Вступ
Власне етнічно-національне розуміння та етнічний світогляд кожного народу є тим основним соціальним двигуном, який підживлює закономірні рухи загальнолюдського поступу, можливий лише при умовах міжнародної конкуренції, що підтримується взаємовідносинами та «змаганнями» між цими народами. Саме етнічна свідомість зберігає внутрішні зв’язки різних народів як духовних колективних одиниць, об’єднаних спільною самоідентифікацією, мораллю, уявленнями, побутом, територією і, що найголовніше, культурою. В цьому випадку під культурою слід розуміти сукупність досягнень людської діяльності як фізичної, так і розумової, до якої можна віднести мову, матеріальну скарбницю, міфологію, релігію, традиції й технологічні здобутки, що притаманні переважно або виключно певній етнічній групі людей. Усвідомлення себе особливим народом, який добре розвинув власну дихотомію «свій-чужий», є найважливішим компонентом формули збереження національної ідентичності, а отже й благополучного передання загальнонародних цінностей наступним поколінням, що оберігає життєвий цикл культурної серцевини народності від значних деформацій або цілковитого зникнення.
В свою чергу протиставлення себе як вихідця іншого етносу стосовно сусідніх народів з’являється перш за все через зіткнення з носіями інших мов, іншої фізичної зовнішності, а також через відмінності в культурних придбаннях. Таким чином ми отримуємо своєрідне замкнуте коло, яке формується в свідомості кожного тубільця певної країни – «ти інший, отже ти чужий – ти чужий, оскільки ти інший». Ще в ХІХ столітті, епоху становлення капіталістичної системи виробництва та землеробства, чужинці завжди поставали в очах іноплемінних людей як «перманентна загроза» існуванню їхнього споконвічного способу життя, і тому довгий час, що передував епосі глобалізму, етнічна ідентичність виражалась через їх неприйняття чужого, яке подекуди супроводжувалося ворожістю до чужинців як таких. Характерно, що історична практика ХІХ століття демонструє небезпідставність подібних побоювань серед бездержавних народів, особливо тих, які потрапили під зверхність й гніт державотворчих націй-завойовників, до яких могла відчуватись ненависть не тільки через банальну ксенофобію, а й через національне приниження та історичну ворожнечу. Отже, етнічну свідомість можна трактувати як інстинктивний спосіб національного відмежування заради захисту своєї корінної культури; своєрідне стереотипне уявлення про себе та інші народи на основі наявних культурних відмінностей, однак не з метою висміювання, а з метою маркування.
Світова мозаїка, що складається з різноманітних великих та малих етнокультурних груп, зазнала безлічі змін, причиною яким є перш за все трансформація політичного, економічного та соціального клімату в певний час, в певних регіонах. Також треба розуміти, що період ХІХ-ХХ століть – час небувалого по тим міркам злету технологічного розвитку, відкриттів у галузях хімії, фізики, соціології та зброярства, що внесло свою лепту у формуванні карти народонаселення планети. Розвиток зброї відіграв велику роль у вирішенні долі, зокрема, корінних народів Америки, які не змогли вистояти проти воєнної міці кулеметів, бомб та гвинтівок, що надало завойовникам можливість нищити та паплюжити ці народності, які чинили опір. Технологічний стрибок дозволив швидко та ефективно нищити цілі народи будь-якими способами без довгого очікування: організація продовольчої блокади, масові розстріли, штучна трансформація місцевої флори та фауни, більш ефективна асиміляція завдяки розвитку та централізації шкільництва, засобів масової інформації тощо, словом – практика стирання меж з етнічними меншинами стала для держав більш доступною.
Українці не були між собою об’єднані завдяки сповідуванню якоїсь унікальної автохтонної релігії, як це історично склалося з євреями, однак були єдиними передусім за мовним критерієм, до якого також варто додати економічну діяльність, народні звичаї, традиції та обряди, відносну однорідність у фізичній зовнішності, єдність території. Більшість українців як зараз, так і в ХІХ столітті належали до православної віри, однак, попри усім міфологічним закидам на «єдність» з росіянами, це не робить їх частиною російського народу, і це ще не згадуючи про те, що інша частина українців взагалі сповідує греко-католицизм. Це значить, що навіть в умовах релігійних розбіжностей українці були етнічно об’єднані, а саме – вищезгаданою мовою та народною культурою. Тобто релігія в даному випадку відігравала незначну роль у становленні етнічної свідомості: українці не могли категорично пов’язувати та ототожнювати себе з нею, бо не лише вони сповідували православну віру та не всі українці цієї самої віри дотримувались.
Можна твердити, що православна віра діяла тут в протилежному напрямку, так як українці та росіяни мали спільний конфесіонім (тобто назву по релігійній ознаці) – руський. Це пов’язано з популяризацією, або скоріше зміною смислової конотації поняття «руський», яке в ХІІІ-XIV століттях набуло значення синоніма до слова «православний», тобто стало позначати представника християнства східного обряду.
З моменту остаточного закріплення християнської церкви на землях Східної Європи термін «руський» вживався щодо церковної адміністрації та релігії, що породило цілу низку понять на кшталт «руська віра» та «руська церква» [1]. Відомості про це ми можемо зустріти, зокрема, в працях Югорського, Кавеліна, листуванні Линниченка та інших джерелах. Російський історик права та дворянин К. Кавелін в своїх розміркуваннях, які були опубліковані в 1860-х роках під назвою «Думки та замітки стосовно російської історії», згадує такі речі:
«Західноруські переселенці були вже християнами, коли перейшли в свою нову батьківщину й принесли на фінські терени Церкву східного сповідання зі всіма її інституціями. Попри те, що язичницький світогляд вперто тримався поміж колоністами, навіть до пізніших часів, назва християнина стала їх відмінною ознакою поміж язичників-тубільців й надовго замінила свідомість народності. Руський й православний в народному розумінні — одне й те ж; православний, хоч він й не руський за походженням, але все ж вважається руським; природний руський, але не православної віри, не вважається руським» [2].
Контекст стосується російських територій княжої доби ХІІ-ХІІІ століть та «пізніших часів» (маються на увазі сучасні часи, коли ця праця й була створена), але якщо вірити твердженням історика Линниченка, то така особливість мала місце бути і в Україні ще на початку ХХ століття. Так, в своєму відкритому листі до пана М. С. Грушевського, датованому 1917 роком, він пише, що:
«Думки про відокремлення Малоросії, яке плекалося й підтримувалося польськими подіями, існували лише серед обмеженого кола малоруської інтелігенції, а перше українофільство було скоріше політичною партією на кшталт декабристів. І якби наш уряд був більш далекоглядним, менш боягузливим, злиття двох великих гілок російського народу в одну націю вже давно відбулося би, й малорос став би йменувати себе руським не лише за релігією (як це тепер в Галичині), але й в якості члена однієї держави […] Приносить мені якось двірник самовар, переминається з ноги на ногу, очевидно, бажаючи мене про щось спитати, й нарешті він питає мене польською: Ви руський? – Так. – Я теж руський (в руській Галичині населення не знає назви Україна, українець, а називає себе руськими, віру свою – руською)» [3].
Варто зазначити, що Линниченко в деяких речах все ж таки помиляється, бо поняття «українець» та «Україна» були як ні як відомі населенню Галичини: цьому сприяла діяльність Наукового Товариства ім. Шевченка, філіалів культурної організації «Просвіта» та українських партій, які розпочали свою активну діяльність з 1890 року. До того ж українофільські партії користувались великою підтримкою з боку народного загалу, що також є показником народного усвідомлення. Важливий факт у тому, що хоч українці та росіяни мали спільний конфесіонім, однак вони так і не злились в одну велику націю чи етнокультурну групу (як про це мріяв Линниченко), так і не стали близькими «родичами» через інші причини, які будуть згадані далі по ходу розкриття теми.
