Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.
— Олена Теліга
У 1932 році радянська влада мордувала український народ штучним Голодомором, аби скорити його вільний дух, а на західних територіях сучасної України періщив батіг польської окупаційної влади — згадаймо пацифікації, каральні загони та масові побиття українського населення. Однак українці не переставали чинити опір попри такий тиск. ОУН вела боротьбу за самостійну українську державу; зокрема, відбувалися атентати й експропріації, через які ворожа пропаганда всіляко виставляла українських націоналістів бандитами, а не борцями за волю, при цьому не згадуючи про власні злочини щодо населення.
Але про які згадки власних діянь польської чи радянської влади на той час могла йти мова, якщо український народ вони вважали холопами, худобою та рабами, а тому виправдовували знущання над ним? Проте й за столітні муки скривдженого українського народу приходить розплата. І цим бичем, цією відповіддю на страждання співвітчизників стали свідомі українські націоналісти, які були готові піти на самопожертву, щоб звільнити Україну з ярма ворогів.
До лав борців ішла і молодь, і старше покоління, і ті, хто бодай на деякий час застав незалежність України, але не втратили надії, що вона знову постане. Проте кожен розумів, що без боротьби й самопожертви неможливо досягти бажаної мети. Про багатьох ми не знаємо, бо їхні імена стерли, а інших очорнювали багатовіковою пропагандою. Та й зараз — і з польського, і з московського боку — лунають брехливі звинувачення та дошкульні закиди.
Насильство породжує не насильство, а відплату й покарання ворога. Одначе можна лише дивуватися лицемірній маніпуляції про те, що винні тільки українці. У чому? У тому, що хотіли жити на своїй землі господарями, мати власну державу й визнання світом своєї національної ідентичності — бо ми окремий народ зі своєю культурою, мовою та традиціями?
Чин Василь Білас і Дмитро Данилишин не повинен зникнути в часі, адже їхня самопожертва ще довго відлунювала в серцях українців, надихаючи на боротьбу. І донині вона актуальна, адже нове покоління українців бореться з окупаційним московським режимом на тимчасово захоплених територіях чи в полоні, де вони мужньо тримаються. Але уявіть, яким тортурам і приниженням їх щоденно піддають. І теж — за те, що вони є українцями та борцями!
У 1932 році молоді хлопці з Трускавця здійснили експропріацію з метою здобути ресурси для продовження підпільної боротьби. Це не було звичайним пограбуванням чи злочином, як про це відгукувалася польська влада. Вона так і не визнала їхній вчинок демонстрацією нескореності українського народу, здатного на активні дії. Польська держава влаштувала показовий суд над бойовиками ОУН, аби донести поневоленим українцям, що так чинитиме з кожним, хто наважиться повторити їхню долю.
Білас і Данилишин мужньо прийняли вирок, виголосивши останні слова: «Хай живе Укр…» — і навіть цих слів їм не дали завершити. Ось так окупаційна влада боялася українського незламного духу. Їхня страта не підірвала націоналістичний рух, як цього намагалися досягти вороги, а лише вселила в душі українців ще більший спротив, вірність ідеї української нації та розбудила навіть тих, хто залишався осторонь.
Трагічна подія набула такого розголосу, що про неї неможливо було не почути. Весь Львів замовк у скорботі, а дзвони ридали за втратою вірних синів. По всій Галичині в школах скасували навчання, а в храмах священники правили молебні за душі Героїв України — попри заборони й тиск польської влади.
Рядки вірша «Засудженим» авторства Олени Теліги проникливо звертаються до нас: як можна залишатись байдужими, коли інші героїчно віддають свої життя, не пожалівши своєї молодості — бо їм ще жити й жити?
Зрештою, і сама Олена Теліга не залишилася байдужою до майбутнього України, долучившись до боротьби. Вона вступила до лав ОУН, бо вважала, що гріх не боротися, коли інші гинуть. Героїзм Біласа й Данилишина завжди був їй близьким, про що вона й написала у своєму вірші. Останні рядки влучно передають те, що їхній чин продовжується сотнями небайдужих українців, хоч самі вони вже упокоєні смертю.
Над могилою вашою — тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.
Білас і Данилишин — Герої України без жодних сумнівів. Годі вірити пропаганді чи й зовсім бути відчуженими, черствими та бездушними до історії визвольної боротьби своєї країни. Їхня самопожертва не стала марною, а продовжує надихати нас бути мужніми й відданими ідеї, захищати співвітчизників, які навіть можуть зрадити нас, як це сталося тоді, коли під час втечі двох хлопців спіймали селяни й віддали в руки польській поліції.
Зі спогадів отця Киндія, Біласа й Данилишина сплутали з розбійниками, накинулися з бійкою, вигукуючи: «Бий!». Десь у позачассі відлунювало: «Розіпни!». Один із них лише промовив: «Ми вмираємо за Україну. Якщо ви так будете воювати, то України ніколи не матимете!».
Тільки тоді люди отямилися й зрозуміли, що сплутали хлопців із грабіжниками, але вже було пізно…
А 23 грудня 1932 року Біласа і Данилишина було страчено. Їхніми останніми словами були: «Щиро прощаємо вас! Хай живе Україна!».
Вони пробачили навіть тих, через кого потрапили до рук ворога, бо любов до ближнього не була чужою їхнім душам, що пішли на муки. Адже сам Ісус промовляв: «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять!».
А коли люди усвідомили, що накоїли, — розкаялися…
Ось така вона — героїчна самопожертва за свій народ. Не помста, що затьмарює розум і дозволяє опуститися до рівня ворога, а боротьба, у якій ти не втрачаєш людяності, хоч це й не завжди обертається для тебе добром. Проте саме тому вчинок Біласа й Данилишина є ще більш звитяжним, бо хлопці не втратили ні лицарської доблесті, ні моральних чеснот, у яких були виховані.
Честь і шана Героям України!
Авторка статті: Оксана Зварич
#ОУН #ДмитроДанилишин #ВасильБілас #історіяУкраїни #героямслава
