувати в ньому гарнізон, який не зміг би оборонятися в частково зруйнованій фортеці. Оборонці були ближче до джерел допомоги та до своїх баз, а загарбник рідко бував достатньо сильним, щоб захопити всі фортеці на місцевості».
** Важливі висновки Галактіонова з цього приводу: «Шанси раптовості маневру великого стратегічного розмаху сильно знижуються завдяки, головним чином, наявності глибокої повітряної розвідки, але це може бути компенсовано збільшеною стрімкістю маневру. Можливо, у майбутніх боях виграш темпу вимірюватиметься не днями, а годинами, але цих годин буде достатньо для реалізації успіху; так було б, наприклад, у разі застосування мотомехзасобів на р. Урк або в Марнському проломі. Само собою зрозуміло, що і реакція противника відбуватиметься набагато більш прискореним темпом, однак, до неї, своєю чергою, будуть висунуті більш високі вимоги в сенсі її швидкості».
Виразом подібного стану речей слугує «парадокс Манжена-Нівеля»: методи, що дають змогу досягти успіху на оперативному рівні, не можуть бути ефективно використані для вирішення завдань стратегічного масштабу. І справді, після низки локальних наступальних операцій під Верденом у жовтні-грудні 1916 р. два французьких генерали вважали, що ними знайдено спосіб бою*, який відкриває перспективу досягнення rupture (прориву) на Західному фронті і завершення війни за 48 годин**.
* Метод Манжена-Нівеля був офіційно представлений у загальному наказі № 189: «Після битв 24 жовтня і 15 грудня, що відбулися на місцевості, яка пропонувала виняткові умови для оборони, ще більш полегшені сезоном, ніхто більше не може сумніватися в тому, що можна перемогти ворога, який переважає чисельністю і має в своєму розпорядженні грізну артилерію; при ретельній підготовці хорошої артилерії, відповідному плануванні місцевості і підтримці пильної авіації, хоробра і добре навчена піхота може прорватися, а потім маневрувати, під верховним командуванням генерала Нівеля. У нас є метод і у нас є лідер. Це і є впевненість в успіху».
** Показово, що історик Террейн використовує для опису головної ударної сили Нівеля - цієї masse de manoeuvre з 27 дивізій - термін «таран».
Однак гостро постали проблеми збереження секретності такого наступу, труднощі його логістичного забезпечення, врешті-решт відмова командування Франції від усіляких форм раптовості на догоду потужній артилерійській підготовці - усе це призвело до сумнозвісного наступу Робера Нівеля квітня 1917 р. Певна ремінісценція розглянутого парадоксу спостерігалася влітку минулого року, в районах міст-бастіонів Донбасу. Тоді всі операції росії мали досить передбачуваний для українського командування характер, а їхня потужна вогнева складова хоча й дала певні оперативні результати біля форту Лисичанськ, у районах Лиману та під фортом Бахмут, проте не змогла порушити загальної стратегічної стійкості України. Ба більше, криза того періоду привела військово-політичне керівництво країни, що обороняється, до необхідності якнайшвидшого відновлення вогневої рівноваги сил, що й було зроблено завдяки підтримці союзників.
Ще одним методом ведення статичної війни та облоги є виснаження, що дає змогу, шляхом поступового тиску на людські та матеріальні ресурси сторони, що обороняється, знизити її здатність до ефективного опору.
В активно-штурмовому сенсі, однак, це двосічний меч, що завдає значно більшої шкоди тому, хто бере в облогу, ніж тому, хто перебуває в облозі. Це твердження можна проілюструвати на прикладі французької guerre d'usure (війни на виснаження) і німецької Materialschlacht: спроби Жоффра виморити німецькі війська операціями «прогризаючими» операціями 1915 р. завершилися повним провалом*; так само й намагання Фалькенгайна знекровити французьку армію у Вердена 1916 р. призвели лише до виснаження німецьких військ**.