В освітній частині життя українцям випала нещаслива доля – українці під російською окупацією впродовж до кінця ХІХ століття ставали все більш неписьменними. Для неграмотного селянина не існувало інших потреб, окрім потреб господарських. Він мав обмежений доступ до освіти, і тому він особливо не замислювався над тим, хто він та до якого народу він насправді належить. І все ж таки українці залишались одним відособленим етносом, і етносом доволі багатолюдним. Такий етнографічний стан речей непокоїв завойовників України, бо з часом ця народна маса могла вилитись у потужну силу. Через свій імперський страх вони намагались якомога ефективніше проводити антиукраїнську колонізаторську асиміляційну політику. Я не помилюсь, коли назву український загал зразка ХІХ століття етнографічною масою, так як про модерну українську націю ми зможемо говорити в рамках початку ХХ століття, що знаменував ріст політичної свідомості наших людей. До моменту цього світанку національного відродження український народ сміливо крокував тернистим шляхом історії, який випробовував наших предків московськими утисками української мови, культури, української церкви, науки й навіть ментальності.
Фактори зміни етнічного самовизначення: знищення українського шкільництва
Внаслідок освітньої політики Російської імперії наприкінці XVIII та на початку ХІХ століть українці з достатньо писемного народу перетворились на темну селянську масу, яка закономірно не мала єдиного «племінного імені», монолітної національної свідомості та національних прагнень. Якщо ще в XVII-XVIII століттях український народ міг здивувати іноземців своєю писемністю, то перепис 1897 року продемонстрував, що лише 19,8% населення України було грамотним (найписемнішою губернією виявилася Таврійська: усього 27,9% її населення вміло читати й писати) [4].
Авжеж, що так було не завжди й Україна мала свою систему освіти на національному ґрунті, мала свої заклади університетського рівня, такі як Острозька вища школа (діяла в 1576-1640 роках) й Києво-Могилянська колегія (з 1701 року – академія), в яких викладали, окрім як польською та латиною, ще й українською мовою. Діяла ціла мережа братських шкіл у містах, де також навчались українською, де підтримувалась народна українська ідентичність. Більшість сіл та приходів мали свої школи, подекуди й по 2 освітніх заклади в одному населеному пункті, і це давало свої плоди. Так, православний архідиякон та мандрівник П. Алеппський в своїх спогадах, викладених у книзі «Подорож антіохійського патріарха Макарія до Москви в середині XVII століття (1628-1631)», згадував, що навіть більшість українських жінок та їх дочок вміли читати, а також знали церковні порядок та співи, що вписувалося в поняття грамотності в часи першої половини XVII століття не лише України, а й Європи. Сироти опікувались та виховувались священиками при місцевих монастирях, які давали їм базові знання та освіту. За свідченням мандрівника, сироти, аби прогодуватись та мати якийсь кошт на шкільництво, ходили по хатах просити милостиню, яку вони отримували за співання гімнів Пресвятій Діві. Діти різного віку, навіть ті, що жили без батьків, були добре ознайомлені з релігійними текстами та співами [5].
Це опис містечка Рашків 1654 року, який станом на цей момент перебував у складі Брацлавського полку Війська Запорозького. Зауважу, що це навіть не центр й не периферія України, а її окраїна близ Дністра, тобто ми маємо справу з достатньо писемними мешканцями лише тільки її порубіжних земель. З цього можна робити висновок, що становище народної освіти в центральних частинах Гетьманщини не поступалось, як мінімум, рівню містечка Рашків. Українська народна освіта була поширеною й доступною, що не давало народові впасти в яму неосвіченості та невігластва. Заслуги в народній просвіті автор споминів приписує гетьманству Б. Хмельницького:
«Кількість писемних особливо збільшилась з часів появи Хмеля (дай Бог йому довго жити!), який визволив ці краї та позбавив цих мільйонів численних православних ярма ворогів віри, клятих ляхів» [6].
І ці слова цілком справедливі, бо з відродженням староукраїнської державності народна освіта розвивалась куди жвавіше, аніж під владою поляків-католиків, яким було вигідніше підтримувати єзуїтів, аніж православних українців. Булава гетьманської влади гарантувала захист та культурний розвиток шкільництва на наших теренах аж до 1764 року, хоча й з переривами. Однак сам гетьман та старшина першого ешелону майже не втручалися в сферу освітнього життя народу, оскільки монополія в цій галузі належала передусім самому поспільству, чиї інтереси виражались через учителювання дияконів-попів, які по селам організовували шкільну систему.
Освітою народу опікувався самочинний просвітницький рух, який складався з небайдужих українських сотників, священиків та селян. Гетьманська влада не перешкоджала такій ініціативі «знизу», бо країні потрібні були освічені мужі та нові люди для формування інтелектуальної еліти України. Політично-державницький фактор значно підтримував освіченість українського народу, а з ліквідацією Гетьманщини у 1764 році усе пішло на спад, про що говорить порівняльна статистика по кількості народних шкіл на території Лівобережжя (яке тоді називалось Малоросією) в період існування Гетьманщини та в перші роки правління Другої Малоросійської колегії. В одному лише Чернігівському полку в 1748 році діяли 154 школи. Згодом граф Румянцев, який очолив Другу Малоросійську колегію, в 1765 році почне проводити генеральний опис Малоросії, який засвідчив на цій самій території 143 школи. Пізніше ревізькі документи 1768 року (4 роки після знищення Гетьманщини) по трьох нових повітах (Чернігівському, Сосницькому й Городненському), які раніше цілком входили до складу Чернігівського полку та практично сходились в тих же полкових межах, зафіксували вже 134 школи, що дорівнювало одному навчальному закладу на 746 душ населення. Населення з тих пір значно зросло в чисельності, й в 1875 році ситуація виглядає наступним чином: три повіти загалом мали лише 52 школи, тобто одна школа припадала на 6730 людей [7].
Очевидно, що зі скороченням шкільної системи український народ ставав все більш огородженим від просвіти та писемності – це звичайна колоніальна практика в державному управлінні будь-яких завойованих територій. З 1802 року свою державницьку роботу розпочинає Міністерство народної просвіти Російської імперії. В січні 1803 року Міністерство затверджує спеціальні правила та порядок освітньої системи, який передбачав заміну місцевих сільських шкіл на приходські школи російського зразка, в яких дітей не тільки навчали елементарним знанням, а й ідеологічно налаштовували: нав’язували покірливість «батюшці-царю» та російському начальству загалом, а також малоросійську ідентичність. Тепер щоб учителювати, українським дякам потрібно було в обов’язковому порядку приймати сан, що в свою чергу вводило дяка в гарантовану юридичну залежність від адміністрації російської церкви та повітових наглядачів [8].
Цікавий факт, що за існування Гетьманщини дана практика не мала примусового характеру.
Після проведення централізації контролю освітнього життя українців при школах стали формувати педагогічні штати, за якими проводили державне спостереження. З 1804 року фіксуються одні з перших заборон та обмежень української мови в освітній сфері, а в 1807 році новоприбулий з Росії учительський склад, за сприяння російських поміщиків, вже силоміць русифікує шкільне життя як в місті, так і на селі [9][10]. В школах активно заводять російську мову замість української, яка в той час була затаврована як «відсталий сільський діалект» [11].
Нова хвиля русифікації та витіснення рідної мови українців із суспільно-культурного ужитку знайде свій зоряний час у 1863 та 1876 роках, коли будуть видані сумнозвісні Валуєвський циркуляр та Емський указ.
