Розділ 8
Вероніка та її мати гарячково збирали документи, відшукуючи їх по шафах. Жодна з них не розуміла, навіщо зараз так відчайдушно хапається за ці папери. Та руки самі лихоманково витягали з полиць паспорти, свідоцтва про народження, документи на будинок — ніби саме ці аркуші могли захистити їх від того, що відбувалося. Під безперервні схлипування й повторювання: «Що ж це коїться?.. Що тепер буде?..» мати й донька намагалися вирішити, що робити далі. Але нічого не виходило — думки плуталися, а страх сковував кожен рух.
У двері наполегливо застукали. Один удар. Другий. Потім хтось загатив так, що загуло по всій хаті.
— Наталю, відчиняй! — долинув із вулиці зірваний голос сусідки.
Коли Наталія Олександрівна відчинила двері, Галина буквально влетіла до хати. Вона швидко окинула поглядом кімнату й, побачивши Вероніку, з полегшенням зітхнула:
— Як добре, що ти ще тут! Мені потрібна твоя допомога.
— Ви поранилися? — запитала Вероніка, помітивши на куртці й руках сусідки темні сліди.
— Не я... — майже вигукнула тітка Галя. Вона махнула рукою в бік свого подвір'я. — Там... наш солдат. Поранений. Допоможи, будь ласка!
Вероніка більше ні про що не стала розпитувати. За мить забувши про розкидані на ліжку паспорти, вона кинулася до кімнати, схопила стару домашню аптечку й, вибігши до коридору, коротко кинула:
— Ходімо.
Уже за хвилину вони з тіткою Галиною бігли хрумким лютневим снігом через городи, ховаючись за вербами. Небо над головою й далі гуло від далеких вибухів, але зараз Вероніка майже не чула цього. У голові пульсувала лише одна думка: «Устигнути. Тільки б устигнути».
Сарай Галини стояв на самому краю подвір'я, впритул до лісу. Вони проскочили всередину, в прохолодний напівморок. Тітка Галя повела її до найдальшого приміщення, по саму стелю заваленого старим господарським мотлохом, поламаними інструментами та порожньою тарою.
Там, у запиленій глибині, на старій дерев'яній лаві лежав чоловік у розірваному, закривавленому камуфляжі. Його груди ледь помітно здіймалися, обличчя було вкрите сірою лісовою грязюкою, запеченою кров'ю та дрібними уламками кори, ніби він продирався крізь хащі вже після поранення.
Вероніка кинула аптечку на підлогу й ступила до пораненого. Ще вчора ввечері вона була певна, що медицина — не її шлях. Але війна не питала, ким вона хоче стати.
Розділ 9
— Треба занести його до хати, — твердо сказала Вероніка, звертаючись до сусідки.
— Ні, — почувся від дверей похмурий, різкий голос дядька Андрія. Він важко дихав, зачиняючи за собою засув. — Тут для нього безпечніше. І для всіх нас також.
— Але... — почала було Вероніка, та її перебила тітка Галина, нервово кусаючи губи:
— Він має рацію, дитино. Якщо тут почалися бої, солдати можуть зайти до села, почнуть перевіряти хати. Якщо наші — добре, а якщо... — вона не договорила, ковтнувши липкий клубок у горлі. — Кажи, що робити. Чим допомогти?
Вероніка кивнула, миттєво перемикаючись на роботу. Страх ніби відступив кудись на другий план. Залишилися лише рани, кров і розуміння, що зараз не можна схибити.
— Потрібно багато чистої води. Дуже багато. Закип'ятіть просто зараз. Принесіть чисті простирадла, горілку або спирт, якщо є. І весь перекис водню, який знайдеться в хаті. Швидко!
Дядько Андрій коротко кивнув і мовчки вийшов із сараю. Вероніка схилилася над пораненим. Обережно розрізавши рукав і очистивши рану від крові, вона швидко оцінила ушкодження. Дві кулі застрягли відносно неглибоко в щільному м'язі плеча, третє поранення було наскрізним.
— Ще знадобляться інструменти, — не обертаючись, тихо промовила вона в напівтемряву. — Вузькі плоскогубці-качкодзьоби або пінцет. І їх треба кип'ятити щонайменше п'ятнадцять хвилин.
— Знайду, — озвалася тітка Галина й кинулася надвір.
