5 червня народився Микола Плав’юк — останній Президент Української Народної Республіки в екзилі, багаторічний голова ОУН та один з найвизначніших діячів українського державницького руху ХХ століття.
Народився він у 1925 році, хоча деякі джерела вказують 1927 рік, у селі Русів, нині це Снятинський район Івано-Франківської області. Його молодість припала на буремні роки Другої світової війни, коли мільйони українців опинилися перед вибором між поневоленням і боротьбою. Змушений залишити рідну землю, Плав’юк продовжив служіння українській справі вже в еміграції.
Він став одним із найактивніших представників української діаспори. Протягом десятиліть працював над збереженням національної ідентичності українців за кордоном, підтримував діяльність політичних і громадських організацій та послідовно відстоював право українського народу на власну державу. В 1978–1981 він очолював Світовий Конгрес Вільних Українців, а з 1979 року став головою ОУН.
Його діяльність не залишалася поза увагою радянських спецслужб. Оскільки дістатися до українських політичних діячів закордоном було трохи складно, КДБ використовував інші методи боротьби — дезінформацію, провокації та дискредитацію. Проти Миколи Плав’юка поширювалися фальшиві документи й наклепи, а також використовувалися його родинні зв’язки в УРСР. Метою було підірвати авторитет одного з провідних лідерів української еміграції та представити його агентом радянських спецслужб. Подібні методи були властивими для боротьби Москви проти українського визвольного руху і щодо інших членів ОУН.
Сам Микола Плав’юк визначав український націоналізм як любов до Батьківщини, піднесену до рівня самопосвяти та самопожертви. Він наголошував, що найвищою формою життя нації є власна національна держава, а найвищою цінністю для українця — українська нація.
Найважливішу роль у своїй політичній діяльності Плав’юк здійснив після проголошення незалежності України. 22 серпня 1992 року він передав Президентові України Леоніду Кравчуку Грамоту Державного Центру УНР, президентську печатку та клейноди гетьмана І. Мазепи. Цей акт став символічним завершенням історії УНР в екзилі та мав би задекларувати Україну правонаступницею УНР. На жаль, тодішня влада не дотримала даної обіцянки, продовжуючи визнавати правонаступництво УРСР.
Життя Миколи Плав'юка стало прикладом служіння українській нації незалежно від обставин і місця перебування. У січні 1992 року Микола Плав’юк повернувся до України вперше за майже пів століття. Після 48 років вимушеної еміграції він зміг приїхати на Батьківщину вже як представник вільного українського народу, а не як політичний діяч, якому за радянських часів загрожували переслідування та ув’язнення.
У незалежній Україні він активно долучився до національно-культурного й громадського життя. Плав’юк став засновником і очільником Фундації імені Олега Ольжича, президентом видавництва імені Олени Теліги, підтримував видання тижневика «Українське слово» та сприяв створенню в Києві Музею Української революції 1917–1921 років.
У травні 1993 року він офіційно набув громадянства України. Його багаторічна праця на благо української державності була відзначена високими державними нагородами, серед яких ордени князя Ярослава Мудрого І та ІІ ступенів, а також орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
10 березня 2012 року Микола Плав’юк відійшов у вічність. Його поховали в місті Оквілл канадської провінції Онтаріо на українському цвинтарі Святого Володимира. Проте його внесок у збереження української державницької традиції та боротьба за незалежну Україну є беззаперечними фактами його відданості Ідеї. Пам'ятаймо!
Список використаних джерел:
1. "Таємні місії ОУН. Міжнародна діяльність у часи Холодної війни" Григорій Рій
2. Микола Плав’юк. Об’єкт розробки кдб «Бездольний» і його доленосний внесок в утвердження незалежності України