Фактори зміни етнічного самовизначення: запровадження російського кріпацтва
Тут ми переходимо до важливої проблеми, яка пов’язана зі знищенням народного шкільництва, – питання історико-етнічної самоназви українців. Період ХІХ століття характеризувався досить розмитою національною ідентифікацією, яка відрізнялась від регіону до регіону, а українці були роздроблені за локальними іменуваннями, відмінними навіть в межах одного повіту. Чому ж так сталося? Причини цьому слід шукати передусім у вищеописаній освітній політиці Росії, згідно з якою українська мова була фактично заборонена у викладацькій діяльності, а українських вчителів намагались потиснути приїжджими з Росії попами та педагогами; за усім цим процесом слідкували державні чиновники. Це не могло не позначитись на українській самоідентифікації, бо вона вже була покалічена російським втручанням, нав’язуванням загарбниками чужої мови та утисками власної.
До цих причин треба віднести й соціально-економічну політику Росії на українських теренах, яка мала на меті поширити кріпосну систему, тим самим водночас припинити й вільне пересування народних вчителів та псаломщиків, словом – обмежити можливості найактивніших просвітницьких елементів в загарбаній Україні.
Найбільш масове запровадження кріпацтва на землях колишньої Гетьманщини, на думку російського архівіста І. Павловського, стало заключним вироком для сільських шкіл в підросійській Україні.
«Школи ці були створені не урядом, не єпархіяльним керівництвом, а самими прихожанами, народом. З кінця XVIII століття школи ці поступово починають занепадати, причиною чого послугувало запровадження штатів при церквах, а найбільше ревізія 1782 року, яка закріпила усіх та кожного до конкретного місця проживання та роду діяльності. Звісно ж, це закріплення знищило вільне пересування, чим й знищило ці школи», – пише Павловський в часописі «Київська старовина» за 1904 рік [12].
Також закріпачення призвело до обмеження етнічних та мовних контактів між українськими селами та містечками, тому у побуті українців все більше вживалися локальні іменування.
Чому українці припинили називати себе русинами?
Довгий час – з періоду Русі й до cередини ХІХ століття – загальноприйнятим ендоетнонімом (тобто етнічна самоназва) у народі довгий час слугувало архаїчне іменування «русини», яке підкреслювало спадкоємність між українцями та Руссю [13]. Народ, який з часів княжої доби одностайно йменував себе русинами, згодом привласнив собі декілька десятків різних назвиськ у вигляді місцевих соціонімів, ендоетнонімів та катойконімів, які використовувались як одні з головних назв народу в окремо взятому регіоні. Як вже говорилось вище, цьому посприяла ліквідація Гетьманщини, знищення народної освіти та поширення кріпацтва.
Подальша етнонімічна диференціація українського народу була також пов’язана з початком російської колонізації східних земель України та Причорномор’я, яке заселялось паралельно українцями і росіянами. Багато росіян переселились в Україну не тільки через жагу здобути вільну земельну ділянку, а й проти власної волі, оскільки місце проживання кріпацької частини населення Росії цілком залежало від інтересів поміщиків, деякі з яких збагатили свої господарські надбання на родючих українських землях. До моменту кінця XVIII та початку ХІХ століть українці не мали можливості так часто стикатися з росіянами, однак усе стало різко змінюватись із захопленням Росією Таврії, Очакова та Хаджібея по результатам турецьких війн в 1768-1774 та 1787-1791 роках. Українці все частіше стали співіснувати з цілими анклавами російського населення; хлібороби обох національностей стали осідати в одних й тих же селах, зводячи свої хати один напроти одного, утворюючи таким чином відособлені дворища.
Ситуація виглядала приблизно такою ж й в українських містах, деякі з яких зазнали русифікації ще з XVII століття (наприклад, Київ), а на початку ХІХ століття процес міграції росіян на місце майбутніх торгових центрів Причорномор’я (Одеса, Херсон, Миколаїв та інші) лиш набирає обертів.
Авжеж, що не усі прагнули досягти виключно земель Півдня – багато хто оселявся в Центральних та Східних частинах України, а дехто й на Волині. Передумовою продовження етнічних конфліктів стане етнонімічна спільність: і українці, і росіяни іменували себе «рускими» або «русинами». Дані самоназви, з точки зору історії, мають одне й те ж значення, традицію та час виникнення, однак пропускаючи це через призму світобачення простолюдинів ми отримуємо взагалі іншу картину. Це закономірно призвело до масового непорозуміння між обома народами, бо чужинці, зустрівшись один з одним, банально не могли осягнути те, що вони іменувалися однаковою назвою. Українці не сприймали росіян ще з гетьманської доби – часів панування в Україні московських військ, які нерідко чинили злочин та знущались над українцями, грабуючи їх, одбираючи худобу, палячи села та господарства [14][15].
Ці жахливі історичні моменти збереглись у пам’яті народних дум, пісень, балад, що ширились серед українського загалу – це закономірно сформувало в очах наших людей узагальнюючий негативний образ росіянина-«москаля». Коли українці стали повсякденно стикатись з «неприятелями», які іменувались тотожною назвою, це викликало в українців деяке бажання відсторонитись від даної «схожості» та не мати тут нічого спільного з росіянами, тому вони і стали надавати перевагу локальним ендоетнонімам та іншим місцевим назвам, аби не асоціювати себе з новоприбулими чужинцями. Це явище підсвідоме та самочинне, яке контролювати неможливо. До того ж російська еліта додавала олії у вогонь, відкрито вважаючи українців «частиною російського народу» або «спольщеними росіянами», не визнаючи за українцями («малоросами») статусу самобутньої й повноцінної етнокультурної групи.
На користь моєї теорії т. зв. «відсторонення» свідчать етнографічні знахідки одного з фундаторів славістської науки Ю. Венеліна, закарпатця за походженням, які були викладені в статті «Стосовно суперечки між південцями та північанами щодо їх росизму», опублікованій посмертно в 1847 році за сприяння українського історика О. Бодянського. В цій аналітичній праці була порушена проблема взаємного сприйняття українців та росіян, які один за одним не визнавали «права» на використання етноніма «руський» або «русин». Росіяни та українці не сприймали один одного як співвітчизників, попри однаковий етнонім, який в семантичному значенні був паронімом для представників обох народів.
Як виразився сам автор статті, росіяни не дозволяли українцям «приймати участь в россизмі», а українці, в свою чергу, витісняли з цих же етнонімічних меж сусідніх росіян.
«…Південці [українці – прим. M. Rin], в свою чергу, не підпускають Північан [росіян – прим. M. Rin] до участі в Росизмі; якби він себе не називав руським, все-таки він не Русин, а Москаль, Ліпован, й Кацап. На думку Південця, справжня Русь простягається тільки до тих кордонів, де живуть Південці, а усе інше – Московщина», – писав Ю. Венелін [16].
Так вважала не інтелігенція, не верхні прошарки суспільства, а саме народ. І це не дивно, бо народ обурювався цією етнонімічною спільністю та не хотів визнавати за «москалями» високодуховного звання Русі та русинського походження взагалі. Такими «злими» були авжеж не тільки українці, а тієї ж думки дотримувались й самі росіяни:
«Горе Південцю; ви можете досконально знати Північноруське наріччя або, так звану, Російську мову, можете навіть майже ідеально налаштуватись під Північну вимову, але горе вам, якщо ви бодай трохи помилились у вимові; вам скажуть: “Ви, мабуть, з Німців?” або “Ви, мабуть, не з тутешніх?” й тоді, мій любий Південцю, називай себе як тобі заманеться, Іспанцем, Прусаком, Халдонцем, або Тарапанцем, все рівно, ти не Руський, й Московському простолюдину чуже слово Рос, й буде цей Рос великий або малий, для нього все одно, тільки він переконаний, що він не Руський, а Поляк, або Хохол, або Литва, або Козак, або Українець, або щось інше; словом він не свій» [17].