У сараї запала зловісна, важка тиша. І в ту ж мить Богдан застогнав. Його повіки здригнулися, і він на мить прийшов до тями. Крізь каламутну пелену він побачив схилене над собою обличчя дівчини. Світло, що пробивалося крізь щілини сараю, огортало її волосся тонким сріблястим ореолом. На мить Богданові здалося, що по нього прийшов ангел.
— Чуєш мене? Як тебе звати?.. — запитала Вероніка, помітивши, що він опритомнів. Вона торкнулася його здорового плеча й додала: — Тихо, тихо, лежи... Ти в безпеці.
Але відповісти Богдан уже не зміг. Його очі знову заплющилися, і він глибоко, з хрипом, провалився в забуття.
Хвилин за десять двері розчинилися. Першим до сараю зайшов дядько Андрій, обережно несучи відро з окропом, від якого здіймалася пара. Слідом майже одночасно вбігли тітка Галина й Наталія Олександрівна з оберемком чистих простирадл і каструлею, у якій поблискував щойно прокип'ячений інструмент.
Вероніка глибоко зітхнула, дістала з аптечки останню ампулу лідокаїну й набрала його в шприц. Обколовши посинілу шкіру навколо поранень, вона взяла охолоджений пінцет і вузькі плоскогубці. Її руки більше не тремтіли.
— Тримайте його міцно, — глухо промовила Вероніка, дивлячись на дядька Андрія й матір. — Обома руками тримайте. Знеболювального замало, він почне вириватися.
Вона обережно ввела інструмент глибше. Метал тихо цокнув об метал. Вероніка затримала подих.
— Сподіваюся, вийде.
Розділ 10
Дядько Андрій мав рацію. Не минуло й чотирьох годин після того, як Вероніка закінчила діставати кулі та наклала останню пов'язку, як до Козаровичів увійшли окупанти.
Вони увірвалися в село лавиною. Ревіння двигунів заглушило собачий гавкіт, а важкі танки й БТРи, оповиті сизим дизельним димом, заполонили вузькі сільські вулиці. Піхота діяла безцеремонно. Групи озброєних чоловіків у чужій формі хвилею покотилися подвір'ями, з ходу вибиваючи хвіртки та двері хат. Вони вривалися до будинків, прикладами трощили шафи й перекидали меблі. Усе, що становило бодай якусь цінність — телефони, гроші, прикраси, продукти, — миттєво зникало в кишенях розвантажувальних жилетів під заціпенілими поглядами господарів.
Село накрив липкий, паралізуючий страх. Із вікон сусідніх будинків Вероніка та її мати чули крики, плач і грубий чужий регіт. На перехресті двох місцевих дівчат схопили за волосся й жбурнули до паркану, вимагаючи сказати, де ховаються «бандеровцы». Дівчата, захлинаючись сльозами, повторювали, що тут таких немає. У відповідь окупанти лише зареготали й почали брудно їх мацати, не приховуючи, що це лише початок.
Сарай на краю городу тітки Галі теж не уникнув обшуку.
Вероніка, притулившись спиною до стіни в хаті, крізь щілину в фіранці бачила, як двоє солдатів з автоматами напоготові зайшли всередину. Коли окупанти зникли за дверима сараю, серце Вероніки ніби перестало битися. Вона до болю вчепилася пальцями в підвіконня. Повітря раптом стало бракувати. У ту мить вона молилася всім богам, яких знала.
Почувся гуркіт перекинутого відра. Вероніка заплющила очі.
Минула секунда.
Потім ще одна.
Пострілів не пролунало.
Схоже, того дня вищі сили берегли Богдана. Кинувши побіжний погляд на гори старого мотлоху, інструментів і порожньої тари, солдати полінувалися лізти в найдальший темний куток. Вхід до приміщення, де на лаві в тяжкому маренні лежав поранений боєць ЗСУ, вони так і не помітили. Плюнувши на підлогу, вони вийшли надвір і рушили до наступного подвір'я.
Козаровичі пали.
Навколо сараю, де переховувався Богдан, повільно стискалося смертельне кільце. Тепер кожна хвилина могла стати останньою — для нього, для Вероніки й для кожного, хто наважився б йому допомогти.
https://booknet.ua/book/dvst-metrv-do-zhittya-b456087