* З критикою концепції «прогризання» виступив Андре Мажино, який брав участь у кампанії 1914 р.: «Ми ніколи не практикували війну на виснаження... Ми дозволили німцям використати її проти нас. Дозволяючи перехитрити себе за будь-яких обставин, будучи нездатним коли-небудь нав'язати ворогові свою волю, живучи з дня на день, без методу і плану, продовжуючи вірити в чудеса, покладаючись на них, як на всі фактори, сторонні власним зусиллям, завдаючи нам своєю недбалістю і помилками важких втрат під виглядом щадіння крові Франції, наше верховне командування досить проявило себе, і ми не можемо більше дозволити йому продовжувати це. ...Ми знаємо жалюгідні результати цих часткових наступальних операцій, які, навіть якби вони мали успіх... в кінцевому підсумку призвели б лише до одноманітних проривів, без помітного стратегічного результату і, в будь-якому випадку, непропорційних тим важким втратам, яких вони нам завдали.»
** Красномовний коментар Людендорфа з цього приводу: «Верден коштував нам великої крові. Становище наших атакуючих військ ставало все більш несприятливим. Чим більше місцевості вони захоплювали, тим глибше занурювалися в поля воронок, і навіть поза боями вони виснажували свої сили, просто перебуваючи на цій місцевості і через труднощі з постачанням на довгих, непривітних ділянках, в той час як французи знаходили підтримку в сусідніх укріпленнях. Тепер атака затягнулася, все ще виснажуючи їхні сили. Війська, які так багато досягли перед цією фортецею, боялися місцевості, всипаної воронками. [Рішення] Керівництво також було лише половинчастим. Німецький кронпринц вже дуже рано висловився за припинення атаки»
Показово, що за результатами цих двох циклів кровопускань стійкість того, кого виснажувалт, не була порушена, а сам він зберіг здатність до ведення наступальних дій. Не менш наочні приклади ідентичних явищ можна зустріти, оглядаючи російсько-українську війну: починаючи із середини минулого року дві сторони конфлікту активно взаємовиснажують одна одну, необачно сподіваючись у такий спосіб змінити баланс сил на полях битв. Окремо в даному випадку варто відзначити зимовий наступ російських військ, під час якого відбулася спроба одночасно знекровити українські війська в районах Бахмута та створити множинні кризи на всьому Східному театрі воєнних дій - від Куп'янська і до Вугледара. Теоретично таке просторове рознесення секторів ударів, за умови наявності у сторони, що наступає, у кожному з операційних районів переваги в людях і техніці, могло створити найсерйозніше навантаження на всю оборонну систему противника і навіть забезпечити її колапс. Насправді ж росії довелося задовольнятися скромними оперативними успіхами, досягнутими ціною великих втрат, тоді як Україні вдалося зберегти сили для нового наступу.
Досвід двох аналізованих війн, однак, показує, що метод виснаження є більш ефективним проти внутрішнього фронту противника, причому залежно від географічних умов, у яких тривають бойові дії, цей підхід може трансформуватися в інший метод облоги, - блокаду, - яка передбачає ізоляцію певної ворожої території і взяття її змором.
У період Першої світової війни особливо вразливими до цієї третьої облогової техніки виявилися країни Центрального блоку, чиє несприятливе геостратегічне становище давало змогу Антанті обкласти їх як із суші, так і з моря. Особливо в справі організації блокади досягла успіху Британська імперія: до 1916-1917 рр. відповідні дії Гранд-Фліту призвели до серйозного погіршення загального економічного становища Німеччини, а також до голоду серед її населення і падіння боєздатності німецької армії. Власне, повільний, але вірний виснажливий ефект Hungerblockade найрішучішим чином сприяв зміні балансу сил на користь Антанти. Показово, що на початку нинішньої війни до ідентичного засобу тиску на ворога звернулася і росія: блокувавши українські порти на Чорному морі, вона водночас завдала серйозної шкоди економіці України та створила дипломатично вигідну для себе перспективу світової продовольчої кризи. Однак найсильніший удар Москви по внутрішньому фронту її противника стався дещо пізніше. Зокрема, коли восени минулого року російське командування розпочало стратегічне бомбардування об'єктів критичної інфраструктури України, воно не без успіху прагнуло змусити населення республіки відчути всі ті фізичні та психологічні поневіряння, яких найчастіше зазнає суспільство, що перебуває в умовах état de siège (стану облоги).