Показово, що в даному випадку визначення «русина» відбувалося не тільки через призму територіальної чи релігійної приналежності, а й з урахуванням мови людини, тобто автоматично прибігаючи до етнічного критерію. Так, ментальний протест українців проти поширення «русинства» на росіян виявлявся через зміни в самоназвах, що повинні були повноцінно відрізняти українців від прибулих чужинців.
Етнонімічна роздробленість українців в ХІХ – на початку ХХ ст.
Тенденція внутрішнього роздроблення українців за самоназвами була помічена в 1860-х роках, тобто в той проміжок часу, коли можна було наглядно побачити результати майже столітньої внутрішньої політики Росії стосовно українських земель. Не буде несподіваним й те, що дане питання вивчалося нашими етнографами та письменниками, що подорожували «в народ» з метою зібрання цінного фольклорного та народознавчого матеріалу. На базі зібраного були написані різні статті та інші науково-публіцистичні праці, одну з яких ми можемо розглянути у випуску українського журналу «Основа» за січень 1861 року. Потрібна нам стаття називається «Місця проживання та місцеві назви русинів в нинішній час». Авторство належить українському етнографу М. Левченко, який відомий також своїми спробами дещо реформувати термінологічну українську мову. По суті кажучи дана стаття являє собою його записки та особисті свідчення, які він зробив під час подорожей Україною, тому на абсолютну достовірність та точність інформації ця робота не претендує, однак дає загальну етнічну картину з точки зору самих українців того періоду. Вважаю, що варто акцентувати увагу на початку статті:
«Зараз, Південноруси, Малоруси, або, як правильніше, Русини, живуть, в Росії, суцільною масою, в губерніях: Полтавській, Харківській, Київській, Волинській й Подільській, а також на землі Чорноморських Козаків» [18].
Тобто автор сам нагадує читачеві, що правильною назвою є саме «русини», так як народна пам’ять навіть в період свого національного занепаду зберігала цю давню назву та вживала як своєрідний «покрив» поверх усіх цих локальних ендоетнонімів, які хоч й відігравали провідну роль в межах губерній та повітів, однак повністю нівелювати давнє ім’я народу вони, авжеж, не могли – не мали «історичної сили». Левченко перераховує наступні місцеві назви українців-русинів: Українці – мешканці Київської губернії; Гетьманці – українці південної смуги Чернігівської губернії; Степовики – населення Полтавщини та Катеринославщини; Польщаки – жителі Поділля; Поліщуки – жителі Полісся; Русини – самоназва галицьких українців; напроти Русинів на південній частині Прикарпаття жили Гуцули. Крайні західні землі України були заселені Лимаками, Лишаками, Бойками та Сотаками. Українці Буковини звались Патлачами, оскільки їхні чоловіки носили на голові «патлі» – довгі пасма волосся [19]. Українці, які сповідували католицьку віру, йменувалися Шляхтичами, і тут ми мимоволі згадуємо релігійний фактор, описаний на початку моєї роботи. М. Левченко свідчив, що:
«Русини, за походженням, побутом й мові, являють собою єдине плем’я, але в залежності від місця проживання носять різні найменування» [20].
Це значить, що український етнос залишався одним цілим як за мовою, так й культурою, не дивлячись на усі історичні негаразди, які з ним трапилися. Попри місцеві іменування, українці сприймали один одного як співвітчизників та не вирізнялися провінційним націоналізмом, про що свідчать більш ранні джерела з 1830-х років. Відомий український філолог з поміщицького роду П. Лукашевич, їдучи через Галичину до Праги, залишив ряд цікавих споминів та наукових доробок, до яких відноситься етнографічна праця «Малоросійські й червоноруські народні думи та пісні». На сторінках 103-104 знаходимо цікаві відомості про те, що галицькі українці сприймали підросійську Україну (тобто Малоросію, згідно з тодішньою термінологією) як свій край, Вітчизну, історією якої вони неймовірно пишаються. Сам автор про це писав так:
«Червоноруси [тобто галицькі українці – прим. M. Rin], не зважаючи на своє постійне іноземне підданство, яке вони носять з терплячістю, – зберігають й по цю пору прив’язаність до свого походження та імені, а відповідно й до Росії; Україна, Малоросія, є для їх серця землею обітованою, куди прагнуть усі їхні думки та помисли. З якою турботою Галичанин розпитує приїжджого з Росії гостя, про долю своїх братів Українців, він з радістю розділить з ним свою вбогу трапезу, аби дізнатись, що нового про Українських Козаків! […] Він пишається звитягами Малоросіян, як своїми власними. Він радіє їх щастю та успіхам й тужить в чудових піснях о “пригоді Козацької”» [21].
Слова Лукашевича можна інтерпретувати як опис ментальної та духовної єдності Галичини й Середнього Подніпров'я. Попри різне підданство й політичну роз’єднаність, українці не ворогували між собою на регіональному рівні та сприймали один одного як рідних співвітчизників, що є маркером самобутності й етнічної соборності народу в цілому. Це можна пояснити розповсюдженням та популяризації серед народного загалу Галичини українського фольклору з колишніх земель Гетьманщини, який оповідає про героїчне козацьке минуле, а також злочини Польщі й Росії стосовно України (спалення міста Батурин, знищення Запорозької Січі, жорстокі репресії проти козацтва, масове закріпачення й тому інше). Це певною мірою налаштувало західних українців консолідувало з наддныпрянською частиною українського народу, тому провінційної ворожнечі в межах України практично не існувало.
Дійсно, різноманітність самоназв українців, за відсутності міжрегіональної ворожнечі, стала одним із проявів особливостей подальшого націогенезу, в результаті чого багатоликий український народ став власне українським, як в етнічному, так й політичному значеннях. Навіть в тих повітах, де українці не мали жодної етнічної назви, «російську» ідентичність впевнено заперечували, а на питання про етнічну причетність, мешканці говорили, що вони «люди, так собі народ та й годі», тобто без національної окраси. Єдиним по-справжньому уразливим прошарком українського суспільства залишалися діти, які могли стати зручним людським матеріалом для поширення «загальноросійської» ідентичності.
Візьмемо ще один приклад, але на цей раз з Полтавської губернії початку ХХ століття. Під редакцією українського етнографа Падалки та архівіста Павловського в 1906 році вийшов другий випуск науково-польової роботи «Праці полтавської вченої архівної комісії», що також був укладений шляхом опитування місцевого населення, особистих спостережень, а також кореспонденцій з місцевими вчителями та священиками. Даний регіон вирізнявся ще більшою етнонімічною строкатістю, ніж можна було собі уявити. Тутешні українці називались в соціальному значенні (мужики, козаки, хлібороби), етнічному (хахли, дуже рідко зустрічаються й малороси), політико-історичному (гатьманці, запорожці, мазепи), побутовому (галушники, сметанники) тощо. Однак на тлі такої ендононімічної «каши» вирізняється пара важливих особливостей: 1) усі українські мешканці Полтавської губернії вважали себе частиною одного народу та не сприймали росіян («…повідомляє той же кореспондент, при відсутності загального племінного імені, населення, однак, відрізняє себе від “руських” (тобто великоросів), литвинів, та інших осібних племінних груп); 2) українці Полтавщини усвідомлювали себе частиною окремого від Росії народу («“Русскіє” - назва, яка не відповідає дійсності, що усвідомлюється самим населенням») [22].
