Розділ 5
Богдан до болю в суглобах стискав холодний пластик цівки автомата, притискаючись плечем до сирої, просякнутої запахом перегною землі. Вони сиділи в засідці на узліссі, якраз біля дороги, що вела з боку Чорнобильської зони.
Учора, коли командири попереджали про можливу небезпеку й стягування військ до кордону, Богдан у глибині душі відмовлявся в це вірити. Розум просто не міг умістити саму думку про те, що росіяни підуть через радіаційну зону відчуження, аби штурмувати Київ. Це здавалося маячнею, моторошною лякалкою. Але передсвітанкове повідомлення по рації про прорив кордону й далекі вибухи здерли з нього останні ілюзії. Світ перевернувся. Ті, кого ще вчора було заведено називати сусідами, показали свій справжній звірячий вискір
І тепер вони були тут.
На дорозі з'явилася головна машина колони. Важка, брудна бронетехніка рухалася щільним строєм, оповита сизим дизельним димом. Їх було багато. Надто багато. А в засідці, затамувавши подих, чекали лише вісімнадцять хлопців із легкою стрілецькою зброєю.
Секунди тягнулися з болісним скреготом. Коли між позицією хлопців і головними машинами залишалося не більше двадцяти метрів, повітря над головою з ревом розірвалося. З лісової гущавини, залишаючи за собою димні сліди, стрімко понеслися дві ракети. Удари вийшли ювелірно точними: один снаряд намертво прошив головний БТР, другий ущент розніс вантажівку з піхотою.
Тієї ж миті автоматні черги злилися в суцільний, оглушливий гуркіт.
Крізь пороховий дим Богдан бачив, як із підбитих машин, лаючись і кричачи, вискакують окупанти, як уцілілі БТРи просто на ходу розвертають баштові гармати у їхній бік. Вогонь у відповідь ударив навідліг, переорюючи бруствер і зрізаючи гілки сосен над головою.
Бій був жорстоким і абсолютно нерівним.
Просто на очах у Богдана впав і завмер молодий хлопець-строковик, який був років на три молодший за нього. Слідом гримнув потужний, сліпучий вибух на протилежному боці дороги — позицію товаришів там просто змело груддям землі й вогню. Опір їхнього маленького загону душила жахлива, безжальна маса заліза.
Богдан устиг випустити ще одну чергу, коли в плече й руку поштовхами, наче розпеченими ломами, вп'ялися три кулі.
Праву руку ніби вимкнуло.
Автомат сам вислизнув із пальців.
Лише потім прийшов біль.
А наступної миті зовсім поруч оглушливо спалахнуло, і свідомість Богдана миттєво згасла, занурившись у цілковиту темряву.
Отямився він лише згодом. Навколо панувала зловісна, неприродна тиша, яку порушував лише далекий гул техніки, що йшла далі. Богдан спробував вдихнути, але рот забила суха земля — вибуховою хвилею його засипало майже наполовину.
Розділ 6
Богдан рвонувся уперед, відпльовуючись від землі, що забилася до рота, і несамовито заворушив лівою, неушкодженою рукою. Права половина тіла озвалася таким диким, пульсуючим болем, що в очах на мить попливли криваві кола. Ледве вибравшись із земляного завалу, він важко, зі свистом задихав, опускаючись на коліна.
Навколо стояв їдкий, задушливий запах гару, пороху й паленої гуми. На розбитому асфальті догорали рештки ворожої вантажівки.
Богдан підвівся, похитуючись, і озирнувся.
Він перестав відчувати біль.
Залишилося лише одне бажання — знайти бодай когось живого.
Він пішов їхньою понівеченою позицією, натрапляючи на тіла загиблих побратимів. Ще вранці вони жартували, ділилися цигарками, будували плани... Тепер вони лежали в неприродних, застиглих позах на посіченій уламками траві.
Стиснувши зуби так, що аж захрустіло, Богдан переступив через тліючі уламки й перейшов на протилежний бік дороги, до вирви від потужного вибуху.