Підбиваючи підсумок, необхідно визнати, що за позиційного характеру протистояння саме такі техніки облоги, що дестабілізують внутрішній фронт супротивника, як виснаження і блокада, стають найефективнішими, непрямими формами отримання стратегічної ініціативи. За рахунок відносно малої ресурсомісткості та руйнівного впливу на соціально-економічне становище ворога ці два методи становлять повну протилежність штурму, який у найкращому випадку може забезпечити позитивні результати оперативного масштабу*. Інакше кажучи, для досягнення успіху в позиційній війні необхідно проявляти оборонну витримку, а також мати у своєму розпорядженні можливість підтримувати соціум супротивника в облоговому положенні і забезпечувати стабільність свого внутрішнього фронту. За таких умов проведення наступальних операцій має сенс тільки в тому разі, якщо вони, зберігаючи непрямий характер, відбиваються на процесі облоги - сприяють їй або послаблюють її**, залежно від становища сторони, яка вирішує перейти до активних дій.
* Таким чином, в умовах позиційної кризи виявляється, з одного боку, неспроможність Niederwerfungsstrategie (стратегії знищення), а з іншого - можливість втілення на практиці ідеального принципу Ermattungsstrategie (стратегії виснаження), що передбачає досягнення поставлених цілей без звернення до такого засобу як бій.
** Дарданелльська операція 1915 р. мала сприяти облозі Центрального блоку, оскільки її успішне проведення давало змогу союзникам змінити баланс сил на Балканах і забезпечити морське сполучення з Російською імперією. Навпаки, захоплення країнами Mittelmächte (Центральних держав) Румунії 1916 р. та України 1918 р. давало змогу послабити дію блокади Антанти.
IV
Беручи до уваги природу позиційної та облогової війн, можна перейти до оцінки перспектив російсько-українського протистояння. Центральне місце тут посідають розпочаті влітку цього року наступальні операції України, оскільки в них можна знайти як основи майбутніх перемог країни, що бореться, так і можливі причини її майбутніх поразок. У загальних рисах, розвиток нинішніх українських військових зусиль не виходить за рамки раніше розглянутих облогово-позиційних принципів 1914-1918 рр. і багато в чому відбувається за тими самими лініями, які ще торік визначали образ дій російських військ.
Отже, головний наступ України розгорнувся на суші, в районах Північної Таврії. Слід визнати, що ще до його початку українське військово-політичне керівництво активно мусувало в публічному полі тему своєї майбутньої стратегічної операції. Цим воно повторило помилку генерала Нівеля, який вкрай охоче ділився з пресою амбітними планами кампанії 1917 р.. По суті, відбулося недозволене порушення секретності двох наступів і, зрештою, місце чинника раптовості посіли занадто завищені очікування від майбутніх перемог. Тож не дивно, що коли надії на здійснення стрімкого прориву розбилися об організований опір підготовленого супротивника*, Франція зіштовхнулася з бунтами у своїй армії, а Україна - з небезпечним, але закономірним скепсисом щодо доцільності продовження активних бойових дій.
* Тим самим було порушено 7-й принцип непрямого підходу.
Далі, динаміка українського наступу актуалізувала центральне для теорії позиційної війни питання про темп операцій. Росіяни, треба визнати, спромоглися створити умови для максимального зменшення тактичної та оперативної рухливості українських військ - і без того ефективний вогонь оборони гарантувався розгалуженою системою укріплень і небаченим за всю військову історію мінуванням широких ділянок фронту*. Зрештою, наступ України, що розпочався три місяці тому, підкорився головним принципам позиційного протистояння: зберігаючи прямий, малокілометрово-прогризаючий характер**, він хоча і дав оперативні й тактичні результати в районах Вереміївського виступу, під Оріховим і біля Кам'янського, але не приніс стратегічних вигод атакуючій стороні.
