З місяць тому я вирішив, що якщо колись прочитав Гашека, то треба нарешті більш повноцінно ознайомитися як з Юнґером, так і Ремарком. Початок було покладено книгою «В сталевих грозах», яку я забирав на новій пошті в Херсоні, де нещодавно прилітала FPV, ганяючись за невідомим бусиком. Деталі FPV, що прилетів в асфальт, потім дбайливо збирали тамтешні працівники пошти з місцевими. Утім, про що й казати, бо ж поки йшов почалися обстріли з артилерії, снаряди якої прилітали десь неподалеку від мене. Думаю, покійний Ернст Юнґер оцінив би такий жест своїй роботі. Звісно, я досі читаю його роботи та лише формую враження про нього, рефлексуючи над власними внутрішніми переживаннями, які колись опишу в окремому пості, а зараз просто хотів відмітити момент з іншої книги Юнґера, збірника «Вогонь і Кров», що видав «Пломінь».
Скоро вже виповниться 2 роки, як я практично постійно проживаю та пишу дослідження в Херсоні, виїжджаючи до Одеси лише по справам. За цей час я встиг побачити не одну смерть, а також в десять разів більше страждань своїми очами. Мене не дивують люди, які за окупації лишалися вдома, навіть якщо завтра в їхній дім можуть прийти особисто окупанти. Мене не дивують люди, які хочуть лишатися в своїх домівках за обстрілів після деокупації, навіть якщо завтра вона може стати їхньою могилою. Мене більше дивують люди, які приїжджають до Херсону за дронів зі скидами без аптечок, ризикуючи в останній раз побачити сьогодні сонце. Утім, навіть їх можна зрозуміти певним чином, та от чи зможуть вони зрозуміють самих себе, після того як отримають поранення? Що атрофується швидше, відчуття небезпеки або жага до життя? З приводу обстрілів та звикання до них Юнґер, як ніхто інший, виразився точно і влучно. Скільки я зустрічав людей на Херсонщині за цей час, будь то місцеві, волонтери або військові — ситуація до неможливості схожа. Вочевидь, перші світова проявила нам певні речі, які ніколи не мали постати перед нами, а повномасштабна війна в Україні оживила ці самі речі в ще більш людожерських формах. Можна сказати, я навіть певним чином радий, що в мене атрофоване відчуття небезпеки, оскільки завдяки цьому я маю змогу працювати та писати дослідження далі, переживаючи день за днем з обстрілами поряд зі знайомими людьми. Звісно, це цілком уживається з моєю чуйкою, яка вже неодноразово рятувала моє життя або попереджала, куди прилетить в наступну секунду. Власне, Юнґер в своїх листах рідні й сам неодноразово зазначав, що його переслідують схожі передчуття, та як він цьому зрештою радий. Небезпека притягує до себе, але в той же час не перестає від того бути менш смертоносною.
Ранковий обхід сектора відбувався під час легкого обстрілу. Поступово ми знову призвичаїлись до вибухів гранат. Зовсім звикнути до цього, звичайно, неможливо, так само, як до холоду, зубного болю або до будь-якого іншого неприємного відчуття.
Тому, коли знайомі під час відпусток ставлять це вічне запитання: «Мабуть, вам там уже нічого не страшно?», ніхто не стане перечити, щоб не псувати їм цей приємний острах, а також тому, що знаєш: вони ніколи не зможуть відчути себе в шкірі людини, яка лежить під вогнем. Але ти остерігатимешся розповідати те саме досвідченому воякові, якщо він до того ж твій давній приятель, адже йому добре відомо, що від гуркоту розривів завжди здригається навіть найбільш холоднокровний солдат і йому теж доводиться кланятися смерті.
Новачок поводиться тут набагато спокійніше. Вибухи його мало лякають. Тільки коли він затямить, що один такий розрив може вирвати дерево з коренем, висадити кам'яну стіну в повітря або знести комусь голову, мов качан, він буде вже обережнішим. Кожен кривавий спогад, свідком якого він стане за цей час, залишить у його пам'яті відтиск, і коли навколо співатимуть кулі, всі ці жахи знову постануть у нього перед очима. Небезпека і пов'язаний з нею образ смерті завжди сприйматимуться ним через слух, а не зір, і втілюватимуться саме в такій невиразній і загрозливій формі.
Поступово він навчиться розрізняти з низки шумів ті, які загрожують йому особисто; вже з першого вібруючого звучання кулі він здогадуватиметься про її траєкторію. Він навчиться розпізнавати небезпечні місце і час та, зрештою, перетворить- ся на того, хто спізнав війну, а нині непомітно, мов змія, звивається щілистою землею та постійно тримає слух із зором насторожі, як скрадливий звір, що далеко відійшов від свого лігва. Тільки цією обережністю, з якою старий вояк майже сомнамбулічно намацує найкращий шлях у небезпечній місцевості, можна пояснити те, що таку кількість куль мають випустити намарно, поки один постріл не відбере в нього життя.
Один постріл із десяти тисяч така цифра уявляється солдату щоразу, коли він дивиться на вкриту снарядами рівнину, над якою підіймаються і падають коричневі глиби землі та повзуть білі хмари диму, поки свистяче та розпалене залізо наповнює поля своїм суворим наспівом. Але на що годяться всі підрахунки — збуджені чуття переймаються серед усіх десяти тисяч можливостей лише тією єдиною, яка може стати згубною. Врешті-решт, хоробрий говорить собі так: «Ну що ж, іди і все буде до- бре», — і це сподівання є тим, що штовхає його вперед.
Небезпека також притягує з величезною силою. Вона нагадує запаморочення, за якого дика спокуса падіння зростає попри весь страх безодні. Коли серце довго живе у затишку та надійності, воно стає неспокійним та вирушає на пошуки цієї небезпеки, немов до якоїсь незнайомої країни. Всередині всіх нас живе демон, який розправляє свої крила, щойно нашому життю щось загрожує.
В одній книжці, яку мусить прочитати кожен солдат, у спогадах французького генерала Марбо, є момент, де він під час облоги стоїть на кам'яному містку, перед яким щосекунди проносять важкопоранених. Як він писав, йому хотілося відчути там жахливу насолоду від того, як ядра гармат пролітають повз.
Те, що такі схильності є майже в кожного, я помічаю щоденно на людях, які, повертаючись зі своїх патрулів, лізуть зі шкіри для того, щоб описати, як близько та гостро смерть знову просвистіла повз них. Оскільки більшості з них бракує безрозсудності Марбо, вони помічають цю збудженість і розпізнають у ній насолоду не під час самого переживання, а тільки згодом. Так чи інакше, навряд чи людина зараз уявляє смерть страшнішою, ніж тоді, коли за допомогою чорного пороху стріляли круглими гарматними ядрами і коли Гете при Вальмі міг неспішно вивчати на своєму власному тілі дивну хворобу, яку прозвали «гарматною лихоманкою».