Тобто прості українці навіть в умовах відсутності чіткої та спільної етнічної назви не роз'єднувались та не відрікались один від одного. Навпаки, подекуди це не заважало підтримувати історико-національну свідомість, як-от тим же гатьманцям, мазепами та запорожцям – вони поєднували свою назву з часами найбільших відомих подій Гетьманщини, часів національно-визвольної боротьби Мазепи та інших діячів, що підживлювало пам’ять про колишню державну незалежність.
В історичній минувшині особливо зналися саме освічені та писемні люди, які не були виховані царатом. В одному із випусків журналу «Основа» за 1862 рік була опублікована унікальна розмова етнографа зі старожилом – мешканцем Слобідської України, а саме Ізюмського повіту. Даного чоловіка звали Данило Гарбуз, й зі своєї розповіді він дав зрозуміти, що йому було 102 роки. Тобто ми маємо справу з людиною, яка народилась між 1759 та 1760 роками і пам’ятає ранні післягетьманські часи, що є для нас вельми цінною інформацією. Сторічний селянин під час відповідей на питання мимоходом згадує, що він сам учив грамоти трьох своїх синів, тобто Данило Гарбуз був писемною людиною і явно навчався (або хтось з його батьків) в одному із народних шкіл. Як зазвичай це бувало під час бесіди з літньою людиною, він розповідає дещо із запорозької старовини, селянської та чумацької давності, трохи про свою сім’ю, однак нас зараз цікавить не це. Далі дід говорить, що «москалів» тут – в Слобожанщині та на Півдні України – ніколи не було, й що тут завжди була Гетьманщина. Українців він етнічно зве «руським народом», не дивлячись на паралельне вживання локальних назв, таких як «гатьманці» та «запорожці» (сам Данило Гарбуз належав до «гатьманців», згідно з його словами). До того ж Данило Герасимович проявляв ознаки етнічного націоналізму: називає українську мову кращою за російську, а самих росіян описує як немитих та бридких істот [23].
Це в черговий раз доводить, що навіть коли українці й були відомі самим собі як «русини» чи «руські», це не значить, що вони мали себе ототожнювати з Росією чи росіянами, яких в народній традиції усієї України таврували ніяк по-іншому як «москалями». Точно таке саме явище мало своє розповсюдження й на захід України, а якщо бути точним, то на її Поліських, Волинських та Подільських теренах. Тамошнє населення також чітко демаркувало «руских» від «москалів», частіше всього не змішуючи ці два поняття. З періоду першої половини та середини ХІХ століття до наших часів дійшов цілий пласт місцевого народно-побутового фольклору на різну тематику: роздуми про створення тих чи інших речей та явищ, волю Бога, історичні події, побутові гуморески, етнонаціональні взаємини та інші наболілі питання. З казок і народних розповідей волинських та подільських українців ми, зокрема, дізнаємося, що ставлення тубільців до вищезгаданих «москалів» практично не відрізнялося від сприйняття українців інших етнорегіонів. Тут росіянин постає як чужа людина, що не вміє говорити «по-руске», тобто по-українськи; він завжди дуркуватий, хтивий, недалекоглядний, настирливий, злодійкуватий, порівнюється з комахою, яка лише з волі Бога вилізла з-під каменя та існує поряд з іншими народами – рускими, німцями, турками та іншими [24].
Сусідня Галичина, яка тоді найбільш асоціювалась з рускими (русинами) та була центром національно-культурного життя українців, про «москалів» гомоніла не менше, ніж Волинь, Поділля, чи будь-який інший вищезгаданий регіон. Як відомо, саме галичанські українці складали переважну більшість трудових емігрантів в Європі, США та Канаді, де вони у другій половині ХІХ століття поступово зорганізувались в діаспори, союзи та братства. Одна з таких організацій – «Руський народний союз» (1894), чия назва говорить сама за себе. Що ж про себе писали галичани? Випуск їх часопису «Свобода» за 23 січня 1896 року відповідає на дане питання:
«Як вже не мали що робити в Майфильді, то приїхали ту до Юнкерса, где ще наші браття всі не знають, що они за одни, бо знаєте они дуже честні люде показуються, ані-би ніхто не подумав, що они таки, бо знаєте, як они кажуть, то они твердії русини і ми би за них і поприсягали, що они чесні люде, а як по-московські знають балакати, то й диво, де они так могли научитися. Правда, що они зо свого села не були нігде, только просто прийшли до Америки. А в Америці не були нігде, только в Майфільді, Пенсільванії, а як вже мусіли йти з Майфільду, то прийшли ту, до Юнкерса. Та правда, і ту трафили досить добре, бо остали паном секретаром, але ту русини не дадуться вам такі, звести, як в Майфільд, щобисьте їх здурили на православіє; ту не мусите ані так балакати по-москальські, бо наші батьки так не балакали…» [25].
Знову ми бачимо протиставлення «русинів» та «москалів», тільки в поданому тексті згадується одна «москальська» мова, під якою, очевидно, «ховається» мова російська, але дивування галичанина та його осуд в адрес зрусифікованих українців чітко демонструють, що етнічна свідомість нашого народу трималася передусім на лінгвістичній різності – на протиставленні себе чужинцям через мовний бар’єр.
Погляд простого українця на географію
Окрім того, українці проявляли свою відчуженість від росіян навіть на географічному рівні. Поруч з «москалями» народний образ вимальовував політико-соціальну постать «Московщини», яка дещо передувала шевченківському образу «Сибіру неісходімому». На відміну від термінів «москаль» чи «кацап» в поняття «Московщина» українці не вкладали якогось образливого контексту – це був звичайний побутовий екзохоронім. Його можна зустріти в повсякденних розмовах тих же українських селян. Наприклад, візьмемо до уваги етнографічний запис «Розповідь селянина про старовину та сучасність в 1862 р.» і читаємо наступний абзац:
«…старий казав далі: “Та й у москалевої сестри не було дітей. Ми її мало бачили. Кажуть, що померла і нікого після неї не зосталось; все пішло в чужий рід, в чужі руки! Понаїзджало панів з Московщини дуже багато’’» [26].
В даному контексті «Московщина» звучить з вуст розповідача, місцевого жителя, як чужий для нього край, звідки понаїжджали «чужі пани». Значить, українець ХІХ століття не був патріотом Росії – це однозначно.
Погляд простого українця на мову
Вже було згадано, що український народ полюбляв складати усілякі казки та оповідання з повчальним або гумористичним змістом, в яких дуже часто відображене справжнє розуміння українцями російського етнічного питання. Ще одним фольклорним скарбом є гумореска про українську й російську мови, яка демонструє не тільки мовний бар’єр, а й різність культур двох народів. Ось, наприклад, про що свідчив етнографічний збірник «Малоруські народні перекази та оповідання»:
«Загубив чоловік торбу, а в їй була сокира, ковбаса та паляниця, а москаль ішов ззаді тай найшов. Догоня того чоловіка, а той і пита: «А шо ти не находив торбинки?» – «Какої?» – «А в їй сокира, ковбаса та паляниця». – «Э, нет! Я нашол мішок, а в ньом тапор, какоє-то кручоноє мьасо та пірог». – «Е, це не моє». Ця народна гумореска увійшла в збірник під назвою «Великоруська та Малоруська мова» [27].
До цього ми вже наводили в якості прикладу слобожанина Данила Гарбуза, кореспонденція з яким була надрукована в одному з номерів «Основи», однак лише однієї його думки недостатньо. Як бачимо, неприхильність українців до російської мови могла відбитися не тільки на словах однієї людини, але й на фольклорному рівні, що показує масові масштаби цього явища. З акцентування на лексичне та культурне нерозуміння персонажа-«москаля» даної гуморески можна зробити висновок, що українські селяни прекрасно усвідомлювали власну відособленість від росіян не тільки в мовному, а й в культурному сенсі. «Москаль» не впізнає ані української паляниці, ані української ковбаси.