* Опис умов, у яких проходить український наступ, дав український аеророзвідник Олександр Солонько: «Середовище. Степ. Поле, посадки. Незначні висоти і западини, села, дрібні річки. Мінні поля. Ким би ви не були, штурмова група на броні, евак, аеро- чи піша розвідка, ваше пересування видно здалеку. Ворог довго готувався зустрічати. Техніку й особовий склад можна зафіксувати здалеку й обстріляти. Обидві сторони розуміють, що місця для позицій і дислокації обмежені. Майже напевно в тій чи іншій посадці є по чому стріляти. Підтвердження потрібне, звісно. Насамперед для визначення пріоритетності цілі. Обмежена кількість під'їзних доріг, логістичних шляхів. Усе пристріляно й обстріляно неодноразово щодня. Майже напевно вас бачать. Виконати роботу зберігаючи повну скритність для ворога в більшості неможливо. Дуже багато розмов було про фортифікацію і мінні поля. Кожна посадка перекопана. На одному з відрізків Маріупольської траси встановлено протитанкові укріплення. Мова не просто про траншеї. Там ціла система окопів, бліндажів, справжні тунелі подекуди...»
** Як заявив полковник української армії Микола Уршалович: «Наші солдати й офіцери буквально «прогризають» оборону ворога».
Нарешті, до кінця серпня, наступальні дії українських військ виразно набули форм, характерних для операцій з виснаження противника. Показово, що з аналогічними пертурбаціями зіткнулися союзники на Соммі в другій половині 1916 р.: за зізнанням командувача Британськими експедиційними силами сера Дугласа Гейга, запланований прорив німецьких позицій виродився до стану wearing-out battle (битви на виснаження). Дві представлені трансформації* виражають собою таке типове для позиційної війни явище, як занепад наступальної стратегії; якщо ж розглядати ці метаморфози в контексті облогової війни, то вони підтверджують малу стратегічну перспективність штурмових дій.
* Подібний перехід від наступу до виснаження може бути розцінений як порушення 8-го принципу непрямого підходу.
Такий стан речей приводить військово-політичне керівництво України до необхідності порівняння планів подальшого ведення війни з принципом оборонної витримки. Аргументом на користь цього твердження слугує досвід 1916-1917 рр., коли військова думка протиборчих блоків, виявивши банкрутство концепцій прогризання і знекровлення, а також усвідомивши неможливість прориву ворожого фронту, почала проявляти prudence défensive (оборонну обачність). У Німеччині цю якість продемонстрував Людендорф: отримавши в серпні 1916 р. посаду генерал-квартирмейстера німецької армії, він взявся за розробку оборонної програми, що стала відповіддю на системні кризи в районах Вердена і Сомми. Згідно з його новим стратегічним підходом, німецькі війська були відведені до лінії Зігфріда, на якій протягом наступного року вони зі змінним успіхом стримували наступальні пориви союзників. Якщо ж говорити про Францію, то в ній приклад схожої розсудливості проявив Петен: змінивши наприкінці квітня 1917 р. Нівеля на посаді головнокомандувача. Нівеля на посаді головнокомандувача французькими військами, цей генерал відмовився від проведення великих наступів до моменту прибуття достатньої кількості американських військ і зайнявся оздоровленням ввіреного йому армійського організму, чиї сили були серйозно підірвані бійнею в долині річки Ени. Наслідком цих заходів стало швидке відновлення боєздатності армії Республіки - через рік вона змогла гідно стримати новий німецький наступ.
