25 травня — у 100-ту річницю з дня вбивства згадуємо постать Симон Петлюра — Голови Директорії Української Народної Республіки, Головного Отамана Армії УНР, до якого сформувалося неоднозначне ставлення як з боку сучасників, так і істориків через його політичні рішення. Однак трагічна доля, що зустріла його сімома кулями у Франції від посланого московськими спецслужбами агента, не залишає сумніву в тому, що боротьба Петлюри за Україну тривала, як і те, що він міг би знову підняти народ у бій. Саме тому, аби попередити це, Москва вдалася до старих методів: убити й дискредитувати для світу та самих українців ім’я Симона Петлюри. Про нього поширювали неправдиву антисемітську інформацію, щоб очорнити український рух. Але хто самим московитам нагадає про їхнє власне антисемітське ставлення, ініційоване чорносотенними організаціями, зокрема про справу Бейліса 1911 року?
Усі учасники збройної боротьби в Україні брали участь у єврейських погромах: і денікінці, і більшовики, і польські війська. Але звинувачення лунали майже виключно на адресу української сторони.
Звинувачення в антисемітизмі, які закидають Симону Петлюрі, є безпідставними, оскільки він неодноразово намагався протидіяти цьому в країні, карав порушників і забороняв погроми. Однак ворожа пропаганда цього не враховує, тому продовжує звинувачувати Симона Петлюру в тероризмі й антисемітизмі, використавши єврейського вбивцю Самуїл Шварцбард у Парижі, який скоїв свій злочин 25 травня 1926 року. І на суді був виправданий…
На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Зокрема Арнольд Марголін, який подав у відставку після Проскурівського погрому 1919 року, на суді заявив, що український уряд і Петлюра робили все можливе для запобігання єврейським погромам.
Однак ці свідчення не були взяті до уваги — через декілька днів суд фактично перейшов від розгляду справи про вбивство, у якому зізнався Шварцбард, до аналізу діяльності уряду Петлюри в роки Українсько-радянської війни. Не вплинули на рішення суду й покази свідка, який особисто знав Шварцбарда і чув від нього, що план убивства Петлюри той обговорював з агентом ГПУ. Через вісім днів Самуїл Шварцбард вісьмома голосами проти чотирьох був виправданий і звільнений у залі суду. Наступного року він виїхав до Південної Африки (у британській візі до Палестини йому було відмовлено), де й помер у 1938 році.
Отже, очорнення постаті Петлюри є вигідним насамперед московському режиму, якому протягом усіх років було невигідно, аби українці знали справжню історію й продовжували боротьбу. Проте так само їм не вдалося знищити й сплюндрувати пам’ять про визначного діяча, адже слово «петлюрівці» стало синонімом слів «борці за волю України», «українські патріоти» тощо.
Спадщину, яку залишив по собі Симон Петлюра, підхопили в подальшій боротьбі за волю України бойовики й члени УВО-ОУН, а згодом і УПА. Тому немає сумнівів, що він став символом збройної та ідейної боротьби за українську державність.
Як згадував про нього Микола Сціборський:
«Петлюрі закидають помилки, яких він допустився… Так, вони були! Не треба бути фарисеєм і замикати очей на минуле… Але вони не перекреслюють національного та історичного значення Небіжчика. Цей духовний велетень занадто багато придбав для Нації реальних цінностей, щоб не мати права раз помилитися… До Петлюри в нас не було оформленої державницької традиції. Він своєю чинністю, своєю кров’ю і смертю цю традицію створив і лишив нам у спадщину. Ця традиція, ця спадщина є нашим загальним надбанням, нашим багатством, нашим духовним ресурсом у дальших визвольних змаганнях».
А сам Симон Петлюра у Страсний тиждень 1926 року, в останні місяці свого життя, звертався не лише до українців, а й сміливо кинув виклик усьому світові, нагадавши про поневолену націю, якій безумовно судилося звільнитися з-під гнітючого панування ворогів:
«Як будете в церкві на 12 Євангеліях, слухатимете Слово Боже про Страсті Христові, — як будуть носити святу Плащаницю біля церкви, — як співатимуть радісне “Христос Воскрес”, — згадайте про мучеників України. Згадайте про всіх, кого розстріляли большевики; згадайте й про тих, хто зі зброєю в руках боронив нашу Рідну Землю від московських катів і своїх юд-запроданців; згадайте й помоліться за них!
Не за горами кари час! Воскресне наша Україна, скине з себе московсько-большевицьке ярмо!
Не забувайте про мучеників і праведників наших!
Не забувайте про невинну кров і готуйтеся до помсти над ворогами, що не дають жити нам по-людському!»
«Ми виступили на арену історії тоді, коли світ не знав, що таке Україна… Єдино боротьбою, упертою й безкомпромісною, ми показали світові, що Україна і її народ живе та бореться за свою свободу й державну незалежність».
Ці слова також належать Симону Петлюрі, який став Головним Отаманом УНР у найскладніші дні в історії визвольних змагань українського народу. Він узяв на себе управління державою попри більшовицький наступ, виснажливі битви й втрати значних частин територій — хтось його у цьому звинувачує, а хтось знаходить виправдання у важких історичних умовах.
Та незмінним залишається те, що Симон Петлюра став символом боротьби за українську самостійну державу. Як і сьогодні, попри складні обставини та чисельний наступ московитів, Україна продовжує боротьбу, маючи набагато більше переваг, ніж у ХХ столітті.
Окрім боротьби на полі бою, Симон Петлюра прагнув поширення української культури й визнання її окремішності від московської, підтримуючи творчі проєкти, як сьогодні можна висловитися. Відомий «Щедрик» Микола Леонтович і Українська республіканська капела Олександр Кошиць вирушили у 1920-х роках за кордон саме за наказом Головного Отамана. Тому безсумнівно, що мистецтво не може бути поза політикою, представляючи інтереси народу, який протистоїть багатовіковій агресії ворога.
Попри поразку визвольних змагань, Петлюра не припинив боротьби. В еміграції він очолив Державний центр УНР, заснував у Парижі тижневик «Тризуб» і продовжував працювати для української справи. Саме за його підтримки світ почув український «Щедрик» Миколи Леонтовича у виконанні капели Олександра Кошиця в 1920-х роках, щоб популяризувати нашу культуру й довести, що ми існуємо як окрема нація.
Тому не повинно бути сумнівів, що Симон Петлюра став символом збройної та ідейної боротьби за українську державність, яку ми продовжуємо сьогодні.
Безсумнівно, Симон Петлюра став символом збройної та ідейної боротьби за українську державність, яку ми сьогодні продовжуємо. А також повертаємо тих, хто похований на чужині — на черзі перепоховання Петлюри з Франції. Повернення власної історії, створення національного Пантеону не лише об'єднає українців, але й дасть гідну відсіч тим, хто намагається дискредитувати наших Героїв.
Використані джерела:
1. Вбивство Симона Петлюри Вікіпедія
2. До річниці смерті С. Петлюри.
Микола Сціборський. Незалежність (Париж). 1930. Ч.9. С.2.
3. великоднє послання (заповіт) Головного отамана військ УНР Симона Петлюри, 1926