Там, прихилившись спиною до поваленої сосни, лежав командир. Його розвантажувальний жилет був залитий кров'ю, обличчя зблідло, а дихання виривалося з грудей важким, хрипким клекотом. Поруч, уткнувшись обличчям у землю, лежав ще один боєць — Ромка. Із розірваної холоші його штанів юшила темна кров. Він був непритомним, але ще дихав — важко й уривчасто. Ромка був поранений значно важче за самого Богдана.
Богдан упав на коліна перед командиром, намагаючись затиснути рану на його грудях, але той ледь помітно похитав головою й перехопив його руку. Пальці офіцера були холодними, але стискали міцно. Командир подивився на Богдана слабнучим, але напрочуд ясним, пронизливим поглядом. Кивнувши в бік Ромки, він прохрипів, витрачаючи останні сили:
— Постарайся... йому допомогти. Забирай його... і повертайтеся до своїх. Чуєш? Ми не віддамо... нашу землю. У них під ногами... земля горітиме. І кожен боєць... кожен на вагу золота...
Богдан мовчки кивнув. Усередині нього самого зараз палав той самий праведний, лютий вогонь. Але відповісти він не встиг. Офіцер глибоко, судомно вдихнув, його пальці розтиснулися, а погляд застиг. Він помер просто на руках у Богдана.
Холодний вітер тріпав поли закривавленого камуфляжу. Ховати тіла побратимів під гуркіт далекої канонади не було ні часу, ні фізичної можливості — ворог міг будь-якої миті вислати тилові дозори.
Нашвидкуруч наклавши Ромці джгут на ногу вцілілою лівою рукою, Богдан, долаючи спалахи пекельного болю у власному плечі, звалив пораненого товариша собі на спину. Похитуючись під його вагою й притримуючи поранену руку, він зійшов із дороги й заглибився в густий, сірий лютневий ліс.
Богдан ішов навмання, подалі від траси, рахуючи кожен крок. Туди, де, як він пам'ятав із карти, розташований найближчий населений пункт. Він відчайдушно сподівався, що це село окупанти ще не встигли захопити й там вдасться знайти хоч якусь допомогу.
Ліс ставав дедалі густішим.
Кожен крок відгукувався болем.
Десь попереду мало бути село.
Козаровичі.
Розділ 7
Ліс здавався безкраїм. Богдан ішов, грузнучи в пухкому снігу, обережно й важко тягнучи на собі Ромку. Та з кожним метром чуже тіло ставало дедалі важчим, а дихання хлопця за спиною — рідшим, аж доки не затихло зовсім.
Ромка помер десь на середині шляху.
Богдан обережно опустив його на холодну землю під розлогою сосною. Поправив збитий комір. Заплющив йому очі. Сил іти далі вже не було. Ослаблений від втрати крові, Богдан просто опустився поруч і довго, нерухомо сидів біля тіла молодого побратима. Розум огортав глухий, липкий туман, що нашіптував лише одне — заплющити очі й залишитися тут, у цій безмовній зимовій лісовій гущавині.
Та що довше він дивився на бліде обличчя хлопця, то сильніше всередині розпалювалася лють. Заціпеніння поступалося місцем дикому, пекучому гніву, а у вухах усе чіткіше, усе наполегливіше лунав останній наказ командира:
— Забирай його... і повертайтеся до своїх. Ми не віддамо нашу землю.
Зібравши останні, майже несвідомі залишки сил, Богдан змусив себе підвестися.
Зробив крок.
Потім ще один.
І ще...
Якоїсь миті між деревами промайнув паркан.
Потім ще один.
Ліс закінчився.
Попереду були будинки.
Крізь каламутну пелену, що застилала очі, Богдан встиг помітити силует. Біля однієї з хвірток стояла дівчина, яка якось дивно — з жахом і співчуттям — дивилася просто на нього.
Розгледіти її обличчя він уже не встиг. Сил більше не залишилося. Ноги підкосилися, і свідомість остаточно покинула змучене, поранене тіло. Богдан упав у сніг.
https://booknet.ua/book/dvst-metrv-do-zhittya-b456087