Розглянуті приклади дають змогу дійти такого висновку: за позиційного типу конфлікту прояв командуванням оборонної витримки сприяє збереженню стійкості армії. Коли в березні 1918 р. Людендорф відійшов від цього принципу, він поставив і себе, і свої війська в умови недозволеного для Німеччини наступального перенапруження, чим наблизив поразку своєї країни. Фактично, генерал-квартирмейстер підтвердив думку Петена, який вважав, що перемогу в протистоянні 1914-1918 рр. здобуде той, хто зуміє зберегти останній резерв до фінальної стадії війни* - резерв матеріальний, фізичний і психологічний.
* Висновки Петена від 29 червня 1915 р.: «Сьогоднішня війна набула форми війни на виснаження. Вирішальних битв, як у минулому, більше немає. Успіх в кінцевому підсумку буде належати тій стороні, у якої залишиться остання людина (...) Важливо (...) зберегти на кінець війни останній резерв, який можна було б використати в період, коли німці, після останнього зусилля, будуть змушені відмовитися від боротьби... Бажано максимально обмежити витрати наших військ в очікуванні цього моменту».
Беручи до уваги такий досвід, перед українським командуванням рішуче постає дилема про доцільність продовження наступу на Південному театрі воєнних дій. Вибір на користь активних дій створює перспективу «перманентних операцій»*, що припускають проведення штурмів фортечних зон Таврії, а отже, і цілком реальне знекровлення атакуючої сторони. Це здатне призвести до стратегічного глухого кута, з яким раніше зіткнулося російське командування під час боїв за міста-бастіони Донбасу. Ба більше, якщо взяти до уваги тезу про важливість збереження останнього резерву, то можна стверджувати, що за умови виснаження української армії росія матиме змогу завдати рипост, причому успішніший, ніж усі попередні**. З іншого ж погляду, вибір на користь зупинки наступу позбавляє Україну перспективи деокупації Таврії та шансу на організацію повноцінної блокади Криму. За такого варіанту російська сторона отримає виграш у часі, який з усією очевидністю дасть їй змогу гранично посилити свою систему оборони на зазначеній території. Остання, до того ж, майже напевно стане плацдармом для нових наступальних операцій росії.
* В інтерв'ю виданню «Цензор» від 19 серпня цього року полковник української армії, командувач 13-ї бригади Ігор Оболенський так описав подібну перспективу: «Ми ж із вами розуміємо, що буде перша хвиля наступу, друга, третя, четверта, п'ята, і для цього постійно потрібні люди...».
** Фігурально висловлюючись, на зміну «Fredericus» може прийти «Полководець Румянцев».
Ризики першого варіанту врівноважуються вірою в можливість прориву російських ліній оборони. У цьому сенсі план українського наступу в Таврії відсилає до операції «Michael» березня 1918 р.*: ідеться про схему, згідно з якою атакуюча сторона роз'єднує ворожий фронт, завдаючи удару по його найслабшій ділянці; після цього, маючи бічну охорону, вона відтісняє війська супротивника до узбережжя, ставлячи їх в умови неминучого оточення й подальшого знищення - у результаті, ті, хто наступає, отримують доступ до стратегічно цінних прибережних зон, необхідних для розширення блокади ворога. Важливо, втім, розуміти, що Людендорф спробував реалізувати такий план, маючи, по-перше, чисельну перевагу на Західному фронті, а по-друге - розроблену теорію організації Durchbruch (прориву) в умовах позиційної війни. Українське командування, однак, поки що не може виконати цих двох умов, оскільки, по-перше, не видається можливим зняти війська зі Східного театру воєнних дій, а по-друге - відсутній matériel для реалізації наявних концептів наступу.
* У цьому сенсі цікаво порівняти між собою плани «Michael» 1918 р. і «Gelb» 1940 р. а також Барвінківсько-Лозівську операцію 1942 р. - у всіх трьох випадках наступальні сторони планували стрімкий прорив до прибережних зон, що повинно було забезпечити оточення значної частини сил противника. Не слід також виключати, що росіяни могли врахувати німецький досвід 1942 р. і готові відбивати можливі українські прориви в Північній Таврії, спираючись на систему Stützpunkte.