З вище поданого матеріалу можна зробити наступні висновки: як вже згадувалось, поняття «руський народ» або «русини» цілком не зникли з української традиції XIX століття, а лиш «поступились сусідством» регіональним особливостям; «русин» або «руський» – це не теж саме, що й росіянин в народному значенні; українці завжди відмежовувались від російського народу на іменному та мовному рівні, в якому би регіоні країни вони не мешкали. Отже, українці не втратили своєї єдності навіть в період найменшого рівня національної консолідації, а їх етнічну свідомість підкреслювало відчужене ставлення до Росії, якій приписували споконвічну назву «Московщини».
Українці та малоросійська ідея
Характерним міфом для сучасних російських реалій є чергове твердження, що українці до революційних подій 1917-1921 рр. нібито мали якусь «малоросійську ідентичність» та складали частину «общєруского» простору, не відокремлюючи себе від «братських» росіян. Як ставились українці до цих «братських», ми вже чудово знаємо, а ось про «малоросійство» варто сказати окремі пару слів.
Почнемо з того, що самі терміни «малорос» та «Малоросія» це штучні, точніше кажучи, книжні поняття, що вживалися майже виключно в документації, літературі та вокабулярі представників вищих прошарків тодішнього суспільства (поміщиків, дворян, чиновників, військових офіцерів та інших). Вдаватися до подробиць історії походження та першовитоків поняття «малорос» ми не будемо, однак якщо говорити в загальних рисах, то «малорос» виник в працях київського та московського духовенства другої половини XVII ст., остаточно закріпившись в межах ідеології «триєдності руського народу» вже за правління Катерини ІІ в другій половині XVIII сторіччя. Фактично це був типовий колоніальний екзоетнонім (назва народу, дана іноземцями), про який неписьменна селянська більшість України навіть знати не могла в силу зрозумілих причин («малорос» зустрічався лише в книгах та канцелярських документах). Його було дуже важко віднайти в мові селянської провінції, про що свідчать російські та українські джерела. Зокрема, відомий український письменник П. Куліш залишив спомини, як він, проїжджаючи землі Черкащини (південь тодішньої Київської губернії), особисто спілкувався із селянами, у яких він допитувався їхньої етнічної приналежності. Опісля питань про руських та «хахлів» мандрівник поцікавився у місцевих мешканців, чи вважають вони себе «малоросами». Відповідь прозвучала наступним чином:
«Що то за Малоросіяне? Нам його й вимовить трудно».
Судячи з тексту, Куліш не був здивований цією відповіддю, оскільки наприкінці він додає, що «малоросіянин – слово книжкове, й вони [українські селяни – прим. M. Rin] його не знають» [28].
Якщо населення Черкащини не знало цієї штучної назви, то інші регіони, мабуть, теж?
Однак усе не так просто, як здається на перший погляд. Та ж етноніміка Полтавщини, яка була описана у вищезгаданій праці полтавської архівної комісії 1906 року, свідчить, що назва «малорос» в тому чи іншому вигляді все таки вживалась в якості самоназви. Автори матеріалу зазначають деяку особливість, що саме з вуст молодшого покоління було можливо почути про «малоросів», про що чули не тільки з боку дітей, а й від грамотної частини населення взагалі. Якщо врахувати історичний контекст та ідеологію російських початкових шкіл, то усе стає на свої місця. Початок ХХ століття припадав на правління Миколи ІІ, який визначився політикою поширення в селі мережі міністерських шкіл: в середньому щороку з’являлось близько 10 тис. нових шкіл по всій імперії. Зрозуміло, що цей процес не оминув й Україну, тому можна з впевненістю твердити, що про «малоросів» українські діти стали активно дізнаватися саме від вчителів новостворених шкіл, а не від своїх батьків. Ті представники старшого покоління, які звалися «малоросами», також з великою ймовірністю були вихованцями царських шкіл.
Ну, що тепер? Чи можна термін «малорос» через це вважати народним або прийнятним для українців?
Зважаючи на способи нав’язування малоросійської ідентичності та джерела її розповсюдження, автори не забувають наголосити, що «“малороси” – назва книжкова й мало знайома народу», тому навіть станом на початок ХХ століття ми не можемо говорити про якусь масовість малоросійської ідентифікації серед народного загалу України [29]. Мала частина українців сприймала самоназву «малорос» не через те, що вони дійсно себе такими вважали або хотіли з’єднатися з Росією. Усе поясняється наступним чином: зважаючи на те, що етнічні українці в будь-якому випадку ніколи не чули про «Малоросію» та «малоросів», а коли знайомились з цими поняттями вперше, то вони закономірно задавалися питанням: що ж це значить? Місцеві вчителі та священнослужителі давали селянам певні асоціації з назвою «Малоросія», а саме або з народним ім’ям краю «Україна», або ж із самою губернією; а коли пояснювали, що таке «малороси», то наводили приклад, що то і є жителі їхнього села, повіту, губернії, або ж усі українці загалом. З цього витікає селянське розуміння того, що Малоросія то є їхня Батьківщина або рідний край.
Тобто ми маємо справою з банальною заміною назви, але в жодному разу не етнічної свідомості. Цілком ймовірно, що навіть в такому випадку в назву «малорос» українці вкладали стару самобутність, яка існувала й до створення концепції «триєдного руського народу».
Для такої думки є певні підстави, бо, наприклад, українська інтелігенція другої половини ХІХ та початку ХХ століття, яка підтримувалася народом Галичини й Наддніпрянщини, не противилася використовувати у своєму лексиконі царські поняття «малорос» й «Малоросія». Ярким прикладом цього є витяг з промови професора О. Огоновського на першому великому зборі політичної організації Народна Рада, що відбувся 2 лютого 1888 року:
«Ми, Русини галицькі, первобитні жителі сеї землі, єсьмо частиною великого 20-міліонового народу малоруського, самостійного посеред громади народів славянських, окремого як від народу польського, так і від російського» [30].
Або ще один приклад – вірш юного М. Грушевського «Я малорос», написаний 2 листопада 1883 року [31]. Свідома українська інтелігенція вживала термін «малорос» паралельно із «українцями» та «русинами», не вміщуючи в цю назву якогось проросійського сенсу.
Таку лексичну поведінку можна пояснити відсутністю української державності, яка би змогла надати усім єдиного етнополітичного тону. Через цю причину українські діячі культури і політики вдавалися до вживання офіційного, усюди прийнятого термінологічного апарату, викидаючи з нього ворожий ідеологічний зміст.
В Галичині «малоросійства» серед народу взагалі не існувало навіть у згадках русофільських діячів, оскільки підавстрійські русини «Українського П’ємонту» про поняття «малорос» ніколи не чули, а саме «малоросійство» «експортувалося» з-за кордону – з Російської імперії. Росія активно фінансувала русофільську діяльність в Західній Україні включно з відповідними політичними партіями, друком і агітацією. З 1911 року фінансовий потік із Санкт-Петербургу починає набирати обертів: спочатку міністр внутрішніх справ П. Столипін виділяє 15 тис. карбованців на просунення русофільських партій у рейхстаг, а згодом щорічна допомога сягає 85 тис. карбованців, без урахування приватних пожертвувань в 10-12 тис. карбованців кожного року [32].