Навпаки, недоліки другого варіанту збалансовані реальною можливістю зберегти боєздатність української армії - її матеріальні, фізичні та психологічні ресурси. Ставлячи цілісність армійського організму вище за надію на проведення стратегічної наступальної операції, українське командування тим самим робить вибір на користь підходу Петена. Іншими словами, воно обирає шлях примирення з реаліями позиційної війни. Практично ж це означає повернення до ведення оборони вздовж усієї лінії фронту та обмеження наступальних зусиль локальними методичними стабілізаційними атаками, орієнтованими на поліпшення оперативно-тактичного становища українських військ. Таким чином, відбувається повернення до вищерозглянутої концепції активної дефензиви Антантівського типу, що виключає можливість прориву.
Однак, поки на суші українське командування стикалося з типовими явищами позиційної кризи, на морі воно випробувало дієвий інструмент блокади росії. Так, коли на початку серпня Україна застосувала керований брандер для атаки російського танкера «Sig», вона тим самим вдалася до форми непрямих дій, розвиток якої може загрожувати російським морським комунікаціям. Ба більше, доповнювані ефектом від дії санкцій, ці удари помітно розширюють перспективу економічного виснаження росії - фігурально висловлюючись, раніше висунутому Москвою «аргументу Фішера-Черчилля» був протиставлений «аргумент Тірпіца». Питання полягає в тому, чи дозволить брандерська війна забезпечити Україні виграш гранд-стратегічного темпу - інакше кажучи, чи зуміє така блокадна техніка дати результати до того, як українська сторона буде змушена почати переговори про мир?
Позитивних результатів досягло українське командування і в повітрі. Конкретно, розпочата ним серпнева offensive aerienne (повітряний наступ) завдала істотної шкоди авіаційному парку росії та її системі протиповітряної оборони. Оскільки під час цих атак було пошкоджено літаки, які використовувалися для придушення внутрішнього фронту України, проведені операції підтверджують тезу про доцільність звернення до активних непрямих дій, орієнтованих на ослаблення облогового стану. Утім, на перший план знову виходить проблема темпів таких нальотів - наскільки сильної шкоди буде завдано авіаційному парку і зенітно-ракетним засобам російської сторони до того, як вона почне вживати системних контрзаходів? Разом з тим, на тлі зазначеного переходу до наступального способу дій, українці продовжували посилювати систему протиповітряної оборони своєї країни. Робота в цьому напрямі триває і нині, що неминуче поставить росіян перед необхідністю збільшення потужностей бомбардувань об'єктів критичної інфраструктури свого противника. Таким чином, від здатності командування росії організувати атаки з використанням сотень літаків-снарядів і десятків ракет багато в чому залежить стабільність внутрішнього фронту України, а отже, і майбутнє цієї війни*.
* У певному сенсі зараз відбувається відродження ідей генерала Джуліо Дуе. Слід вказати на характерний пасаж з його роботи про цілі повітряних кампаній: «На населений центр, навіть дуже великий, дія одного бомбардувального підрозділу, як ми його визначили, неминуче справить величезний ефект (...) Але те, що відбувається в одному місті, може того ж дня статися в десяти, двадцяти, п'ятдесяти великих центрах, і в міру поширення новин інші центри відчують загрозу (...) Нормальне життя не може розвиватися в умовах вічного кошмару, під загрозою руйнувань і смерті (...). Неминуче відбудеться глибокий розпад національного організму.»