Тобто штучний етнонім «малорос» просто фізично не міг конкурувати з місцевими назвами народу, які були дані самою історією під час етногенетичних й політичних процесів, а малоросійська ідентичність – не більше ніж фікція, яку серйозно сприймали хіба що зрусифіковані інтелігенти та чиновники. Тому російській державі доводилося нав’язувати «триєдність» непідконтрольним їм українцям шляхом іноземного втручання, фінансових маніпулювань, пропаганди та насилання агентурної мережі.
Ставлення українців до шлюбних зв’язків з росіянами
Як свідчили сучасники, етнічна свідомість українського народу часто виливалася через моральне засудження українсько-російських шлюбів. Так, наприклад, М. Драгоманов на підставі розповідей українського духовенства писав, що «в Курській, Катеринославській, Воронезькій губерніях, а також в Саратовщині» українці свідомо не змішуються з тими, кого в народі звикли називати «руськими» або «москалями». Один з очевидців, піп зі степової губернії, казав, що за 20 років своєї духовної служби він лише раз вінчав росіянку та українця, який був відставним солдатом [33]. Тобто змішані шлюби якщо й були, то з ремаркою на соціально-психологічні метаморфози, бо українець, який витратив роки свого життя в службі російської армії, частково русифікувався, що закономірно. Звісно, були й певні виключення, як це могло статися з росіянами-старообрядцями, які утворювали анклави на Херсонщині.
Ще однією причиною, чому люди обох народів все ж таки час від часу одружувалися, була матеріальна скрута. Зокрема, тогочасні свідки залишили наступні спомини: «…якщо і є приклади шлюбів, то ці останні укладалися між вдовами, тобто в тих випадках, коли головну роль в зближенні грає матеріальна сторона» [34].
Етнічні відносини в цілому були дуже напруженими та нагадували скоріше стосунки кровних ворогів, аніж «братніх народів». Німецький географ І. Георг Коль на початку 1840-х років згадував про свою мандрівку Україною 1837 року, зокрема він бачив, що «відраза малоросів до великоросів, їх гнобителів, настільки велика, що це можна назвати ненавистю» [35].
Український та російський народи вели цілком самостійне життя практично на всіх його рівнях: духовному, матеріальному, розважальному, земельному тощо. Це чітко простежується на прикладі життя звичайного населення містечка Дмитрівки, що знаходилось в Херсонській губернії:
«Належачи одному суспільству й буваючи в одній церкві, малороси й великороси не мають один на одного ніякого впливу й не стараються навіть у господарстві щось переймати одні в других. […] Малороси й великороси не зближуються: вони не одружуються між собою, навіть не йдуть в куми один одному» [36].
Варто зазначити, що практично в кожному описі більшості відомих джерел про побутове життя обох народів не оминається тематика відсутності шлюбних зв’язків між українцями та росіянами, на основі чого ми можемо відокремити даний шлюбний аспект як провідний, або як найбільш впливовий фактор, який прямим чином підтверджує факт вираженої етнонаціональної свідомості українців того часу. Ситуація була однаковою як на півдні, так і на сході України. Тодішній схід нашої країни імперія ще не встигла русифікувати. Ось маємо черговий факт:
«…священик села Шебекіно о. Потапов повідомляв нам, що, майже за 30 років свого священства тут, він не пригадує шлюбів між молоддю згаданих сел [Шебекино та сусідня Устенка – прим. M. Rin]» [37].
Вітчизняні джерела, такі як спогади українських поміщиків та інших представників інтелектуального прошарку суспільства, абсолютно і повністю підтверджують вищеподані цитати.
«Я ні разу не чув, щоб хто з українців оженився з кацапкою, бо вони, як кажуть наші люди, і брудні і не вміють до пуття ні спекти, ні зварити…», – згадував Є. Чикаленко у власному «Щоденнику», запис 1907 ріку [38].
Така картина чітко демонструє велике провалля між життям нашого та їхнього народів (не зважаючи на спільну віру), які в більшості своєму не припинили взаємної антипатії навіть після скасування кріпацтва.
Якщо з випадками ненависті усе зрозуміло, то які тоді були умови в тих районах України, де місцеве населення уживалося з росіянами без конфліктів?
Згідно зі спостереженнями М. Костомарова, українці Слобожанщини, найбільш близького до Росії етнорегіону, не одружувались з росіянами навіть в тих дворищах, де населення жило у мирі та злагоді.
«Малорус [з Харківщини – прим. M. Rin] дійсно не плекає ніякої ворожнечі до великоруса, він буде його зустрічати хлібом-сіллю, приймати його з братською радістю в своїй вбогій хаті, радий повчитись у нього всьому доброму, але великорусом бути він не хоче, а бажає залишитись тим, ким є. […] нам казали самі слобожани – не було прикладу шлюбних зв’язків між молоддю тих та інших», – свідчив Костомаров у своїй статті «Задачі українофільства» 1882 року [39].
Тобто інстинктивно закладене почуття самозбереження українців як етноспільноти, попри будь-які зносини з росіянами, завжди переважало, і це також добре пояснює, чому та як українська мова – головний критерій самоідентифікації українських селян ХІХ століття – змогла пережити тиск з боку властей. Асиміляція, навіть часткова, врешті-решт не сталася, і за це можна подякувати передусім народному фольклору й відповідному вихованню поколінь.
Про фольклор ми вже говорили та навіть наводили приклади казок і народних притч, окремо взятих з певних регіонів, а також їх суть й мораль. Як не дивно, українська народна творчість містить багато поширених легенд і розповідей, які засуджують російсько-українські шлюбні зв’язки, зводячи їх до аморальних за своїм характером. До таких знахідок духовної культури належить повчальна усмішка «Перевертні, або люди змішаного походження», сюжет якої покладений у конфлікт між св. Миколаєм та св. Юрієм, що не могли між собою поділити «перевертня» (тобто вихідця зі змішаної сім’ї) та в результаті, не змігши порозумітися один з одним, просто відправили його до пекла [40].
Народні казки, пов’язані з особами св. Миколая і св. Юрія були достатньо популярними, бо на їх основі народ підкреслював свою непричетність до росіян. Як я вже казав, релігійний аспект в цьому відношенні впливав в найменшій мірі, однак, здавалося би, навіть в спільній для обох народів православній релігії були присутні певні розбіжності: зокрема, кожний народ мав власного покровителя: у росіян це був св. Миколай, в українців – св. Юрій [41].
Дітей виховували, як це було звично для часів першої половини ХІХ століття, через наганяння страху перед усілякими демонічними істотами, хижими тваринами і нечистими силами. Цікаво, що в цей список потрапили навіть «москалі», яких іноді або прирівнювали до чортів, а інколи ставили навіть нижче них [42]. Таких наративів дотримувались народні приказки та афоризми. Ось типові приклади: «Мутить, як у селі москаль!»; «Від чорта відхрестився, а від москаля й не відіб’єшся!»; «Тату! Лізе чорт у хату! Дарма! Аби не москаль!»; «З москалями знайся, а камінь у пазусі держи» й так далі [43].
Отже, українці в переважній частині сфер побутового життя завжди та усюди відокремлювали себе від росіян, починаючи від шлюбних і родинних зв’язків, закінчуючи уявленнями про святих, фольклором, приказками та вихованням дітей.
Висновки
Духовна й матеріальна культура українського народу, дійсно, неймовірно багата, що дало закарбувати в нашій історії чимало цікавих моментів з питання українсько-російських етнічних відносин. Поданий матеріал одночасно підтверджує деякі здогадки, висунуті автором статті, й спростовує усталені уявлення, які, попри свою хибність, користуються популярністю серед широких верств українського суспільства.
По-перше, українці часів XVIII-XIX ст. хоч й не мали власної державності, однак постійно підкреслювали свою осібність від росіян через мову, етноніміку, географію, фольклор й побут. Врешті-решт установлення росіянами власної «монополії» над назвою «руський» й масову неприязнь українців до росіян призвели до етнонімічної роздробленості українського етносу, що в свою чергу стало передумовою для майбутньої потреби в єдиному національному імені, яким згодом стало етнонім «українець».
По-друге, росіяни не називали себе «московитами», як про це часто говорять у нас, а йменувались таким же етнонімом, що й українці, хоч й з деякими регіональними нюансами. Разом з тим спільний для обох народів етнонім «русин» або «руський» сприймався українцями та росіянами не як синонім, а як паронім, тобто слово, яке звучить однаково, але має різне сенсове навантаження. Окрім того, українці та росіяни не визнавали один за одним історичного «права» називатися етнічним ім’ям, похідним від Русі.
По-третє, цікавим є те, що наші предки проявляли яскравий етнічний реалізм (якщо це можна так назвати), вважаючи змішані українсько-російські родини деструктивним явищем, яке суперечить порядку світобудови (можна згадати про народну віру в те, що вихідці зі змішаних родин потрапляють в пекло). Це був саме етнічний реалізм, а не типовий шовінізм, оскільки шовінізм виключає будь-які відносини між народами, окрім негативних, в той самий час як українці пильно берегли свої коріння навіть в тих регіонах, де фіксувалось дружнє співіснування обох народів.
По-четверте, як й передбачалось з самого початку, штучні терміни «Малоросія» й «малорос», які й зараз нам намагається нав’язати наш ворог, ніколи не мали популярності серед українського народу, закріпившись лише в деяких повітах окремих губерній на початку ХХ ст. Але це не означає, що процес т. зв. «малоросизації» мав шанси на якийсь успіх, оскільки простий українець ближче до початку ХХ ст. розумів під поняттям «Малоросія» й «малорос» синоніми до назв «Україна» й «українець», тобто й в такому випадку осібна етнічна свідомість українців залишалась.
По-п’яте, про окремий галицький народ говорити не приходиться, оскільки вихідці як з української Галичини, так й Наддніпрянщини перебували в однакових фольклорних умовах, вірячи в одні й ті ж ідеали (слід згадати приклади того, як галицькі українці захоплювались козацькою історією).
Список використаних джерел й літератури
1. Г. Півторак. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Київ 2001. С. 85
2. Л. Слонімський, Д. Корсаков. Зібрання творів К. Д. Кавеліна. Т. 1. Ст.-П. 1897. С. 614
3. І. Линниченко. Малоруське питання й автономія Малоросії: відкритий лист проф. М. О. Грушевському*. Одеса. 1917. С. 22, 29
*Автор джерела допустився помилки, вказавши неправильне по-батькові Михайла Грушевського
4. Перший загальний перепис населення Російської імперії 1897 року. Т. 8, 13, 16, 32, 33, 41, 46, 47, 48. Ст.-П. 1904-1905.
5. П. Алеппський. Подорож антіохійського патріарха Макарія до Москви в середині XVII століття (1628-1631). Ст.-П. 1898. Вип. 1. С. 8
6. Так само. С. 8-9
7. М. Грушевський. Нарис історії українського народу». Київ. 2015. С. 362
8. І. Павловський. Парафіяльні школи в старій Малоросії та причини їх знищення / Київська старовина. Рік 23. Київ. Січень 1904. С. 6
9. Steele J. Eternal Russia: Yeltsin, Gorbachev, and the mirage of democracy. Cambridge, Massachusetts. 1994. P. 217
10. Г. Данилевський. Українська старовина: матеріали для історії української літератури й народної освіти. Харків. 1866. С. 298, 363
11. В. Каразін. Погляд на українську старовину / «Молодик» на 1844 рік. Харків. 1843. С. 39
12. І. Павловский. Приходские школы в старой Малороссии и причины их уничтожения / Киевская старина. Год 23. Киев. Январь 1904. С. 23
13. Є. Наконечний. Украдене ім’я. Львів. 2004. С. 212-217
14. Історичні монографії та дослідження Миколи Костомарова. Т. 2. Ст.-П. 1872. С. 47
15. Історичні монографії та дослідження Миколи Костомарова. Т. 12. Ст.-П. 1872. С. 240
16. Ю. Венелін. Стосовно суперечки між південцями та північанами щодо їх росизму / Читання в імператорській спілці історії й древності російських при Московському університеті. №4. Москва. 1847. С. 5
17. Так само. С. 4
18. М. Левченко. Місця проживання та місцеві назви русинів в нинішній час / Основа. Південно-Руський літературно-вчений вістник. Ст.-П. Январь 1861 года. С. 263
19. Так само. С. 264
20. Так само.
21. П. Лукашевич. Малоросійські й червоноруські народні думи та пісні. Ст.-П. 1836. С. 103-104
22. Л. Падалка, І. Павловський. Що сказало населення Полтавської губернії про свій старий побут / Праці Полтавської Вченої архівної комісії. Випуск 2. Полтава. 1906. С. 16-19
23. В. Коховський. Дещо з беседи із Настею Сопункою і з Данилом Герасимовичем Гарбузем / Основа. Южно-Русский литературно-ученый вестник. Ст.-П. Май 1862. С. 96-97
24. Казки та оповідання з Поділля в записах 1850-1860-их рр., вип. 1-2. Київ. 1928, С. 243, 247, 258, 269, 271
25. Свобода. Часопис для Руского народу в Америці і орган ’’Руского Народного Союзу’’. №4. Шемокін. 23 січня, 1896 року
26. М. Драгоманов. Малоруські народні перекази та оповідання. Київ. 1876, С. 217
27. Так само. С. 195
28. П. Куліш. Записки про Південну Русь. Т. 1. Ст.-П. 1856. С. 235
29. Л. Падалка, І. Павловський. Що сказало населення Полтавської губернії про свій старий побут / Праці Полтавської Вченої архівної комісії. Випуск 2. Полтава. 1906. С. 17
30. К. Левицький. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 на підставі споминів. Жовква. 1926. С. 219
31. Михайло Грушевський. Твори у 50 томах» Т. 12. Львів. 2011. С. 27-28
32. А. Бахтуріна. Політика Російської Імперії в Східній Галіції в роки Першої світової війни. Москва. 2000. С. 47-48
33. М. Драгоманов. Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880). Киев. 1918. С. 9
34. М. Васільєв. До питання щодо нових мотивів в малоруській народній поезії / Ред. Н. Янчук. Етнографічний огляд. Кн. XXXIII. Москва. 1897. С. 124-125
35. J. G. Kohl. Reisen im Inneren von Russland und Polen. V. 2. D. und. L. 1841. P. 315
36. Містечко Дмитрівка. Досвід історико-статистичного й етнографічного опису / Тип. Г. Корчак-Новицького. Київська старовина. Кн. XXXII. Киев. 1891. С. 357
37. М. Васільєв. До питання щодо нових мотивів в малоруській народній поезії / Ред. Н. Янчук. Етнографічний огляд. Кн. XXXIII. Москва. 1897. С. 125
38. Є. Чикаленко. Спогади 1861-1907. Нью-Йорк. 1955. С. 25
39. М. Костомаров. Задачі українофільства / Руські інородці. Москва. 1996. С. 566
40. М. Драгоманов. Малоруські народні перекази та оповідання. Київ. 1876. С. 194-195
41. Микола Лєсков. Зібрання творів. Т. 7. Москва. 1989. С. 296-297
42. Листи з Малоросії, писані Олексієм Лєвшіним. Харків. 1816. С. 73
43. А. Шмідт. Матеріали для географії й статистики Росії, зібрані офіцерами генерального штабу. Ч. I. Ст.-П. 1863. С. 496