Підсумки літнього наступу, так само як і досвід півтора року протистояння з росією, ставлять українське командування перед необхідністю прояву гнучкості у справі ведення guerre de tranchées (траншейної війни). Представляючи собою форму облогової війни, вона задає бойовим діям специфічний темп, який далеко не завжди готові витримати сторони конфлікту. Бажаючи подолати позиційний застій і надати війні tempo di marcia (маршового темпу), вірна ортодоксальній стратегічній теорії військова думка робить все нові спроби прориву ворожого фронту - марно намагаючись досягти поставлених цілей і доводячи при цьому свої війська до стану знекровлення. Навпаки, статична війна вимагає дотримання tempo lento (уповільненого темпу) і звернення до облогових форм непрямих дій - іншими словами, оборонної витримки, а також широкого використання блокадних і бомбардувальних технік. Виконання зазначених умов тим важливіше для українського командування, що ввірені йому сили з усією очевидністю не можуть використовуватися для малорезультативних наступів і тим більше для ведення війни на активне виснаження російських військ. Сама можливість приведення військових зусиль до цих двох глибоко деструктивних підходів створює реальну перспективу системного перенапруження України.
Звідси закономірно постає наступне фундаментальне питання: наскільки доцільні спроби розтрощити або виморити росію у відкритих боях, якщо їхнім кінцевим результатом стане виснаження України? Неспроможність подібних підходів тим очевидніша, що українська сторона, маючи слабку військово-промислову базу і перебуваючи в прямій залежності від союзної допомоги, вже мислить у категоріях тривалої війни. Якщо взяти до уваги позиційний характер протистояння, то за таких обставин агресивна стратегія тільки наблизить загибель республіки, яка воює, оскільки прямий тиск неухильно призводитиме до посилення відповідної реакції противника, який чисельно переважає. Війна України з росією ризикує перетворитися на боротьбу Геркулеса з Гідрою, причому невідомо, як довго готовий підтримувати героя західний Іолай.
Майбутнє України, отже, за новою оборонною програмою, що ґрунтується на імперативі збереження і примноження військової могутності. Це означає, що українському командуванню потрібні не нові наступи, а нові укріплені лінії, забезпечені galeries souterraines (підземними галереями)* і прикриті Teufelsgärten (садами диявола).
* З огляду на повсюдне панування засобів аерозйомки, військовій думці доведеться переосмислити роль підземних укріплень у сучасній війні.
Подібні інженерні рішення дадуть змогу знизити вогневе навантаження на війська, що утримують фронт, і раціоналізувати їхній оперативно-тактичний спосіб дій - тим самим буде дотримано принципу економії сил. Водночас на перше місце виходить розширення матеріально-технічної бази українських військ, що може бути забезпечено тільки за рахунок розвитку військово-промислового комплексу України та підтримки соціально-економічної стабільності її внутрішнього фронту. Якщо ж говорити про головну мету такої програми, то вона полягає в нав'язуванні російському командуванню відчуття сізіфової війни, що пригнічує його волю до продовження протистояння. Усвідомивши безсилля перед перманентно посилюваною оборонною системою ворога, відчувши задушливий ефект від дії санкцій і ворожих морських операцій, врешті-решт втрачаючи стратегічно важливу техніку під ударами essaims de drones (роїв безпілотників) і Flugkörpern (ракет), росія стане більш прихильною до ведення конструктивного дипломатичного діалогу, особливо якщо під час формування переговорної позиції політичні кола України керуватимуться не патріотичним почуттям, але холодним розрахунком, що враховує реальні можливості молодої республіки.
Не так давно українська військова думка порівняла операції в Північній Таврії з битвою на Курській дузі. Можливо, ставши проявом хитрощів розуму, це ототожнення мимоволі висловило природу російсько-українського протистояння, оскільки позиційна війна, як війна облогового типу, є боротьбою за Zitadelle противника. І завдання командування України полягає не в тому, щоб, слідуючи холоднокровності Хейга або божевіллю Нівеля, спрямовувати свої війська на нові відчайдушні штурми, а в тому, щоб, впливаючи на росію психологічно, перетворити її на кафкіанського землеміра - цю бідолашну людину, вимушену безцільно поневірятися навколо Замку, який більше не дасть про себе знати жодним найменшим проблиском світла. У цьому і полягає суть сізіфової війни.
